Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 серпня, 2011   ▪   Дмитро Калинчук   ▪   Версія для друку

Їх звали Чорні Шлики

Більшість більшовицьких та білогвардійських командирів у своїх мемуарах не розрізняли окремих частин армії УНР. Своїх ворогів вони іменували презирливим прізвиськом «петлюрівці», роблячи виняток хіба-що галичанам. Проте був загадковий загін чорношличників який і білі, і червоні таки називали саме так
Їх звали Чорні Шлики

Вони явно панічно боялися цього загону. Чорношличники з’являлися завжди лиховісно і несподівано, не дарували милості ворогам. Чорношличники тікали від будь-яких переслідувань…

За всіма цими байками, якими більшовики і білогвардійці навіть за багато років після війни лякали дітей, стояла цілком реальна військова частина армії УНР – кінний полк Чорних запорожців.

Чорношличники.

Початком полку Чорних запорожців став Окремий запорізький загін, сформований у лютому 1918 року із захисників Києва. У керованому підполковником Петром Болбочаном 2-му пішому курені (батальйоні) з’явилася команда з 50 кінних розвідників. Очолив її військовий урядовець Іван Благо. Після звільнення Києва і Полтави до Запорізького загону повалили добровольці, і вже невдовзі загін перетворився на бригаду, а відтак – на дивізію. В Полтаві розвідницька команда 2-го Запорізького пішого полку розгорнутого з 2-го куреня, значно поповнилася людьми і була перетворена на кінну сотню. Урядовець Благо передав командування сотнею кадровому військовому-кавалеристу сотникові Миколі Римському-Корсакову.

Хорунжий Мезенцев і підстаршина Головатенко

Кінна сотня 2-го Запорізького полку тоді була вдягнена у строї кубанських козаків – захисні бешмети і темно-сині черкески. Крім того, за рішенням командування усім кіннотникам Запорізької дивізії був призначений головний убір – козацька шапка з матерчатим шликом. Кіннотникам 2-го полку мали носити шлики чорного кольору. Через це козаків сотні Римського-Корсакова почали називати Чорними шликами, або чорношличниками.

Читайте також: Друге нашестя

Бойовий шлях сотні пройшов у лавах полку підполковника Болбочана – вони визволяли від більшовиків Харків, Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) та Крим. За гетьмана Скоропадського Чорні шлики у складі 2-го Запорізького полку охороняли українські кордони. Війна для них не припинилася, запорожці мусили постійно відбивати напади більшовицьких банд, які з російського боку проривалися на Донбас, Харківщину та Чернігівщину. Сотня Чорних шликів була також ударною силою протигетьманського перевороту в Харкові. Саме чорношличники заарештували командувача Харківського корпусу генерала Лігнау та керівництво міста. Вони ж очистили від гетьманців та анархістів Полтаву. На Харківщині, Полтавщині та Донбасі було встановлено владу Директорії Української Народної Республіки.

Болбочанівці

Після перевороту Директорії Окрему запорізьку дивізію було розгорнуто в армійський корпус. Чорнишличників переформували в кінний дивізіон. Кадром для поповнення сотні мали стати повстанці, загони яких масово з’являлися по всій Україні. Отут і виникли проблеми.

Розпочавши повстання проти гетьмана Скоропадського, соціалісти Петлюра і Винниченко зробили ставку на сільський люмпен – голоту, гультіпак та волоцюг. Звір випестуваний проти гетьмана, по закінченню повстання накинувся на своїх же творців. Сільський люмпен залюбки підхопив гасла більшовиків та анархістів і розвернув зброю вже проти нової української влади. За рік, розсмакувавши владу більшовиків ті самі люди билися в повстанських загонах вже проти червоних. Але це сталося набагато пізніше.

командир полку полковник Петро Дяченко

Повстанці залучені до штатних військових частин сіяли анархію і хаос. Їхніми стараннями було розкладено 11-ту пішу та Сірожупанну дивізії. Але з чорношличниками цей фокус не пройшов, їхні командири душили непослух у зародку. «Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом із їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни… Удосвіта під'їхав учорашній «хрещеник» із забинтованою головою і по-службовому запитав, що має робити далі», – згадував пізніше полковник Петро Дяченко.

З початком навали російських більшовиків тили українського війська почали руйнувати загони анархістів Махна, Чередняка, Ковтуна, Сахарова, лівого есера Шинкаря та більшовицькі ревкоми. Військ проти цих банд майже не було – їх потребував фронт. До справи взялися нечисленні загони української кінноти. Наприкінці грудня бандам Махна вдалося захопити важливий залізничний вузол у Лозовій і відрізати Харків від українського гарнізону в Катеринославі. У Лозову було кинуто дивізіон Чорних шликів на чолі зі значковим (поручником) Петром Дяченком. Стрімким ударом чорношличники викинули «батьку» зі станції і захопили багаті трофеї – два вагони сірого та чорного сукна і три вагони цукру. Після виведення дивізіону до Кременчука значковий Дяченко навідав місцевих кравців і замовив їм з трофейного сукна повний комплект одностроїв на полк. Розплатився він з кравцями трофейним цукром.

Коли командувач Лівобережної групи армії УНР отаман (генерал) Болбочан приїхав на огляд, чорношличники зустріли його в новісіньких чорних жупанах та сірих черкесках. Значковому Дяченку довелося давати пояснення – отаман Болбочан не пробачав мародерства. Коли ж командувачу довели, що нову форму «оплатив» батько Махно, отаман Болбочан похвалив вершників. «Навіть царська гвардія не виглядала краще», – зазначив командувач і дозволив чорношличникам називатися дивізіоном ім. отамана Болбочана. Чорношличники стали болбочанівцями.

полковник Болбочан, командувач запорізького корпусу і лівобережної групи армії УНР

Під час відступу запорізького корпусу з Харкова та боїв біля Полтави, Чорні шлики прикривали боями відхід своїх. Ситуація складалася не на їхню користь – сніг взявся крижаною кіркою, яка ранила ноги коням. Кіннота, яка за інших умов наробила б червоним багато лиха, мусила воювати з ними… пішки.

22 січня до розташування відведених на відпочинок болбочанівців прискакав штабний старшина, який повідомив, що в Кременчуці сталося лихо – гайдамаки сотника Волоха з наказу Головного Отамана Петлюри заарештували командувача Лівобережної групи армії УНР отамана Болбочана за звинуваченням у зраді. Розлючений дивізіон чвалом долетів до штабу і разом з піхотинцями полку ім. Мазепи оточив будівлю. Чорні шлики вирізали б гайдамаків до ноги. Але Петро Болбочан не хотів кроволиття між українцями і наказав козакам віддати справу на милість суду. Запорожці мусили відступити. Петро Болбочан був відвезений до Києва. Його подальша доля була трагічна. За півроку за звинуваченням в зраді він був розстріляний за наказом Петлюри

Командирові Чорних шликів сотникові Римському-Корсакову загрожувало покарання, тож він мусив залишити дивізіон. Новим і останнім командиром дивізіону, а з березня 1919 року – полку, став значковий Петро Дяченко. На вимоги командування болбочанівці змінили свою назву і відтоді звалися: полком Чорних запорожців. Але навіть за багато років, вихваляючи мужність того чи іншого свого товариша, ветерани полку писали: «гарний був козак, справжній болбочанівець».

Чорні запорожці

Соціалісти з Директорії всерйоз вважали, що варто замінити кадрового царського військового отамана Болбочана на «вихідця з народу» сотника Волоха і становище на фронті миттю поліпшиться. Та сталося все з точністю до навпаки. Від армії УНР відкололися загони отаманів Григор’єва, Зеленого, Ангела та Хименка. А новосформовані полки Директорії мітингували та відмовлялися виїздити на фронт.

Запорізький корпус продовжував відступати в умовах набагато гірших, ніж доти. Голодні полки охопила епідемія тифу. Соціалісти не спромоглися забезпечити військо харчами та ліками. Полковник Дяченко згадував: «Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не отримував грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках».

 

Сучасна реконструкція однострою Чорних запорожців

Полк Чорних запорожців в цих умовах мусив постійно охороняти фланги і тили піших полків, переважно від розкладених більшовицькою пропагандою петлюрівських же частин. На Запорізький корпус насідали більшовики, а сотник Волох був неспроможний організувати оборону. 12 квітня запорожці були притиснуті до румунського кордону.

Румуни погодилися пропустити корпус до головних сил армії УНР через свою територію. Але дорогою румуни не давали українцям купувати харчів та роззброїли весь корпус. Весь, окрім Чорних запорожців. Командир полку Петро Дяченко виявив неабиякий дипломатичний хист. Питання забезпечення полку харчами він вирішив просто – банально дав румунському полковникові хабара (подарував трійку коней). Коли ж Чорний полк прийшли роззброювати, чорношличники переконливо пояснили румунам, що цього робити не треба. «Знову жартома, запитав я румуна, чи його вже хто обеззброював?» – згадував полковник Дяченко.

Полк Чорних запорожців був єдиним, хто повернувся до армії УНР зі зброєю, кіньми, боєприпасами та військовим майном. У Чорних шликах тоді було 250 вершників, близько 60 пластунів-піхотинців та 8 кулеметів (з них 4 на тачанках). Разом з нестройовими – 500 козаків та командирів.

Українському військові у той час вдалося стабілізувати фронт і навіть перейти у контрнаступ. Більшовицька політика на зайнятих територіях України призвела до масового повстання селян. Цим скористалися Збройні сили Півдня Росії генерала Денікіна, які повели проти більшовиків свій наступ. У той самий час уряду УНР вдалося укласти перемир’я з поляками і кинути проти червоних Українську галицьку армію. Наново озброєна та переформована у три дивізії Запорізька група наступала до Дніпра. В авангарді йшов полк Чорних шликів: «30 серпня 1919 року наші патрулі ввійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцева людність закидала нас квітами».

За Україну всупереч її уряду

Є чимало причин тому, чому, зайнявши Київ, українська армія здала його білим того самого дня. Крім того, є чимало причин, чому керманичі Директорії так і не змогли утримати владу в Україні, маючи для цього все що треба було. Та головна причина очевидна – Головний Отаман Семен Петлюра і його міністри були просто неспроможні керувати Україною.

Навіть за багато років полковник Дяченко розлючувався: «Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в «любарському трикутнику»; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих москалів і хто її до цього змусив?» В іншому місці він просто глузував: «Марш через багаті райони… дав змогу господарській частині забезпечитися взуттям, закупивши його засобами полку. На забезпечення згори годі було сподіватись. Такої «буржуазної» звички не було в нашого уряду, хоч він міг би навчитись в УГА, що таке планова господарка…»

невідомі старшини-чорношличники

Соціалісти з уряду УНР організувати господарство у тилу не могли, позаяк не вміли. Проте, не довіряючи українським командирам, вони завели в армії «державну інспектуру», що фактично був інститутом комісарів, на кшталт більшовицьких. Інспектори не так допомагали командирам частин, як сіяли недовіру між старшинами та козаками. У Чорному полку такого інспектора здихалися дуже швидко – за першого ж бою його затягли на передову, після чого інспектор випарувався сам.

Такі умови забезпечення і настрої в середині підрозділів, косили українське військо гірше за ворога. Бійців-українців вибивав тиф. Їх виснажував голод. Багато хто не витримував і перебігав до білих. Проте Чорний полк навіть за таких умов лишався кращим. За Вільну Україну чорношличники билися з одержимістю фанатиків, навіть не завдяки урядові УНР, а всупереч йому.

Чорні не могли змінити забезпечення всього війська, проте вони створили систему постачання власного полку через реалізацію трофейного майна. Чорні не могли без уряду збільшити полк кількісно, проте вони посилювали його якісно. «Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри», – описував полковник Дяченко відпочинок чорношличників у тилу.

Нарешті Чорні Запорожці не могли без уряду поліпшити своє озброєння. Натомість вони били противника психологічно. Для сіяння паніки у ворожих лавах як раз і були потрібні чорні жупани, чорні шлики, чорні прапорці на списах і… слава лиховісних воїнів, які не дарують милості ворогам та й самі у полон не здаються. Полковник Дяченко в своїх мемуарах, немов між іншим, згадував: «Звичайно, ми порубали комісарів», або: «Полонених не було, бо полк рідко брав їх». Лиховісну вдачу чорношличників підтверджували чимало сучасників. «Чорношличники… до полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних… Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре», – згадував ад’ютант 2-го Запорізького полку сотник Нікіфор Авраменко. З ним погоджувався колишній командувач армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко: «Про Чорних Запорожців треба говорити окремо… Де стався який бешкет, – Чорні; славне військове діло – вони ж…» І водночас: «Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні: десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не випадає… Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох».

Все це правда. Чорні запорожці не були світлими лицарями з казки. Це були хижі, жорстокі і надзвичайно хоробрі вовки війни. Очевидно, що в тих умовах ніхто інший краще за них воювати просто не зміг би. А НЕ воювати було не можна – на карту покладено було долю країни. Полковник Болбочан у такій би ситуації сказав: «Ми перед Батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робить це той, хто більше нас зробив для Батьківщини».

Чорний шлях у легенду

У листопаді 1919 року разом із залишками армії УНР полк Чорних запорожців був затиснутий в трикутнику Любар – Чортория –Миропіль між поляками, більшовиками та білогвардійцями. Було вирішено переходити до рейдової партизанської війни. 6 грудня полк Чорних разом з похідною групою армії УНР вирушив у Зимовий похід. Це був зоряний час для Чорних запорожців. Далекі рейди і стрімкі маневри були їхньою стихією. долаючи всі ворожі застави, Чорний полк на багато кілометрів відривався від українських похідних колон і мов привид з’являвся за спиною у денікінських та червоних гарнізонів.

17 грудня Чорні шлики наскочили на Ставище і вирубали шаблями штаб білогвардійського генерала Ніколая Брєдова, того самого, що в Києві переміг «петлюрівців, які не стріляли в білих». Генерал утік від козаків на автомобілі, покинувши чорношличникам і своїх офіцерів і штабне майно. 24 січня 1920 року Чорні зустріли делегацію денікінців, що просили в українців перемир’я. Білим було вже не до «єдиної-неділимої» – вони відступали. Почалася війна з більшовиками. 10 лютого Чорні запорожці і Мазепинський полк вибили більшовицький гарнізон у Смілі.

15 лютого Чорні Шлики по кризі перейшли Дніпро і взяли Золотоношу. Це було останнє повернення Українського війська на Лівобережжя. Чорні запорожці, серед яких понад половину становили полтавчани та харків’яни рвалися до рідних місць. Аж несподівано отримали наказ – повертатися до з’єднання з частинами Армії УНР, що проходили переформування на польській території. Дорогою назад Чорні шлики навідалися до маєтку Давіда Бронштейна – батька жахливого Льва Троцького. Заможний землевласник Бронштейн (ще й доти не скривджений ані білими, ані українцями) босим утік зі свого маєтку і більше туди не повернувся.

6 травня 1920 року Чорні запорожці завершили Зимовий похід. Цікавий факт. Армія УНР, яка вирушала у похід в чисельності близько 10 тис осіб, повернулася в складі 2100 багнетів та 580 шабель, разом з нестройовими – 4319 осіб. На цьому тлі полк Чорних запорожців розпочав похід в чисельності 417 людей. А повернулося 300 шабель, сотня пластунів-піхотинців, 12 кулеметів на тачанках, 18 легких кулеметів та батарея з 2-х гармат. Загалом понад 500 людей – більше, ніж вирушило у похід. Полк мав кіннотне ядро, кулеметні тачанки для створення щільного вогню, гармати для протидії ворожим тачанкам та піхоту для охорони своїх тачанок і гармат у бою.

Наступні півроку Чорні запорожці били більшовиків спільно з поляками. 18 травня Чорні шлики зійшлися в шаблі з бригадою Григорія Котовського, причому сам Котовський ледве уникнув полону. В розпал бою полковник Дяченко переплутав його з іншим українським старшиною, і це врятувало червоного комбрига. 29 вересня чорношличники взяли в полон 300 червоноармійців, обоз із майном на 100 возів та п’ять підвід гарматних снарядів. Але це були останні перемоги Чорного полку.

2 жовтня 1920 року у Ризі було розпочато переговори між Польщею та Радянським Союзом. Представників Петлюри до переговорів не допустили. Українське військо мусило відступати до ріки Збруч. 20 листопада полк Чорних запорожців був інтернований поляками. Для українців війна була завершена.

Чорні запорожці зникли. Колишні вояки роз’їхалися по всьому світові. Проте чорношличники ще довго продовжували жити в пам’яті більшовицьких та білогвардійських командирів. В жахливих снах бачили вони сяючі шаблі вершників у шапках з чорними шликами.

Вони були чорношличниками:

Дмитро Ґонта– видатний бандурист, відомий концертами в Польщі, Німеччині та США. В минулому –командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців.

Лавро Кемпе– австрійський, згодом канадський актор та режисер. В минулому – козак полку Чорних запорожців.

Карліс Броже– офіцер латвійської поліції, керівник дільниці. В минулому – командир 2-го куреня, заступник і т. в. о. командира полку Чорних запорожців.

Петро Дяченко– командир полку Чорних запорожців. Потім – майор Війська Польського. Пізніше – командир протитанкової бригади «Вільна Україна» у складі Вермахту.

Артюшенко Юрій– громадсько-політичний діяч, журналіст, заступник голови Українського національного об'єднання, редактор «Українського вісника». В минулому – хорунжий полку Чорних запорожців.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено