Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 вересня, 2011   ▪   Вадим Скуратівський   ▪   Версія для друку

Поєдинок із молохом

Письменник і режисер Гелій Снєгірьов не зміг існувати в радянській підлоті й заплатив за свободу життям
Матеріал друкованого видання
№ 36 (201)
від 1 вересня, 2011
Поєдинок із молохом

Ми звикли до того, що і в так звані радянські часи, і пізніше людина, як правило, живе за інерцією. У дитинстві та отроцтві вона отримує енергетичний заряд, певне світосприйняття, а потім залишається при своїх ідеологіях і світоглядних програмах до кінця життя. Але разом з тим є люди, які мали мужність і водночас силу, душевні та інтелектуальні ресурси для того, щоб переглянути і своє життя, і життя довколишнього світу: суспільства, країни, держави, хай навіть материкової цивілізації. До таких належав Гелій Снєгірьов.

ТВОРЧІСТЬ У СИСТЕМІ КОНФОРМІЗМУ

Він народився в жовтні 1927 року в Харкові у родині літератора. Охрестили його Євгеном, проте в дусі часу називали Гелієм. Тоді суспільство захоплювалося повітроплаванням, аеростати й дирижаблі заповнювали газом гелієм, тож дитині й дали таке доволі екзотичне ім’я.

Гелій був чи не найвродливішою людиною, яку я будь-коли знав. Атлет із чудовою статурою, спортсмен, рибалка, мисливець – жінки упадали коло нього. Олександр Довженко якось сказав про наше давньослов’янське минуле: «Це було тоді, коли варяги ходили по селах». Таке поєднання слов’янського і скандинавського було в Снєгірьова. Можливо, саме згадана обставина і привела до того, що він опинився на акторському факультеті Харківського театрального. Згодом, відчувши в собі кінематографічні й літературні можливості, прагнення, переїхав до Києва і врешті став головним редактором «Укркінохроніки». Приблизно з 1950-х років почав писати, друкувався в «Літературній Україні», його прийняли до Спілки письменників. Знімав фільми про передовиків сільського господарства, робітників, інженерів – радянська документалістика, яку інакше, ніж «паркетна», назвати не можна. Словом, Гелій був еталонним представником підрадянського середнього класу.

І раптом 1967 року «Новый мир» Алєксандра Твардовского друкує його оповідання «Народи мені три сини», яке виявилося одним із найсерйозніших текстів в усьому громадді літератури, присвяченій Другій світовій війні. Це розповідь немолодої жінки-фронтовички, яка в юності покохала на війні хлопця. Той гине, а вона і далі його любить, прирікаючи себе на самотність. На кілька місяців це оповідання поставило Гелія в авангарді тодішньої передової літератури. Пам’ятаю, як режисер Анатолій Ефрос хотів взяти його в основу своєї вистави... Здавалося, працюй далі в літературі й відповідним чином продовжуй те, що розпочав.

Читайте також: Кларнет і дудка

ЗЛАМ СВІДОМОСТІ

Та майже водночас він знімає один із перших нелегітимних мітингів у Бабиному Яру, на якому виступив із публічною промовою Іван Дзюба. Внаслідок цього Гелій перестає бути головним редактором «Укркінохроніки», його понижують до простого редактора. 

Тяжко він сприйняв події 1968 року, адже Чехословаччина була якимось шансом для змін, певною надією. І ще той лютий реакційний жест київської влади 1965 року, коли почалися процеси над українською інтелігенцією. Гелій це спостерігав, як усі інтелектуали, з роздратуванням, але не втручався. Хоча, мабуть, саме тоді чи не вперше капітально замислився: у якому ми живемо світі, у якій підлоті й що з нами всіма відбувається. У цьому йому асистував його старший товариш Віктор Нєкрасов, із яким Гелій приятелював ще з 1950-х.

А в січні 1974-го ні сіло ні впало Комітет держбезпеки у дуже брутальній формі впродовж кількох днів проводить обшук у квартирі Віктора Нєкрасова. Гелій дізнається про обшук і відразу кидається до нього, щоб якось психологічно допомогти. Приходить він у розпал обшуку, і кадебісти запитують: «Гелій Івановіч, а ви нє возражаєтє, єслі ми і у вас сделаєм обиск?»

Снєгірьов потім розповідав мені, що ця кавалькада кількох чорних «Волг», які підлетіли до його будинку, могла комусь здатися зустріччю друзів. Він був людиною іронічною і навіть уявив, що хтось із них зараз крикне: «Браття, хто за водярою?»… Заходять усі разом до квартири. Гелій каже: «Робіть, що хочете», – лягає на диван і засинає. У той час його дружина, поетеса Катерина Квітницька, кидає вбивчі репліки, хоча ризикувала вона більше за чоловіка: на друкарській машинці був початок вірша про її товариша Івана Дзюбу. Дуже злякалася майже 90-річна бабуся Марія. Вона вирішила, що шукають самогонний апарат, бо Гелій геніально гнав горілку, про це знав увесь Київ, а напій називали снєгірьовкою. Тож старенька сіла на скриню, де був змійовик, і просиділа всі п’ять годин, поки тривав обшук. Ось така вистава.

Нічого особливого в Гелія не вилучили, крім його «сумнівної» прози, гнівного листа Сталіну радянського дипломата, «нєвозвращенца» Фьодора Раскольнікова і магнітофонних записів пісень Алєксандра Галіча. Може, воно й закінчилося б для Снєгірьова нічим, але після того його викликали до КДБ і запропонували виступити проти Нєкрасова. Він відмовився. Невдовзі його виключили з усіх Спілок: кінематографістів, письменників, журналістів, навіть мисливців і, звісно, вигнали з «Укркінохроніки». Тобто впродовж лише кількох місяців без будь-яких на те підстав, тільки тому, що він не погодився порвати з Нєкрасовим, вщент зруйнувалася його соціальна біографія, він став абсолютно декласованим.

Читайте також: Два банти Хвильового

ВІДКРИТЕ ПРОТИСТОЯННЯ

З перших годин цього інциденту Гелій Снєгірьов зробив літературно геніальний крок: він почав дуже ретельно, скрупульозно і водночас образно фіксувати все, що з ним відбувалося. Отак з’явився його «Роман-донос». Це дивовижна книжка про те, в яку безвихідь, у який глухий кут зайшло суспільство. На основі брехні, терору, індивідуального та колективного приниження людини, на основі неправди про минуле й можливе майбутнє. Там були факти і тільки факти. Сотні персонажів – київських, московських, провінційних. Близькі люди, просто знайомі й узагалі вся радянська система. Це було своєрідне поєднання великих вимірів цього світу та існування суто індивідуального. І я був у тому романі в найближчому оточенні спочатку під власним ім’ям, а потім Гелій замінив його на Валентина, щоб не нашкодити мені (бо, наприклад, приходжу там до Снєгірьових і кажу, що ми живемо у світі страшнішому, ніж фашистсько-нацистська держава). По суті, це роман-протокол нашого існування. Для мене він є одним із найцікавіших, найхарактерніших текстів ХХ століття. Західна література такого жанру не знала, і в нашому суспільстві це було новим.

Але окрім цього тексту писалося й інше. Річ у тому, що Гелій – племінник тодішнього цілком офіційного письменника Вадима Собка. Людини загалом порядної в побутовому сенсі, але яка все життя писала тільки те, що було потрібно режимові. Собко викликав племінника і сказав: «Що ти робиш? Це не вчора почалося і не завтра закінчиться. Досить пригадати долю моєї сестри, а твоєї матері, яка виступала свідком на процесі СВУ».

Гелія дуже вразила розмова, він питав у мене, чи мені щось відомо про Спілку визволення України. А я ще в дитинстві чув у тих селах, де жив, що ось тут учителя взяли за СВУ, а там священика, комірника посадили чи просто якогось дядька, їх арештовували, їх розстрілювали… Хоча про суть процесу нічого не знав, як і будь-хто в той час. Пам’ятали, що був якийсь національний інцидент наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років.

І ось Гелій зацікавився спочатку долею своєї мами, вчительки. Була в неї підкреслена українська орієнтація, вона дружила з братами Зеровими, коли навчалася в школі, а потім у КІНО (Київський інститут народної освіти, нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Ред.). І справді виступала свідком на тому процесі – її це підкосило, і не в останню чергу саме тому й померла досить молодою.

Стенограми процесу СВУ були видані, але потім вилучені з бібліотек. Тож цей томик я взяв для Гелія в Григорія Кочура, а також звів його з професором Андрієм Білецьким, який про СВУ дещо знав від батька, академіка Олександра Білецького, котрий у ту добу і до початку війни завжди перед сном, чекаючи на арешт, клав перед собою вузлик, у якому було 30 рублів, трохи білизни і цигарки. Потім Снєгірьов уже сам почав знаходити людей – свідків, жертв.

І тоді ми з ним заглянули в страшну безодню і побачили, що ніякої змови там не існувало, а була суто поліційно-чекістська провокація, але такого неймовірного масштабу. Там задіяні не те що десятки чи сотні, а тисячі функціонерів із органів, а жертвами стали десятки й десятки тисяч ні в чому не винних людей. Перед нами відкрилися сюжети, як принижували людей, як слідчі кричали, що «нужно вас всєх украінцев расстрєлять», як один професор, якого змусили під дулом нагана свідчити проти інших, повернувшись із табору і зустрічаючи тих, проти кого свідчив, кланявся до землі й казав: «Простіть мене, люди добрі».

Для Гелія той процес став метонімією всієї радянської системи: ця структура не має права на існування, тому що люди в ній, по суті, не те що не існують, вони мертві. Так народилася книжка, яку спочатку назвав «Ненька моя рідна», а потім «Набої для розстрілу». Твір був надрукований за кордоном у російськомовному журналі «Континент». Він писав його і російською, і українською. Після нього видав на-гора кільканадцять своїх індивідуальних маніфестів, у яких оголосив радянську систему не просто несправедливою, деспотичною, а глибоко й безпросвітно безперспективною.

Читайте також: Зеров і шантрапа

СТРАТА

Він не був борцем, не йшов на барикади, він був одинак, який відчував усю підлоту того, що відбувалося навколо, і в якийсь момент не зміг жити в тому середовищі. Гелій Іванович у часі розійшовся з українськими дисидентами: коли він кинув рукавичку режимові, більшість із них уже сиділа, а за тими, хто залишився, пильно наглядали. Хоча знаю, що він був пов’язаний із генералом Петром Григоренком, з Людмілою Алєксєєвою, через посередників – з академіком Андрєєм Сахаровим. Пам’ятаю, у нас була розмова-суперечка, і я сказав, що в нинішній ситуації неможливо, щоб Україна була незалежною, це треба було робити раніше. А він відповів, що вона таки буде суверенною, самостійною, бо колись Союз обов’язково розпадеться. Ось така розмова літа 1975-го.

А закінчилось усе це тим, що він демонстративно відмовився від радянського громадянства і надіслав свій паспорт Брєжнєву з відповідними словами. 1977 рік – вершина відвертої правозахисної діяльності Гелія, його ім’я було найпопулярнішим на всіх «ворожих хвилях». Про нього безперестанку говорили: спочатку Гелій Снєгірьов, а потім уже академік Сахаров. Його долею цікавився Солженіцин, Нєкрасов став на його захист… Потім арешт, слідчий ізолятор – тюрма КДБ на Володимирській. Там Гелій тяжко захворів і перебував у такому важкому стані, що коли йому підсунули зізнання, що він не займатиметься більше політичною діяльністю, він його підписав. Помер у київській Жовтневій лікарні, куди його перевезли з тюрми майже сліпим і зовсім спаралізованим.

Пам’ятаю, як нинішній президент України говорив у своїх передвиборчих виступах: «Ми родом із вєлікой страни». Яку велич він мав на увазі – те, що вона вбила мільйони своїх громадян? Час виходити з підрадянщини. Тепер можна дізнатися про ту епоху рішуче все. Не в останню чергу і за допомогою біографії Гелія Івановича, його книжок «Роман-донос» та «Набої для розстрілу», всієї суми трагічних сюжетів довкола цієї дуже доброї і незвичайної людини.

Кілька років тому на будинку, де жив Гелій, почепили пам’ятну дошку. Думаю, що в Києві з’явиться і вулиця Гелія Снєгірьова. Та головне те, що людина зробила над собою якесь внутрішнє розумове, психологічне, світоглядне зусилля і, зрештою, попри свою ніби фізичну поразку, перемогла.

Читайте також: Карикатурист Хрущова

БІОГРАФІЧНА НОТА

Гелій Снєгірьов, український дисидент, письменник, кінорежисер, кіносценарист, журналіст.

1927 рік – народився в Харкові.

Закінчив Харківський театральний інститут, працював у Харківському академічному драматичному театрі.

1954 рік – початок літературної діяльності.

Завідував відділом публіцистики й художньої літератури в газеті «Літературна Україна», працював головним редактором Української студії хронікально-документальних фільмів.

1966 рік – зняв документальний фільм про траурний мітинг у Бабиному Яру.

1974 рік – його виключають із КПРС та творчих Спілок, звільняють із роботи.

1977 рік – арешт.

28 грудня 1978 року помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

ЦИТАТА

«Настоящим заявлением я отказываюсь от советского гражданства. Такое решение я принял в те дни, когда вы проводите так называемое обсуждение проекта новой конституции. Газеты, радио, митинги орут о единодушном восторженном одобрении. В ближайшее время проект станет законом под всеобщее громкое «Ура!». Ваша конституция – ложь от начала до конца. Ложь, что ваше государство выражает волю и интересы народа… Ложь и позор ваша избирательная система, над которой потешается весь народ… Ложь и позор ваш герб, колосья для которого вы импортируете из Соединенных Штатов…»


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа в инете, последние новости дня в украине, Проливные дожди будут всю неделю
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено