Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 жовтня, 2011   ▪   Ярослав Файзулін   ▪   Версія для друку

Смертники в погонах

Штрафні батальйони в Червоній армії були одним з елементів репресій Сталіна
Матеріал друкованого видання
№ 42 (207)
від 13 жовтня, 2011
Смертники в погонах
Середина літа 1942-го. Німецькі війська впритул підійшли до Сталінграда, водночас їхні частини небезуспішно намагалися захопити Кавказ. Разом із тим Червона армія відступала – з боями і без них. Причиною поразок, на думку Іосіфа Сталіна, було боягузтво її командирів і бійців. Посилити їхню боєздатність мали розстріли, штрафні частини і загороджувальні загони.

«Ні кроку назад!» – під такою назвою вийшов наказ Сталіна № 277 від 28 липня 1942 року, яким у Робітничо-селянській червоній армії вводилися штрафні частини і розширювалася діяльність загороджувальних загонів. Прикладом дій для радянського головнокомандування був аналогічний наказ щодо німецьких військ.

«Сформировать в пределах армии от пяти до десяти (смотря по обстановке) штрафных рот (от 150 до 200 человек в каждой), куда направлять рядовых бойцов и младших командиров, провинившихся в нарушении дисциплины по трусости или неустойчивости, и поставить их на трудные участки армии, чтобы дать им возможность искупить кровью свои преступления перед Родиной», – наголошувалося в наказі. Загороджувальні ж загони, які розташовувалися позаду військових частин, мали на місці розстрілювати «изменников Родины», що відступали.

У штрафні частини відправляли дезертирів, порушників військової дисципліни і колишніх в’язнів радянських таборів, а також кримінальних елементів, які виявляли бажання «кров’ю змити провину перед державою». За тих чи інших обставин у складі цих формувань опинялася і значна кількість цивільних осіб.

Читайте також: Біль окупації

За лєнінськими заповітами

Штрафбати і загороджувальні загони не були винаходами Другої світової. Їх широко використовували більшовики вже в 1917–1921 роках, обґрунтовуючи це революційною необхідністю. «…Революционер, который не хочет лицемерить, не может отказаться от смертной казни, не было ни одной революции и эпохи гражданской войны, в которых бы не было расстрелов», – стверджував 1917-го вождь більшовиків Владімір Лєнін.

Загроза страти могла змусити солдатів іти на смерть і виконувати накази командування, вважав керманич більшовицькими військами, нарком військових і морських справ Лєв Троцкій. «Нельзя вести массы людей на смерть, не имея в арсенале командования смертной казни. До тех пор, пока, гордые своей техникой, злые бесхвостые обезьяны, именуемые людьми, будут строить армии и воевать, командование будет ставить солдат между возможной смертью впереди и неизбежной смертью позади», – йшлося в його мемуарах, які побачили світ під назвою «Моя жизнь» – майже
як «Моя боротьба» Адольфа Гітлера.

Розстріли, штрафні підрозділи і загороджувальні загони мали забезпечити дисципліну і стійкість Червоної армії, а їхня організація вважалася одним із найважливіших завдань командирів і комісарів. «Каждое крупное воинское соединение должно иметь за своей спиной хотя бы тонкую, но прочную и надежную сетку заградительных отрядов, – йшлося в одному з більшовицьких наказів часів радян­сько-польської війни 1920-го. –Легкость и безнаказанность дезертирства способны разъесть самую лучшую часть. Молодой солдат, пытающийся вырваться из огня, в который попал впервые, должен встретить твердую руку, которая властно возвратит его назад с предупреждением о суровой каре всем нарушителям боевого долга. Удирающий шкурник должен наткнуться на револьвер или напороться на штык…»

Камікадзе з примусу

Під час Другої світової штрафників кидали на прорив «непроривних» ліній оборони, розвідки боєм і відволікання десантів, розмінування мінних полів і виявлення вогневих точок ворога, форсування водних перешкод без жодних плавзасобів.

«Ці підрозділи були вигідні командуванню. З одного боку, їхнє існування давало змогу хоча б якось підтримувати дисципліну. А з іншого – з допомогою штрафників і за рахунок «дешевої» солдатської сили можна було перевірити правильність прийнятого рішення, – стверджував колишній командир взводу 322-ї окремої штрафної роти Михайло Ключко. – Наприклад, перед командиром ставилося завдання захопити той чи інший рубіж. Як дізнатися, які сили сконцентрував там противник? Тож віддавався наказ командирові штрафроти: взводом або двома, а іноді й ротою провести вночі розвідку боєм. Матиме рота втрати чи
ні – це нікого не хвилювало…»

«Життя простого солдата, за великим рахунком, на фронті не цінувалося, а в штрафбатах тим паче, бо нас і за людей не вважали, – згадував 1989 року полковник у відставці Максим Воронков (влітку 1943-го командував відділенням взводу розвід­­ників 128-го піхотного полку, а згодом – рядовий штрафбату). – А як інакше розуміти ставлення вищого військового керівництва, яке кидало нас на ворога, що за чисельністю переважав, бувало, у 8–10 разів? Воно знало, що ми всі загинемо, але свідомо відправляло на неминучу смерть: гітлерівці, відкривши вогонь по штрафниках, демасковували своївогневі позиції, по яких згодом завдавала удару наша артилерія. Звісно, після них втрати військ були меншими, але чи не надто дорогою ціною це досягалося?»

Безумство штрафників викликало шок у німецьких солдатів. «Великі щільні маси людей прямували пліч-о-пліч мінними полями, які ми щойно виставили, – писав у листі додому один німецький солдат. – Люди в цивільному і бійці штрафбатів рухалися вперед, як автомати. Щілини в їхніх рядах з’являлися лише тоді, коли кого-небудь убивало або ранило вибухом міни. Здавалося, ці люди не відчувають ані страху, ані вагань. Ми помітили, що тих, хто падав, пристрілювала невелика група комісарів чи офіцерів, яка йшла за наступаючими. Невідомо, що скоїли ці люди, чому з ними так поводяться».

Читайте також: Спантеличені війною

Окуповані «зрадники»

1943-го в Україну повернулися радянські війська. На «визволених» територіях відновили роботу польові військкомати, які силою мобілізували всіх чоловіків, здатних тримати зброю. Фактично відбувалися облави по хатах. Мобілізовували навіть 16–17-річних хлопців. Офіцери на око визначали, кому скільки років, не перевіряючи документів і не слухаючи матерів, які намагалися довести зі сльозами й благаннями, що їхнім дітям немає ще 18 і що вони не здатні до військової служби, тим більше відразу йти в бій.

Співробітники військкоматів і командування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну, сприймали мобілізованих як зрадників, адже вони були під німецькою окупацією. «Ми, що перебували на окупованій території, працювали на ворога, були в очах радянської влади наближені до штрафників. Тобто нас одразу без підготовки, слабко озброєними, як попало вдягненими кидали на другорядні напрямки просто як масу. Більшість скоро гинули. «Невелика потеря!» – вважало радянське керівництво», – оповідав своєму синові Дмитрові Ткаченку його батько Михайло 1923 року народження, який під час війни врятувався від вивезення до Німеччини, але в жовтні 1943-го був мобілізований до Червоної армії.

«Усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що в Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому...» – занотував 16 грудня 1943 року у своєму щоденнику Олександр Довженко.

Збереглися окремі свідчення, що до штрафних підрозділів гнали чоловіче населення цілих сіл тільки за те, що вони жили якийсь час під окупантами. «Коли восени 1943-го знову явилися совєти, то незабаром із нашого села Булаївки загребли до війська практично всіх чоловіків призовного віку, – переповідає у спогадах для сайта «Українська правда» слова старшої сестри своєї бабусі Валерій Семиволос. – Гребли всіх: і кволих, і хворих, і немічних. Із усього того призову з війни повернувся лише один чолов’яга, котрий і розповів, як полягли булаївці. Усіх їх як таких, що побували в окупації під німцям, дорівнявши до ворогів народу, відправили до штрафбату. Штрафбат той весь до цурки був почавлений у першому ж бою траками німецьких танків, що намагалися про­битися з Корсунь-Шевченківського котла. Озброїли штрафбатівців лише перед самим боєм, видавши одну гвинтівку на десятьох і дозволивши хильнути по чарчині, під дулами кулеметів загороджувальних загонів, сформованих переважно узбеками та іншими середньоазіатами, погнали на вірну загибель».

Не навчених і не озброєних хлопців командування кидало в жорстокі бої, на штурм укріплених німецьких позицій. Часто перший бій ставав для них останнім. «Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього, – згадував учасник вій­ни письменник Анатолій Дімаров. – Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, котрих не встигли ще й обмундирувати і як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів».

У воду під прицілом

Наприкінці вересня 1943-го радянські війська вийшли до Дніпра. На його правому березі німці руками місцевих жителів і військовополонених облаштували оборонний рубіж із фортифікаційними спорудами і пристріленими вогневими точками. У ніч на 22 вересня почалося форсування річки в районі Букрина. Першими йшли штрафники, а за ними решта війська. Бійців кинули в атаку без належного озброєння й підготовки, так вони спокутували свою «провину» – перебування в окупації.

Під шквальним вогнем ворога на правий берег люди пливли, як хто міг, тримаючись за колоди, дошки, напхані соломою плащ-намети. «Найстрашнішими виявилися кулемети, – зазначав очевидець форсування Дніпра Віктор Астаф’єв. – Легкі для перенесення скорострільні «емкашки» зі стрічкою на п’ят­сот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів, річку, в якій кипіло місиво з людей. Старі і молоді, свідомі і несвідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і неросіяни – всі вони кричали одне: «Мамо! Боженьку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!»... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельни­­ми цівками. Хапаючись один за одного, поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в’язками йшли під воду, річка пінилася бульбашками, здригалася від людських судорог, горбилася червоними бурунами». Повернутися назад бійці не могли, в тилу із кулеметами зачаїлися загороджувальні загони.

Із 25 тис. воїнів, що заходили у воду на лівому березі Дніпра, згадував Віктор Аста­ф’єв, до іншого берега добиралося лише 5–6 тис. Загалом же задоволення примхи Іосі­­фа Сталіна – здобути столицю України до 26-ї річниці Жовтневої революції (тобто до 7 лис­топада 1943-го) – коштувало 417 тис. людських життів.

Напередодні форсування Дніпра у вересні 1943-го в селі Требухів відбулася нарада щодо цього, а також з приводу визволення Києва. На слова про не­обхідність озброїти й обмун­дирувати новобранців (близько 300 тис.), мобілізованих польовими військкоматами, Григорій Жуков відреагував: «В чем пришли, в том и воевать будут!.. Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировы­вать и вооружать этих хохлов. Все они – предатели! Чем бо­льше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать» (цитата наводиться за спогадами офіцера з особливих доручень командира 1-го Українського фронту Юрія Коваленка).

«Із завершенням бойових дій на території України всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами («Смерш»), – писав в еміграції історик Федір Пігідо-Правобережний. – Одним із найперших запитань було таке: «Чому не покінчив життя са­могубством, а здався в полон?» Цілодобові допити, провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів, складання розгорнутих характеристик тощо – усе було складовими перевірок. Тих, хто їх не пройшов, відправляли в концтабори, в спеціальні батальйони у північні райони на «будови ко­мунізму», а також до карних (штрафних) батальйонів».

Перші повідомлення про штрафні підрозділи Червоної армії були опубліковані в СРСР лише в часи перебудови, оскіль­­ки Правилами зі збереження військової таємниці в друці Червоної армії (на воєнний час), затвердженими маршалом Алєксандром Васілєвскім 15 лютого 1944 року № 034, заборонялися до відкритої публікації «всі свідчення про загороджувальні загони, штрафні батальйони і роти».

Читайте також : На скривавленій землі

ЦИТАТА

«Всего лишь час дают на артобстрел.

Всего лишь час штрафбату передышка.

Всего лишь час до самых главных дел

Кому до ордена, а большинству – до «вышки».

 

«Считает враг – морально мы слабы,

А нам считать приходится патроны.

Вы лучше лес рубите на гробы!

В прорыв идут штрафные батальоны!»

Владімір Висоцкій


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено