Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 листопада, 2009   ▪   Святослав Липовецький   ▪   Версія для друку

Катакомбна церква

Двадцять років тому було знято заборону на діяльність Української греко-католицької церкви
Матеріал друкованого видання
№ 47 (108)
від 20 листопада, 2009
Катакомбна церква

Упродовж понад чотирьох десятиліть Українська греко-­­­католицька церква (УГКЦ) була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Нині виповнюється 20 років із часу появи першого радянського офіційного документа, що став підставою визнання греко-католиків та виходу церкви з підпілля.

1939–1941 РОКИ: передвістя лихоліть

Що таке радянська влада, 4 млн греко-католиків Галичини зрозуміли з перших днів приєднання Західної України до СРСР. Тоді більшовики заборонили релігійне навчання у школах, націо­­налізували церковні маєтки й закрили всі релігійні видавництва. І все це почалося ще до виборів до Народних зборів, на яких мали прийняти звернення до уряду з офіційним проханням про приєднання до УРСР.

На всі ці речі митрополит Андрей Шептицький відповів закликом до духовенства «не мішатися політики і світських справ», а в листі до Папи Пія ХІІ просив благословення «вмерти за Віру й Церкву». Не останньою причиною цього стала звістка про вбивство більшовиками в рідному маєтку Шептицьких брата митрополита і його дружини.

У цей час також почастішали випадки залякування та безслідного зникнення священиків, водночас влада розпочала підготовку до «возз’єднання уніатів». З цією метою в жовтні 1940-го було створено Тернопільсько-Галицьку єпархію РПЦ. Утім, радянсько-німецька війна стала на заваді цим планам.

«Другі совіти»

Другий прихід більшовиків (у 1944 році) несподівано був менш трагічним. Як і минулого разу, радянська влада остерігалася робити надто радикальні кроки, зважаючи на величезний авторитет Шептицького у Західній Україні. Та були й інші вагомі причини: війна тривала, й не було певності, чи погодиться західний світ на захоплення СРСР колишньої частини Польщі – Галичини. Не меншою проблемою став і націоналістичний рух опору, що паралізував дії влади на цій території.

Вже 4 вересня 1944 року митрополит Шептицький на засіданні Архієпархіального Собору висловив думку, що «безбожництво перестало бути прапором боротьби для Совєтів…» Утім, така ситуація не протривала довго. Спочатку 1 листопада 1944 року помер Андрей Шептицький, а в лютому 1945-го Рузвельт і Черчилль у Ялті дали згоду на нові кордони Радянського Союзу.

Головною мішенню для НКВС став новий митрополит Йосиф Сліпий. Вимагаючи засудження діяльності українського руху опору, його змусили підготувати перше пастирське звернення із осудом політичних убивств. Проте у зверненні жодного разу не було згадано ні ОУН, ні УПА, до того ж виявилося, що документ із митрополичої канцелярії не поширився поміж духовенства та вірних, а був лише переданий представникам влади.

У цей час відбувається візит делегації УГКЦ до Москви, яку очолив архімандрит Климентій Шептицький. Як жест доброї волі делегація греко-католицької церкви передала на Червоний Хрест 100 тис. крб, а також лист від Йосифа Сліпого до радянського уряду з проханням не лише повернути всі права церкві, а й «допустити до викладання релігії в усіх народних і середніх школах», а також «виділити в Москві та Києві по одній церкві для використання греко-католиками, які там проживають…» Такі сміливі вимоги не могли не обурити партійного керівництва, тож останньою інстанцією, куди запросили церковну делегацію в Москві, стала Ставка Верховного Головнокомандування, де чітко дали зрозуміти, що майбутнє УГКЦ залежатиме від їхнього ставлення до УПА.

Климентію Шептицькому вдалося організувати безпрецедентні, хоча й безрезультатні переговори між керівництвом НКДБ та УПА, що відбулися на Тернопільщині. Проте після Ялтинської конференції більшовики могли вже не стримуватися. 11 квітня 1945 року було арештовано та відправлено до Києва митрополита Сліпого, а вслід за ним єпископів і частину священиків. Відтоді почалося відкрите переслідування УГКЦ. 

Львівський Собор

Ув’язненням церковної ієрархії силові структури розв’язали собі руки щодо формальної ліквідації УГКЦ. Для цього було створено Ініціативну групу із во­з­з’єднання греко-католицької церк­­ви з православною, яку доручили очолити отцю Гавриїлу Костельнику. Саме він ще за часів Польщі представляв в УГКЦ напрям «восточників», які обстоювали чистоту східного обряду. Проте це не заважало Костельникові ще з 1930-х років гостро виступати проти «червоного режиму». За часів «перших совітів» НКВС арештував і замордував одного з трьох синів отця Гавриїла, а двоє інших записалися добровольцями в дивізію «Галичина». Очевидно, що Костельникові нелегко далася згода на співпрацю, а багато очевидців вбачали в цьому кроці розпач і велику особисту драму священика.

Керівники Ініціативної гру­­пи отці Гавриїл Костельник, Михайло Мельник та Антоній Пельвецький у листі до Ради народних комісарів УРСР описали стан «безвластя, дезорганізації та анархії», що панував в УГКЦ, і запропонували шлях приєднання до РПЦ. І хоча на той момент Ініціативну групу підтримували у Львові лише четверо з 65 священиків, на її боці були все радянське судочинство й каральна система. За допомогою останньої, а також РПЦ (патріарх Алєксій телеграмою благословив починання Костельника) розпочалася підготовка до Собору.

Єдиною перепоною була відсутність єпископів, адже лише вони мають право скликати і проводити собори. Але це питання своєрідно вирішилося в другій половині лютого 1946 року. Тоді делегація Ініціативної групи відвідала Київ, де в Києво-Печерській лаврі священики здійснили чин приєднання до православної церкви. За кілька днів отців Мельника і Пельвецького було введено в сан єпископів.

Львівський Собор, що відбувся 8–10 березня 1946 року, з канонічного погляду став нонсенсом, адже його організували і провели священики, які на той час уже не були греко-католиками, але були ієрархами РПЦ. На той час усі єпископи-греко-католики, окрім одного, який загинув у лікарні НКВС, перебували в ув’язненні.  

У стилі радянської репресивної системи закінчилася й співпраця з організаторами Собору: у вересні 1948 року в Львові посланець НКВС застрелив Костельника; незабаром у потязі отруїли й Михайла Мельника; Антон Пельвецький раптово помер у своїй резиденції.

Підпільне богослужіння у сільській церкві в 1960 -их роках

«Церква мовчання»

Наступні чотири десятиліття діяльності УГКЦ назвали мовчанням, адже з 1945 по 1950 рік було репресовано 344 священики, а після Собору формально УГКЦ перестала існувати. Та все ж це була формальність. Ще до початку 1950-х влада не знала, як діяти і як розпустити монастирі, що залишалися вірними ідеї унії. А після смерті Сталіна на Галичину стали повертатися із заслання священики.

Підпільні відправи, свячен­­ня священиків та єпископів, феномен мандрівних отців і монахів, які з’являлися в різних місцях і підтримували вірних, стали реальністю, якої не міг подолати режим. У серпні 1968 року в доповідній записці відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ згадувалося, що в західних областях України проживають 800 «невозз’єднаних уніатських священиків і монахів». І це було відчутно, адже в той час греко-католики несанкціоновано відкрили та проводили богослужіння у близько 200 «недіючих» храмах.

Водночас питання УГКЦ набуло широкого розголосу в західному світі: у 1963-му Москва погодилася звільнити після 18-річного ув’язнення Йосифа Сліпого. Хворий 70-річний митрополит, який потрапив на ІІ Ватиканський Собор, одразу порушив питання мільйонів греко-католиків. Його свідчення від імені «Церкви мовчання» на довгі роки стало проблемою не лише Москви, а й, хоч як це парадоксально, Ватикану.

Епоха «перебудови» збіглася в часі з масовою активізацією катакомбної УГКЦ. У серпні 1987 року велика група духовенства та мирян оголосилча, що виходить із підпілля, й звернулася до Папи Івана Павла ІІ з проханням, щоб він підтримав легалізацію УГКЦ. Надалі активність греко-католи­ків вийшла за межі Галичини. Завдяки частим делегаціям, петиціям і численним голодуванням вони стали присутніми та помітними у Москві.

Не маючи можливості ефективно цьому протистояти, 20 листопада 1989 року Рада в справах релігій при Раді міністрів УРСР прийняла заяву, в якій стверджувалося, що «при умові беззастережного дотримання Конституції… греко-католики можуть користуватися усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань...» Це був кінець катакомбного етапу й початок нової історії греко-католицької церкви.[1635][1636]

 

 
Греко-католицизм в Україні: злети й падіння

 

1596 рік Синод єпископів Київської митрополії під проводом Михайла Рогози приймає рішення увійти в єдність із Римом, зберігаючи традиційний східний православний обряд. Затверджено унію в Бересті (Бресті)

1620 рік Внаслідок протекції Петра Сагайдачного висвячується новий православний митрополит Йов Борецький: частина
уніатів (греко-католиків) повертається до православ’я

1646 рік Паралельно до структур уніатів Берестейської унії на землях Закарпаття Ужгородська унія закріплює єдність із Римом Мукачівської та Пряшівської єпархій

1648–1654 роки Внаслідок визвольної війни Богдана Хмельницького повністю ліквідується унія на Лівобережжі України

1772 рік З приєднанням Правобережжя України до Росії ліквідовуються всі уніатські єпархії (окрім Полоцької в Білорусі)

1808 рік Створення Галицької єпархії на території Австро-Угорщини

1839 рік Повна ліквідація унії на землях Волині, Правобережжя та Білорусі

1875–1876 роки Ліквідація унії на Холмщині й Підляшші, внаслідок чого більше 200 тис. уніатів перейшло до римо-католиків

1905 рік Спроба відродження на землях Російської імперії під виглядом неоуніатства (донині є парафія у Костомолотах над Західним Бугом у Польщі)

1946 рік Березневий собор у Львові, який під тиском комуністичної влади проголосив об’єднання з Російською православною церквою

1948–1950 роки Ліквідація Ужгородської унії (насильницьке повернення до православ’я Закарпаття і Пряшівщини)

1989 Вихід греко-католиків із підпілля

 
Довідка Тижня

 

У результаті Берестейської унії 1596 року Київська митрополія розділилася. Більшість єпископату на чолі з Митрополитом Київським прийняли унію з Римом, натомість більшість нижнього клиру та української шляхти залишилися в православї. Тому УГКЦ вважає себе спадкоємицею Київської Церкви Володимирського хрещення. На початку XVII ст. робилися спроби відновити єдність Київської митрополії, козацькі повстання початку XVII століття і революція під проводом Богдана Хмельницького відбувалися під гаслами захисту православ’я. Та згодом пристрасті вщухли. Внаслідок поділів Польщі, а відповідно й території України унійна церква мала окрему історію в Російській та Австро-Угорській імперіях. У Росії унію було знищено у кілька етапів протягом ХІХ ст. Натомість в Австрії греко-католики (термін з’явився у 1774-му) переживають відродження, що сягнуло апогею за часів митрополита Андрея Шептицького (1900–1944). Після катакомбного періоду (1946–1989) УГКЦ відновила й примножила свою структуру і на сьогодні є найбільшою східною католицькою церквою у світі. Очолює УГКЦ Верховний архієпископ Києво-Галицький Блаженніший Любомир (Гузар).

 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено