Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 грудня, 2009   ▪   Ярослав Тинченко   ▪   Версія для друку

Командарм Зимового походу

Зимовий похід 1919 року – одна з найяскравіших сторінок в історії боротьби українських збройних сил за незалежність України. Командував військами Михайло Омелянович-Павленко – нащадок задунайського козака, російський аристократ та український генерал
Матеріал друкованого видання
№ 50 (111)
від 11 грудня, 2009
Командарм Зимового походу
Бойові побратими М.О.Павленка

За шість місяців жорстоких боїв проти червоних та білих російських армій Дієва армія Української Народної Республіки подолала 2500 км і вийшла на лінію антибільшовицького польсько-укра­їнського фронту. Похід дозволив зберегти й консолідувати кадри військовиків-патріотів, прибічників ідеї незалежності України, яка набувала тепер нового практичного змісту. Недарма учасники Походу на все життя стали бойовими побратимами й лицарями ордена за Зимовий похід. 

Сотників нащадок
 
Український командарм Михайло Омелянович-Павленко по­ходив із дворянської родини – з тих численних українських родів, які своїми козацькими силами та малоросійською старанністю вибудовували Російську імперію. Його дід – Омелян Павленко – був сотником Задунайського козацтва. Коли в 1829 році Задунайське козацьке військо повернулося з Туреччини на батьківщину, російський цар надав старшинам дворянство й наділив маєтками неподалік Маріуполя. Так Омелян Павленко став землевласником – вочевидь, доволі успішним, бо незабаром придбав ще маєтності на Полтавщині та Катеринославщині. Мав двох синів, які вірою й правдою служили Росії: старший дійшов до посади генерал-губернатора на Далекому Сході, а молодший – Володимир – став генералом від артилерії. Саме в його родині й з’явився на світ 8 грудня 1878 року син Михайло, майбутній український командарм. Його матір’ю була представниця князівського роду Русієвих-Ко­рче­башевих. Володимир Павленко зустрів майбутню дружину під час служби в Тифлісі, де й проминули перші роки життя маленького Михайла.
 
У 1885 році родина переїхала до Хабаровська, куди батько одержав нове призначення, і Кавказ – мала Батьківщина – майже не залишив сліду в спогадах Михайла Павленка. В 11 років хлопчика віддали до кадетського корпусу, спочатку – Хабаровського, згодом – Сибірського (в Омську). Доля генеральського сина була наперед визначена: кадетський корпус, військове училище, далі – служба. Якщо пощастить – у гвардії, якщо ні – десь у глухому закутку імперії. Михайло Павленко добре закінчив кадетський корпус і Павлівське військове училище, тож потрапив у гвардію: Лейб-гвардії Волинський полк, який дислокувався у Варшаві.
 
Під час Російсько-японської війни 1904 – 1905 років поручик Михайло Павленко пішов на фронт добровольцем. Служив у розвідувальному підрозділі, брав участь у боях під Мукденом, Баотайцзи, Гудзянами, Цзаарну та іншими містечками з не менш екзотичними назвами. Дістав контузію й був змушений повернутися до Варшави.
 
Того ж таки 1905-го Михайло Павленко написав посібник для старшин «Обучение молодых солдат, старослужащих и запасных». Працю високо оцінили, й заохочений автор незабаром написав ще три книжки. На тій, що вийшла в 1908 році, стоїть ім’я автора: «Емельянович-Павленко», а на книзі 1914 року – «Амельянович-Павленко». Таке своєрідне пошануванням пам’яті діда. 1912 року зміна прізвища була закріплена офіційно окремим царським указом.
 
Герой Великої війни
 
Напередодні Першої світової війни капітан Михайло Омелянович-Павленко командував ротою Лейб-гвардії Волинського полку, на чолі якої він і виступив 27 липня 1914 року з уже рідної Варшави на фронт. Справжня війна для них почалася 28 вересня, коли полк зайняв позиції навколо селища Гура Кальварія на Віслі, а з 11 жовтня брав участь у боях під містами Ловеч та Турек. Бій 1 листопада став для Омеляновича-Павленка останнім у складі рідного полку – його поранили в плече (проблеми з рукою далися взнаки на все життя), евакуювали до Варшави, а звідти – до Петрограда. Переніс операцію й довго лікувався в госпіталі в П’ятигорську.
 
Після боїв у Польщі Омеляновича-Павленка підвищили до звання полковника та призначили черговим штаб-офіцером штабу 2-го Гвардійського корпусу. Він повернувся на фронт, але під час боїв на річці Стохід навесні – влітку 1916 року захворів на тиф і був знову евакуйований до Петрограда. Хоч як дивно, але саме перенесений тиф допоможе йому через три роки – коли наприкінці 1919-го українська армія згоратиме від епідемії, організм Михайла Володимировича вже матиме певний імунітет.
 
Одужавши, з вересня 1916 року Омелянович-Павленко перейшов на військово-педагогічну роботу. Спочатку – завідувачем навчальних команд запасних гвардійських полків у Петрограді, а з листопада 1916 року – начальником 2-ої Одеської школи прапорщиків. Саме на цій посаді й застала полковника Лютнева революція 1917 року...
 
Командувач української армії
 
В Одесі Михайло Володимирович був відомим та популярним. Імпозантний гвардійський полковник із вишуканими аристократичними манерами, орденом Святого Георгія на  мундирі та елегантно під­в’язаною чорним шарфом рукою. Щиро й приязно ставився до своїх підлеглих і якось по­годився відвідати збори гуртка юнкерів-українців. Тут він згадав свого діда – задунайського козака – й усі присутні одностайно обрали його керівником. А на початку травня 1917 року вже очолив українську військову маніфестацію. Відтоді  й до кінця життя Михайло Омелянович-Павленко, який народився й виріс поза межами України і не знав української мови, щиро й назавжди пов’язав свою долю з Україною.
 
У червні 1917 року М. Омелянович-Павленко ще ненадовго був відряджений на фронт, але восени він – начальник військової залоги Катеринослава. Вирували революційні події, у військових частинах розгорталась українізація. Михайло Володимирович став одним із організаторів Вільного козацтва – добровільної національної мілітарної організації, а також т. зв. Катеринославського гайдамацького куреня – частини, сформованої з вій­сько­во­службовців-україців російської армії. Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва – в розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А не­забаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії.
 
У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерального хорунжого (відповідало званню генерал-майора колишньої російської армії) і призначений у Полтаву на посаду начальника 11-ої пішої дивізії. Щоправда, дивізією це з’єднання звалось умовно, радше то було ядро, з якого мала розгорнутися власне дивізія, бо замість 10 тис. вояків генералові підпорядковувалося трохи більше 200 старшин та підстаршин.
 
Омелянович-Павленко щойно починав опановувати українську мову, проте був «своїм» для національно-демократичних організацій України – на відміну від більшості гетьманських генералів, які під тиском «революційної демократії» вважали за доцільніше тікати на Дон. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення П. Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного козацтва на Катеринославщині.
 
Коли наприкінці 1918 року вибухнуло антигетьманське повстання, Михайло Володимирович, не бажаючи брати участі в протистоянні між П. Скоропадським та Директорією, виїхав до Західно-Української Народної республіки (ЗУНР) і 10 грудня 1918 року очолив Галицьку армію. Він був кадровим офіцером російської служби, а військо, яким йому довелося коман­дувати, складалося з українців австро-угорської армії та ­німецько­мовних офіцерів-ав­­стрій­ців. За таких умов керувати формально «своїми», проте «чужими» за внутрішнім укладом і традиціями з’єднаннями було надзвичайно складно. Якби генерал почав запроваджувати звичаї російської армії, які успадкувало військо Української Народної Республіки, це не сподобалося б ані рядовому складу, ані, тим паче, офіцерському. Тому дійшли компромісу: організацію Галицької армії провели за англійським зразком. А виважене й толерантне ставлення генерала до галицьких традицій на все життя завоювало йому повагу серед вояків ГА.
 
На службі ЗУНР Михайло Володимирович перебував до 7 червня 1919 року, коли Галицька армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча – на кордон зі Східною Україною. Генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР.
 
Об’єднані Галицька та Дієва армія УНР у липні 1919 року почали спільний переможний похід на Київ–Одесу. Зламавши спротив російських більшовицьких формувань, українські війська швидко досягли столиці, де зустрілися зі ще однією російською армією – білогвардійцями генерала А. Денікіна, які, проте, не відважилися вступати у відкритий конфлікт. Постало питання про переговори, й кандидатура М. Омеляновича-Павленка, колишнього гвардійського полковника та георгієвського кавалера, найкраще підходила на роль голови української військової делегації. Проте генерал не зміг домовитися з білогвардійцями – ті були вкрай вороже налаштовані до офіцерів-«самостійників». Хоча поразка українців у Києві 31 серпня стала болючою, Омелянович-Павленко неодмінно вирізнявся діловими й професійними якостями, здобувши авторитет у військовому проводі УНР. 8 вересня 1919 року він став командувачем Запорізької групи – одного з найкращих з’єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями.
 
Восени 1919 року внаслідок політичних та військових помилок українського керівництва ГА та Дієва армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти червоних, білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном медикаменти. Українські війська швидко танули. За таких умов Галицька армія пішла на мирну угоду з білогвардійцями, а Дієва армія УНР опинилася в так званому «трикутнику смерті» – на невеличкому клаптику території поблизу містечка Чуднів (нині Житомирська область). Перед командуванням військ УНР постав вибір: або перейти на польську територію та інтернуватися, або долучитися до Галицької армії й шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати боротьбу. Головний отаман Семен Петлюра та більшість політичного проводу обрали перший шлях і виїхали до Польщі. Дехто пішов на спів­працю з більшовиками та білими. Й лише Василь Тютюнник, тоді – командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву армію УНР у партизанські з’єднання й пройти ними рейдом по українській території, зайнятій білими та червоними військами, а навесні підняти повстання. В. Тютюнника активно підтримав М. Омелянович-Па­влен­ко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду командарма Армії УНР.
 
Зимовий похід (як згодом його стали називати в історичних документах) почався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Білогвардійці, які теж потерпали від тифу й виснажилися в боях із червоними, не чинили спротиву. Діставшись до Київщини, Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії – вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.
 
Тим часом у Варшаві Симон Петлюра уклав із польським урядом мирну угоду, яка передбачала створити польсько-український військовий союз проти Радянської Росії. Поблизу Кам’янця-По­діль­ського та в Бресті-Ли­товському почали формувати нові українські дивізії. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців Зимового походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію радянських військ і з’єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний отаман С. Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська. З’єднання УНР зайняли крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту – в районі Кам’янця-Подільського, маючи в тилу річку Дністер, по якій проходив кордон із Румунією. Деякий час боротьба з червоними йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, радянське командування перекинуло в Україну 1-ту Кінну армію Будьонного, під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.
 
Польща була знекровлена й у жовтні 1920 року уклала з Радянською Росією перемир’я. Армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх радянських військ. Термін перемир’я збіг у ніч проти 11 листопада – й одразу по тому почалася гарматна канонада й наступ радянських військ. Одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з більшовиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію.
 
Війна закінчена, боротьба триває...
 
Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли. Проте вона все ще становила серйозну загрозу – підтримка нової влади в Україні з боку населення була вельми примарною. Керівництво Радянської Росії почало вимагати від польського уряду вислати українських діячів. Варшава, фактично програвши війну, була змушена рахуватися з більшовиками, тож висунула Омеляновичу-Пав­лен­кові вимогу залишити Польщу. Наприкінці 1921 року генерал Оме­ля­нович-Павленко, відповідно до розпорядження Головного отамана УНР С. Петлюри, виїхав до Праги.
 
Українців у Чехословаччині було багато. М. Омеляновича-Пав­ленка офіційно оформили... помічником бібліотекаря в Українській господарській академії у Подебрадах. Тут, в еміграції, генерал написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників. Він мав добрі взаємини з усіма українськими емігрантськими військово-по­лі­тич­ни­ми організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН (Української військової організації та Організації українських націоналістів).
 
Із початком Другої світової війни виникли сподівання на реалізацію українського державного проекту за підтримки Німеччини – ворога СРСР. Тоді ще не уявляли, що несе світові нацистська Німеччина, а тому сподівалися на її допомогу в боротьбі з комунізмом. 29 червня 1941 року М. Омелянович-Павленко взяв участь у з’їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду (фактично – генеральний штаб), а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада ввійшла у зв’язок із керівництвом нацистської Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. На щастя, українські емігранти досить швидко розібралися, з ким мають справу, та й самі німці відмовилися від «українського проекту». Згодом, коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з’єднання не брав: він чітко вирішив стояти осторонь від співробітництва з нацистами.
 
Коли радянські війська вступили на територію Східної Європи, генерал виїхав із Чехословаччини до Західної Німеччини. Тут, в умовах загальної руїни, він почав збирати навколо себе всіх ветеранів і симпатиків УНР. 16 листопада 1945 р. стараннями М. Омеля­новича-Павленка та його товаришів створено Спілку українських вояків (СУВ) – ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською окупацією. Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміграції.
 
Здавалося, повоєнне життя колишнього українського командарма в Німеччині склалося спокійно, але в 1950 році він переїздить до Франції – через досі не з’ясовані політичні обставини. А 29 травня 1952 року генерал Михайло Володимирович Омелянович-Пав­лен­ко пішов із життя. Його останні дні були гіркими й самотніми. Близький товариш генерала А. Кущинський згадував: «Популярність генерала Михайла Омеля­но­вича-Павленка серед ширших мас не була всім до смаку, тому, хто заздрив або в думках дивився на славного Командарма як на конкурента в досягненні такої популярности. Особливо на еміграції, в останні роки свого життя Генерал жалівся своїм найближчим приятелям на різні «пакості», що їх діставав від своїх же людей, від яких того не сподівався. Але в своїй чесній і лицарській душевній простоті Він не хотів займатися обороною проти незаслужених персональних кривд, а тільки гірко терпів».
 
Та попри всі прикрощі емігрантського життя, для своїх бойових товаришів генерал назавжди залишився командувачем Армії УНР, і вони згадували про свого «славного командарма Зимового походу, якого так любили всі старшини й рядове вояцтво та відносились до нього щиро-любовно, називаючи його «дідусем» – як до свого доброго батька, якому безмежно вірили, що веде їх до перемог над ворогами».

 
С. Петлюра, М.Омелянович-Павленко та інші керівники уряду та Армії УНР, кінець 1920 року

 [1684]


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Учені прогресують у виправленні геномів ембріонів людини
    19 серпня, The Economist
  • Лише кілька років тому на Шрі-Ланці припинилися бої. Ця країна-сад нарешті може спокійно жити й розвиватися, не думаючи про сепаратистів і теракти
    19 серпня, Ростислав Панічев
  • Я брала у відпустку дві книжки: синові збірку казок, а собі Франсуазу Саґан, настрої якої мені були близькі в юнацтві. Розгорнула книжку ще дорогою і зрозуміла, наскільки велика відстань між моїми хвилюваннями та життєвими сподіваннями в юнацтві й тепер…
    19 серпня, Вікторія Малишева
  • 14 серпня після тримісячного безвладдя в прифронтовому Торецьку нарешті з’явився керівник військово-цивільної адміністрації, яку було створено за наказом президента в травні 2017 року. Переселенець із Донецька, 30-річний Ярослав Руденко в перші дні при владі розповів, де шукатиме воду для міста, що потерпає від спраги, та чому залишає в команді кадри попереднього мера.
    18 серпня, Єлизавета Гончарова
  • Чому НАТО тривожать найбільші з часів холодної війни навчання Росії в Європі
    18 серпня, The Economist
  • В опублікованих Тижнем у першій половині 2017 року нарисах про Російську революцію та її наслідки для України головною постаттю був Владімір Лєнін. Доцільно присвятити йому окрему статтю
    18 серпня, Станіслав Кульчицький
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено