Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 жовтня, 2011   ▪   Олександр Пагіря   ▪   Версія для друку

Угорське доміно

Революція 1956 року в Угорщині вперше виявила системну кризу сталінської моделі соціалізму в країнах соцтабору
Матеріал друкованого видання
№ 41 (206)
від 6 жовтня, 2011
Угорське доміно
Фотогалерея: Революція 1956 року в Угорщині (зображень: 10)

Події 23 жовтня 1956-го, які ознаменували початок Угорської революції, стали рішучою відповіддю на суспільно-політичні порядки, що були встановлені в країні після завершення Другої світової війни. Спроби механічно перенести сталінський досвід у запровадженні однопартійної тоталітарної диктатури на угорський ґрунт породили відчайдушний опір найширших верств угорського суспільства і вилились у масове збройне повстання, яке поставило під сумнів позиції Москви в регіоні й загрожувало крахом радянської системи у країнах Центрально-Східної Європи за принципом доміно.

Читайте також: У пошуках іншого сенсу  

УГОРСЬКИЙ СТАЛІН

1949 рік став переломним у становленні однопартійної комуністичної диктатури в Угорщині на чолі з Матяшем Ракоші, який сконцентрував у своїх руках всю повноту влади і почав створювати культ особи, наслідуючи сталінський приклад. Головним інструментом у побудові особистої диктатури, за аналогією з іншими країнами соцтабору, виступали карально-репресивні органи. В країні запанувала атмосфера страху, доносів та переслідувань. Жертвами репресій режиму Ракоші стали сотні тисяч невинних угорців, яких пі­дозрювали в нелояльності до тоталітарного устрою. Зокрема, у 1948–1955-му було засуджено понад 460 тис. селян. За неповні п’ять років понад 15% населення Угорщини постало перед судами. Через угорський ГУЛАГ пройшли члени кожної третьої-четвертої родини.

Маховик репресій зачепив також представників інтелігенції, духівництва, партійних діячів, військових та працівників правоохоронних структур. Зокрема, під час гучних процесів 1949 року за ґратами опинилися колишній міністр народної освіти Гейза Лошонці, голова Ради профспілок Еден Кішхазі та католицький єпископ Йожеф Міндсенті. За «шпіонаж» та «зраду» було страчено сотні угорських воєначальників. Тільки на двох військових трибуналах було винесено 15 смертних вироків, з яких 9 приведено в дію, 24 генерали опинились у примусових робочих таборах, а 13 засуджені до різних термінів ув’язнення. Внаслідок сфабрикованого судового процесу над колишнім міністром внутрішніх справ Угорщини Ласлом Райком 93 осіб було засуджено, а 25 страчено разом із головним фігурантом справи. Справа Райка послужила приводом для початку репресій проти колишніх союзників комуністів: соціал-демократів, ветеранів робітничого та підпільного руху часів Другої світової війни, які мали авторитет в угорському суспільстві й становили загрозу для одноосібної влади Ракоші.

Суспільно-політичні зміни в Радянському Союзі, каталізовані смертю Сталіна, опосередковано впливали на внутрішньополітичну ситуацію в Угорщині. Партійне керівництво на чолі з Ракоші тільки на словах підтримало ініційовані лідерами КПРС зміни, а насправді відмовилося від запровадження їх у життя, демонструючи ідеологічні конвульсії в сталінському дусі. Утім, під тиском Москви Будапешт погодився на формування уряду на чолі з Імре Надем, який взявся за проведення серії реформ у різних галузях.

Однак спроби демократизації всіх сфер життя країни та лібералізації її економіки наштовхнулися на рішучий опір представників догматичного крила партійного керівництва на чолі з Матяшем Ракоші та Ерне Гере, у квітні 1955-го звільнили Імре Надя з посади голови Ради міністрів та повернулися до попереднього політичного курсу, що панував в Угорщині до 1953-го. Опального прем’єр-міністра було позбавлено урядових посад і виключено зі складу партії.

Читайте також: Угорський Мазепа

«РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗРИВ»

Локомотивом народного вибуху виступили угорське студентство та інтелігенція, які значно активізувалися після придушення радянськими військами збройного повстання польських робітників у Познані в липні 1956-го. На знак солідарності з останніми та з метою домогтися виконання вимог студентської міжвузівської організації МЕФЕС з демократизації суспільства 23 жовтня 1956-го в Будапешті відбулася багатотисячна студентська демонстрація, яка поступово переросла в загальнонаціональну. Під час зіткнення з органами держбезпеки поблизу радіостанції ім. Лайоша Кошута масовий захід переріс у збройне повстання, до якого приєдналася значна частина мешканців столиці та її околиць. Повсталі захопили склади зі зброєю, мости, аеродром, центральну телефонну станцію, поліцейські управління, казарми окремих військових частин. На їхній бік масового переходили урядові війська та курсанти військових навчальних закладів, які направлялися на придушення виступу. Велику роль у розгортанні Угорської революції відіграли ідеали антигабсбурзької революції 1848–1849 років, які були особливо популярними в той час серед молоді. 

Намагаючись заспокоїти повсталих, вночі 24 жовтня партійне керівництво призначило Імре Надя на посаду голови угорського уряду. Замість дискредитованого в суспільстві Ерне Гере першим секретарем партії був обраний Янош Кадар. Водночас до радянського посольства було спрямовано прохання про військову допомогу для відновлення внутрішнього порядку в Угорщині, що дало формальний привід для втручання Збройних сил СРСР у внутрішні справи суверенної держави.

Вранці 24 жовтня розпочалося перше введення в країну радянських військ, які захопили найважливіші об’єкти в столиці. На її вулицях з’явилися барикади, зав’язалися бої з регулярними частинами. У районі кінотеатру «Корвін» у Пешті повсталим за допомогою залучених підрозділів угорської армії вдалося створити потужний центр опору. Перехід значної частини угорських військ на бік революціонерів суттєво ускладнив завдання радянських військ із придушення збройного повстання. Переломним моментом у розвитку подій в Угорщині був розстріл радянськими військами демонстрації на площі перед парламентом 25 жовтня, що сприяло поширенню спротиву по всій країні. 

У більшості провінційних міст події розвивалися за схожим сценарієм. Організовані студентами та інтелігенцією демонстрації переростали в масові виступи, які подекуди закінчувалися сутичками з органами держбезпеки. Дії повстанців перекинулися на всю Угорщину. Їхні ряди поповнювали різні прошарки населення. Особливо активно включились у революційну боротьбу робітники, інтелігенція, представники угорської армії, селяни. По всій країні стрімко виникали альтернативні органи влади: національні, студентські, військові, робітничі революційні комітети та ради, які вирішували питання локального характеру.

27 жовтня активізувалися дії повстанців у столиці. Осередки опору виникли на площах Сени та Жигмонда Моріса, у робітничих кварталах Чепеля та Уйпешті. Під контролем загонів повстанців перебували також південно-східна частина Будапешта, кінотеатр «Корвін» і прилеглі квартали. Три будівельні батальйони під командуванням полковника Пала Малетера, які перейшли на бік революції, займали оборону в казармах «Кіліана». Для знищення радянських танків повстанці активно використовували «коктейлі Молотова».

Читайте також: Загроза радикалізму

На початковому етапі Угорської революції позиція голови уряду Імре Надя була невизначеною: він довгий час намагався врегулювати збройний конфлікт мирним шляхом, таким чином відмежовуючись від дій повстанців. Корінний перелом у ході подій відбувся 28 жовтня, коли прем’єр пристав на бік революції, визнавши революційні органи влади на місцях та задовольнивши вимоги повсталих, зокрема запровадження багатопартійної системи, створення коаліційного уряду та ліквідацію органів держбезпеки. Уряд оголосив про припинення бойових дій, запровадив широку амністію та домігся виведення радянських військ із країни. Після оголошення перемир’я та відхід останніх з угорської території суспільно-політична ситуація стала нормалізуватися: зникли барикади, почав працювати транспорт, відкрилися продовольчі магазини. Більшість військових частин угорської армії заявили про перехід на бік повсталих. А ті висловилися на підтримку уряду Імре Надя, який перетворився на лідера революції. На основі повстанських загонів і армійських частин почалося формування національної гвардії, було запроваджено патрулювання вулиць населених пунктів. Для керівництва діями повсталих створено Революційний комітет оборони на чолі з генералом Белою Кіраї та полковником Палом Малетером. Водночас було зроблено кроки на зовнішньополітичній арені. Намагаючись заручитися підтримкою міжнародної спільноти, 1 листопада 1956-го уряд Імре Надя надіслав до генерального секретаря ООН ноту про вихід Угорщини з Варшавського договору і заяву про нейтралітет, прохаючи розглянути це питання на засіданні Генеральної Асамблеї та забезпечити захист її чотирма членами Ради Безпеки ООН.

ДРУГЕ НАШЕСТЯ

Угорські події неабияк схвилювали радянське партійно-державне керівництво, яке шукало вихід із ситуації, що склалася. 31 жовтня на засіданні ЦР КПРС було прийнято рішення про початок другого радянського вторгнення в Угорщину задля придушення «контрреволюційного виступу», арешту уряду Імре Надя та формування нового маріонеткового, цілковито контрольованого з боку Москви. 3 листопада в місті Сольнок розпочалося формування тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з Яношем Кадаром, який одразу ж надіслав до радянського керівництва прохання про військову допомогу.

Вранці 4 листопада 1956-го стартувала операція об’єднаних збройних сил країн Варшавського договору проти революційної Угорщини під назвою «Вихор», що завершилася 12 листопада придушенням основних осередків опору в столиці країни та на периферії. Тамтешні революційні війська на чолі з генералом Белою Кіраєм не змогли організувати тривалого опору агресорам і здебільшого добровільно склали зброю. У ході бойових дій повстанці втратили 4 тис. осіб. Загалом у період з 23 жовтня по 31 грудня 1956-го кількість угорських жертв становила 21 728 осіб, із яких 2502 вбитих і 19 226 поранених. Майже 200 тис. громадян емігрувало на Захід. Радянська сторона втратила в «угорській операції» 2260 осіб, із яких 600 загинуло, 1450 було поранено і 51 пропав безвісти. Лідер Угорської революції Імре Надь на деякий час знайшов притулок у югославському посольстві в Будапешті. 22 листопада 1956-го його підступно захопив КДБ, а 1958-го за вироком суду він був розстріляний.

У ході операції з придушення радянські органи держбезпеки за вказівкою голови КДБ Івана Сєрова розпочали репресії проти активних діячів угорського революційного руху. До середини листопада 1956-го було арештовано 1372 осіб. Частину з них (846 осіб) у листопаді депортували на територію України і помістили в тюрми МВС Ужгорода та Стрия. Тут їх допитами (через недовіру керівництва КДБ до угорських слідчих органів) і після протоколювання зізнань окремими групами повернули до Угорщини. Загалом постреволюційні репресії в країні охопили близько 35 тис. осіб.

МІЖНАРОДНИЙ ВІДГОМІН

Успіх Угорської революції значною мірою залежав від підтримки її завоювань представниками інших народів Центрально-Східної Європи, а також країн Заходу. Однак неспроможність західних держав (передусім США) активно вплинути на події в регіоні (через втягування у війну на Близькому Сході), незважаючи на проголошену в 1953-му американським держсекретарем Джоном Фостером Даллесом концепцію «звільнення» (liberation) країн соціалістичного табору шляхом «відкидання комунізму» (roll-back of communism), в усій рельєфності виявила міжнародну ізоляцію європейських народів на схід від залізної завіси у їхніх спробах власними силами домогтися звільнення від комуністичного диктату.

Водночас Угорська криза осені 1956-го з усією очевидністю продемонструвала неспроможність одного народу самостійно звільнитися з-під орбіти впливу Москви і поставила на порядок денний необхідність спільних та скоординованих дій країн Центрально-Східної Європи. Такого висновку дійшли деякі представники угорського революційного активу. Так, один із учасників згаданих подій, член президії Дебреценського революційного комітету Ласло Деде під час одного зі своїх виступів у жовтні 1956 року зазначив, що протягом місяця в СРСР відбудеться революція, яка спочатку мала охопити одну з прикордонних радянських республік, а потім перекинутися на інші терени Союзу.

Угорська революція інспірувала суспільно-політичну дискусію в українському націоналістичному середовищі в еміграції. Зокрема, у 20-х числах грудня 1956-го в Мюнхені відбулася нарада членів Закордонних частин ОУН з питання угорського антикомуністичного повстання. Оунівці висловили невдоволення пасивною позицією Заходу щодо згаданих подій та відмовою країн Заходу від активного втручання в угорські справи. На конференції було озвучено думку про необхідність встановлення тісніших контактів із повстанцями на території Угорщини, а також з угорськими політичними емігрантами в Західній Німеччині для обговорення можливості проведення спільних акцій проти Радянського Союзу та країн соціалістичного табору. Натомість зв’язки, які вдалося встановити українським емігрантам з угорськими діячами в західних державах (зокрема, залучення декого з них до роботи Антибільшовицького блоку народів), зробили свій внесок у зведення українсько-угорських мостів на антибільшовицькій платформі.

Читайте також: Незгаяний час


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено