Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 серпня, 2011   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

Про слабкі мізки і сильну руку

Суб’єктивні нотатки до 20-річчя серпневого путчу
Матеріал друкованого видання
№ 34 (199)
від 18 серпня, 2011
Про слабкі мізки і сильну руку

«На зміну колишньому ентузіазму й надіям прийшли безвір’я, апатія і розпач. Влада на всіх рівнях втратила довіру населення... Країна, по суті, стала некерованою... Інфляція влади страшніше, ніж будь-яка інша, руйнує нашу державу, суспільство... різке падіння рівня життя... розквіт спекуляції та тіньової економіки... якщо не вжити термінових і рішучих заходів зі стабілізації економіки, то в недалекому майбутньому неминучі голод і новий виток зубожіння...»

Це не цитати зі ще одного виступу опозиційних сил і не черговий плач Зюґанова. Це уривок зі звернення ҐКЧП до радянського народу 19 серпня 1991-го. Тепер, через 20 років, будь-яка нормальна людина охоче підпишеться під кожним тим словом. Якщо, звісно, не знати, що це відозви ҐКЧП і не пам’ятати тремтячі руки головного путчиста Ґєннадія Янаєва.

Будь-якій нормальній людині завжди хочеться думати про людей краще, ніж вони є. І ось зараз спіймала себе на думці: а може, ті стократ прОкляті й осміяні путчисти були насправді щирими борцями за демократію та ефективні зміни в країні? Адже швидше та вдаліше розвалити Радянський Союз і дати людям відчуття власної свободи й сили, ніж це зробили вони, важко.

19 серпня 1991 року я, співробітниця міжнародного часопису «Мегаполис-Экспресс», що базувалася в Москві, сіла в поїзд «Москва – Київ». У мене в руках був тубус, у ньому гранки газети. Моє завдання – відвезти до Києва, де її мала випустити місцева друкарня, і якимось чином переправити тираж до Білокам’яної. Нашій газеті пощастило більше за решту московських – ми друкувалися в Києві, тому, на відміну від усіх заборонених столичних видань, мали шанс побачити світ. Зазвичай номер передавали до Києва за допомогою фототелеграфу, який був у видавництві «Правда». Але 19 серпня воно стало рупором ҐКЧП, і керівництво «Мегаполиса» побоювалося, що передати номер опозиційного часопису таким чином не вдасться. Забігаючи наперед, скажу, що працівники «Правди» пішли проти заборони ҐКЧП про закриття всіх газет і передали номер у Київ. Тож моя місія з тубусом у руці, як виявилося, була запасним варіантом.Забігаючи наперед, скажу, що працівники «Правди» пішли проти заборони ҐКЧП про закриття всіх газет і передали номер у Київ.

Перед своїм від’їздом віддала ключі від квартири головному редакторові «Мегаполиса» – я мешкала лише за 20 м від редакції, сім’я була на дачі, тож моє помешкання на час путчу мало слугувати складом редакційної техніки (у ті далекі роки технікою називалися півтора комп’ютера, один факс, кілька телефонів із дисковим набором і ксерокс – головне досягнення перебудови) – на випадок захоплення редакції путчистськими військами. Однак на неї ніхто замаху не робив, а моїх колег, які з’явилися вночі з комп’ютером та п’ятьма пляшками горілки, «щоб зняти стрес» і забули зняти квартиру із сигналізації, справді мало не запроторила до буцегарні міліція, що несподівано наскочила. Але оскільки вона сама неабияк веселилася, навіть ця втрата нас не спіткала.

Карикатурність ситуації видавалася очевидною. Сприймати ґекачепістів всерйоз було неможливо, особливо після тієї пам’ятної прес-конференції 19 серпня, головним героєм якої стали тремтячі від хвилювання та від горілки руки Ґєннадія Янаєва. Танки на вулицях нікого не лякали, зате було так прикольно втікати з робочого місця, щоб потусуватися в стані борців за демократію, без ризику накликати гнів начальства – не щодня революція трапляється, та й саме керівництво не проти побайдикувати з нагоди державного перевороту. Країна втягнулася в масову гру – тисячі москвичів, знуджених за різкими рухами, повалили до Білого дому, де вже розгорнулася вистава «Грудьми станемо на захист демократії!».

Будьмо, нарешті, чесними перед самими собою і перед нащадками: ми чудово знали, що нам ніщо не загрожує. Та демократія, паростки якої пробилися завдяки бурхливому удобрюванню ґорбачовською перебудовою, Першим з’їздом народних депутатів, єльцинсько-ґорбачовським протистоянням, появою опозиційної преси та виведенням військ з Афганістану, або, якщо точніше, те, що ми прийняли за демократію, вже не могла бути похована вісімкою бездарних радянських апаратників. Нам гостро хотілося гри. Нам хотілося яскравих спектаклів. Нам хотілося нічних багать біля Білого дому. Нам хотілося гордо розповідати всім іншим про те, як ми відстояли демократію. Один мій приятель-журналіст досі, випивши, вихваляється тим, що 1991-го про нього казали: «Це той, хто придумав і написав на барикадах «Заб’ємо заряд ми в тушку Пуго». До речі, сумно пророчим виявився цей переінакшений лєрмонтовський рядок – через два дні після закінчення масових веселощів біля Білого дому міністр внутрішніх справ Боріс Пуго застрелився, коли за ним прийшли.

Шкода тільки трьох нещасних хлопців, у поспіху загублених поруч із Білим домом. До речі, їх давно вже ніхто не згадує, і в 15-ту річницю путчу на кладовище до їхніх могил прийшло близько 60 осіб. Погодьтеся, зовсім небагато для країни, де перемогла демократія, за яку загинули юнаки.

Повернімося в 1991-й. У кожного був свій путч. Хтось пам’ятає Єльцина, який видерся на танк, хтось – натовпи біля Білого дому, хтось – тремтячі руки Янаєва. Для мене путч – це тиша. Милостива, чудова тиша Києва, куди я прибула рано-вранці 20 серпня 1991 року з дорогоцінним тубусом у руках, сподіваючись одразу ж влитися в натовп українських поборників демократії, обурених діями ґекачепістів. Не забуваймо: ми були тоді однією країною. Я пам’ятаю шок від того спокою, від сонного потягування міста, яке, як виявилося на мій подив, нічого не хотіло знати про події в столиці. З вируючої Москви, що кричала, розривалася від емоцій, я потрапила в дзвінку тишу Києва, у якого свої проблеми. Зараз смішно й соромно згадувати: я сіла на лавочці на Хрещатику й, нагнавши жаху на моїх колег, які зустріли мене на вокзалі, заплакала.

20 серпня, мав бути підписаний Союзний договір. Білорусія, Росія, Казахстан та Узбекистан збиралися ставити свої підписи під документом, що означав розпад старої державної системи. Україна мала приєднатися до нового утворення пізніше. Мій особистий державний переворот стався саме тоді, рано-вранці 20 серпня 1991 року, на лавочці в центрі Києва – тоді стало зрозуміло, що ми підемо різними шляхами. Немає ніякої єдиної спільності «радянський народ», Москва вже страшенно набридла Києву, і серпневий путч лише поглибив цю неприязнь.

До речі, в ті дні відмовчалися всі, з ким Росія мала підписати Союзний договір. Перші слова проти ҐКЧП прозвучали вже після його повалення. «Була без радості любов – розлука буде без печалі».

Був ще один момент, який надав багато чому зовсім інших акцентів (принаймні для мене). Протягом двох місяців після путчу я намагалася знайти відеозапис, зроблений Ґорбачовим у фороському полоні. Усі знали, що їх було чотири. Один із них вийшов в ефір 22 серпня, доля двох інших теж була відома, а ось куди подівся четвертий – незрозуміло. Як у воду пірнув. Зауважмо: це були не копії, а чотири записи, тобто цілком могло виявитися, що на четвертому була зовсім не заява проти ҐКЧП. Тоді в пошуках тієї плівки я дійшла до голови КДБ Вадіма Бакатіна і з істинно журналістським нахабством попросила його відшукати її (цікаво, якби спробувала зараз давати розпорядження голові ФСБ?). Подейкували, що Ґорбачов вичікував моменту, щоб підтримати переможців, і підтримав би ҐКЧП, якби путч удався. У нас із моїм тодішнім редактором виникли недобрі підозри, що на тій горезвісній плівці ґорбачовський виступ був абсолютно протилежного змісту, ніж те, що ми почули 22 серпня.

Але мої пошуки виявилися марними – касета зникла. А між іншим, це запис виступу глави держави – такі речі не повинні пропадати. І ось стільки років уже минуло, а я іноді все ще повертаюся до тієї касети й думаю: невже недруги Ґорбачова не брехали і він справді заготовив один варіант промови на випадок перемоги ҐКЧП? Як в анекдоті – осад лишився.

Перемогти ҐКЧП було неважко. Купка політичних імпотентів, намагаючись повторити досвід 1964-го, коли шляхом перевороту було усунуто Хрущова, сама так злякалася здобутої влади, що пішла в запій (прем’єр-міністр Валєнтін Павлов допився до гіпертонічного кризу), затряслася від страху й кинулася до Ґорбачова вибачатися. Нелегітимність путчистів не підлягала сумніву – на відміну від ЦК КПРС, який зняв Хрущова 1964-го, ҐКЧП був неконституційним органом.

Але головне навіть не це. А те, що ґекачепісти не врахували очевидної речі, яка й згубила їх: вони були плоть від плоті тієї влади, від якої народ уже нудило. Люди їй настільки не вірили, що новоявлені революціонери були приречені заздалегідь.

Росія – безнадійна двієчниця. Вона бере в життя немислимо дорогі уроки, сплачуючи за них часом непомірно високу ціну, але миттєво забуває вивчене. Через два роки, в жовтні 1993-го, Боріс Єльцин віддав наказ стріляти в тих, хто в серпні 1991-го ліз за нього на барикади, і Білий дім уже здригався від залпів. У 1991-му міністр оборони СРСР Дмітрій Язов так і не зважився на те, щоб відкрити вогонь, – у 1993-му Боріс Єльцин не став церемонитися. А ще через три роки, 1996-го, Росія знову вибрала його своїм президентом.

Думаю, людям просто страшенно було шкода тих двох веселих ночей біля Білого дому, багать, загального братання, Ростроповіча на барикадах, п’янкого повітря свободи й того прекрасного самообману, який у нас люблять називати надіями на світле майбутнє.

Радісно ностальгуючи за тим бадьорим Єльцином, що видирався на танк перед Білим домом, Росія повелася на жахливе за дурістю й і цинізмом гасло «Голосуй серцем!». І 1996-го щиросердо закликала його – вже безпорадного й нетверезого – на царство. А що було потім і до чого це призвело, нагадувати не треба. Світле майбутнє швидко перетворилося на темне сьогодення. Анатомія людського суспільства не завжди схожа на анатомію людського тіла, взаємодія органів може виявитися зовсім іншою. І ввімкнене серце в поєднанні з вимкненими мізками часом дає сильну руку.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено