Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
19 серпня, 2011   ▪   Михайло Носа   ▪   Версія для друку

Вони відстоювали незалежність: погляд з Верховини (Частина 1) (конкурс Тижня)

Два десятиріччя для кількатисячолітньої післяпотопної цивілізації період геть незначний. Однак у процесах зміни поколінь та ще й з огляду на 40-річне блукання євреїв зі своїм Мойсеєм, узявши точкою відліку 1985 рік, то саме час не лише для короткого перепочинку, а й для мемуарів, есе, підведення проміжних підсумків і накреслення перспектив.
Вони відстоювали незалежність: погляд з Верховини (Частина 1) (конкурс Тижня)

Тим паче й дата знакова – 20-річчя проголошення державної незалежності України, що увінчує й інші круглі дати, пов’язані з Перебудовою, виникненням різних громадських організацій.

Передісторія

Звичайно, того дня – 24 серпня 1991 року – і не було б, якби не кількарічні перебудовчі процеси в українському суспільстві.

При цьому шлях до усвідомлення необхідності брати безпосередню участь у творенні історії у кожного був свій. Мотиви таких дій справді різні – від усвідомлення високої місії відповідальності за долю нації до банальної озлобленості на радянську владу чи кар’єристських устремлінь.

Після гуркоту труни з генсеком у листопаді 1982-го сміховинних змін серед престарілих членів Політбюро, із призначенням на найвищу посаду моложавого і міченого Міхаіла Ґорбачова в людей зажевріла певна надія, ще неясна якась і слабка, бажана і тривожна водночас, як перше побачення.

І хоч попервах змінилася лише риторика про прорив, перебудову, гласність, загалом суспільство таки очікувало чогось. Насправді у виробництві й економіці показники продовжували погіршуватись – екстенсивний шлях розвитку радянської економіки, що базувався на експлуатації природних ресурсів, експропріації, колективізації, ГУЛАГах тощо, вичерпав себе.

Але найголовніше – почалась перебудова в головах мислячих людей, а для дисидентів – просто добра атмосфера. Стало цікаво слухати програму «Время» (за Брєжнєва міщани в цей час масово вигулювали собак, а селяни ще порались надворі), читати газети і журнали.

Пригадую, як у 1987–1988-му роках ми встановлювали живі черги на «Огонёк» та інші товсті журнали, котрі приносили з собою на роботу, щоб обмінюватися з колегами. Перед нами поставали справжні (здебільшого шокуючі й трагічні) сторінки нашої історії. Окремі з нас, певна річ, були трохи обізнані з тим, що був Голодомор 1933-го, сталінські репресії, викриття культу особи. Але щоб отак?!

Вся правда про так звану соціалістичну революцію, червоний терор, ленінські концтабори і взяття заручників, про селянський рух Опору в Україні у 1920-х роках, про депортації, заборонені імена і художні твори – це було занадто і для здорової психіки, що десятиліттями виховувалась ідеологічною машиною КПРС–КПУ.

Думки ворохобились в інтелігентних головах, бродіння починалось у колективах і соціальних групах. Себто все рухалось і змінювалось. Дехто боявся змін інтуїтивно (лишень би чого не сталося), хтось відчував небезпеку втратити доступ до корита, ще хтось із болем розчаровувався в ідеалах.

Але більшість таки вітала нові віяння і…чекала, коли ж то перебудовчі хвилі з Москви докотяться й до них.

Переглядаю свої архіви, дещо пригадую так, що називається, по пам’яті. Для мене, як і для більшості простих громадян, перебудова і нове мислення починалися хіба що з усвідомлення, що керівник держави несхожий на своїх попередників, що можна дозволити собі не вступити в Товариство боротьби за тверезість, що на політінформаціях (були й такі у педколективах) стає цікаво…

Тобто у 1986–1988 роках формувалися нові суспільно-політичні передумови для проведення важливих, радикально-революційних реформ у житті радянського народу. А позаяк СРСР і формально, і фактично був конгломератом республік, націй і народностей, то йшлося про важливі історичні процеси у житті багатьох народів, зокрема й українського. Таке (сприятливі умови) в нашій історії вже траплялося неодноразово, наприклад, події 1648–1654рр., 1708–1709рр., 1917–1921рр., 1939–1941рр.

Ідея незалежної української держави існувала, напевно, з часів монголо-татарської руїни, щоразу за певних умов активно спалахувала, а після чергової невдалої спроби не вмирала, а терпеливо леліялась кращими синами нації, щоб знову відродитися і втілитись колись остаточно і безповоротно.

Відголоски дисидентства 1960–1970-х років, нечіткі та майже утопічні мрії про українську незалежність, приспані подекуди переслідуваннями і страхом, а подекуди й алкоголем або прагненням зробити кар’єру, почали знову оживати в головах української інтелігенції 1980-х. Інтелігенції чи не всуціль першого коліна, позаяк батьки і діди були фактично винищені ще в 1920–1930 рр, а на Закарпатті вже після Другої світової війни і приєднання до України.

Перебудова (а заразо і надії на щось більше) сприймалися  і розумом, і серцем. «Розумом і серцем» – саме так я й назвав свою статтю (чи то рецензію на книгу М. Ґорбачова «Перебудова і нове мислення»), яку надрукувала «Закарпатська правда» як передовицю і в якій ішлося про необхідність перебудову утверджувати всюди, на всіх рівнях.

Вітри перебудови з верховіття опускались на грішну землю.

На ту землю, яка була вічною проблемою, мрією, і яку радянська влада відібрала в колгосп. Наступна моя стаття «Потрібно бути відважним, щоб тримати власну корову в селищі Дубове» («Закарпатська правда» від 10 липня 1988 р.) мала нечуваний резонанс. Основний меседж у ній – позаяк колгоспи в горах насаджені насильно і нерентабельні, а люди вперто тримаються своєї вотчини і материзни, то землю потрібно повернути тим, хто хоче на ній працювати і в кого вона незаконно забрана. Ішлося про довгострокову оренду, хоча всі зрозуміли правильно – повернути власність власникам.

Я зробився національним героєм у масштабах не лише селища, а й усієї Верховини. А колгоспне начальство мене зненавиділо і взялось напучувати рядових доярок і їздових: це той, що хоче залишити вас без роботи. Стаття обговорювалась на зборах уповноважених колгоспу «Радянські Карпати», давалась відповідь через ту ж таки «Закарпатську правду». А люди просто починали відчувати себе господарями на своїх лазах, щоб через два – три роки масово понести заяви в селищну раду про виділення їм їхньої землі. Ще за кілька років, коли держава дійшла до розпаювання колгоспних земель, у Дубовому вже не було що розпайовувати – все повернули собі колишні власники.

Були й інші полемічні статті в районній, обласній і республіканській пресі… Отак я й долучився до реальної участі в суспільно-політичних перетвореннях у краї.

У Києві тим часом процеси були динамічніші, та й, зрозуміло, масштабніші. Центром нових ідей і дій була СПУ (спілка письменників, а не партія), а рупором національно-гуманітарних та суспільно-політичних ідеологем стала газета «Літературна Україна», наклад якої сягнув за 100 тисяч і яку читали не лише літератори.

Восени 1988-го проскочила інформація, що в СПУ обговорювалась ідея створення ініціативної групи з формування чи то Національного фронту, чи то Руху, за аналогією з прибалтами і кавказцями, де подібні процеси вже кипіли дуже бурхливо (слово «Карабах» стало символом нескореності, саме так почали іменувати гірське село Лопухово, жителі якого бунтували і до яких приїздили обласні начальники). Повсюдно виникали неформальні об’єднання студентів, молоді, творчої інтелігенції. Вирвався на волю політичний фольклор.

 

Ідею руху годі було спинити. У Москві найвище радянське керівництво уже не могло контролювати національно-визвольні змагання, що спалахнули чи не у всіх республіках, а процеси демократизації відверто переростали в антикомунізм. На центральному (московському) телебаченні з’явились прямі ефіри, як, наприклад, передача «Взгляд», де відверто говорилось про все – від історії до відміни шостої статті Конституції (про керівну роль КПРС). Повернувся КВК з його політичним стьобом і непередбачуваністю. На УТ прагнули не відставати «Гарт», «Калейдоскоп». Змінювалась редакційна політика відомих газет («Вечірній Київ», «Вільна Україна», «Молодь України»), з’являлися нові, сміливі й задерикуваті («За вільну Україну», «Поступ»), численні інформаційні вісники, що часто друкувались взагалі за межами України.

Горбачов якось прорік: «Процес пішов».

Процес, воістину, пішов!

Довге запрягання,

або Політ слона

Від перших згадок про Рух до установчого з'їзду було ще дуже далеко – чи й не дев’ять місяців. Рух важко народжувався не тому, що українці такі вже ментально (довго запрягають, щоб потім швидко їхати), а тому, що був страшенний спротив всієї державної, імперської за суттю, комуністично-кадебістської машини. І зачинщики, і противники перебудови у Москві розуміли: без України імперії не буде, а те, що в Білокам'яній мислили і мислять по-імперськи, сумнівів не викликає.

З великими потугами, але «Літературна Україна» 16 лютого 1989 року таки надрукувала проект Програми Народного руху України за перебудову. Згодом Борис Олійник, що був своєрідним буфером між національно-революційною романтикою письменників і архаїкою брєжнєвського штибу комуністичної практики а-ля Щербицький, згадував, як цю програму готували-редагували «в чотири руки», щоби прибрати радикально-незалежницьку риторику і отримати хоч усний дозвіл на друк від цеківського начальства.

Тому в проекті з’явились присипальницькі формулювання, що «Рух – загальнонародний вияв схвалення і підтримки революційної, започаткованої партією Перебудови», «нова форма блоку комуністів і безпартійних», основна мета якого – «сприяння Комуністичній партії у створенні  й функціонуванні такого демократичного механізму, який служив би розвитку суспільства, що ґрунтується на справжньому народовладді та збалансованій економіці».

Проте це була бомба. Хтось із прибалтів, здається, латвійський поет і депутат Ян Петерс, висловився про український Рух метафорично і політично містко: «Нарешті слон злетів».

Адже серед цілей НРУ були й воістину історично значущі: «сприяти перетворенню Української РСР на правову державу», «домагатися справжнього суверенітету України, як і інших республік СРСР» (виділення – Авт.).

Тобто в політичному плані недвозначно йшлося про суверенну державу Україна, економічною основою якої має бути «республіканський господарський розрахунок», а земля повинна повертатись селянам «у довічне користування з правом спадкоємності».

В гуманітарній галузі йшлося про рівноправність усіх народів СРСР, «реальне утвердження національної справедливості», «надання українській мові статусу державної», «поступовий перехід на викладання в усіх середніх спеціальних та вищих навчальних закладах УРСР українською мовою», «виховання національної гідності, історичної пам’яті, прищеплення любові до рідної мови, дбайливого ставлення до культурної національної спадщини».

Кожен у тій програмі знаходив близькі для себе постулати. Переглядаю цю пожовтілу газету з проектом програми НРУ, густо помережану, з численними підкресленнями, переглядаю четвертий чи п’ятий машинописний примірник своєї статті «Я – за народний рух» (перші екземпляри розіслав у різні газети, де рух критикували) і згадую себе, тодішнього, й інших романтиків-мрійників, які жили ідеями Руху, утверджували їх повсюдно.

Тоді ж відбулись ще дві події, точніше процеси, що безпосередньо стосувалися НРУ. Йдеться вибори до Верховної Ради СРСР (вперше на альтернативній основі) і створення Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка взимку і навесні 1989-го, про що варто згадати детальніше.

Якогось дня нам у технікумі повідомили, що надвечірньої пори в Закарпатському вертолітному виробничому об’єднанні відбудуться збори виборців. Що там буде, хто кого висуватиме у кандидати в депутати, достеменно не знав ніхто, але організації мусили були забезпечити явку своїх працівників. Радикально налаштованих максималістів з технікуму, що згодом отримають назвиська бунтарів і колотарів, не треба було й агітувати чи напівнасильно припроваджувати на збори. Ми й самі прийшли б. Адже ширма невідомості не лише інтригувала, а й відверто дратувала і викликала внутрішній спротив радянським традиціям.

На зборах виявилося, що приїхало найвище районне начальство, а також представник виборчої комісії з Ужгорода письменник П. Ходанич. І планувалося по Закарпатському національному округу висунути так звану альтернативу першому секретарю обкому КПУ Г. Бандровському в особі головного лікаря з Дубового М.В. Бігунця. Працівників ЗВВО після роботи елементарно не випустили через прохідну, а порекомендували зайти в приміщення нового цеху, куди спрямували й інших, в основному селищних бюджетників. Ось там-то все й почалося.

Після офіційного висунення кандидата, ще до обговорення особи претендента, я попросив слова і висунув ще одну кандидатуру – уродженця Дубового, відомого письменника Івана Чендея. Потім хтось висунув кандидатури директора ЗМТ Гарги С.Й. та генерального директора ЗВВО Подольського Д.Д. Це явно не входило у плани організаторів зборів, головуючий яких – дубівський голова В.В. Чендей – знітився, а гул у величезному цехові все наростав.

Райкоміське начальство вперше зустріло опір півтисячного гурту, який не бажав, щоб йому нав'язували номенклатурних кандидатів. Виступали не так проти Бігунця як такого (той у селищі якраз мав авторитет непоганого організатора медичної справи), як проти партійного диктату, бо комуністичні бонзи розраховували на  так би мовити різноваговість кандидатів і безпроблемне проходження Бандровського до Верховної Ради.

Гарга С.Й. і Подольський Д.Д. свої кандидатури, ясна річ, зняли. А маститого письменника на зборах не було, він апріорі не міг узяти самовідвід.

Під час голосування нарікання дубівчан переросло у відвертий шум і гам. Тих, хто насмілився бути не за партію з Бігунцем і Бандровським, а за Чендея, тобто справжню альтернативу, довелося не лише рахувати, а ставити їх окремо від інших, під стінкою. Таких сміливців, які демонстративно перейшли на один край, нарахували понад сімдесят. Хто із присутніх підтримував партію – годі було порахувати, позаяк люди відверто рук не піднімали, почали плюватися і масово покидати збори, хоча безпосередні начальники були поруч.

Та річ не в кількості реальних голосів «за» чи «проти», а в тім, що люди побачили, що можна не боятися і пропонувати своє. І це – головне. 

Важливим було й те, що П. Ходанич, як людина інтелігентна й чесна, дав номери телефонів окружних комісій в Ужгороді і Хусті одному з колотарів – викладачу технікум Габору І.І, а в головах ще не рухівців, але вже й не совкових громадян зароджувалася ідея скликати збори трудового колективу ЗМТ, на яких взяти реванш за непідготовленість, незнання процедури і невміння організовано протистояти партії.

За три дні, в понеділок зранку, голова профкому ЗМТ Габор І.І. скликає збори профспілкові, а отже трудового колективу, які теж за тодішнім законом мали повноваження висувати кандидатів у кандидати в нардепи.

Кажу так, бо закон передбачав норму про те, що реєструються лише два кандидати, решта мала відсіятись на додатковій конференції уповноважених.

Наші збори відбувалися без усякого диктату, отож було висунуто кандидатури І. Чендея по обласному округу, а по Хустському територіальному несподівано висунули мене. Габор І.І. устиг додзвонитися по міжміському телефону до Хуста й Ужгорода і повідомити про рішення зборів, проконсультуватися, як оформляти протоколи.

Через кілька хвилин почалися дзвінки у технікум з... райкому КПУ з найрізноманітнішими претензіями (чому збори в робочий час, чому рішення ухвалено одноголосно, якщо директор голосував кількома днями раніше за Бігунця, чому не порадились із ними тощо). Через нашу одержимість платив своїми боками безвинний директор, а ми більше подзвонити за межі району просто не могли (очевидно, було заблоковано міжміський зв’язок).

Одним словом, заставили нас скликати ще одні збори, на які пообіцяв прибути перший секретар райкому КПУ Ю.В. Левко. Зрештою, прийшов Д.Д. Подольський, який мав у дубівчан авторитет більший, ніж очільник району. До того ж саме тоді завод зводив ще один корпус технікуму...

Сум’яття в наші ряди таки внесли. Я вперто не брав самовідвід, хоча й висловився, що не ображатимусь на колектив, якщо рішення про висунення буде скасовано. Так і сталося. Два дубівські літератори побули кандидатами в депутати кілька годин. Однаково нас би вибракували в Хусті й Ужгороді.

А напередодні, в суботу й неділю, я встиг побувати в Ужгороді, зокрема, на вулиці Високій і розповісти Івану Михайловичу Чендею про «революцію на заводі». Мені тоді здалося, що він не надто й переймався результатом, про який знав з газети, а більше розпитував про людей, які й варили кашу. І навіть заходився нас утішати, а про статтю в газеті сказав: розумний зрозуміє.

А до Ужгорода я, власне, поїхав не на зустріч із І. Чендеєм, а на установчу конференцію ТУМу ім. Т. Шевченка, про яку довідався випадково.

На конференції, крім знайомих мені письменників і викладачів УжДУ, я зауважив пенсіонера з Тячева М.П. Левдара, а також В. Бедя, з якими ще не був знайомим. Делегати, котрим боліли проблеми національного відродження, так прагнули виговоритись, що затягнули форум аж до пізнього вечора. Довелось заночувати в давнього товариша, письменника А. Дурунди, а вже зранку відвідати І. Чендея.

З Ужгорода повертався окриленим.

На календарі добігав кінця лютий 1989-го.

Свято національної культури

Зрештою, вибори виборами, а необхідно було організовувати структури Товариства української мови і реально діяти на користь національному відродженню, про що йшлося на установчій конференції.

Я міг похвалитися хіба своєю публіцистикою, кількома рецензіями на творчість П. Мідянки, А. Дурунди, І. Чендея. Та сценарієм святкування дня Дубового українською мовою, позаяк приїжджі комсомольські ватажки збирались писати текст російською.

З бажанням долучитися до загальноукраїнських процесів я й подався до Тячева шукати однодумців. Пішов до тих, кого знав з університету, – Юрка Крічфалушія, що працював інструктором райвиконкому, а згодом заступником голови міськвиконкому, та до журналістки О. Фіцай. Вони схвалили мої дерзання, однак прохання взятися за організацію районних структур ТУМу відхилили, пославшись на зайнятість.  

Тому я взявся до простішого та меншого за масштабом – організувати первинний осередок Товариства в технікумі, де українською на той час викладалась виключно українська література, української мови як навчального предмета не було. Мої заклики перейти на українську мову викладання підтримували лише деякі загальноосвітники, інженери ж погано уявляли, як можна технічні дисципліни викладати українською (один із них так і сказав: «Не будет этого никогда», хоча за кілька років одним із перших почав викладати техмеханіку саме українською, самостійно склавши словник технічних термінів).

В цілому, біль за рідну мову тут відчувався. Тому справа пішла.

Установчі збори первинного осередку ТУМу в ЗМТ відбулися 24 квітня 1989 року. Як свідчить протокол, збори ухвалили рішення про створення первинного осередку Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, до якого увійшло 28 членів, зокрема викладачі Носа М.І. (голова), Івачевський М. І., Шак В. М. (скарбник), Перепелиця О.М., Данилаш Г.І., секретар комітету комсомолу (була й така посада) Талабірчук Н. (секретар), решта – студенти.

Свою діяльність новостворена організація розпочала із проведення Днів української мови та літератури (літературно-музична композиція до 175-річчя Т. Шевченка, вечорниці, випуск газети, інсценізація уривка повісті І. Чендея «Іван» та зустріч з письменником ).

Про це я й розповів у репортажі «Свято національної культури», який надрукувала районна газета «Дружба». І добре зробив. Адже трохи згодом мене запросили на якусь нараду в… райком партії. А там я застав відрядженого з Ужгорода письменника й активіста новоствореного Товариства Ю. Керекеша, завідуючого відділом агітації і пропаганди РК КПУ Довжанина М. І., а також, очевидно, запрошених ( О. Фіцай, М. Левдар, І. Рекіта, М. Бігунець, Ю. Крічфалушій…)

Ішлося про те, чого не вдалося кількома тижнями раніше зробити мені, – створення районної організації ТУМШ. Проти аргументів Ю. Керекеша не став заперечувати ніхто, а готувати доповідь на установчу конференцію доручили мені. Щоправда, попросили показати чернетку М. Довжанину – «щоб не було отсебятіни». Конференцію планувалось провести наприкінці травня.

Однак не судилося. Буквально напередодні інструктор райкому, що курував ЗМТ, повідомив мені, що конференція відкладається на невизначений термін, а про причини він нічого не знає.

Хоча я й здогадувався. Річ, вочевидь, була в тім, що проти ночі 19 травня (за збігом обставин – День піонерської організації) дубівські стихійно зорганізовані «молодогвардійці» (троє зі школи і троє з ЗМТ) вивісили синьо-жовті прапори на пам’ятникові Леніну в центрі селища і на будівлі технікуму.

Була НП районного масштабу (як в однойменній стрічці про украдений комсомольський прапор). На відкритих партійних зборах у технікумі хлопців удалось відстояти, і вони з навчального закладу відраховані не були. Легким переляком обійшлися і троє школярок.

Чесно кажучи, з одного боку, було приємно, що молодь не хоче жити по-старому, а з іншого, інтуїтивно подумав про зрив конференції.

Довелось розпочинати все спочатку. Складність полягала ще й у тому, що моя дружина поїхала «на буряки» і я зостався з двома дітьми на руках, яких заледве влаштував у селищному ясла – садику.

Отож їздити по Тячеву змоги не мав, домашнього телефону теж не було, а від виконання службових обов’язків (працював тоді завідувачем денного відділення технікуму) мене ніхто не збирався вивільняти. Довелося покластися на тячівських активістів.

Якоїсь неділі до мене завітали М. Левдар і В. Вайнагій з ідеями проведення конференції без комуністів і з синьо-жовтими прапорами. Молодий бедевлянський радикал запально переконував мене, як то буде гарно, якщо ми після конференції колоною промаршируємо Тячевом із національними прапорами до пам’ятника Т. Шевченку.

Левдар був з ним майже згоден. Я сильно сумнівався, позаяк це могло відлякати від нас багатьох чесних патріотів, у яких ще жив суто совковий страх і які не сприймали ще синьо-жовтого радикалізму, але готові були пропагувати ідеї мовно-культурного пласту. Я ж мріяв про масовість.

Конференцію, отже, доводилось готувати в таких напівекстремальних умовах.

І вона таки відбулась 7 червня 1989 року. Газета «Дружба» за 10 червня того року подала матеріал О. Фіцай «Живи, рідна мово!» Зацитуємо деякі фрагменти: «У Тячеві відбулася установча конференція зі створення районного об’єднання Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Її учасниками стали всі ті, хто з любов’ю та шаною ставиться до рідного слова, хто вболіває за дальший розквіт рідної мови. За дорученням ініціативної групи з доповіддю «Мовна ситуація в районі і завдання Товариства української мови імені Тараса Шевченка» виступив викладач Дубівського (так у газеті, хоча мало бути Закарпатського, – напевно, ще діяла заборона згадувати ЗВВО і ЗМТ ) машинобудівного технікуму М. І. Носа».

Далі перераховуються ті, хто виступав на форумі, – пенсіонери М.П. Левдар, Д. Чулей, вчитель із Біловарців В. Черничко, голова профкому з тячівського радгоспу В. Антонь, Ю. Крічфалушій, Ю. Керекеш, від імені Товариства угорської культури слова привітання виголосив Ш. Борбель.

І завершувалась стаття такими думками: «На конференції розглянуто організаційні питання. Головою районного Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка обрано… М.І. Носу. Заступником голови обрано пенсіонера з Тячева М.П. Левдара, секретарем – вчительку Ганичівської середньої школи – О.Д.Фельбабу.

Обрано правління товариства, створено секції.

Прикро, що на установчу конференцію не прийшли працівники районного відділу освіти, райвідділу культури. Адже йшлося про справу, яка стосується їх безпосередньо».

Власне, саме того дня освітяни району проводили профспілкову конференцію. Наші збори проходили в малій залі Будинку культури, тож із відповідного відділу було рукою подати. Але, мабуть, не було вказівки, або була… не йти.

Такою була політика партії: якщо не вдається заборонити, спробувати очолити, або ігнорувати, або дискредитувати.

Однак знайшлося таки близько 40 активістів, включно з вісьмома делегатами з технікуму, які не побоялись стати учасниками цього патріотичного дійства.

Нелегко було попервах, позаяк навіть зібратись було ніде (виручали Ю. Крічфалушій, міський голова В. М. Мільович). Хочеться добрі слова сказати про енергію і винахідливість, які проявили члени правління В.Ф. Черничко і М.Ю. Дебич, завдяки яким організація ставала численнішою, і набувала певних атрибутів (печатка, рахунок у банку), і, власне, діяла. До правління також увійшли Антонь В.І., Фіцай О.Ю., Славіта В.І., Тиводар М.В., Марина В.В., Рекіта І.Ю.

І все ж деякі активісти від нас відсахнулися, коли на одному з засідань десь на початку осені, та ще й у приватному будинку М. Левдара, ми організували ініціативну групу зі створення НРУ.

Починався новий етап, рухівський.                                                                                                    

Про автора:    викладач Закарпатського машинобудівного технікуму, смт. Дубове.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено