Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 липня, 2011   ▪   Микола Поліщук   ▪   Версія для друку

Відчайдухи-прапороносці

Георгій Москаленко та Віктор Кукса 45 років тому підняли над Києвом синьо-жовтий стяг
Матеріал друкованого видання
№ 27 (192)
від 30 червня, 2011
Відчайдухи-прапороносці
Андрій Ломакін

Підняття українського прапора над корпусом Київського інституту народного господарства відбулося перед початком комуністичного святкування 1 травня 1966 року. За цю акцію постраждали двоє молодих людей – студент згаданого вишу Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса. Їх було покарано мордовськими таборами. Нині ми спілкуємося з Георгієм Митрофановичем та Віктором Івановичем через 45 років після сміливої демонстрації в Києві національного символу на тлі суцільного червоного марева.

НА МІСЦІ «ЗЛОЧИНУ»

Наша зустріч проходить під стінами того самого інституту, а нині Національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Про відчайдушний учинок двох молодих людей нагадує бронзова меморіальна табличка. Вона, до речі, не перша на честь тієї події. Найдавнішу встановили громадські активісти на зорі Незалежності. Але оскільки в написі тоді згадано було про боротьбу проти «московсько-більшовицьких окупантів», керівництво вишу її зняло, замінивши на менш контраверсійну. Однак того разу припустилися помилки в імені Кукси: його назвали Василем, тож багатостраждальну дошку довелося знову переробляти.

«Я працював електрозварником, а Москаленко вчився в цьому інституті. Він узагалі-то одесит, приїхав 1955 року розбудовувати Київ, залишився тут, поселившись зі мною в одному гуртожитку. Особливо своїх державницьких поглядів ми й не приховували, – розповідає пан Віктор. – Звичайно, новому поколінню важко зрозуміти ті часи, що настали по хрущовській відлизі. Можливо, зараз не оцінять, наскільки, зважаючи на тодішню суспільну атмосферу, це був резонансний жест. Поверталися сталінські погляди, але, з іншого боку, українство намагалося знаходити якісь напівлегальні способи заявити про свої потреби. Тоді створювали гуртки на кшталт Клубу творчої молоді, багато українських патріотів збиралося навколо Леопольда Ященка й хору «Гомін». Почав циркулювати самвидав, а також книги, випущені у 1920-х роках і пізніше заборонені. Ходила між людьми відома праця Івана Дзюби, популярності зажили вірші Василя Симоненка, Володимира Сосюри, раннього Тичини».

Комуністична система завдавала болючих ударів у відповідь. «На моїх очах пішли під суд і на заслання В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Іван Гель, у Москві судили Андрєя Сінявского та Юлія Даніеля – з першим із них мені пізніше довелося перебувати навіть в одному таборі й про наше знайомство залишилися теплі спогади. Ми не могли спокійно спостерігати за тим, як повертається сталінщина. Ідея синьо-жовтого прапора була не вигадкою. Українське відродження на той час пустило міцне коріння в гуртожитках, молодіжних клубах. Якби не ми, це зробив би хтось інший».

Заходимо у двір університету, де відбувся пам’ятний «злочин». Схоже, в цьому місці мало що змінилося від 1960-х. Парадних кахлів, якими облицьовано фасад корпусу, тут немає, а до запліснявілої (бо завжди в сутінках) стіни прироблена пожежна драбина. Мабуть, та ж таки, що нею колись і піднявся Кукса із саморобним синьо-жовтим прапором та кухонним ножем, яким мав зрізати знамено СРСР («навіть не маріонеткової УРСР!» – і сьогодні обурюється він). Із тією річчю обидва дисиденти пізніше мали додатковий клопіт, бо ж їм присудили статтю не тільки за антидержавну діяльність, а ще й за… холодну зброю. «Зубами треба було радянський прапор зривати!» – знущався під час допитів слідчий.

«Це була тодішня стандартна практика: накинути інакомислячому окрім політичної статті ще й якийсь кримінал. Так, наприклад, Степанові Хмарі приписували незаконні валютні операції, Владімірові Буковскому – хуліганство, – продовжує Віктор Кукса. – Ще був популярний «напад на міліціонера», який доточували до основної статті. Той-таки Опанас Заливаха – який він бандит? Спокійний, мирний художник, зі своїм поглядом на навколишню дійсність».

Характерно, що реабілітацію за антирадянською статтею Кукса й Москаленко здобули без ускладнень, а ось на те, щоб очиститись від звинувачень стосовно холодної зброї, пішло 14 років.

«Ну, таких химерних речей було багато: от, наприклад, щоб засудити нас, вистачило одного прокурора. А реабілітовувало аж 40 суддів двох палат – Судової у кримінальних справах та Військової судової колегії Вер­хов­ного Суду України», – каже пан Віктор.

ДЕФІЦИТ НА ЖОВТЕ

Отже, Кукса поліз нагору, а Москаленко залишився на варті біля пожежної драбини. Охоронці інституту перед травневими святами були добре під газом, і особ­ливих проблем із вивішуванням національної фани не виникло. Місце вибрали спеціально: перед традиційною демонстрацією колони з усіх навколишніх масивів вишиковувалися саме під заводом «Більшовик», майже навпроти інституту, тож полотнище могли бачити чимало людей. До речі, воно провисіло довше, ніж сподівалися наші герої. Як виявилося, спецслужби злякалися, що прапор міг бути замінований. Хоча коли він і був бомбою, то швидше ідеологічною.

Мої співрозмовники згадують: єдиною серйозною перепоною на шляху їхньому намірові став… традиційний радянський дефіцит. Виявилося, що в усьому Києві годі знайти жовтої тканини, щоб двоє патріотів виготовили національний стяг! Довелося купувати два жіночі шалики. Зшиєш їх – виходить смуга потрібної довжини.

«На прапорі Москаленко вивів напис «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито» і намалював Тризуб. Пізніше через той напис нас і вирахували. Тоді весь інститут перевіряли за почерками», – каже Віктор Кукса.

Про експертизу згадує і Георгій Москаленко: «Мене викликали до військкомату, попросили заповнити анкету начебто для виїзду за кордон і обов’язково друкованими літерами. Я трохи здивувався. Бо ніхто мене нікуди в зарубіжжя не запрошував. Однак заповнив – і попався».

Після короткого слідства відбувся суд із очікуваним обвинувальним вироком. Щоправда, не дуже логічним. Москаленко, який лише прикривав товариша, дістав три роки, а Кукса, який вивішував прапор, – два. Пан­Віктор пояснює цю плутанину тим, що він був робітником, а Москаленко – студентом, тобто представником потенційно опозиційного соціального прошарку.

«Усе ж таки зараз, певно, неможливо відтворити атмосферу тих років, коли багато хто навіть серед працівників держбезпеки ще серйозно вірив у те, що Радянський Союз – царство пролетаріату. До мене навіть у камеру приходив генерал розпитувати, як це робітник – і націоналіст? Я йому відповідав щиро: мої ж батьки й діди бу­­ли очевидцями проголошення УНР, потім Голодомору, бандерівського руху».

Слова гімну «Ще не вмерла» Москаленко вивчив у молодших класах. Згодом замислювався про констутиційне право України на вихід із Радянського Союзу. Але яким чином із факту вивішування синьо-жовтого прапора вивели склад злочину за статтею про антирадянську агітацію?

«Із погляду сьогодення, логіки в такому рішенні не вбачиш. Однак для тодішнього прокурора якщо червоний прапор був радянським, то жовто-блакитний – антирадянським. Нічого незрозумілого».

ТАБІР ІНТЕЛЕКТУАЛІВ

На політичній зоні хлопці опинилися в компанії однодумців. «Крім власовців і бандерівців це були дисиденти й націоналісти з України, країн Балтії і навіть Західної Білорусі, – згадує пан Віктор. – Я потрапив до табору в мордовському селищі Явас, де вже на той час перебували Іван Гель, Богдан Горинь, Мустафа Джемільов, уже згаданий Андрєй Сінявскій. Загалом на зоні налічувалося осіб 500 – дуже часто інтелігенти, люди мистецтва, поети, вчителі. Тож і ніяких конфліктів там не виникало. Хай ми погано їли, але були молоді й окрилені надіями. Якраз у політичному таборі тих років легше було почуватися людиною, ніж у радянській дійсності по інший бік колючого дроту. Жодного разу не чув, щоб хтось вилаявся матом. Навіть книжки читали, хоча потім доступ до бібліотеки нам обмежили, як побачили, що ніхто з дисидентів на тому не перевиховується».

Кукса згадує і власовців: «Росіян за національністю серед дисидентського руху було небагато, хоча в таборі досиджували ще свої роки ті, що служили в Російській визвольній армії Власова». До речі, саме вони вперше за радянську історію повернули у вжиток триколор, який нині є державним прапором Росії.

Георгій Москаленко додає: «На пересилці в Харкові я бачив російських заарештованих націоналістів із підпільної структури Народно-трудового союзу. Мене вразило, які вони всі молоді й горді з того, що відбуватимуть строк за переконання. Але в якому таборі їх розмістили, не знаю. Були свідки Єгови, п’ятдесятники і ще якісь релігійні в’язні, з яких дирекція табору відверто знущалася. До них у слідчих виникало одне запитання: відрікаєшся від релігійних забобонів? Хто заперечував – діставав новий строк. Але тюрма була хорошою школою, бо там сиділо багато інтелігентів, представників національних рухів з інших республік. Щодня точилися розмови на політичні теми, з деякими людьми, наприклад, бійцем УПА Степаном Мамчуром, я так за три роки й не наговорився».

ТАКА ВАЖКА СВОБОДА

Історія з національним прапором поламала життя обом. І після звільнення із зони «першотравневі дисиденти» не позбулися пильної уваги радянських репресивних органів.

«1969 року, як вийшов, відчув на собі, наскільки громіздка машина той КДБ, – згадує Віктор Кукса. – Це ж безліч оперативних працівників, діловодів і нишпорок, а я в них – єдиний націоналіст на весь район. Я відчував настороженість своїх колег – уже не знаю, що їм про мене там розповідали на їхніх партійних зборах. Кожен мій крок відстежували. Ще Василь Стус був не судимий, а я прийшов до нього в гості. Наступного дня маю виклик до «органів», де вже є оперативна інформація про це».

У Москаленка справи посувалися не краще. «Після виходу не міг ніде ні влаштуватися, ні навіть прописатися, – на все потрібен був дозвіл від Комітету держбезпеки. А кожен похід туди – це чергові їхні спроби завербувати в сексоти, моральний терор. Мене ж забрали з п’ятого курсу, не дали навіть дописати диплом. Про поновлення навчання без санкції КДБ й мови бути не могло. Так вищої освіти й не здобув, влаштувавсь у Київспецмонтаж сантехніком».

Зараз обидва сміливі прапороносці на пенсії. За словами Москаленка, обласний пенсійний фонд відмовив йому в збільшенні виплат як жертві репресій. Куксі поталанило більше – йому додали 200 грн. щомісяця. Але ці люди мають, окрім усього, відчуття своєї моральної правоти, ордени «За мужність» і меморіальну дошку на будівлі Університету імені Вадима Гетьмана.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено