Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 листопада, 2011   ▪   Олександр Пагіря   ▪   Версія для друку

Дорога за Збруч

1946 року західна Україна дала голодуючим селянам із Наддніпрянщини допомогу, яка пом’якшила «останній сталінський удар» і відвернула повторення Голодомору
Матеріал друкованого видання
№ 45 (210)
від 3 листопада, 2011
Дорога за Збруч

Повоєнний голод, що охопив центральні, південні та східні області УРСР у 1946–1947 роках, мав трагічні наслідки для селян, які після страхіть окупації були вкотре приречені комуністами на вимирання без хліба. За окремими параметрами це виявилося фатальною реінкарнацією катастрофи 1932–1933 років. У той нелегкий час допомога населення Західної України голодуючим зі Сходу стала не тільки прикладом національної солідарності, а й закликом до опору тоталітарному режимові.

Читайте також: Культурна травма Голодомору

ЗА РАХУНОК СЕЛЯН

Серед причин голоду дослідники зазвичай виділяють повоєнну руїну, посуху з неврожаєм, економічну політику більшовицького уряду, спрямовану на нарощування військового потенціалу СРСР в умовах протистояння із Заходом. Загострювали ситуацію експорт зернових до країн так званої народної демократії (СРСР у вигляді довгострокових кредитів та безоплатної допомоги надав їм близько 2,5 млн збіжжя), конфіскаційні хлібозаготівельні кампанії, надмірні податки, державні позики, неоплата праці колгоспників, припинення постачання мешканцям села та міста продуктів продовольства за картками. Перетворені на кріпаків, хлібороби несли тягар непосильної праці на користь держави (від 150 до 300 трудоднів на рік для дорослих і від 50 до 100 – для підлітків), надмірних поборів, які перевищували норми РРФСР, державних насильницьких позик, зазнавали обкрадання й побиття.

Загалом голодувало 18 із 25 областей тодішньої УРСР та понад 3 млн населення. Недоїдали не тільки колгоспники та члени їхніх сімей, а й робітники, інваліди війни та праці, нещодавні фронтовики. Замість допомоги у злиденній ситуації сталінський режим тільки посилив репресивний тиск на українське село, вимагаючи збільшення хлібопостачання до центру (загалом 1946-го було визначено план у 362,75 млн пудів зернових). Пік безхліб’я припав на зиму 1946–1947 років. Станом на червень 1947-го в УРСР зареєстрували 1,154 млн виснажених недоїданням людей-дистрофіків. Безпосередньо померло від голоду від 1 до 2,8 млн осіб.

Читайте також: Голодомор як геноцид

 «ПО ХЛІБ У ЗАПАДНУ»

Ситуація 1946–1947 років принципово відрізнялася від 1932–1933-го наявністю рятівного чинника у вигляді ще не колективізованих західних областей, що виступали своєрідним продовольчим оазисом в ураженій голодом Україні. Зокрема, станом на 1 січня 1948 року в них, за винятком Північної Буковини, було об’єднано в колгоспи 5,4% аграрних господарств. Попри непросте життя в умовах повстанської «війни після війни», селяни-господарі із цих регіонів виростили непоганий урожай.

Оминаючи загороджувальні загони, маси голодуючих рушили по хліб у Західну Україну, вони сподівалися знайти там порятунок для себе та своїх сімей. «Численні юрби чоловіків, жінок, підлітків і дітей збиралися на залізничних станціях, штурмували пасажирські й вантажні поїзди. На підніжках, покрівлях вагонів, у тамбурах і на буферах, вдень і вночі, в дощ і непогоду, гнані голодом, обдерті, брудні й закіптюжені, вони прямували на захід. Як немовля простягало рученята до материної пазухи, а спраглий хотів доторкнутися губами до джерела, так колгоспна Україна тягнулася до своїх краян, західноукраїнських братів, шукаючи порятунку від голодної смерті», – зазначав письменник Іван Шульга.

Будучи релігійно та національними свідомими, західні українці виявили справжнє християнське милосердя та співчуття щодо сотень тисяч голодуючих співвітчизників зі Сходу, повсюдно виказували їм гостинність і допомогу. Про хлібні вояжі розповідають очевидці. «1947 рік був голодним для багатьох, а для нас – особливо. Я разом з подругою поїхала до Дрогобича. Там люди зустріли нас як рідних. Урятувалися від голоду, ще й мамі, сестрам возила хліб, горохове борошно, інші продукти», – згадувала Лідія Капустіна із Запорізької області.

Уродженець села Степань Рівненської області Степан Пінчук свідчив про прийом знедолених східняків у рідній місцевості: «Від пізньої осені [1946 року] через усю зиму до самої пізньої весни до нас заходила маса нещасного голодного люду. Звичайно, про якусь там торгівлю чи обмін не могло бути й мови, бо люди ці були до краю виснажені, з порожніми торбами i голодні, а якщо хтось і мав якусь одiжку, то нам i не показував, бо в нас одяг тоді був кращий, ніж, скажімо, в самих радянських райкомiвцiв. [...] Як правило, обдаровували голодуючих за «спасибі». Люди давали, хто скільки міг, враховуючи наплив прибульців та свої інтереси. Всі, хто навідувався в наш куток із вітряком на горбі, швидко дізнавалися, що тут пахне борошном. Тож на ніч до нас сходилося стільки люду, скільки могла вмістити найпросторіша кiмната».

Крім того, голодуючі купували в селян на Заході за гроші чи вимінювали за різні речі хліб, крупи, картоплю та інші продукти, і, пробувши там деякий час, повертались додому. Дехто наймався на тимчасову або постійну роботу. Особливо великий наплив людей спостерігався із Правобережної України, а також із Полтавської, Харківської, Одеської та Херсонської областей. Зокрема, в доповідній записці УМДБ Київщини за 24 травня 1947 року йшлося про те, що в області не було жодного села, половина жителів якого не побувала б у Західній Україні. За даними радянської статистики, залізничною лінією Козятин – Шепетівка – Здолбунів щодоби виїздило по хліб 15 тис. громадян.

Радянські правоохоронні органи (транспортна міліція, загороджувальні загони, МДБ) вели непосильну боротьбу проти «нелегального» перевезення хліба із Західної України, затримуючи подорожніх і відбираючи в них здобуте тяжкими зусиллями продовольство. У першій половині 1946-го органами транспортної міліції тільки у Львівській області з поїздів були зняті 97 633 особи, які прямували зі Сходу. Активно працювало МДБ, засилаючи в середовище вояжерів агентуру для виявлення антирадянських елементів. Шлях по хліб був доволі небезпечним. Багато людей гинули в дорозі, зазнавали нападів грабіжників, помирали виснажені, вже діставшись пунктів призначення.

Масові контакти жителів УРСР у цих екстремальних умовах стали не тільки елементом солідаризації селянства західних областей із голодуючими колгоспниками Наддніпрянщини, а й найбільш масштабним досвідом соціальних комунікацій українців різних регіонів по завершенні возз’єднання етнічних земель у складі республіки. Таким чином відбувалось обговорення наболілих проблем життя в умовах радянської дійсності: східняки розповідали про трагедії, які спіткали їх та їхні родини, відверто висловлювались проти колгоспного ладу, а нерідко й проти самої сталінської тоталітарної системи, західняки нарікали на масові радянські репресії та депортації, жорстоку антиповстанську боротьбу. Все це сприяло не тільки подоланню взаємних стереотипів у ставленні одне до одного, а й формуванню спільної позиції щодо більшовицького апарату.

Читайте також: Заручники системи

ПІДПІЛЬНА МОБІЛІЗАЦІЯ

Чималу роль у формуванні думки західних українців про допомогу голодуючим співвітчизникам на Сході відіграло націоналістичне підпілля. У 1946–1947 роках ОУН та УПА провели масштабну роз’яснювально-інформаційну кампанію щодо природи та причин штучно організованого сталінським режимом голоду, закликаючи населення саботувати хлібозаготівлі й чинити збройний опір більшовикам. У липні 1946-го було видано вказівку Проводу ОУН її осередкам зривати хлібопостачання. У серії відозв та звернень, зокрема «Чи буде голод?», «Брати з-над Дніпра!» «Брати голодуючі!», «До голодуючих!», керівництво ОУН та командування УПА наголошували на рукотворному характері лиха й закликали селян не здавати зерно державі. Таким чином повстанці прагнули врятувати українське село від повторення катастрофи 1933-го.

Масштабна пропагандистська робота ОУН серед західноукраїнського селянства була спрямована на активізацію продовольчої допомоги голодуючим, які прибували зі Сходу. Згідно із розпорядженнями організації, нижчі ланки підпілля мали заздалегідь підготувати для них продовольчі запаси. Окрім харчів, приїжджим потрібно було надавати грошові суми разом із пропагандистською літературою. Під час зустрічей зі східняками оунівці намагались активно поширювати серед них ідеї визвольного руху. Зокрема, в повідомленнях про розмови підпільників із голодуючими колгоспниками Новоушицького району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області було зазначено: «Величезне значення має і те, коли повстанець поділиться куском хліба з селянином чи робітником. Це ніби не замітна допомога, але вона робить багато. Вона споріднює нас з ними, зобов’язує їх до нас, а в прикрій для нас хвилині вони завжди нам допоможуть. Та й гарні і прихильні після того поширюють про нас вісті, не раз прямо легендарні, подібне значення має і грошова допомога […]. Дано їм таку допомогу: 60 кг збіжжя, 10 кг м’яса та 80 крб на дорогу. Старший, увидівши м’ясо та білий хліб і збіжжя, яке ми йому передали, впав на землю і прямо ридав, а в кінці зняв руки догори та почав молитися […]. Прощали нас з невимовною теплотою і щирістю, обіцяючи прийти на умовлений день з нами на стрічу».

Читайте також: Перемога переможених

НЕОФІТИ НАЦІОНАЛІЗМУ

ОУН намагалася використати момент масового напливу громадян по харчові продукти до західних областей в умовах голоду для активізації організаційної та інформаційно-про­пагандистської роботи під гаслом «Лицем до Сходу!». За допомогою симпатиків із Великої України повстанці поширювали підпільні видання, із їхніх груп створювали організаційні осередки на нових теренах. Зокрема, наприкінці 1946 року в селах Плесецьке та Дзвінкове Васильківського району Київщини емісарами волинського підпілля ОУН Романом Піддубним («Марко») та Олексієм Рябунцем («Грач») була сформована підпільна група з місцевих жителів, які приїздили по продовольство на Рівненщину. Силами мешканців за матеріальної допомоги ОУН постала збройна підпільна група, яка зривала радянські заходи із хлібозаготівлі, реквізувала продовольство у кооперативних магазинах, нападала на колгоспи, готувала замахи на представників радянського партійного та колгоспного активу. Усе захоплене зерно та одяг підпільники роздавали місцевим селянам. Однак у червні 1947-го емісари проводу ОУН були вбиті, МДБ виявило чотири криївки та шість конспіративних квартир, заарештувало 15 осіб у районі. У грудні 1947-го на Васильківщині зазнала поразки інша підпільна група ОУН, яка влаштовувала теракти проти голів колгоспів та сільрад і поширювала антирадянські листівки.

Загалом боротьба повстанців проти колгоспів значно посилила антирадянські настрої в східноукраїнському середовищі, виразниками яких переважно виступали люди, котрі поверталися до своїх домівок із західних хлібних турне. Мешканець села Глушки Білоцерківського району Київщини Михайло Соболь серед колгоспників заявив: «…у Західній Україні селяни вбивають комуністів, і якщо б у нас так розправлялись з більшовиками, то ми мали б свій хліб. Там ненавидять колгоспи, і я коли до них приїжджаю за хлібом, завжди розповідаю про погане життя колгоспників…». Антиколективізаторські настрої серед українських селян ілюструє радянська статистика. Так, у загальному обігу поштової кореспонденції за 1946 рік військова цензура МДБ УРСР виявила 7 330 листів, які містили відверті скарги на продовольчі труднощі.

Паралельно з голодом наростали радянські репресії проти інакодумців, робітників, службовців та інтелігенції. Пасивний спротив населення подекуди переходив у активний. В окремих регіонах України у 1946–1947 роках спалахували спорадичні заворушення селян із метою заволодіти зерновими складами. Досить частими ставали випадки вбивств голів колгоспів та сільрад. Під впливом оунівської пропаганди поширилося виготовлення саморобних листівок, спрямованих проти хлібопостачань. Так, у місті Вовчанську на Харківщині 6 січня 1946-го було виявлено надпис: «Геть колгоспи!» У селі Вербівка Ружинського району Житомирської області влітку 1947 року вивісили листівку із закликом розкрадати хліб і зривати заготівлі. Факти розповсюдження саморобних агіток антирадянського змісту були зафіксовані також у Вінницькій, Київській, Кіровоградській, Миколаївській, Дніпропетровській та Чернігівській областях. У багатьох місцевостях України голод тривав до кінця 1940-х років, а хронічне недоїдання – й до середини 1950-х. Це стало одним із чинників економічної та духовної стагнації суспільства.

ДО РЕЧІ

За 1948–1953 роки у процесі «другого розкуркулювання» українського села, що його проводили за таємним указом президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948-го «Про виселення з УРСР осіб, які ухиляються від трудової повинності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», до неосвоєних районів СРСР було вивезено 33366 українських селян. За тим-таки указом упродовж 1948–1950-го винесли 12 тис. «громадських вироків» колгоспникам.

Читайте також: Вбивство народу


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Скільки регіональних осередків має кожна парламентська партія? В яких регіонах найбільше партійних представництв, та яка партія має найбільшу мережу? Відповіді на ці питання шукала Громадянська мережа ОПОРА. Аналіз ґрунтується на інформації, яка була надана на запит до Міністерства юстиції України щодо всіх зареєстрованих в Україні структурних осередків шести парламентських політичних партій, які мають свої фракції у Верховній Раді («Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Опозиційний блок», Об’єднання «Самопоміч», Радикальна партія Олега Ляшка, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»).
    30 травня,
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про політичну кар'єру Савченко, повернення викрадених активів, призначення Андерса Фог Расмуссена радником Порошенка та напади на журналістів в Україні
    30 травня, Віталій Рибак
  • У Франції є прошарок політиків, які демонструють якщо не прихильність до України, то бодай стійкість супроти московських впливів. Із ними можна й треба співпрацювати, принаймні ситуативно
    30 травня, Алла Лазарева
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено