Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 вересня, 2011   ▪   Семен Заворотнов   ▪   Версія для друку

Подзвін Квантуну

По закінченні Другої світової війни на території України перебували на примусових роботах тисячі інтернованих солдатів та офіцерів японської армії
Матеріал друкованого видання
№ 36 (201)
від 1 вересня, 2011
Подзвін Квантуну

2  вересня1945  року українець Кузьма Дерев’янко на борту американського авіаносця «Міссурі» від імені країни-переможниці СРСР фактично поставив крапку у Другій світовій війні – Японія визнала свою поразку. Перед тим, 19 серпня, ще один наш земляк Іван Артеменко прийняв капітуляцію 700-тисячної Квантунської армії. Понад 650 тис. її солдатів та офіцерів не зі своєї волі опинилися в Сибіру, Казахстані, Грузії, а також  в Україні, де відбували довгі роки ув’язнення в Харківській, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях. За попередніми підрахунками, на нашій території перебувало до 10 тис. японських військових від 1946 до 1956 року, а деякі, може, й до значно пізніших часів.

СТАЛІНСЬКА ТАЄМНИЦЯ

За даними, досяжними авторові цих рядків, у землі України знайшли спокій до тисячі солдатів та офіцерів Квантунської армії. Без могил, без табличок, без атрибутів усопших, а вони ж бо насамперед громадяни Країни Вранішнього Сонця й воїни імператора Хірохіто. «Чому ж такі неточні дані? Адже минуло вже понад 60 років від тих часів», – постає запитання. Це пояснити просто. Радянські й українські архівні чиновники довгі роки пильно і старанно вберігали й уберігають досі розкриття цієї теми. Вони завжди вважали, що звичайні громадяни не в змозі розібратися в складних перипетіях історії своєї країни самотужки.

66 років тому Іосіф Сталін і Лаврєнтій Бєрія засекретили інформацію про інтернованих в УРСР японських солдатів та офіцерів, а чиновники незалежної України досі з великою старанністю неухильно виконують вказівки радянських вождів. Дотепер архівні документи вітчизняного МВС щодо більш ніж півтора десятка таборів Управління у справах військовополонених та інтернованих (УПВІ), де перебували японські солдати й офіцери, засекречені й надійно сховані від учених як наших, так і японських. Ось із таким багажем чиновники, в чиєму розпорядженні відповідні фонди, збираються вступати до Євросоюзу й боротися за свободу слова та інформації.

Тому ця засекречена й невідома тема для японців набуває найбільшої актуальності. Це їхній національний біль і незагоєна рана. Досі вони не можуть знайти понад 15 тис. своїх співвітчизників, «дивно зниклих» у спецтаборах і спецтюрмах НКВС та МДБ від 1946 до 1956 року на території Радянського Союзу й України зокрема. 1995-го офіційне Токіо порушувало питання про ексгумацію останків солдатів та офіцерів Квантунської армії на території України та їх перепоховання, однак незрозуміло, чому цього не сталося.

Читайте також: Зашорена історія

ТЯГЛОВА СИЛА

Радянському Союзові була необхідна дармова робоча сила під час відновлення індустріальної бази вугільних шахт Донбасу та інших об’єктів промисловості, розташованих на території України. Саме тому частину японських військових перекинули із Сибіру й Далекого Сходу до п’яти найбільш індустріальних областей нашої країни.

На Харківщині вони перебували в таборах УПВІ №149, 401, 412, 415. Управління містилося в обласному центрі, а табірні відділки діяли й безпосередньо в місті, й по всій області; згодом вони з’явилися також на Донеччині й Луганщині. Їх налічувалися цілі сотні. На Дніпропетровщині інтернованих японців утримували в таборах (табірних управліннях) №315, 417, 460. На Луганщині – №125, 144, 256, 470. У Запорізькій області – №100. В Донецькій – №217, 242, 280, 474.

Харчуванням їх забезпечували за нормами тилових підрозділів частин Червоної армії. Згідно з наказом №001117/0013 від 28 вересня 1945 року наркома внутрішніх справ СРСР та начальника тилу Червоної армії, солдати й унтер-офіцери японської армії одержували на добу 300 г рису, 100 г риби та 50 г м’яса. Офіцери одержували папіроси як додаток до продовольчого пайка. І це тоді, як у голодні повоєнні роки жителі України, особливо на селі, могли тільки мріяти, щоб з’їсти за день таку порцію.

Однак норми харчування перебували в прямій залежності від виконуваних невільниками виробничих планів. Принципу соціалізму «хто не працює, той не їсть» дотримувалися строго. Японські солдати й офіцери переважно трудилися на будівництві й ремонті стратегічних трас: Харків – Москва, Харків – Київ, Харків – Сімферополь, Харків – Ростов, на металургійних заводах і шахтах Донбасу й навіть на цілком таємних заводах та об’єктах.

«ЛЕДАРІ Й ВУЗЬКООКІ»

Ставлення цивільного населення до японців було лояльне. Чимало цікавих фактів розповіли люди похилого віку, останні свідки тих далеких подій. Ось як описує зустріч з одним із свідків власкор «Комсомольской правды» в Харкові Тетяна Костенко (8 травня 2007 року): «Більш як через півстоліття знайти очевидців тих подій непросто. У Чугуєві живе жінка, яка по війні працювала в місцевому райвиконкомі. Сьогодні їй 84 роки, але вона відмінно пам’ятає, як на окраїні міста вперше з’явилися схожі на татар полонені.

– Я жила на окраїні, і дорога до Ростова проходила саме повз нас. Спочатку її переорали, потім навезли землі, а вслід за тим з’явились полонені – німці та японці, – згадує Євгенія Воропаєва. – Їх розмістили в колишньому Покровському соборі: німців по один бік, японців по другий.

Полонені між собою не дружили. Німці називали японців вузькоокими, а ті їх ледарями. Зате матом лаялися по-російськи й ті, й ті. Навчились, певно, доки йшли через весь Союз. Місцева влада охоче використовувала безплатну робочу силу. Євгенія Андріївна згадує, як відбирала з табору японців на прокладання телефонного кабеля до будівлі райвиконкому.

– Я приносила комендантові табору папірець із зазначенням, скільки осіб потрібно. Він виділяв людей, а я їх забирала й супроводжувала до місця роботи. Жестами показувала, що треба взяти заступи й копати. Втекти ніхто не намагався, їх добре охороняли.

Місцевим жителям підходити до полонених було не дозволено. А тим – категорично заборонено просити продукти.

Адже японців годували краще, ніж харчувалися ми. Навіть рис видавали. А в нас усе за картками: утриманцям – 300 г хліба, службовцям – 500. Люди голодували, – зітхає пенсіонерка, – але ставилися до полонених японців спокійно. Це ж бо люд підневільний, солдати, яким наказали воювати. Таке саме ставлення було й до німців.

Військовополонені пробули в Чугуєві від 1946 до 1947 року. Потім їх перевезли до міста Ізюма Харківської області. Де ховали тих, хто не пережив зими, Євгенія Андріївна не знає.

– Одного разу я проходила повз японців, які укладали асфальт, – розповідає вона, – кілька людей мішали у величезній діжці киплячу смолу. Мабуть, одному запаморочилося в голові, й він упав просто в неї, тільки задиміло. Це я бачила на власні очі»...

Читайте також: Спантеличені війною

БЕЗ ПРАВА НА МОГИЛУ

Попри те, що ставлення адміністрації таборів ДУПВІ й населення до інтернованих японських солдатів та офіцерів було лояльним, смертність серед них залишалася високою. Тільки в спецгоспіталі №3006 міста Дружківки на Донеччині їх померло 110 осіб, а працювали вони більш ніж у 30 населених пунктах УРСР. За припущенням, у землі Східної України спочиває близько 1 тис. забутих воїнів Країни Вранішнього Сонця. Досі так достеменно й не встановлено, скільки японських солдатів та офіцерів перебувало на території республіки в повоєнні роки, коли останній боєць Квантунської армії покинув нашу землю, скільки з них було розстріляно і скільки залишилось тут на постійне проживання.

У Російському державному військовому архіві, розташованому в Москві на вулиці Адмірала Макарова, 29, є документ, що, на перший погляд, не становить інтересу. Це опис облікових справ на військовополонених та інтернованих, засуджених військовими трибуналами за 1941–1961 роки. Ветерани згадують, що тільки в Харкові було розстріляно понад 200 офіцерів Квантунської армії і серед них колишній начальник її радіорозвідки генерал-лейтенант Каматцу.

Слід зазначити, що ця проблема порушена в Україні вперше автором та групою вчених Інституту сходознавства і міжнародних відносин «Харківський колегіум». Після попереднього дослідження теми актуальнішає питання проведення масштабної, цілеспрямованої і ретельно спланованої роботи. Тільки комплексне вивчення цієї проблеми зможе розкрити, а точніше закрити скорботну сторінку історії нині двох дружніх держав – України та Японії. Є в нашій країні приведені до європейських стандартів цвинтарі для німецьких, польських солдатів, військових інших націй та національностей. Але немає тільки японських, де спокійно cпочивали б тіла воїнів армії імператора Хірохіто... 

ДО РЕЧІ

У березні цього року було створено Українсько-японський культурний центр. Основним напрямом комплексного дослідження проблеми є виявлення найширшого діапазону архівних джерел. Більшість таких документів за темою зберігається в РФ, а саме в Москві й Подольську, де розміщені Російський державний військовий архів (РДВА) та Центральний архів Міністерства оборони (ЦАМО). Є підстави припускати, що серед похованих в Україні сотень, а то й тисяч японських солдатів та офіцерів були особи, чимало яких рідні нині живе у Японії, США, Європі та інших куточках світу. Поміж неї можуть бути:члени імператорського двору та монаршої родини Японії;депутати парламенту Японії;

члени уряду Японії;члени давніх самурайських і вельможних родів Японії;власники та керівники найбільших світових компаній.

ДОВІДКА

Квантунська армія – головне сухопутне угруповання Імператорських збройних сил Японії під час Другої світової війни. Сформована 1931 року на базі гарнізону Квантунської області (втраченої Росією 1905 року). В 1931–1932 роках окупувала Маньчжурію в Китаї, після чого було створено маріонеткову державу Маньчжоу-Го. 1938 року особовий склад становив 200 тис., 1940-го – 400 тис. 1939-го вперше зіткнулася з радянськими військами на річці Халхін-Гол. Під час Другої світової чисельність Квантунської армії досягнула 1 млн 200 тис. бійців. У серпні 1945-го вона під командуванням Отодзо Ямади в ході Маньчжурської операції збройних сил СРСР утратила вбитими 84 тис. осіб, 600 тис. потрапило в полон. 2 вересня 1945 року Японія підписала Акт капітуляції.

Читайте також: Історія з істориками


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено