Тиждень.ua
НовиниПолітикаЕкономікаСвітСуспільствоКультураІсторіяПодорожіАвтоVIP-хронікиСпецтемиКолонкиАрхівНаш партнер — журнал «Український тиждень»ПошукГалереяІнфографікаВідео
7 листопада, 2011  ▪  Вадим Скуратівський   ▪  Версія для друку

Останній утопіст

До кінця життя Олександр Довженко марив ідеальним комунізмом, хоча після фільму «Земля» розумів, що цей «комунізм» обертається трагедією
Матеріал друкованого видання
№ 44 (209)
від 27 жовтня, 2011

Тиждень продовжує серію публікацій про знакові постаті української історії, котрі, потрапивши в лещата державно-репресивної комуністичної системи, постали перед життєвим вибором. Сьогодні розповідь про людину, слава якої не дозволила Сталіну його знищити фізично, натомість її упокорили «почесним засланням» до Москви. Мова про Олександра Довженка, «батька» українського кінематографу.

Олександр Довженко чи не найпарадоксальніше явище в усьому світовому кінематографі. У ньому з неймовірною силою проявилися дві особливості кінематографічного процесу. Перше – великими кінорежисерами не просто народжуються, вони народжуються разом зі своєю геніальністю. Друге – і це особливо важливо – кіномистецтво перших десятиріч тепер уже минулого століття з надзвичайною енергією на тих чи тих національних ділянках виявило найфундаментальніші лінії національно-культурного розвитку і переклало їх мовою кіно.

ТРИЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОСМОСУ

Ніхто у світовому кінематографічному досвіді не вмів отак дивитися у віконце камери, як це робив Олександр Довженко. Була в нього якась безприкладна обдарованість. І річ не в тім, що 1958 року його «Землю» в Брюсселі найавторитетніші кінокритики світу оголосили одним із 12 найкращих фільмів світу. І не тільки в словах Чарльза Спенсера Чапліна, які він виголосив у молодій тоді ООН наприкінці Другої світової: «Слов’янство дало світові свого найгеніальнішого режисера Олександра Довженка». І не лише в тому, що Андрій Тарковський називав Довженка своїм кінематографічним університетом (хоч би який фільм Тарковський робив, обов’язково перед початком зйомок запрошував своїх колег до фільмотеки переглядати «Землю»). Йдеться про те, що за фактами певної естетичної біографії цієї людини ми маємо явище еквівалентне, приміром, Моцарту, який у казково дитячому віці сідає за клавесин, і раптом виявляється, що він уже віртуоз-виконавець, а потім і надкомпозитор.  

Щось схоже сталося з Довженком, коли він уперше зазирнув у те віконце кінокамери: одразу знав і вмів у кіно все. А перед тим пройшов багатий життєвий шлях, як і всі люди тієї доби: і селянське дитинство, і намагання якимось чином стати інтелігентом. Далі громадянська війна, де він був лівим функціонером Української Народної Республіки. А вслід за тим його важкі колізії 1920-х років.

Та починаючи з фільму «Звенигора» з неймовірною енергією Довженко відтворює головне в українській культурі – намагання віднайти якийсь ідеал всередині селянського світу. Переконання в тому, що в цьому світі з його надзвичайно красивими ландшафтами, з його дуже гарними людьми є ще щось многоцінне, певний скарб, якого треба досягти.

Минає деякий час, і з’являється «Арсенал». Цей фільм ми іноді сприймаємо як кон’юнктуру, зважаючи на те що змінилася наша інтерпретація повстання робітників заводу, але воно було, була героїка з одного і з іншого боку і був розкол України на два антитабори. Усе це постає в стрічці, яка своєю енергією вразила тогочасну кінематографічну Європу. 

І завершує трилогію дивовижної сили «Земля». Ми звикли, що цей фільм про колективізацію. Але не зовсім розуміємо, чим жив тогочасний український селянський світ до появи колгоспів. Пореволюційне українське село чекало, що воно отримає допомогу з міста – технологічну, агрономічну тощо – і водночас збереже найцінніше з усього того, що було в нього: відчуття природи, відчуття космологічного природного ритму, пошуки отого ідеалу.

Сталінська модель колективізації прийшла в радянський світ у 1928-му. Ніхто ані на Заході, ані в СРСР не знав, якою дияволіадою вона обернеться. І лише починаючи з 1932-го, приблизно від зими, стало зрозуміло, що насувається неминуча катастрофа. 

А Довженко працює над фільмом «Земля» впродовж 1929–1930 років, тому й проявляється так яскраво цей утопізм: українське село в поєднанні з технічним прогресом. З одного боку, стрічка кінематографічно досконала, з іншого – сучасна зіниця дивиться роздратовано на це і каже: «Ми ж знаємо, чим усе закінчилося». Так, ми знаємо, а тогочасний світ цього не знав, як і Довженко. Й від того трагічного незнання і вийшов фільм, у якому система швидко вгледіла для себе загрозу. І якщо раніше ставлення до режисера Довженка було доволі лояльним, дозволялося говорити про нього різні кінорецензентські компліменти, то на стрічку «Земля» офіційна Москва накинулася з неймовірною силою. А почалося все з підлого фейлетону Дем’яна Бєдного, потурнака, що вийшов з українських селян і люто їх ненавидів.

Читайте також: Утрачений голос

Кремлівські жорна

Система починає зводити з Довженком свої рахунки. Вона примушує його зняти апологетичний фільм про індустріальне будівництво в Україні («Іван»). Кінематографічно він теж належить Довженкові-генію. Скажімо, образ Дніпра там просто космічний за своєю силою і красою. Але решта не просто фальшива, це власне індустріальний пейзаж і глухе мовчання про те, що ж робиться поза ним, що ж діється в душі українського селянина, за рахунок якого і виникає цей пейзаж. Робота над стрічкою велася ще й під дамоклевим мечем київсько-харківської більшовицької бюрократії, яка вся без винятку, включаючи Миколу Скрипника, прагнула знищити Довженка. Український самородок їм був непотрібен, тож навіть вимушений фільм «Іван» із його напівправдою вони оголошують шкідливим і реакційним ідеологічним продуктом.

У нього на той час уже була європейська слава, його знають і цінують. 1934 року найбільший тодішній романіст і гуманіст Андре Мальро спеціально їде до Радянського Союзу, щоб зустрітися з Довженком. Він хотів, щоб саме той екранізував його роман про китайську революцію. Себто в режисера вже був захисний планетарний резонанс.

Окрім того, головний продюсер радянського кіно, за словами Мандельштама, «кремлевский горец» розумівся на кінематографі, він бачив, що Довженко надзвичайно обдарований. І що ж із ним робити? Віддати українським чекістам, які вже вбивали всіх підряд? Ні, Сталін рятує Довженка від харківського ешафоту (справа СВУ – Ред.), викликає майстра до Москви і пропонує йому зняти фільм про радянський Далекий Схід. Це була по-своєму вправна провокація: режисера, по суті, відправили на заслання, на інший край імперії, проте даючи можливість працювати.

І Олександр Петрович на тому малознайомому йому матеріалі створює сміливу утопію: яким може бути цей світ, де панувала регіональна жорстокість, світ із його аборигенами, переселенцями, інтелігенцією, селянством, військом… У стрічці «Аероград» усе було наївно і водночас кінематографічно довершено. Людство нині має розглядати її як можливість творення за допомогою техніки й образності того, чого насправді немає. Не випадково Жан-Люк Ґодар дуже шанує цей фільм, називаючи геніальним. Але Довженко не був би Довженком, якби в якісь хвилини не подав і трагедію того світу, де друг стає класовим ворогом, де комуністична система витісняє не просто з реальної території, а з самого життя старовірів, які впродовж століть утікали спочатку від романівської Москви, романівського Петербурга і, нарешті, від лєнінсько-сталінської Білокам’яної. 

Сьогодні «Аероград» часом справляє моторошне враження. Чому ж Сталін пощадив Довженка? Бо вже передбачалося, що робитимуть фільми про Лєніна, вже було знято «Жовтень» Сєрґєя Ейзенштейна, мали з’явитися і звукові стрічки про нього, певна річ, їх мали знімати москвичі. А ось над фільмом про грузина Сталіна мав працювати українець Довженко. А поки що треба, вирішив вождь, щоб у національній радянській міфології з’явилися абсолютні постаті громадянської війни, бо на той час (1937 рік), по суті, було винищено чи не весь вищий офіцерський корпус Червоної армії. Є стрічка про Чапаєва, тож має з’явитися, за його словами, український Чапаєв. Він спеціально показував Довженкові її, примовляючи: «Вот так нужно снимать».  

Як же виконав згадане замовлення Довженко? Це така фальсифікація тогочасної історії, що стає незручно. Ми ж знаємо тепер, що Щорса застрелили свої як націонал-комуніста, бо він відмовився покидати Україну, коли його загони хотіли перекинути кудись на Поволжя, на так званий Східний фронт. Сам Сталін на початку 1950-х сказав на зустрічі з українськими письменниками: «Щорса вбили свої». Мені про це відомо від Миколи Шеремета, який був там присутній. Зрозуміло, у фільмі цього немає. Там є троцкістська бюрократія, яка за наказом Льва Давидовича воює зі Щорсом. Це цілковита неправда.

Але є в стрічці й страшна органіка громадянської війни, намагання тогочасних людей змінити саму долю людську. Українці на чолі зі Щорсом у ній хочуть кращого життя і помирають за це. Початок фільму – соняшникове поле, яке раптом вибухає снарядами, а вслід за тим німці та українські партизани вбивають одне одного. Космічна рівновага, яка порушується знавіснілою історією. Як свідчив Тарковський, його «Іванове дитинство» цілком вийшло з цього епізоду.

А далі Довженкові все ж дозволили повернутися в Україну, розробляти нові теми. Так, у зв’язку з крахом історичної Польщі було вирішено екранізувати «Тараса Бульбу» з нібито антипольськими лініями твору, хоча в Гоголя все набагато складніше. Доручили роботу  майстрові, й страшно подумати, чим це могло б для нього завершитися. Його серце вже не витримувало нескінченного знущання. А сучасна українська кінознавча школа за останні роки опрацювала і поліцейські сюжети другої половини 1930-х довкола Довженка: за ним стежили, стежили за кожним його кроком. Атмосфера була такою, що Олександр Петрович згадував, як після розгрому якогось чергового сценарію Сталін посадив його в авто і відвіз додому, а він, виходячи з машини, думав: вистрілять йому зараз у потилицю чи ні…

Читайте також: Поєдинок із молохом

ПІД НАГЛЯДОМ БЕРІЇ

Вибухнула війна, і Довженко проходить через таке пекло, що важко зрозуміти, як він узагалі уцілів. Далі на нього чекає щось страшніше. Олександр петрович збирається зробити нарівні з документальними фільмами про визволення України і художній. Розповісти про трагедію нашої країни часів війни. Пише відповідний сценарій («Україна в огні» – Ред.): це 1943 рік, Наддніпрянщину вже визволяють, наближається визволення і Правобережжя… І раптом виявляється, що Україну знову треба приєднувати до Росії, до СРСР, і робити це репресивними засобами. Під час окупації люди дуже змінилися, у них з’явилася певна надія, що по війні життя буде іншим.

На початку 1944-го Сталін так ударив по Довженку, по його сценарію, що той вирішив, що він приречений. І водночас у вождя виникла ідея, що митець має зняти фільм про нього. Але в 1945–1946-му режисер був у такому психологічному стані, що, по суті, фізично не міг працювати. І зробити це доручають землякові Сталіна Міхаілу Чіаурелі, який був талановитим майстром на всі холуйські руки. А Довженко, коли йому трохи стало легше із серцем, вирішує повернутися до головної теми свого жи ття: створити стрічку, присвячену космологічному ритму і людині, яка з усією силою своєї любові входить у цей ритм, поліпшуючи його, але й пристосовуючись до нього.

Отак виникає фільм «Мічурін». Радянська епоха міфологізувала цю людину, але то був справді великий селекціонер, що у своєму старовинному Козлові, який у ХІІІ столітті не змогли взяти монголи, органічно відчував біологію в розвитку. Зважаючи на те, що про перший варіант стрічки казали її оператори, її нечисленні глядачі, складається враження, що вона могла б стати найбільшою роботою Довженка. Та не судилося. Втрутився Берія, який кричав Довженкові: «Ты, гений, десяти минут на вождя пожалел. Ты делай так: серпочек, молоточек, серпочек, молоточек».

Далі режисер знову повертається до своєї улюбленої космології. Він починає працювати над фільмом про створення Каховського моря. Зараз ми не знаємо, яким би він був, якби його знімав Довженко. Ми можемо побачити довільну екранізацію Довженкового сценарію, яку зробила його дружина Юлія Солнцева. Їй було далеко до свого чоловіка, тож вийшов грандіозний лубок. Довженко помирає у 1956 році, помирає в умовах, коли серце майстра вже не встигає за його планами…

Читайте також: На скривавленій землі

ЄРЕТИК-ХРИСТИЯНИН

Минає кілька років, і на Київській кіностудії, якій присвоїли ім’я митця, показують якесь документальне вариво про нього. У залі сидить Довженкова сестра, яка під кінець фільму раптом починає ридати, підхоплюється і з криком «Зацькували, затравили!» вибігає із зали… Мучили цього чоловіка як тільки могли, принижували в тисячах жанрів. Починаючи від безпосередньої загрози смерті й закінчуючи страшним ідеологічним терором, навіть заборонили після смерті Сталіна повернутися до Києва… 

Довженко вірив у якийсь проект іншого світу, який називав комуністичним. На його очах знищили всю українську інтелігенцію, на його очах прокотився Голодомор, він був у відчаї, але все одно йому здавалося, що колись людство, а особливо на теренах улюбленої України, реалізує мрію про настання сучасного Царства Божого, тобто комунізму. Один видатний французький теолог сказав: «Марксизм – це остання християнська єресь». Довженко був єретиком християнином такого зразка.

Одне слово, перед нами справжня шекспірівська драма геніальної людини. І ми до кінця ще не осягнули її масштаби, глибину трагедії людини, яка з’явилася для того, щоб створити на екрані все те, що належить сказати і про свій народ, і про людство взагалі, і про перебування людства в Космосі, і про сам Космос. 

БІОГРАФІЧНА НОТА

Олександр Довженко

1894 – народився на Чернігівщині.

1911–1914 – навчався у Вчительському інституті в Глухові.

1917 – переїздить до Києва.

1918–1919 – воює проти більшовиків в армії УНР.

1920 – вступає до боротьбистів. Працює в Київському відділі народної освіти.

1921–1922 – на дипроботі в Польщі та Німеччині.

1922–1923 – навчається живопису в експресіоніста Віллі Геккеля.

1923–1926 – працює в Харкові як художник-ілюстратор та карикатурист, пише кіносценарії.

1926–1941 – робота на Одеській кінофабриці, «Мосфільмі», Київській кіностудії.

1941–1945 – кореспондент «Красной звезды», знімає документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі».

1945–1956 – працює на «Мосфільмі», викладає у ВДІКу.

1956 – помирає від інфаркту. Похований на Новодівичому цвинтарі в Москві.

НЕРЕАЛІЗОВАНІ СЦЕНАРІЇ

1926–1929 – «Цар», «Батьківщина», «Загублений Чаплін», «Повстання мертвих»

1934 – «Загублений і віднайдений рай»

1941 – «Тарас Бульба»

1943 – «Україна в огні»

1951 – «Відкриття Антарктиди»

1954 – «У глибинах космосу»

ЦИТАТИ

«Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

Зі «щоденника» Олександра Довженка

«У грізну годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві натури не піднялися до висот розуміння ходу історії. І ніхто не став їм у пригоді зі славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна » не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі»

З кіноповісті «Україна в огні»

«…У повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності».

Сєрґєй Ейзенштейн

Читайте також: Кінопоет


Матеріали за темою:

2
Ви не оцінювали матеріал
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Французький філософ і письменник Бернар-Анрі Леві належить до особистостей, довкола яких не вщухають пристрасті.
    вчора, Алла Лазарева
  • У прифронтовій Волновасі, де ще не всі місцеві визначилися, кого ж вони підтримують у цій війні, на зміну бойовим будням прийшли міліцейські – присутні тут силовики здебільшого борються з вуличним криміналом, а не з озброєними сепаратистами
    вчора, Валерія Бурлакова
  • У суспільно-політичних ЗМІ Білорусі перед кожною великою прес-конференцією президента Лукашенки не обговорюють її можливий зміст, а влаштовують натомість тоталізатор: чи поб’є Аляксандр Ригоравіч власні рекорди тривалості виступу? Останній спіч лідера РБ виявився найдовшим: аж п’ять із половиною годин. Щоправда, окрім цього рекорду білоруським журналістам фіксувати було нічого.
    позавчора, Сяргєй Пульша
  • Чи варто очікувати розквіту феодалізму в оновленій владі
    позавчора, Роман Малко
  • Мабуть, зовні симпатичний громадянин Петро Порошенко ще не до кінця усвідомив свій неабиякий офіційний статус. Не відчув, що він уже президент
    позавчора, Володимир Надіїн
  • Дострокові вибори – широке поле для діяльності політичних махінаторів. Підкуп і адмінтиск, на жаль, залишаються дієвими інструментами політичної боротьби
    позавчора, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2014 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS