Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
15 липня, 2011   ▪   Галина Будівська   ▪   Версія для друку

Вождь, повішаний на крані (конкурс Тижня)

Для молодих людей, які не жили в СРСР, українська незалежність сприймається як щось звичне і очевидне. Натомість люди старшого покоління пам’ятають все: репресії, цензуру, а згодом перебудову, відновлення Української держави та роки дефолту. Тоді, на межі десятиліть, хтось голодував на майдані, хтось почепив синьо-жовтий прапор, а хтось просто вболівав за те, що відбувається. Моя історія – про те, як зустріли незалежність мої рідні та земляки
Вождь, повішаний на крані (конкурс Тижня)

Дуже добре пам’ятаю 28 червня 1996 року, коли приймали Конституцію України: ми з мамою слухали засідання Верховної Ради і плакали від зворушення. Не знаю, чи розуміла я тоді, що таке «конституція» і що вона для мене означає… Але почувалася гордою, коли мама сказала:«Це тобі подарунок на день народження» (через два дні мені виповнилося вісім років). Зараз вважаю ті емоції своїм першим проявом патріотизму…

В час проголошення української незалежності я була трирічним малям – тож і радянських часів зовсім не пам’ятаю…

Мама у 1991 році працювала вчителькою початкових класів, а батько – інспектором райвно. Про тодішні події кажуть: «Ми були звичайними людьми, не йшли на барикади, але дуже раділи. Не мали сумнівів, що нам потрібна незалежність. Хвилювалися за те, що відбувалося в Києві і за те, що в нас в Теребовлі відбувається, хотіли, щоб Україна була вільною».

Обоє пам’ятають, як у двадцятих числах серпня у нашому місті (Теребовлі Тернопільської області) демонтували пам’ятник Леніну. Розповідаючи про ці події, щиро радіють. «Йду зі школи, – згадує тато, – і спостерігаю, як вождя піднімають за шию на кран і вантажать на машину». В місті тоді тільки й говорили:«О, того ідола взяли за шию та й повісили!»

Також теребовлянці масово почали позбуватися партійних квитків. Справжніх, щирих комуністів на Галичині було мало. Переважно вступали, бо змушувала робота: кожен, хто займав хоч якусь керівну посаду, вимушений був стати партійним. Мої батьки не піддалися, незважаючи на численні переконування та вмовляння. Мама отримала пропозицію, як тільки прийшла працювати до школи: «Ви ж розумієте, вам портфель в руки, зможете бути директором школи!» Відповіла: «Мені той портфель не потрібен – зарано ще його тягнути. Я прийшла працювати вчителем початкових класів.» Дідусь був комбайнером і членом правління колгоспу. Його також агітували – і бабуся придумала для нього відмовку: «Скажи, що в тебе дурна жінка і, якщо підеш у партію, вона тебе з дому вижене.» Це спрацювало.

Звичайні сільські люди не хотіли брататися з «червоними». Пам’ятали колективізацію, коли позбувалися нажитого роками та здобутого важкою працею, події другої світової, коли у селі Нова Брикуля 1944 року безпідставно знищили понад сімдесят чоловіків призовного віку, не встигли забути закриття та знищення церков, які будували власноруч.

Тому для всіх, і молодих, і старих, 1991 рік означав зміни на краще. Байдужим не міг залишитися ніхто. Моя бабуся почала дивитися новини – хвилювалася за всі тодішні події. А донедавна на програмі «Час» традиційно йшла доїти корову. І так робила більшість: люди не хотіли слухати брехні, коли всі рішення приймалися одноголосно.

Восени 1991-го мама відчула себе незалежним українським вчителем. Якщо раніше 1 вересня слід було проводити «ленінський урок» на теми «Моя батьківщина – Радянський Союз» або «Партия и Ленин – близнецы-братья», то тепер могла розповідати дітям про Україну. Вона добре пам’ятала, як їй доводилося у Великдень іти до школи або збирати металобрухт чи макулатуру. Їй було соромно, що колись у Пасхальну неділю люди зібралися біля зачиненої церкви і правили святкову службу Божу, а вона йшла повз них на роботу та ще й повинна була забезпечити стовідсоткову присутність учнів на уроках.

Мої батьки вважають, що здобуття незалежності було неминучим, адже на брехні нічого не побудуєш… Чимало людей у 90-ті скаржилися на життя у вільній країні, на матеріальні проблеми – воліли б радше повернутися до часів дешевої ковбаси… Мої батьки, яким довелося пережити часи, коли не було за що купити хліба, жодного разу не нарікнули на Україну. Натомість мама навчала першачків: «Свою Батьківщину треба любити не тоді, коли у вас заможне і гарне життя, а треба любити завжди, навіть коли важко. Якщо ж ви будете її зраджувати, то нам ніколи не стане краще жити».

Мабуть, завдяки своїм рідним я не знаю, що таке несвобода і дуже за це їм вдячна.

 

Тиждень запрошує Вас поділитись спогадами про здобуття Незалежності- надсилайте свої матеріали на адресу news@tyzhden.ua, особливо ми раді фото- і відеоматеріалам з приватних архівів. Нагадуємо, що кожен учасник конкурсу «Моя Незалежність» отримає призи.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • За якою траєкторією вже понад 25 років іде студентський рух у країнах колишнього СРСР
    23 липня, Арсеній Сітніков
  • Хіт-парад 12-2, «Червона рута» в Севастополі, касети-фірмачі та інші радощі середини 1990-х
    22 липня, Сергій Харинович
  • Погодьтеся, вести довгі розмови про систему правосуддя в невизнаній «республіці» доволі дивно. Які закони можуть бути на території цілковитого беззаконня та невизнаності? І саме це найбільша перешкода з усіх можливих. Можна запастися ліками, можна подбати про харчі, але як можна будувати життя там, де не дотримують законів?
    22 липня, Вікторія Малишева
  • Сильна кураторська команда готує в Америці нову виставку сучасного мистецтва, яку вже готові «авансом» порівнювати з німецькою Документою. Втім, із останньою цьогоріч не все так райдужно, як прогнозували на початку літа.
    21 липня, Олена Кухар
  • Молоду людину араби називають словом «шаб» або «шаба». Множина «шабаб» (молодь) вживається дуже часто і в літературній, і в розмовній мові, а також у різних діалектах: «шабаб хоче того», «шабаб протестує», «шабаб мігрує».
    21 липня, Михайло Якубович
  • Ще з часів Середньовіччя університети вважалися особливим середовищем, а ті, хто там навчався, нерідко конфліктували з містом. В Університеті Болоньї перший студентський рух виник ще в XIII столітті, більше ніж за 500 років до того, як схожа солідарність з’явилася в будь-якому іншому університеті. Звісно, у студентів тієї епохи вимоги були значно меркантильнішими, ніж у їхніх наступників у XX столітті, й стосувалися передусім власної безпеки. Тоді вони ще не прагнули впливати на викладачів чи міняти світ.
    21 липня, Ольга Ворожбит
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено