Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 серпня, 2011   ▪   Олександр Пагіря   ▪   Версія для друку

На скривавленій землі

Під час відступу Червоної армії влітку 1941 року війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму
Матеріал друкованого видання
№ 34 (199)
від 18 серпня, 2011
На скривавленій землі

Відступ Червоної армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан. Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини, Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках. Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема, передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля, яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки – через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище, а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків, подекуди просто в камерах  за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих – звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї, в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки, скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів, помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно
4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

Читайте також: Спантеличені війною. Масове дезертирство у Червоній армії 1941 року: вимушені обставини чи/та свідомий вибір

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами, що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема, сталося 7 липня 1941 року із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан, випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх інтересах. Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’яти­хатки перед відступом радянських військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня 1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.

Брутальні дії радянських каральних органів проти арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років, дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність України.

ДО РЕЧІ

Досвід Литви

Після розпаду Радянського Союзу Литва перша серед посткомуністичних країн розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року. Зокрема, Шяуляйський територіальний суд 2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення. Однак виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати святкування Дня Перемоги в Москві.

Читайте також: Зашорена історія. Віктор Суворов про  вплив Кремля на західних істориків


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею імовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено