Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 серпня, 2011   ▪   Михайло Носа   ▪   Версія для друку

Вони відстоювали незалежність: погляд з Верховини (Частина 2) (конкурс Тижня)

Рух, що тіло звав до дії
Вони відстоювали незалежність: погляд з Верховини (Частина 2) (конкурс Тижня)

Розмови про Рух в Україні точилися ще з осені 1988-го. Нагадаємо: 16.02.1989р. «Літературна Україна» надрукувала проект Програми Народного Руху України за перебудову, де були викладені революційні ідеї перетворення суспільства і де, серед іншого, був і розділ «Національне питання. Мова. Культура», в якому містилась новела такого змісту: «Всіляко сприяти діяльності Товариства української мови імені Тараса Шевченка, інших національно-культурних товариств республіки».

Щойно перед цим (11 лютого 1989 року) в Києві відбулася установча конференція ТУМШ, що формалізувала громадську організацію, до якої увійшло чимало відомих діячів науки, мистецтва, академіків, депутатів Верховних Рад СРСР та УРСР.

Майже в усіх радянських республіках виникали народні фронти й рухи, що ставили собі за мету або створення справжнього рівноправного союзу (а з Росією-Московією це неможливо апріорі), або відновлення незалежних держав. КПРС побачила реальну загрозу і собі, і СРСР загалом. Ситуація вийшла з-під контролю. У самій партії одні волали, що не можуть поступитися принципами, інші створювали демократичну платформу. М. Ґорбачов завис у підвішеному стані і в партії, і в державі, і в суспільстві, і виглядав уже не локомотивом, а гальмом перебудови. Нависла загроза ззовні – обвал цін на нафту у світі.

Україна в цей час дуже довго запрягала. На Банковій (тоді Орджонікідзе) засидівся в головному кабінеті В. Щербицький, який психологічно не міг сприймати ні перебудови, ні демократії, ні тим паче «махрових українських буржуазних націоналістів» з ТУМШ, Руху та інших організацій. І тому спротив новим ідеям в Україні був найзавзятішим (в інших республіках були нові обличчя в керівництві).

Установчий з’їзд НРУ відбувся 8–10 вересня 1989 року в Київській Політехніці за участю 1109 делегатів з 1158 делегованих від 1247 організацій, в яких уже налічувалось 280 тис. активних учасників (дані з доповіді голови Мандатної комісії Ю. Цекова).

На периферії процеси йшли інколи із запізненням. Тому на з’їзді від Закарпаття були в основному ужгородці, тому що міська організація вже була створена, а про обласну лише йшлося (про це два роки тому розповів на сторінках «Трибуни» П. Федака).

На Тячівщині так само ідеї створення руху формалізувались при підготовці до обласної конференції десь наприкінці серпня – початку вересня, особливо після інтерв’ю П. Скунця в газеті «Молодь Закарпаття».

Сталося це на засіданні правління районної організації ТУМ ім. Т. Шевченка в будинку М. Левдара, куди прийшли також В. Бедь (уже не вперше), а також В. Вайнагій і, можливо, ще хтось із нечленів правління. Ми зв’язалися телефоном з П. Скунцем та І. Чендеєм. Головою ініціативної групи обрали В. Бедя – молодий, енергійний адвокат викликав найбільше довір’я і надію.

Ми почали збиратись уже в складі ініціативної групи з організації НРУ, тим самим логічно розділивши завдання різних структур і надаючи можливість людям самовизначитись, де вони прагнуть брати участь.

Паралельно відбувались цікаві процеси у вересні того ж року і в Дубовому, де викладач історії ЗМТ І. Габор ініціював створення селищного Політичного клубу «За перебудову». Волею долі я опинився в усіх трьох структурах.

У моєму архіві зберігся цікавий документ: рукописний варіант газети, яку ми з І. Габором готували до друку. На титульній сторінці значиться назва «За перебудову», а також наступні дані: №1, вересень 1989 р., Орган селищного політичного клубу «За перебудову», смт Дубове, а епіграфом-гаслом записано: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!..» 

Хоча, пригадую, працював я над нею не в Дубовому, а в Руському Полі, і навіть не в селі, а в урочищі Лонка, у садах, куди мене було відряджено разом зі студентами на збирання кісточкових і куди до мене приїжджали кур’єри (І.Габор, В.Вайнагій, О.Дебич). Студенти були чемними і працьовитими, свідомими, отож не потребували щохвилинного наглядацтва; погода була прекрасна, так що працювалося-писалося напрочуд добре, легко, з величезним ентузіазмом.

Номер, крім двох звернень (до читачів і до земляків), мав містити статтю І.Габора «Залиште сон глибокий…» про мету і завдання політклубу і мою статтю «До чого ж прагне НРУ?». В архіві зберігається і статут організації, де серед її цілей зазначались утвердження й поглиблення ідей перебудови, соціальної справедливості, скасування привілеїв тощо…

Тобто ідеї клубу співзвучні програмним засадам НРУ. Логічно постає запитання: для чого було створювати якусь окрему структуру, а не первинну організацію Руху?

Дубівчани справді відчули потребу в координаційному центрі під час висунення кандидатів у депутати. ТУМ орієнтувався на культурно-просвітницьку діяльність. НРУ народжувався дуже повільно. А політклуб давав можливість самореалізації миттєво (дискутуй, скільки захочеш).

Амбітність та побоювання розчинитися в районних чи обласних структурах теж, напевно, мали місце. Форма політклубу давала можливість згодом бути асоційованим членом НРУ і окремою ланкою районного об’єднання демократичних організацій (було й таке), а можливо, вже тоді закладалась якась особлива позиція, що проявиться через 10 років – після розколу Руху в 1999 році саме І.Габор створить костенківський рух у районі, а потім очолить і обласну організацію УНП.

Хоч би як там було, довкола І.Габора згуртувалось зо два десятки комсомольсько-інженерних активістів із заводу та студентів-старшокурсників і вечірників, серед яких – І. Балабан, О. Мельник, О. Білюченко, В. Горобець, М. Леспух, І. Піцур, І. Цубера, І.Сойма, М. Аннишинець…

Та повернемось, власне, до Тячівського руху. На обласну установчу конференцію, що відбулась 23 вересня 1989 р. поїхали 10 представників ініціативної групи та політклубу – В. Бедь, М. Носа, М. Левдар, В. Вайнагій, І. Габор, В. Горобець, О. Білюченко…(Решти не пригадую достеменно, і щоб не помилитись і не обмовитись, не називатиму більше нікого).

«До речі, – писав я в ненадрукованій статті, – світ не перевернувся, і люди не хапалися за серце від того, що поруч із державним майоріли прапори національні, а делегати почепили такі ж значки».

Хоча обстановка на установчій конференції лише здалека виглядає безпечною і романтичною. А тоді ми їхали різними машинами, щоби нас десь не зняли з автобусів всюдисущі правоохоронці, остерігалися, щоб до нас не було жодних претензій на кшталт робочого часу чи статусу відрядженого. Та й довкола по Ужгороду було повно міліції в чорних камуфляжах і з палицями-«демократизаторами».

Саме того дня я вперше тримав у своїх руках синьо-жовтий прапор. Тоді ж уперше я почув козацький марш, під підбадьорливі звуки якого відкривалась конференція.

Конференція прийняла звернення до демократичних сил краю, а також резолюцію із 30 пунктів. Обласна комсомольська газета «Молодь Закарпаття» вустами В. Зубача повідомила про перебіг форуму та зміст ухвалених документів у репортажі «Рух, що тіло зве до дії».

Удома ми почали готуватись до районної установчої конференції з новим завзяттям і навіть якоюсь звитягою. Члени ініціативної групи почали зі створення первинних територіальних організацій, щоби в Тячів приїхали уже делегати, а не купка самозваних ентузіастів. 

Підготовка велася напівлегально. Ми розуміли, що за нами стежать, рано чи пізно всі наші дії і навіть плани розсекретяться, та воліли дочасно не розкривати своїх карт, не повідомляти телефоном секретних даних.

Десь у жовтні до нас прибився молодий інженер із «Зеніту» Олег Куцин і розповів, що уже місяць шукає ініціативну групу. Посміялися всі разом – значить, добре законспірувались у старого Левдара, до якого тоді масово ходили люди як до перекладача викликів за кордон.

В моєму тимчасовому мандаті делегата зазначалося, що я від Дубівського територіального первинного осередку, хоча, на жаль, не збереглося протоколу установчих зборів. Пригадую, що серед перших рухівців крім мене були Івачевський М.І., Пригара Д.М., Данилаш Г.І., Менджул М.І., Талабірчук М.А., Омелян І.І. Політклубівці тримались трохи осібно, хоча на збори до нас приходили Цубера І., Аннишинець М., Сойма І.

Основну доповідь на райконференцію готував В. Бедь, співдоповідь довелось готувати мені (з гуманітарних питань) і Н. Молнар (згодом – просто виступ про екологію).

Ініціативна група вирішила, що до робочої президії увійдуть М. Левдар, В. Бедь, М. Носа. Запрошені Ю.В. Левко і І.М. Чендей змушені були сидіти в залі серед усіх.

Але чи могли ми на сцені використовувати синьо-жовті прапори? Адже, що дозволяли собі організатори в Києві й Ужгороді, залишалось забороненим на периферії. Про це влада домовлялась з В. Бедем. Винахідливі та радикально налаштовані В. Вайнагій та О. Куцин почепили-таки прапор перед сценою. Ніби й на сцені все чисто і чинно, і без нашої символіки не обійшлося.

Нервозність нас супроводжувала аж до 28.10.89 – до самого початку конференції, яка пройшла без особливих пригод. Такою ж спокійно-виваженою вийшла і стаття в «Дружбі» за підписом головного редактора Ю. Павлишинця (вочевидь, не хотів нікого підставляти, брав на себе можливі наїзди райкому). Інформаційну блокаду в районі було прорвано.

Взагалі, Ю. Павлишинець дозволяв собі досить багато – газета друкувала чимало гострих, дискусійних матеріалів. Якогось підвоху ми від нього й не чекали, у його порядності були впевнені, хоч і розуміли, що він обмежений у своїх діях.

Юрій Павлишинець особисто був присутнім на конференції, статтю назвав «Діяти спільно», а головне – надрукував повністю нашу резолюцію, зміст якої нам дуже хотілося донести до мас народних, адже ми були народним рухом.

Діяти спільно – малося на увазі поглиблювати й утверджувати перебудову разом з КПРС – КПУ. Міркування про це зайняли половину тексту, завершались вони цікавим абзацом: «Безперечно, в програмі даного формування далеко не все однозначне. Попри цілий ряд позитивних моментів, є в ній і положення, які ні в якій мірі не можна прийняти і виправдати. Слід сказати, що в складі учасників руху є й екстремістські елементи, дії яких суперечать не тільки Конституції СРСР, УРСР, а й здоровому глузду. І все ж віриться, що прогресивні сили в Русі візьмуть гору».

Очевидно, натякалося на згадки про державний суверенітет і використання синьо-жовтої символіки, яку упродовж десятиліть таврували як буржуазно – націоналістичну, а самими рухівцями тоді лякали дітей, як якимись песиголовцями.

Далі в статті йшов об’єктивний виклад подій: « Установчу конференцію відкрив член ініціативної групи пенсіонер М. П. Левдар.

Потім з доповіддю виступив адвокат В. В. Бедь, співдоповідь зробив викладач Закарпатського машинобудівного технікуму М. І. Носа. Вони  конкретно зупинились на цілях і завданнях Руху, на тих питаннях, над розв’язанням яких прагнуть працювати члени районної організації. Це, насамперед, політичні, економічні, екологічні проблеми, які стосуються в деякій мірі і нашого району».

Повідомлялося також, що виступили на конференції: лікар Н. В. Молнар, другий секретар райкому ЛКСМУ, член правління румунського товариства В. В. Марина, голова політклубу з Дубового І. І. Габор, голова товариства угорської культури Ш.Ш. Борбель (із привітанням), письменник І. М. Чендей, перший секретар РК КПУ Ю. В. Левко. Завершувався репортаж сухо і стримано: «На установчій конференції обрано координаційну раду районної організації, її головою став В. В. Бедь, заступником – М. І. Носа».

Але таки проглядалися симпатії головного редактора: «Яке загальне враження від конференції? Пройшла вона в основному в конструктивній обстановці, без надмірних емоцій, в дусі толерантності і прагнення діяти спільно з усіма тими, хто по-справжньому вболіває за перебудову.

У неділю в міському парку імені 300 – річчя возз’єднання України з Росією з ініціативи районної організації НРУ за перебудову відбувся мітинг».

Через два десятиліття пожовтіла газета і зошит з моєю співдоповіддю здаються невинними, щирими, архівними папірцями, що містять рядову, нічим не примітну інформацію, цікаву хіба що доскіпливому історику, що опрацьовує рутинний матеріал для дисертації.

Разом з тим, це ніби твої фотографії з молодості, що викликають і спогади, і певні почуття. Бо, переглядаючи старі світлини, людина бачить не тільки відображення, вона відтворює в  пам’яті ще якісь деталі, подробиці і подумки ще раз переживає епізоди.

Отож пригадується і поширена кимось інформація, що із віконечок для кінопроекторів у малому залі Будинку культури на нас були направлені відеокамери КДБ. Те ж саме було й наступного дня на мітингу – з єдиного відчиненого вікна кузовної будки автомобіля, що стояв на припоні на автовокзалі біля бетонної огорожі, за якою був той самий парк зі сценою, з якої ми виступали перед величезною аудиторією, що зійшлася з власної ініціативи, а не за командою КПРС.

Ми тоді поміж собою жартували, що кадебістські записи збережуться для історії, хоча якесь неприємне відчуття по тілі пробігало. (Якось «Слово Просвіти» повідомило, що незадовго перед розпадом СРСР КДБ в Україні знищив усі матеріали нагляду за Рухом. Якщо це так, то жаль. Історія все таки).

Мене в той час знайомі часто запитували: а чи не боїтесь ви, активісти - рухівці, журналісти і мітингарі, що влада спеціально влаштувала своєрідну відлигу (демократії, гласності), аби потім усіх вас – націоналістів, інакомислячих – виловити і пересаджати. Чесно кажучи, я не вірив, що поверне знову до радянських репресій. (ну, не вірилося, що десь на двадцятому році незалежності будуть політичні процеси в судах). Звичайний совковий страх потроху відступав, ми справді вичавлювали із себе рабів і закликали до цього всіх.

Це, мабуть, і було одне із головних досягнень руху на місцевому рівні, бо частина планів таки залишилась на папері або тільки частково виконаною.

Скажу по правді, виходити на сцену в Тячівському парку було нелегко. Іншим, напевно, теж. Але ми це зробили. Як і трохи згодом – провели мітинг в Дубовому.

І це було цікаво – із об’єктів і спостерігачів суспільно-політичних процесів перетворитися в активних суб’єктів, самим творити історію. Ми вчилися грати в командну гру. Кілька років перед цим я знаходив відраду в написанні віршів, статей, рецензій. Інколи й сам лякався написаного мною – такою вже є енергетика друкованого слова.

Організація ТУМШ і НРУ виводили малих українців на нову якість. Хотілося справді справедливого суспільного устрою, рідної національної держави. Вірилося, що твої маленькі справи сприяють цій великі меті.

І ми почали діяти.                                                                       


Матеріали за темою:

Теги
--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Рік тому 23 травня було вбито командира бригади «Прізрак» так званої «ЛНР» Олексія Мозгового. Його машина спочатку була підірвана на керованому фугасі, а після - розстріляна з кулеметів. Офіційної версії загибелі досі немає, як і будь-яких результатів з боку псевдослідства «МДБ ЛНР». Відразу ж відповідальність за його смерть поспішили взяти на себе партизани загону «Тіні». І з того самого моменту не вщухають пристрасті навколо його смерті.
    24 травня, Павло Василів
  • 5 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер знаходиться Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий або, як тоді називали, жовто-блакитний прапор.
    24 травня, Максим Сінченко
  • Швейцарський політолог, спеціаліст з державного адміністрування Андреас Ладнер в інтерв’ю для Тижня розповів про практики децентралізації та прямої демократії, їхній зв’язок та прямий вплив на ухвалення рішень в країні, а також взаємозалежність рівня життя з делегуванням владних і фінансових компетенцій від центрального на локальні рівні.
    24 травня, Ганна Трегуб
  • Пенсійні проблеми стосуються всіх, і не тільки пенсіонерів
    24 травня, Віталій Мельничук
  • Науковці знайшли спосіб спостерігати за трендами в еволюції людини
    24 травня, The Economist
  • Війна — поняття неймовірно багатобічне. У наш час ми маємо прекрасну нагоду спостерігати всю її різноманітність. Практично для кожного є очевидною війна на Донбасі з її матеріальними наслідками та нівеченням людських доль. Для багатьох безсумнівним є факт інформаційної війни. Але зовсім небагато наших громадян усвідомлюють наслідки, до яких вона призводить.
    24 травня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено