Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 вересня, 2011   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

Утрачений голос

Як неоромантик Юрій Яновський став співцем соцреалізму
Матеріал друкованого видання
№ 37 (202)
від 8 вересня, 2011
Утрачений голос

Нині це важко собі уявити: «зеленого» літератора, якому не виповнилося й 24 років, призначають художнім редактором однієї з найбільших у країні кінофабрик. А в житті Юрія Яновського (1902–1954) саме так і було. Навесні 1926-го він з’явився в Одесі в несподіваній для себе ролі «кіноначальника». Що й казати, літературна кар’єра Яновського, автора невеличкої новелістичної збірки «Мамутові бивні» (1925), починалася блискуче!

Для Юрія Яновського Одеса була тоді чимось на зразок «свята, що завжди з тобою», – як Париж для молодого Ернеста Гемінґвея. Строкатий світ кіно, екзотика приморського міста, численні друзі: Олександр Довженко й Ісак Бабель, Василь Кричевський і Юрій Тютюнник, Амвросій Бучма й балерина Іта Пензо… Попри редакторські клопоти, Яновський за півтора року чимало написав: повість «Байгород», новелу «Кров землі», сюрреалістичне оповідання «Поворот», низку віршів, книгу нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»…

Проте наприкінці літа 1927 року над головою літератора нависли хмари. 20 серпня згідно з розпорядженням голови правління ВУФКУ Олександра Шуба його було звільнено з посади. Микола Бажан згадував, що Яновський виявився надто довірливим адміністратором: «Боюсь, що Ільф і Петров у «Золотому теляті» списали з Юри образ того щедрого редактора, який так охоче пропонував аванси і міг їх довірливо запропонувати навіть Остапам Бендерам, яких не бракувало тоді біля кабінетів кіностудії». Але в розпорядженні Шуба йдеться про інший «гріх» художнього редактора – «абсолютне незнання кінематографії», «псування картин своїм монтажем», а також «складання юмористичних написів, чужих радянському духові». Яновський відповів іронічними ескападами, адресованими «віслюкам у мистецтві» (див. його «Голлівуд на березі Чорного моря»).

РОМАН-МІСТИФІКАЦІЯ

Кіно-Одеса 1920-х дала Яновському багатий матеріал для роману «Майстер корабля» (1928). По суті, це літературна містифікація. Сивочолий Товариш Майстер Кіно (То-Ма-Кі), від імені якого ведеться оповідь, стверджує, що він просто пише мемуари про свою молодість. «Майстра корабля» і справді можна читати як мемуари про Одесу середини 1920-х. Редактор (він же на схилі віку – То-Ма-Кі) має риси самого Яновського, Сев – Довженка, Професор – Василя Кричевського, Директор – Павла Нечеси, Тайах – Іти Пензо, Богдан – Григорія Гричера… І все ж «Майстер корабля» не мемуари, а неоромантична проза, перший в українській літературі мариністичний роман. Він сповнений екзотики – розповідей про морські пригоди, далекі острови, про мистецтво суднобудування. З морем пов’язаний і майбутній фільм, що його готується знімати режисер Сев. Є в романі й елемент гри, фантастики, якщо мати на увазі «переселення» То-Ма-Кі в 1970-ті роки й спроби автора забігти в майбутнє (міркування про балет, що буде витіснений фізкультурою, про художні твори, в яких зникне фабула, і навіть про «часи війн сорокових років»!).

Читайте також: Кларнет і дудка

ТЮТЮННИК – ЮРТИК – ШАХАЙ

Після «Майстра корабля», цієї «легкої і життєжадібної книги», можна було завершувати «Чотири шаблі» – роман, розпочатий іще 1925 року, коли Яновський познайомився з колишнім генерал-хорунжим армії УНР Юрієм Тютюнником і заворожено слухав його розповіді про епоху «горожанських війн». Письменника й військового зблизила робота у ВУФКУ – Всеукраїнському фотокіноуправлінні. Легендарний отаман, якого 1923 року чекісти «виманили» з-за кордону й заарештували, був амністований, став громадянином УСРР. Пробував себе як кіносценарист (псевдонім – Юртик). Саме йому, уродженцю Звенигородщини, належить ідея «Звенигори» – фільму, знятого Олександром Довженком. І хоч той переробив сценарій «процентів на дев’яносто», проте ключову метафору – пошуки гайдамацького скарбу (символ української долі) – у фільмі все ж збережено…

Зближував Яновського й бувалого вояка також травень 1919 року, коли Юрій Тютюнник виголошував на єлисаветградському майдані універсал про самостійну Україну. Серед тих, хто слухав промовця, міг бути й 17-річний Яновський: його юність минала в Єлисаветграді. То вже згодом, на початку 1920-х, він подався в Київ, якийсь час навчався в політехнічному інституті, – аж поки його взяли в полон література й кіно.

Потрапивши до Одеси, Юрій Яновський знову зустрівся з Юртиком. На кінофабриці саме знімали більшовицьку агітку із загадковою назвою «ПКП». У ролі отамана Тютюнника там знімався … сам Юрко Тютюнник! Місія загалом украй принизлива, проте генерал уже давно прийняв умови гри, запропонованої йому чекістами… Минуло кілька років – і в лютому 1929-го Тютюнника знову заарештували. Протримавши півтора року в камері, 20 жовтня 1930-го його розстріляли. І саме в цей час готувався до видання роман «Чотири шаблі».

Пишучи в ньому про подвиги «ватажка селянської стихії» Шахая, Яновський, звичайно, мав перед своїм внутрішнім зором саме його, Тютюнника.

Усе, що відбувається з червоним комдивом Іваном Шахаєм та його трьома побратимами (Марченком, Галатом, Остюком), Яновський постійно проектує на екран української історії. Повстанський розгул 1919 року й запорозька вольниця максимально зближуються. Перед внутрішнім зором Шахая оживає минуле; він думає про складне переплетіння героїки й національних трагедій. Про помилки Богдана Хмельницького, Максима Залізняка, який не вберіг гайдамацьке повстання від руйнівного анархізму... Висновки Шахая суворі: «Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти». Він знає, що не має права повторювати старі помилки. Зусиллям жорстокої волі Шахай рятує напіврозкладене «барахольними» настроями Марченкове військо від «анархічних сліпців» (прообразом Марченка, схоже, був отаман Григор’єв), об’єднує розрізнені партизанські загони, перемагає в бою під Успенівкою і Павлівкою загони французів та греків і бере штурмом «портове місто» (звісно, Одесу).

Гіркі роздуми Шахая про нереалізовані можливості нації у п’ятій «пісні» продовжує загадковий паризький чернець, який міркує про козацьких гетьманів і полковників, не здатних вивести на арену історії «новий могутній життєздатний народ». Можливо, наприкінці 1920-х автор «Чотирьох шабель» уже відчував, що героїчна фаза історії закінчується? І чи не звідси неприкаяність героїв його роману, які в обставинах після битви нагадують ремарківське втрачене покоління? Однак завершуються «Чотири шаблі» в дусі happy end: «утрачене покоління» знаходить себе в мирній шахтарській праці, яка, виявляється, теж вимагає героїзму. Вигляд має це парадний, штучний: автор мовби притлумлював своє сум’яття. Адже часи наставали суворі – сталінський «великий перелом» означав і початок колективізації літератури.

На голову Юрія Яновського посипалися звинувачення. У «Майстрі корабля» побачили «біологізм», «негацію соціальності» й «націоналістичне сприймання». «Чотири шаблі» оголосили твором, у якому розгорнуто «політичну програму ворожих пролетаріатові елементів». Яновського стали називати «внутрішнім емігрантом».

Страх утратити Україну змушував більшовицьку владу активно використовувати для боротьби з інтелігенцією жупел буржуазного націоналізму. Почався сталінський хрестовий похід проти тих, хто уособлював інтелект нації. «З недавнього часу почуваю, що переді мною і моєю генерацією нікого нема – з тих, хто відповідає за літературу. Ми на передній лінії стали…» Ці слова Яновський записав у
своєму щоденнику 12 липня 1933 року. Рівно два місяці перед тим застрелився Микола Хвильовий, його старший друг…

СПІВЕЦЬ СОЦІАЛІЗМУ

Жорстокий ідеологічний пресинг змушував письменників «розкланюватися», доводити своєю творчістю відданість соціалізмові й радянській владі. Яновський, у якого загалом не було проблеми прийняття/неприйняття більшовизму, не став винятком. На початку 1935 року він завершив роботу над романом «Вершники», намагаючись розставити в ньому акценти так, щоб ідеологічним наглядачам причепитися не було до чого. У «Вершниках» усе бездоганно «правильно». Є червоний командир Іван Половець, який перемагає в бою своїх рідних братів – білогвардійця, махновця й петлюрівця. Є хвала союзові серпа й молота (новела «Адаменко»). Є сталінські слова, взяті за епіграф до новели «Шлях армій». І все-таки дужа стихія таланту випручувалася з-під жорстких авторських установок. 1919 рік у романі Яновського – це трагедія народу. Бій братів Половців, які вбивають один одного в степу під Компаніївкою (новела «Подвійне коло»), символізує – хотів того автор чи не хотів – самознищення українського роду. Руйнуються самі основи життя, і що з того, що «клас стоїть», як каже червоний командир Іван Половець?

Невідомо, як склалася б доля «Вершників», якби не редактор журналу «Знамя» Всєволод Вішнєвскій: захоплений романтичним епосом Яновського, він уже 1933 року надрукував фрагменти роману, а згодом рекомендував його повний текст для публікації в «Роман-газете». 28 листопада 1935-го з ініціативи Вішнєвского у Спілці письменників СРСР відбулося публічне обговорення «Вершників». Для Яновського то був момент тріумфу.

Можливо, саме ця книжка врятувала прозаїка від репресій? Адже він так само, як і багато інших, перебував «під ковпаком» радянської спецслужби. Поки твір готувався до видання, заарештований «органами» поет Марко Вороний свідчив слідчому, що Юрій Яновський входив до керівного ядра «контрреволюційної націоналістичної організації», яка мала на меті знищення партійного діяча Постишева й Балицького, головного чекіста України. Яновському могли пригадати і його активну участь у діяльності ВАПЛІТЕ, близькість до Хвильового. І навіть той факт, що тесть письменника Георгій Жевченко був єпископом Української автокефальної церкви, також міг обернутися проти нього.

Читайте також: Два банти Хвильового

І все ж репресії оминули Юрія Яновського. Однак за виживання доводилося розплачуватися складними внутрішніми саморевізіями, психологічною «ломкою», втратою індивідуального голосу. До 20-річчя революції Яновський написав драму «Дума про Британку», в якій відчувається романтичне відлуння «Вершників». Наступні ж твори – п’єса «Потомки» (1938) та новелістична збірка «Короткі історії» (1940) – засвідчили, що історія Яновського-романтика фактично закінчилася. Він став соцреалістом.

1939 року письменника нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Під час війни він був евакуйований до Уфи. Редагував журнал «Українська література», писав п’єсу «Син династії», прозові твори. Деякі з оповідань Яновського воєнної пори мали значний успіх: вони звучали по радіо, не раз їх передруковували. 1945 року Юрій Яновський як кореспондент газети «Правда Украины» висвітлював перебіг Нюрнберзького процесу. А вже навесні 1947-го журнал «Дніпро» опублікував його новий роман про перший повоєнний рік України – «Жива вода». Звісно, це теж соцреалізм: у творі йдеться про те, як під проводом Комуністичної партії оживає зруйнована в часи окупації Україна. Хоч як це парадоксально, саме за цей свій соцреалістичний роман Юрій Яновський зазнав чи не найжорстокішої партійної критики. Річ у тім, що на місце Микити Хрущова (який до Яновського ставився прихильно) 1947 року Москва прислала Лазаря Кагановича – і він негайно розпочав чергову кампанію проти «українського буржуазного націоналізму». Вістря критики було спрямовано на Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка. Автора «Живої води» звинуватили в усіх смертних гріхах. У його романі знаходили біологізм, очорнення радянської дійсності і, звичайно ж, націоналістичні тенденції. Згідно з тогочасним «ритуалом» шельмувати «грішника» повинні були й браття по перу. І вони це робили – навіть Микола Бажан, найближчий друг Яновського… Навіть Олесь Гончар, чиїх «Прапороносців» друкував у журналі «Українська література» не хто інший, як автор «Чотирьох шабель»… А сам Яновський мусив каятися: 1 квітня 1948 року «Літературна газета» помістила його статтю з характерною назвою «Мої помилки», в якій письменник картав себе за «формалістичний задум», «шкідливі деталі», «відірваність від життя»…

Зрештою, «Живу воду» він переробив. Нова редакція роману мала назву «Мир» і нагадувала гладенько обтесаний телеграфний стовп. Голоси живого життя, що раніше все ж пробивалися зі сторінок твору, зникли зовсім. Можна уявити, чого зазнав Яновський у другій половині 1947 року – першій половині 1948-го. До морального терору додавалася матеріальна скрута: письменник змушений був розпродувати букіністам свою домашню бібліотеку.

Але 1948 року сталося чудо: цикл «Київських оповідань», опублікованих у журналі «Знамя» (знову Всєволод Вішнєвскій!), удостоївся уваги самого «вождя народів» – і Юрій Яновський став лауреатом Сталінської премії. То був абсолютний шок – як для ворогів митця, так і для нього самого. Проте повернути втрачений голос Яновському вже було не дано. Режим розчавив його талант, змусивши цього самобутнього неоромантика зректися власного «Я». В архіві мені трапився невідправлений лист Яновського до Микити Хрущова, датований 21 березня 1949 року. По суті, це «рапорт» одному з партійних вождів. Звітуючи про свою літературну роботу, Юрій Іванович не забув осудити «космополітів», щоб, зрештою, поскаржитися на насторожене ставлення до себе з боку «ответственных товарищей», які не тільки зняли з видавничого плану книжку його вибраних творів, а й узялися «ущільнювати» його, Яновського, житлоплощу, позбавили права лікуватися в ЦЛК (спецлікарні)… «Я еще не имею права перед народом и партией выходить в тираж», – завершував листа 47-річний письменник. Він і не помітив, що те, чого він найбільше боявся, уже сталося.

Читайте також: Поєдинок із молохом


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено