Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 серпня, 2011   ▪   Спілкувалася: Аліна Пастухова   ▪   Версія для друку

Олександр Мосіюк: «Всі рішення виконувались, народжувалась на карті Європи нова велика країна»

Один із лідерів Народного Руху, виконувач обов’язків голови Київської міської ради у часи здобуття незалежності України про роль Київради у подіях 1990–1991 років та причини подальших невдач демократичних сил
Олександр Мосіюк: «Всі рішення виконувались, народжувалась на карті Європи нова велика країна»

У. Т: Які події періоду здобуття незалежності ви могли б згадати? Які тенденції виокремити?

– Моя ключова теза: я категорично проти позиції, що обставини нам подарували незалежність чи то комуністи подарували її, хто завгодно, лише не українці самі здобули. Це абсолютно хибна думка. Не можна рахувати лише ту ціну, яку заплатило покоління, що брало учать у цих подіях. Дуже дорого заплатили попередні покоління, незалежності б не було, якби не було боротьби попередніх поколінь. Історія має свою тяглість. Можна визнавати це чи ні, але є причинно-наслідковий зв'язок. Незалежність – це цінність, що витворювалась багатьма поколіннями, але доля так розпорядилась, що її було здобуто саме на початку 90-х років минулого століття. завдяки певним зовнішнім та внутрішнім обставинам. Зокрема, різкому падінню цін на нафту у світі та відповідному скороченню державних доходів. З кінця 1970-х – початку 1980-х років в СРСР тривав економічний спад, який не міг не позначитись і на авторитеті влади. Започаткована Міхаілом Ґорбачовим Перебудова відкривала мільйонам людей правдиву історію, впала Берлінський мур, у Польщі перемогла «Солідарність», вибухнув Чорнобиль, значно ослабла репресивна система, набував розвитку східноєвропейський варіант «демократичного доміно».

У. Т: Як в Україні сприймалося це вікно можливостей і ті ризики, що пов’язані із занепадом економіки СРСР? Чого було більше тоді в тих, хто ухвалював рішення: бажання дистанціюватися від центру, щось від центру отримати чи заявити про свою державу?

– Не було єдиної мотивації. Я належав до науково-технічної інтелігенції 1980-х. Мав свою історія життя. Приїхав до Києва на початку 1980-х як молодий аспірант Інституту фізики АН УРСР без політичного досвіду та необхідних для політичної діяльності знань. Світогляд фактично формувався в середовищі вчених-фізиків та завдяки спілкуванню з аспірантами різних академічних інститутів. На відміну від гуманітарних наук, фізика завжди була реальною наукою. Мабуть, тому серед працівників нашого інституту майже не було членів КПРС, а ті, хто був, ними були виключно номінально. Тобто це було де-факто опозиційне до комуністичної ідеології та влади середовище.

Тільки-но з’явилися перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР, я взяв у них участь і виграв перший етап – висування кандидатів у депутати у своєму інституті. Тоді була цікава система висування кандидатів: їх пропонували трудові колективи. У трудовому колективі виграти іноді було значно складніше, ніж по округу, тому що там тебе всі добре знають. Я виграв вибори у себе в інституті та Інституті фізики напівпровідників, де за мене проголосували відомі вчені. Чому? Мабуть, я їм щось переконливе сказав, або ж вони побачили: ось молодий і правильно мислить…

У. Т: Що на той час вкладати у фразу «правильно мислити»?

– Важко відповісти на це запитання. Коли починались перші вибори, ще не було публічних розмов, що Україна має бути самостійною державою. Йшлося про лібералізацію, новий союзний договір, економічні реформи, запровадження ринку. Я був прихильником цих ринкових підходів, логічно доводив свої думки. Водночас за мною не було, як частина виборців вважали, негативу, – не сидів я у в’язниці. В деяких ж людей щодо політв’язнів були певні упередження…

У. Т: Як ви прийшли від ідей лібералізації до ідеї незалежності?

– Цей процес котився як снігова куля. Весь час надходила нова інформація. Ґорбачов своєю Перебудовою відкривав історію. Щодня з’являлись десятки нових публікацій і в українських, і у всесоюзних журналах. Відкривалась правда про політичні репресії, голодомор. Насувалося інформаційне цунамі, яке радикально змінювало погляди людей.

Почали виникати певні осередки, які спочатку не мали жодної організаційної форми та лише згодом оформлювались у дискусійні клуби. Я теж був учасником таких мікрогруп, наприклад, шанувальників Молодіжного театру, членом українознавчого клубу «Спадщина». Тоді будь-яка дискусія на екологічні чи мистецькі теми швидко перетворювалась на політичну.

Відтак були вибори депутатів до з’їзду народних депутатів СРСР. Я у них взяв участь як довірена особа кандидата в депутати від міста Києва.

Серйозний вплив на формування світогляду також мали події у Прибалтиці. Зустрічався з представниками української громади Литви, які приїжджали до України, сам дуже часто їздив до Вільнюса, був гостем на установчому з’їзді «Саюдіса» – організації, що привела Литву до незалежності.

У. Т: Які враження були у вас тоді?

– Важко було повірити в те, що там відбувалося. Це давало величезну енергетику. Вважав, що, якщо таке може Прибалтика, то чому на таке неспроможні ми? Литовці покладали на нас  велику надію. Говорили навіть, що гарантією їхньої державної незалежності є незалежність України. Допомагали нам своїм досвідом, надали можливість друкувати у Вільнюсі самвидавські газети. Ми це високо цінили і в скрутний для Литви час також підтримали наших колег. В січні 1991 року, коли у Вільнюсі пролилася кров, в окуповане радянськими танками місто відправилась делегація Київради, і я від імені Києва уклав угоду про поріднення Києва і Вільнюса.

В Україні почали виникати організації. Екологічне товариство «Зелений світ» – одна із перших. 13 листопада 1988 року в Києві на майдані перед Республіканським стадіоном на екологічний мітинг зібралась рекордна на той час кількість людей, – понад 15 тисяч учасників. Мітинг швидко перетворився на політичний і звершився тим, що Дмитро Павличко заявив про необхідність створення Руху, який має організаційно об’єднати всі національно-патріотичні демократичні організації.

Я брав активну учать у створенні Руху, був одним із авторів програмних документів та членом його оргкомітету.

На перших демократичних виборах до Верховної Ради УРСР балотувався по голосіївському виборчому округу, але, щоб не допустити перемоги комуніста – працівника прокуратури, зняв свою кандидатуру на користь Олеся Шевченка, який  очолював на той час у Києві правозахисну організацію – Гельсінську спілку. Я був переконаний, що для перемоги на виборах по округу має бути один кандидат від демократичних сил. Зрештою я виявився єдиним кандидатом, який через таку мотивацію зняв свою кандидатуру.

Одночасно також балотувався до міськради і те, що я зняв кандидатуру на виборах до парламенту, дало мені певний бонус.

Я легко виграв свій округ за місцем проживання на масиві Новобіличі, де серед виборців значний відсоток становили працівники Академії наук.

Згодом мене обрали головою демократичного блоку у Київраді. Демблок Київради налічував 110 депутатів. До комуністичного блоку входило 140. Близько трьох десятків депутатів належали до так званого Демократичного центру і голосували залежно від обставин, підтримуючи з тих чи інших питань Демблок чи ні.

Демблок Київради першого демократичного скликання був більше згуртований та дисциплінований під час голосувань, ніж тогочасний комуністичний блок.

У комуністів спалахували серйозні суперечки при визначенні кандидата на голову Київради. Представником же Демблоку на цю посаду незмінно визначали за рейтинговим голосуванням в Демблоці мене.

Результатом двохмісячних змагань за голову Київради стало вперше у вітчизняній політичній історії пакетне обрання голови та заступника голови Київради. Головою став комуніст-господарник, директор заводу «Електронмаш» Арнольд Назарчук, а його єдиним заступником – я.

У. Т: Як вдалося забезпечити чесні вибори?

– По-перше, тоді ніхто не знав, що таке фальсифікація виборів. У Компартії була монополія на ЗМІ, але державно-партійний апарат її тоді стрімко втрачав. Після комуністичних виборів без вибору, за нових умов ґорбачовської лібералізації ще не створили виборчих технологій, не було уявлення про західні технології. По-друге, не було грошей, які б могли суттєво впливати на політику. Пригадую, що витратив на свою виборчу кампанію суму, еквівалентну $200. Ці кошти пішлина друк плакатів та листівок, які я виготовляв на звичайному ксероксі. Про жодний підкуп виборців не могло навіть йтися, цього ніхто не робив.

Мені допомагали вести виборчу кампанію колеги з інституту, але грошей за це вони не одержували.

У. Т: Тиску, як демократичний політик, ви не відчували?

– Незначний тиск був. Я балотувався по одному округу з Іваном Зайцем. Він кандидував до Верховної Ради, а я – до міської. Писали на тинах якісь люди, що ми бандерівці. Але виборці на це не зважали.

У. Т: Це під час виборів, а на початку вашої діяльності?

– Були деякі проблеми на роботі.

Одного прекрасного дня викликали мого шефа Вадима Володимирова і запропонували  звільнити мене за участь нібито в націоналістичних організаціях. Одначе він, авторитетний український вчений фізик-теоретик, росіянин за національністю, навчався в Москві в аспіратурі Інституту атомної енергії імені Курчатова, добре пам’ятав Андрія Сахарова і був свідком спроб позбавити Сахарова за політичні погляди звання академіка. За його словами, ця атмосфера суттєво вплинула на його переконання, і тому звільняти мене за політику він не міг узагалі.

У. Т: Якою була роль Київради у подіях, пов’язаних зі здобуттям незалежності?

– У парламенті була опозиція, точилася гостра боротьба між Народною радою і групою «239», а ми в цей час в Київраді, не маючи формальної більшості, ухвалювали надзвичайно важливі політичні й організаційні рішення, які відкривали в столиці України шлях до здобуття Україною незалежності.

Ситуативно залучали на свій бік Демократичний центр, іноді навіть окремі групи комуністів. Зуміли в результаті складних перемовин із комуністами, використовуючи їхні розбіжності та внутрішні чвари, обрати такий склад президії, що разом із Демцентром у нас було на один голос більше. Комуністи бачили, що вони втрачають плацдарм за плацдармом, і у них було бажання щось очолити, особливо потрапити у виконком, щоб ділити майно.

В окремих епізодах здобуття Україною незалежності Київрада була дуже важливою. Де-факто, ситуативно, в кризових ситуаціях Київрада брала на себе повноваження і Верховної Ради, і уряду, і президента.

Першою такою подією стало підняття національного прапора перед будівлею Київради 24 липня 1990 року. Важливо було це рішення провести, щоб воно мало хоча б квазілегітимний характер. Позаяк скільки до того було випадків, коли люди піднімали стяг над іншими будинками, але його відтак знімали, людей заарештовували..

Ми готували рішення президії Київради про визнання в Києві української національної символіки та підняття над Києвом синьо-жовтого прапора, тому що розуміли, що на сесії таке рішення ухвалити неможливо. Допомагали інші міські та обласні ради. Зокрема, прапор, який підняли тоді в Києві, пошили в Івано-Франківську. Тодішній голова Івано-Франківської облради Микола Яковина (в майбутньому депутат Верховної Ради) привіз його особисто.

У нас був чіткий сценарій, як це зробити. Знали, що буде щонайбільша протидія. І вона була. Компартія організувала страйк у тролейбусному депо, закликала депутатів їхати туди для участі в перемовинах з трудовим колективом. Але ми діяли за наперед продуманим планом, про який було відомо лише дуже обмеженому колу людей. Доля розпорядилася так, що весь процес довелося модерувати мені. Вранці Голова Київради Назарчук повідомив, що захворів, і я взявся за виконання обов’язків голови Київради.

Дуже важливою була поведінка міліції. Двір був переповнений бійцями спецпідрозділу міліції ОМОН, готовими за наказом застосувати силу. І нині покійний полковник Шапошник, який тоді виконував обов’язки начальника МВС міста Києва дуже нам допоміг. За день до події ми зустрілись, і дійшли спільної думки, що підняття прапора слід виконати за максимальної кількості людей на Хрещатику. Зокрема, Шапошник мене попередив: якщо не буде достатньо людей, буде застосована сила і ви нічого не вдієте, тому не поспішайте, не піднімайте стяг ані вранці, ані вдень, а тоді, коли люди будуть ввечері повертатисґ з роботи. Тому я штучно затягував ухвалення рішення до сьомої години вечора відповідно до плану.

Читайте також:Три міфи московських фальсифікаторів

Отже, триває засідання Президії Київради. Обстановка накаляється, комуністи зривають кворум. До мене підходить полковник Шапошник, каже, що йому жодних команд із центру  не дають, ситуація критична, тому він готовий виконувати мої доручення. Я оголошую протокольне рішення, йдемо піднімати прапор. І ми своєї мети досягли… Я вистрибнув на постамент перед флагштоком і підняв стяг. Понад 200 тис. людей на Хрещатику співали Гімн України.

Понад 13 місяців, аж до 4 вересня 1991-го, коли його підняли над Верховною Радою, синьо-жовтий прапор був єдиним стягом, що майорів на органом влади столиці.

Інша подія, під час якої Київрада проявила політичну волю і захистила демократичний поступ України до незалежності, – це Революція на граніті. Невелика група студентів поставила кілька наметів на Майдані, які міліція могла демонтувати, не докладаючи значних зусиль, поки акція не стала резонансною. Я збираю засідання Президії. Сидимо до першої години ночі, триває дискусія, на засіданні присутній начальник київської міліції. Депутати Демблоку вводять обговорення в контекст, як легалізувати акцію, захистити протестувальників. Уже після опівночі ми ухвалюємо рішення дозволити без перекриття руху транспорту проведення громадських акцій, зокрема і на площі Жовтневої революції (згодом перейменованої нами на Майдані Незалежності). Вранці я приходжу на роботу, прибігає начальник міліції ленінського району Києва майор Кондратюк. Каже,/ мовляв, йому прокурор наказав зняти намети, але начальник міліції міста відповів, що ви там учора проголосували якесь рішення. Я даю апарату команду негайно надрукувати рішення, підписую його в коридорі на вікні, ставимо печатку, віддаю міліції на виконання.

Далі я зобов’язую начальника управління охорони здоров’я Києва, депутата Київради Олега Берновича контролювати стан здоров’ястудентів, які голодували. І він, незважаючи на членство в компартії, ці вказівки виконував. Оскільки в студентській акції на старті брала участь невелика кількість людей, підтримка Київради фактично означала співучасть в цьому заворушенні.

Наступний епізод – теж 1990 рік, перенесення військового параду. Постало завдання скасувати комуністичний парад на Хрещатику. Солідарну позицію зайняли всі демократичні сили. Не було сумніву, що чимало людей підуть на те, щоб фізично перешкодити військовим пройти Хрещатиком. Сутички практично неминучі. Але виконком Київради, який на той час ще перебував під контролем КПУ, схвалює проведення військового параду. Київський міськом КПУ також висловлюється за проведення параду. Ситуація стає надкритичною. Виникає реальна загроза кровопролиття в Києві, як це вже було в Баку і Тбілісі.

Я знову опиняюся в епіцентрі подій. Не знайшовши спільної мови з міськкомом партії щодо військового параду, голова Київради Назарчук подає у відставку.

Керівник уряду відсутній, його обов’язки виконував перший віце-прем’єр Костянтин Масик, який усвідомлював складність ситуації, але не мав важелів її вирішення.

Я, як виконуючий обов’язки голови Київради, домагаюся виступу в парламенті. Леонід Кравчук надає мені таку можливість. Але парламентська більшість в особі групи «239» відмовляється ухвалювати з приводу параду будь-яке рішення. У мене залишається єдиний варіант – провести рішення через сесію Київради. Виконуючий обов’язки голови уряду Масик пообіцяв забезпечити виконання такого рішення.

Отже, повертаюся до Київради, провожу безліч дуже складних переговорів, зокрема, з міліцією. Мені вдається схилити на свій бік депутатів – працівників міліції. І один із них, полковник Анатолій Будніков – член Компартії, у виступі на сесії сказав, що парад треба перенести, що збило з пантелику деяких комуністів, які віддали за таке рішення свої голоси. Почали голосувати. Лічильна комісія дає інформацію, що є 153 голоси із 300 (тоді за регламентом потрібна була більшість загальної кількості депутатів). Оголошую протокол, повідомляю, що рішення про перенесення параду ухвалено – у залі хаос, зчиняється бійка…

Я розумію, що немає жодного сенсу продовжувати сесію, тим більше, що маю документ, підписаний головою лічильної комісії. Я йду з рішенням до Масика, кажу йому: ось рішення Київради. Він намагається додзвонитись в Москву, але там ніхто не відповідає. В цей момент телефонує голова міському партії Анатолій Корнієнко, і каже, що парад будь-що має відбутися.

Масик довго сварився з Корнієнком по телефону, розмова була доволі жорсткою. Зрештою, Масик йому сказав, що у нього рішення Київради, яке він виконуватиме. Київ був урятований від кровопролиття.

Парад відбувся в перше за 70 років не на Хрещатику, а на площі Перемоги, де для цього не було належних умов, і по-суті перетворився на фарс.

Комуністичний режим отримав відчутний політичний ляпас.

У. Т. Як діяла Київрада під час оголошення ГКЧП?

– Це ще один важливий епізод української історії, коли Київські депутати проявили характер, волю і захистили демократію.

Від початку оголошення ГКЧП Демблок Київради, а відтак і сесія Київради оголосили про неприйнятність ГКЧП і своїм рішенням за добу до аналогічного рішення Президії Верховної Ради припинили діяльність КПУ на території Києва.

Спільно з працівниками міліції депутати Київради опечатали всі партійні будівлі Києва включно з приміщенням ЦК КПУ, арештували банківські рахунки кКомпартії, відключили партійним керівникам спецзв’язок. Я очолив ліквідаційну комісію з припинення діяльності КПУ.

Сесія Київради перейменувала площу Жовтневої революції на майдан Незалежності і ухвалила рішення про демонтаж на Майдані найбільшого в Україні монумента Лєніна…

Під усіма цими рішеннями – мій підпис. В ці дні, як і в вищезгаданих ситуаціях, я виконував обов’язки голови Київради через відсутність голови Київради Григорія Малишевського, якого депутати звільнили з посади, тому що він залишив Київ і Київраду в критичні години ГКЧП.

З метою відновлення історичної справедливості та подолання наслідків довготривалої русифікації, мною були підписані розпорядження про переведення на українську мову навчання більшості київських шкіл та дитячих садків.

Я глибоко переконаний, що ці рішення, відіграли дуже важливу роль в той час для поступу України на шляху демократії та незалежності. 

Критичні моменти історії столиці, які я згадав, характеризувались фактичним зникненням центральної влади. Це були точки біфуркації історичного розвитку. Рішення в ці моменти ухвалювали ті, хто був спроможний на це. Всі рішення виконувались, адже вони відповідали суспільному тренду. Народжувалась на карті Європи нова велика країна.

У. Т: Що, на вашу думку, є причиною поразок демократичних сил?

– Після грудневого референдуму щодо незалежності потрібно було провести нові вибори. І це була найбільша помилка демократичних сил і Народної Ради насамперед. За тодішніх умов кредит довіри до демократичних сил був колосальним. І якби провели вибори, у новій ВР була б конституційна більшість людей, які здатні були б ухвалити нову Конституцію. І Україна б могла піти тим шляхом, яким пішли країни Балтії. Це швидкі економічні реформи, нова Конституція, нове законодавство, членство в ЄС і НАТО. Можливо, не було б тієї моделі олігархії, яка виникла потім. Нинішня модель олігархії – наслідок комуністичної системи. Ця система змінила прапори, але суть апарату та сама, ті самі люди лишились з міністерськими портфелями. Тому це була найбільша помилка.

У. Т: У чому ви вбачаєте причини розколів Руху і взагалі демократичних сил?

– Негативні процеси відбулися практично відразу після здобуття незалежності. У демократичному таборі, як і в будь-якому іншому, були свої дурні і свої  кар’єристи. Одна річ – політичні погляди, інша – порядність людини.

У. Т: Чому ця піна взяла гору?

– Як казав Висоцький, було буйних мало. Буйних, в сенсі послідовності своїх політичних кроків, здатності не зважати на принади влади. Не вистачало знань, досвіду державного управління.

У. Т: Але ж вам вистачило знань і освіти для жорстких рішень?

–У Київраді у нас фактично в основі була науково-технічна інтелігенція. Гуманітарії там теж були, але вони не домінували. Абсолютна більшість депутатів, зокрема, і демократичного табору не розуміли, що таке ринкова економіка. Демократи голосували в парламенті разом з комуністами за грошові емісії, за так звану допомогу селу, що призводило до величезної інфляції і руйнування економіки.

Кадрів катастрофічно не вистачало. Кравчук пропонував Народній Раді: давайте свого прем’єра, створюйте уряд. Ніхто не йшов, не хотіли відповідальність брати, боялись, не мали досвіду. Припинили боротьбу за владу, продовжували перебувати в опозиції.

У. Т: Чому Рух так і не зміг випрацювати конкретної економічної програми?

– Щоб реальну програму написати, потрібно залучати інститути, міжнародних експертів, серйозні установи. А це було зроблено на напівлюбительському рівні. Хоча економічна програма у нас була. Реальну програму можна було написати, лише добре розуміючи механізми її втілення через парламентські та урядові рішення, добре знаючи механізми функціонування держави та економіки. Останнього бракувало.

На той час люди перебували в ейфорії. Люди вірили в зміни. А приватна власність як цінність, як невід’ємне право людини, ще не сприймалась. Адже це рівні можливості, але це нерівність. Суспільство донині не вилікувалось від патерналізму. Принцип верховенства права не став суспільною філософією…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено