Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 липня, 2011   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Україна – це «назва завезеного з Гавайських островів музичного інструмента»?

У розпал боротьби України за незалежність, 1919 року, серед працівників румунського МЗС побутував анекдот: «В Європі думають, нібито Україна – це назва завезеного з Гавайських островів музичного інструмента».
Україна – це «назва завезеного з Гавайських островів музичного інструмента»?

Певна річ, це була гіперболізація, проте факт інформаційної відсутності феномена України, а понад те її державної незалежності у свідомості не лише широких кіл західної громадськості, а й політикуму був незаперечним і значною мірою визначальним для долі її національно-визвольних змагань 90 років тому.

У своїй книжці «Україна у переломні часи», опублікованій для широкого фінського загалу після повернення з України 1919-го, колишній посол у Києві Г. Гумерус писав: «Ще чверть століття тому поняття «Україна» було майже невідоме у Фінляндії. Ми читали, як Карл ХІІ під час свого російського походу уклав союз з гетьманом Мазепою, але в наших підручниках з географії ця країна називалася «Малоросія». Ми не мали жодного уявлення про те, що «малороси» – це окремий народ. Вигадана росіянами назва понад усе інше перешкоджала вимогам українців бути визнаними самостійним народом». 

Цей громадсько-політичний діяч чітко визначив причинно-наслідкову обумовленість інформаційної блокади феномена України та українців з боку найширшого спектру російського політикуму – від крайніх консерваторів до лібералів: «у часи війни частина західних європейців несподівано дізналися, що малоросів, котрі проживають на теренах Російської імперії та «русинів» з австрійської Галичини поєднує спільне національне почуття. Дивно було тоді бачити, як більшість навіть російських лібералів пристала на антиукраїнські позиції. Лідер конституційних демократів П. Струве писав, що «малороси за своїми здібностями ніколи не будуть окремим народом і тому… не заслуговують на увагу».

Сізіфова праця?

Той самий брак феномена України та українців у свідомості не лише світової громадськості, а й політичних діячів початку ХХ століття завдання ознайомити їх із сутністю українського питання ставив у розряд першочергових. Адже від того, як успішно розвивалася інформаційно-пропагандистська робота у зарубіжних країнах, неабияк залежало те, як сприймуть там появу держави Україна

Першою структурою української політичної еміграції, діяльність якої спрямовувалася на популяризацію ідеї української державності за кордоном, став сформований за три роки до початку Першої світової війни Український інформаційний комітет (УІК), але широка пропагандистська робота розпочалася з утворення 4 серпня 1914 року Спілки визволення України, центром якої став Відень, а відділення були в Берліні, Лозанні, Стамбулі та інших європейських столицях. 

З перших своїх звернень «До громадської думки Європи» СВУ намагалася переконати європейську громадськість, що єдиним надійним захистом Європи від експансії Росії може бути лише самостійна Україна, яка б забезпечила необхідний баланс сил у регіоні. Втім, зусилля Спілки здебільшого були марними, а деякі навіть контрпродуктивними через спрямованість її пропаганди майже виключно на держави Четвертного союзу (Німеччину, Австро-Угорщину, Болгарію і Туреччину). 

Зрозуміло, що концентрація пропагандистської активності СВУ обумовлювалася відведенням її керівництвом провідної ролі у відновленні української державності саме державам Четвертного союзу. Зокрема, Дмитро Донцов стверджував, що «українське питання тісно пов'язане з долею Австро-Угорщини та Німеччини… Коли Росія буде побита, обидві середньоєвропейські імперії муситимуть нарешті вирішувати українське питання». От лише у них не запитували, що станеться, коли побиті будуть саме Німеччина й Австро-Угорщина. 

Після перемоги держав Антанти результати діяльності організації втрачали сенс, і навіть більше – оберталися проти України. 

«Стоїть споруджена нашими ворогами стіна антиукраїнських упереджень»

Лише у грудні 1917 року було створено вітчизняне МЗС (до 29 січня 1918-го воно називалося Генеральним секретаріатом міжнародних справ), на яке й було покладено завдання виправлення ситуації щодо «повної необізнаності в українських справах світової дипломатії» (про широку громадськість навіть не йшлося). Пізніше було сформовано Українське телеграфне агентство (УТА), філії якого за кордоном мали систематично розміщувати статті в іноземній пресі, видавати інформаційні бюлетені, брошури та книжки з різних аспектів українського життя. Проте на початковому етапі діяльності структури її ефективність заблокували призначенням гетьманом Скоропадським на керівні посади… «галицьких москвофілів», котрі вкрай вороже ставилися до ідеї української незалежності – «малоросійського сепаратизму». 

Неусвідомлення важливості інформаційної складової війни за незалежність України серед впливових чиновників МЗС також відігравало свою негативну роль. Наприклад, у серпні 1919-го український представник у Данії Д. Левицький запропонував масштабний проект організації «Зовнішньої та внутрішньої інформаційної служби МЗС», на котру пропонувалося покласти завдання підготовки статей для західних ЗМІ, то радник МЗС А. Жук гостро розкритикував цю ідею та заявив, що представництва за кордоном мають займатися «чистою» дипломатією, а не перетворюватися на інформаційні бюро. 

Зрештою феномен України у західному інформаційному просторі інтерпретувався переважно антиукраїнськими силами. Ще в липні 1918-го ідеолог польських шовіністів Р. Дмовський, котрого пізніше було призначено головою польської делегації на Паризькій конференції, написав псевдонаукову брошуру «Проблеми Середньої та Східної Європи» (потім її було надруковано як дипломатичний акт і розіслано усім урядам Європи), у якій стверджував: «Малорусини є племенем без історії, без прикмет, здатних творити державу». З російського боку антиукраїнську пропаганду за кордоном вели представники «білого руху» через дві спеціалізовані структури «Русаген» та інформбюро «Осваг» у Стамбулі. 

За даними згаданого нами фінського посла Г. Гумеруса незалежність української державності наприкінці 1918 року активно дискредитувалась у ставці держав Антанти у Ясах (Румунія): «представники Добровольчої армії, Дону, а також російські політики, що поспішали до Яс із Києва робили все можливе, щоби схилити представників союзних держав на свій бік. Вони змальовували українських прибічників незалежності як червоних соціалістів і таємних більшовиків. Це подіяло. Київські газети повідомляли, що, відповідно до урядової інформації, союзні держави навіть чути не хочуть про незалежність України, а бажають відродження єдиної Росії на федеративних засадах». 
Наприкінці 1918-го головний інформатор уряду Франції з української справи консул Е. Енно так формував позицію свого уряду: «Україна не мала ніколи ні власної історії, ні національної окремішності». Тому не дивно, що, визначаючи власну лінію щодо перспектив політичного облаштування Центрально-Східної Європи, західні країни не бачили там місця для незалежної української держави. В лютому 1919 року комісія Верховної Ради Антанти на чолі з Ж. Камбо з метою забезпечити «санітарний кордон проти більшовиків» рекомендувала розширювати територію… Польщі та Чехословаччини. Про Україну, яка саме у цей час стримувала наступ російського більшовизму значно східніше кордонів Польщі чи Чехословаччини навіть не згадувалося. Можливо, вони справді вважали, що Україна – це назва завезеного з Гавайських островів музичного інструмента?

Невивчені уроки

Невдача в інформаційній війні була цілком очевидною, а зумовлена нею фактична ізоляція України відіграла визначальну роль у поразці української державності. Тогочасний український журналіст В. Кушнір так схарактеризував стан українського питання в західній громадській думці: «Стоїть споруджена нашими ворогами стіна антиукраїнських упереджень». 

Проте відповідь на запитання, чи зроблено належні висновки, неоднозначна. Звісно, дипломатичні кола за два десятиліття існування України та кільканадцять років роботи наших представництв у більшості країн світу, з феноменом України ознайомлені. А от із громадськістю зарубіжних держав не все так просто. 

Але ще більше запитань породжує те, хто і з яких джерел отримує інформацію навіть для куцого ознайомлення іноземців з Україною. Наприклад, авторитетний Оксфордський словник про нашу країну містить мало того, що вкрай коротеньку, так ще й не зовсім… коректну замітку:

«Назва походить від застарілого російського «прикордонна територія», була єдиною з Росією в ІХ столітті. Після поділу між Польщею, Росією та Османською імперією возз'єдналася з Росією 1785 року. Після нетривалої незалежності внаслідок революції 1917 року стала однією з республік-засновниць СРСР (третьою за величиною). 1991 року після розпаду СРСР здобула незалежність».
Невже історія таки «нічого не навчає»?
 


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено