Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 вересня, 2011   ▪   Тарас Нагайко   ▪   Версія для друку

Біль окупації

Навіть у власних оцінках представники нацистської влади об’єктивно зауважували, що «знімали шкуру з України, не думаючи про наслідки»
Матеріал друкованого видання
№ 39 (204)
від 22 вересня, 2011
Біль окупації

Навіть у власних оцінках представники нацистської влади об’єктивно зауважували, що «знімали шкуру з України, не думаючи про наслідки»

Для сучасного покоління поняття «німецька окупація» є чимось абстрактним, далеким і базується переважно на побаченому в кінофільмах або ж серіалах та прочитаному в художній літературі. На жаль, стає дедалі менше живих свідків, які можуть розповісти правду про те, чим був гітлерівський режим в Україні і який вплив він справив на тогочасне життя людей.

ПАТЕТИКОЮ ПО ПРАВДІ

Загальноприйнятим є бачення окупації як глибинно негативного явища. І з цим неможливо сперечатися. Її наслідки були жахливими. Та все одно ми сьогодні дуже мало знаємо цей період і не здатні об’єктивно судити, що ж саме довелося пережити кільком поколінням українців. Причиною такої ситуації є не лише тривалий часовий проміжок, що відділяє нас від тих подій, а й більшою мірою специфіка офіційного радянського погляду на війну. Ще в жовтні 1943 року дізнавшись про заборону Сталіним своєї «України в огні», Олександр Довженко записав у щоденнику: «Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна i ніщо, видно, не потрібне, крім панегірика». Героїчний пафос величного подвигу «радянського народу» – ось що замінило собою історичну правду з її аж ніяк не однозначними й не догматичними візіями. Причиною такого стану речей, з одного боку, є заповзята міфологізація, породжена ідеологічно-пропагандистською системою, що й досі супроводжує тему Другої світової війни, а з іншого – складний і суперечливий характер стратегій виживання звичайної людини в умовах воєнного лихоліття.

Минуло вже 70 років, відколи Україна була окупована військами нацистів та їхніх союзників. Чи можливо уникнути ідеологічної упередженості щодо тих подій і водночас скласти об’єктивну оцінку тому періодові, що ввійшов до історії як одна з найтрагічніших віх у житті нашого народу й цілого людства? Чи виявиться сучасне суспільство спроможним відмовитися від усталених ідеологем та догматів, де все поділено на своїх та чужих, на чорне та біле, ворогів та визволителів, героїв та зрадників? Український вимір окупації років Другої світової війни – це й подвиг мільйонів воїнів Червоної армії, і тавро запроданців для тих, хто опинився у полоні, звинувачення в колабораціонізмі для сотень тисяч громадян, які працювали в німецькій адміністрації, поліційних формуваннях, і трагедія багатьох тисяч мобілізованих без зброї та кинутих у саме пекло війни українців. Це майже 2,5 млн молодих людей, котрі потрапили на примусові роботи до Рейху. Це й неоднозначний характер взаємин представників радянського партизанського руху Опору з місцевим населенням, і самовіддана боротьба бійців УПА, які відстоювали українську державницьку ідею. Окупація – це мовчазне зубожіння одних і відчайдушна спроба інших вижити.

Читайте також: Радянська евакуація 1941 року охопила передусім апарат влади, а не простих українців

ЗДИРЦЯ БІЛЬШОВИЦЬКИЙ = ЗДИРЦЯ НАЦИСТСЬКИЙ

Німецька експансія на території Радянської України розпочалася 22 червня 1941 року і тривала до 28 жовтня 1944-го. Вона розтягнулася на 1225 днів і завершилася знищенням 5,5 млн громадян на окупованій землі; ще 3 млн загинули на фронтах поза її межами. Загалом Україна внаслідок війни втратила п’яту частину населення. Зруйнованими виявилися 714 міст та містечок, 28 тис. сіл, 250 із яких знищено повністю. У грошовому еквіваленті економічні збитки перевищили 280 млрд крб.

Бачачи своїм основним ворогом у геополітичному плані Росію, керівництво Рейху сприймало інші республіки Союзу, зокрема й Україну, як її сировинні колонії. Захоплення УРСР вважали пріоритетним першочерговим завданням для успішного ведення війни на Сході. Схожість статусу простежується передусім із Радянською Україною як «братньою» республікою для РРФСР. Адже військово-економічна політика більшовиків, що бере свій початок від лєнінських «тез поточного моменту», була відповідником продовольчої стратегії вермахту – з тією лише різницею, що «Хлєба, хлєба, хлєба!» змінилося на «Яйка, млєко!». Реалізуючи свої глобальні плани, гітлерівське керівництво багато в чому наслідувало більшовиків із їхніми продрозверсткою, колективною формою господарювання, натуральною оплатою праці тощо.

Такому стану речей сприяло крайнє зубожіння значної частини населення. Наведемо тільки один приклад. Керівник Інституту Східної Європи професор Ганс Кох був просто вражений разючою відмінністю баченого 1918-го й восени 1941 року. У своєму звіті від 30 вересня 1941-го він писав: «Невеликі українські господарства, відомі як хутори, що раніше потопали в садах і бджолиних вуликах, зараз цілком зникли: вони або повністю покинуті, або заповнені багатьма родинами переселенців, дорослі члени яких працюють у колгоспах, а їхні численні діти граються в грязюці на прилеглій до хутора території […]. Те, що можна побачити зі свійської худоби, – все воно схудле та немічне. У збіднілих селах біля хат відсутні будь-які господарські споруди. Сараї, хліви, клуні зруйновані й використані як будівельний матеріал у колгоспах. Ні біля господарських споруд, ні біля будинків немає парканів і навіть живої загорожі. Приземисті хати селян, колись вифарбувані в білий та синій кольори, завжди чисті й охайні, зараз у тріщинах, глиняних плямах і розводах […]. Нам вдалося дістати взуття з колишньої більшовицької в’язниці – замащені в багно капці з жорсткої гуми (залишків старих автопокришок), що не мали жодної форми. Ми відправили цей вантаж у сусідні колгоспи й розподілили його поміж селян. Ця подія стала радісним святом для села, допомогла різко збільшити кількість працівників та їхню щоденну продуктивність праці. Наступними днями ми просто не могли відбитись від потоку людей, які потяглись до нас з усіх навколишніх сіл, бажаючи отримати за свою працю таку платню».

Спільною для обох ідеологій була й повна незацікавленість у державницькій ідеї українців. Як і їхні попередники, нацисти не бачили самостійної України. Показовує тут є заява генерал-губернатора Ганса Франка про те, що німці не визнають у середині «Великого Рейху» ніякої Української держави.

Читайте також : На скривавленій землі

«НОВИЙ» СТАРИЙ ПОРЯДОК

Утворивши окупаційні органи влади та відповідні управлінські структури, нацисти взялися викачувати з України економічні та господарські ресурси, робочу силу тощо. Згідно з планами вищого німецького керівництва, результатом господарської політики в рейхскомісаріаті мав стати його природний розвиток із наступним перетворенням на «житницю Європи», а весь Східноєвропейський регіон у майбутньому бачився головним ринком збуту для товарів західноєвропейської промисловості. Оплачувати їх мали сільськогосподарськими продуктами та сировиною.

Основним мотивом, що певний час забезпечував прихильність місцевого населення до окупаційної влади, була обіцяна аграрна реформа, проголошена «Законом про новий земельний лад» від 15 лютого 1942 року. Її пропаганда серед селянства супроводжувалась обіцянками приватного землеволодіння. Зокрема, в окупаційній пресі давали чіткі роз’яснення: «Самостійні одноосібні господарства можуть мати тільки ті селяни, які довели свою особливу здатність до праці і є цілком надійними. Селяни, які погано працюватимуть на своїх земельних ділянках, утрачатимуть їх на користь інших». Утім, попри декларовані положення, ситуація залишалася подібною до тієї, що існувала за радянської влади. Аж надто показовим є вислів одного із селян Фастівщини, зафіксований у донесенні радянської розвідки: «Сталін і Гітлер б’ються, а обидва комуну будують, за що ж вони б’ються?» А ось рядки з документа окупаційної влади про несприйняття селянами «нового порядку»: «Усюди панує думка, що порівняно з минулим мало що змінилося. Внаслідок цього спостерігаються мовчазний протест сільського населення проти колективної форми ведення сільського господарства та незацікавленість селян у реалізації покладених на них господарських завдань». Зрештою, всі аграрні перетворення, які здійснювала окупаційна влада, вилились у очевидний і відвертий грабунок. Господарювання гітлерівців в Україні бачилось подібним до моделі, запровадженої більшовиками, яка, на думку багатьох сучасних дослідників, була найбільш ефективною формою економічної експлуатації населення.

Щоб утвердити власний авторитет, німці розгорнули потужну пропагандистську кампанію. Як і їхні ідеологічні опоненти, вони апелювали до свідомості українців через друковані листівки, плакати й газети. На шпальтах центральної та місцевої преси з’являлися викривальні матеріали щодо «жидо-більшовицької» влади. Порушувано було теми колективізації, злочинів НКВС. Агітуючи, населенню доводили, що німецька влада прийшла врятувати українських громадян від «більшовицького ярма», а німецьких солдатів годиться сприймати як визволителів.

Як і для більшовиків, найважливішим із усіх мистецтв для німецької окупаційної влади було кіно. За інформацією каральних органів Рейху, кіносеанси викликали значне зацікавлення в місцевого населення. Окрім звичайної тематики художніх стрічок в обов’язковому порядку німці намагалися показати всю могутність своєї імперії. В основі сюжетів пропонованих населенню фільмів було взяття в полон живої сили ворога, захоплення військової техніки. Від осені 1942 року німецькі кінострічки для зручності перегляду і сприйняття змісту супроводжували субтитрами українською мовою. З повідомлення командира партизанського з’єднанняОлексія Федорова: «Є багато фактів, коли німці як у містах, так і в сільській місцевості демонструють населенню кінофільми «Розгром частин Червоної армії», «Взяття міста Києва», «Падіння Москви».

Читайте також: Київ під німцями

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАШМОРГ

На першому ж етапі окупації нацисти скомпрометували себе масовим знищенням євреїв та комуністів, засвідчивши жорстокий карально-репресивний характер своєї влади. Саме така позиція окупантів підкреслює ще одну яскраву паралель, що існувала між нацистським і більшовицьким режимами, – тотальне підкорення у спосіб фізичної ліквідації ідеологічних опонентів. Утім, надалі нацисти вдавалися до покарань та розправи над усіма, хто не бажав дотримуватися встановлених порядків, зокрема й над позапартійними та аполітичними громадянами.

Німецьке панування привнесло реваншистські настрої в середовище українського населення. Адже для більшості свіжими в пам’яті були події 1930-х років. Громадянам, виселеним із сільських районів за радянської влади, було дозволено повертатися додому. Таким чином німці сподівалися прихилити на свій бік негативно настроєних щодо комуністичного режиму людей. Їм окрім повернення житла обіцяли право на землю. У документах окупаційних господарських органів було прямо наголошено, що його «…мають також селяни або куркулі, які були вигнані радянською владою з політичних мотивів, а також їхні нащадки, навіть у випадках, коли їхні старі садиби вже не існують або не можуть бути їм повернені».

Однією із привілейованих верств у цей період залишалися етнічні німці – фольксдойче. Їм вручали відповідні посвідчення. Саме ця категорія громадян мала право на отримання продуктового пайка у спеціальних крамницях, закритих для місцевого населення, а також могла харчуватись у відповідних їдальнях. Асортимент продуктів бачився аж надто вишуканим як на воєнний час: м’ясо, мед, мармелад, кава у зернах тощо. Крім того, для потреб фольксдойче діяли школи, лікарні, заклади громадського харчування, громадські установи та організації. Вони одержували переваги у працевлаштуванні, заробітній платі, в сільській місцевості їм надавали більші земельні ділянки, скасовували податки. Із їхнього числа часто призначали чиновників місцевої адміністрації. Зрештою, від 23 листопада 1942 року керівництво Рейху ухвалило рішення надати зареєстрованим особам німецьке громадянство.

До кінця окупації гітлерівці невпинно доводили своєю позицією місцевому населенню, що воно перебуває у статусі звичайних безправних рабів, які лише виконують розпорядження та вказівки. Навіть у власних оцінках представники німецької влади об’єктивно зауважували, що «знімали шкуру з України, не думаючи про наслідки».

Читайте також: Спантеличені війною

 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено