Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 червня, 2011   ▪   Іван Патриляк   ▪   Версія для друку

Крок на випередження

70 років тому було проголошено Акт відновлення незалежності Української держави. Нинішню владу цей факт не обходить
Матеріал друкованого видання
№ 27 (192)
від 30 червня, 2011
Крок на випередження

Упродовж 1920-х – 1930-х років у Західній Україні викристалізувалася ідея перманентної національної революції, яка мала б завершитися загальним повстанням. Усвідомлюючи, що воно не охопить миттю всіх етнічних земель, націоналісти висунули теорію будівництва держави від першого села. Згідно з нею, коли повстанці оволодіють якимись невеликими територіями, там слід проголошувати незалежність і формувати національну адміністрацію, армію, сили безпеки тощо.

Наприкінці 1930-х років ідею двічі випробували на практиці: у 1938–1939-му – в Карпатській Україні (де проголосили суверенітет); у вересні 1939-го – в Галичині та на Волині (де локальні оунівські повстання дали змогу лише запровадити в окремих місцевостях щось на зразок адміністрації). В обох випадках народження Української держави не входило у плани «сильних світу», тож спроби зазнали краху. Ці болючі поразки, до речі, були серед чинників, що призвели до глибокого розколу ОУН 1940 року й спонукали радикальніших прихильників бандерівської організації дещо змінити тактику боротьби.

ОШУКАТИ ДИЯВОЛА

Не довіряючи обіцянкам німецького військового бомонду щодо «позитивного вирішення українського питання», Степан Бандера на переговорах із Андрієм Мельником іще в 1939–1940 роках підкреслював потребу створити резервний Провід ОУН у Північній Америці. Він мав бути сполучною ланкою в контактах з англосаксонським світом і взяти на себе керування організацією, якщо німці заарештують її лідерів у Європі. Бандера, як і більшість політеміграції, вважав, що найближчими роками мирна ідилія між СРСР та Німеччиною завершиться воєнним зіткненням і це спричинить масштабні геополітичні зміни в Європі, давши українцям шанс відновити державність. Ось тільки він (на відміну від більшості) не дуже вірив, що гітлерівці погодяться на цей суверенітет, з огляду на їхню позицію 1939 року. Молоді націоналісти, згуртовані навколо свого провідника в Кракові, передбачали три варіанти розвитку подій. Оптимістичний: німці толеруватимуть Українську державу й особливо не втручатимуться в її внутрішні справи; поміркований: вони намагатимуться сформувати маріонетковий утвір на чолі з кимось із лояльних емігрантів (найімовірніше гетьманом Павлом Скоропадським); песимістичний: запровадять в Україні звичайний окупаційний режим з усіма наслідками.

Найбільш вірогідним бачився другий сценарій, такий собі словацько-хорватський, але в більшому масштабі. У можливість будівництва повноцінної держави вірилося слабо, а в суворий окупаційний режим – не хотілося. Тож після розколу ОУН, який остаточно окреслився до кінця 1940 року, Степан Бандера та його соратники взяли курс на «виманювання» в німців інформації про те, що, власне, планує Рейх в «українському питанні». Це робили через неофіційні канали, офіцерів Абверу, відомих як фахівці в східних справах. Утім, ефект був незначний, бо німці самі не знали, яким буде остаточний варіант вирішення «української проблеми».

Після проведення наприкінці березня – у квітні 1941 року в Кракові ІІ Великого збору націоналісти-бандерівці взялися до розробки детальних організаційних інструкцій на випадок війни, яка вже кружляла в повітрі. У цих документах, до речі, передбачено було проголошення самостійницької декларації і навіть зафіксовано її чернетковий варіант:

«Акт проголошення Української Держави. Волею Українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь Український нарід не складати зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде встановлена суверенна українська влада. Суверенна українська влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток його сил та заспокоєння всіх його потреб».

Акт збиралися проголосити, щойно націоналістам вдасться бодай на короткий час узяти під контроль котресь велике місто на рідних теренах. Декларація мала не тільки поставити Берлін перед доконаним фактом існування державності, а й спонукати його відверто висловитися щодо цього, припинивши гру в мовчанку. Однак поряд із підготовкою такого ультимативного щодо німців кроку бандерівці до останньої хвилини намагалися зрозуміти їхні українські плани. Зазнавши невдачі в неофіційних контактах, молоді революціонери пішли відкритим шляхом. 15 червня 1941 року група провідних членів ОУН(Б) підготувала меморандум до гітлерівського керівництва, який 23 червня передав до Рейхсканцелярії Володимир Стахів.

ІЗ НАЇВНОЮ ВІДВЕРТІСТЮ

У середині 1941 року було небагато охочих розмовляти з гітлерівцями таким повчальним тоном. Уже в перших рядках відозви починається нищівна критика нацистських принципів та рецептів: «Серед численних німецьких політичних поглядів на вирішення українського питання, а також серед різних концепцій, які стосуються німецької політики, що повинна початися з цього питання, не можна знайти нічого, що б визначало значення окремих компонентів цієї загальної проблеми у її цілому обсязі і правильно оцінювало б внутрішні українські фактори». У другій частині меморандуму – стислий виклад історії боротьби за державність. Третя – починається завуальованими погрозами: «Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення Української держави...»

Аналізуючи майбутні господарські стосунки з Рейхом, автори документа напрочуд відверто заявляли: «Пересунення економічного центру до Берліна при збереженні централізованої господарської системи і без забезпечення самостійності української економіки не може задовольнити Україну у її прагненні до економічної співпраці з Європою. Висновок: Українська незалежна держава мусить бути економічно самостійною для того, щоб стати складовою частиною європейського економічного простору». Так само безкомпромісно націоналісти вимагали збереження права на власну повноцінну армію.

Завершується меморандум теж не зовсім властивими для дипломатії натяками й погрозами: «Треба ствердити, що для вирішення українського питання немає ніякої аналогії. З 1938 року в Європі виникло дві нові держави: Словаччина і Хорватія. Не беручи до уваги різницю в площі і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення тому, що шляхом її вирішення будуть здійснені корінні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту і підняті питання міжконтинентального значення. [...] Українець також, яким його створили останні 20 років, повний рішучості створити підвалини, які б забезпечили національний розвиток у незалежній державі. З цією рішучістю повинна рахуватися кожна держава, яка, переслідуючи власні інтереси, хоче створити новий порядок на східноєвропейському просторі».

Основна думка меморандуму ОУН(Б) така: майбутнє двосторонніх відносин цілком залежатиме від того, наскільки точно німці дотримуватимуться даних їм рекомендацій і як узагалі поставляться до ідеї створення не лише формально, а й фактично суверенної Української держави. Але з канцелярії Гітлера відповіді не надійшло. Хоч аналітики МЗС у Берліні й вивчали документ, досі невідомо, чи доповіли про нього самому фюрерові. Час минав, війська Рейху щодня глибше вклинювалися в українську територію, неясність у питанні ставлення німців до самостійницьких змагань ОУН змушувала націоналістів діяти.

ЕКСПРЕС-НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Завдання проголосити державність, діставшись до першого великого міста в Україні, отримала спеціальна похідна група ОУН(Б), складена із провідних діячів руху, очолюваних заступником Степана Бандери, Ярославом Стецьком. 28 червня 1941 року пополудні вона ввійшла до Львова, який щойно покинули внутрішні війська НКВС. Приміщення колишнього українського банку «Дністер» перетворили на штаб-квартиру ОУН(Б). Впродовж 29-го й першої половини дня 30 червня громадськість міста активно агітували взяти участь у Народних зборах, запланованих на 18-ту годину 30 червня.

Уранці того ж таки дня до міста, попри відсутність наказу німецького командування, ввійшов сформований Абвером з українців батальйон «Нахтігаль». Солдати зайняли стратегічні пункти включно з радіостанцією, залізничним вокзалом, ратушею, електро- й газостанцією. До них приєдналося близько 1 тис. добровольців-міліціонерів, нашвидкуруч набраних із львівської молоді. Спершу все відбувалося за планом: оунівці сподівалися оголосити про відновлення державності до підходу німецьких військ – це давало б їм змогу стверджувати, що місто звільнене від більшовиків українцями власноручно, а відтак претендувати на роль господарів ситуації та повноцінних союзників. Однак з обіду 30 червня 1941 року до Львова почали масово підтягуватися сили Вермахту. Виходячи з наявної ситуації, а також проконсультувавшись із представниками старшого покоління місцевих політиків, Ярослав Стецько «на ходу» вносить серйозні зміни до тексту самостійницької декларації. Слово «проголошення», вжите щодо Української держави, змінено на «відновлення». Крім того, додано сумнозвісний третій пункт із подяками Гітлеру за «визволення».

О 18-й годині 30 червня 1941 року на другому поверсі будинку Товариства «Просвіта» (площа Ринок, 10) у переповненій залі розпочалося засідання Народних зборів. Після короткого привітального слова Ярослав Стецько виголосив відредагований текст самостійницького Акту, який позитивно оцінили присутні. Затим доповідача обрали керівником тимчасового уряду – Українського державного правління.

Невдовзі до приміщення ввійшли представники гітлерівської армії – спеціаліст з українських питань Ганс Кох і майор Абверу Ернст фон Айкерн. Перший із них, галицький німець, виголосив промову, підкресливши, що збори несанкціоновані, а питання національної державності під час війни не актуальне. Його виступ вніс певну спантеличеність у перебіг засідання, святковий настрій присутніх було помітно зіпсовано. Аби «зам’яти» конфлікт, що назрівав, наступні доповідачі, Іван Вітошинський та Ярослав Стецько, звернулися зі словами подяки до армії Рейху за визволення й наголосили на потребі союзу між Українською та Німецькою державами для подальшої успішної боротьби. Опісля збори було завершено. Розуміючи, що німці шоковані становищем і не знають, як їм поводитися, націоналісти швидко озвучили в радіоефірі інформацію про відновлення суверенітету. Світ сприйняв ці передачі за свідчення узгодженості українських дій із гітлерівцями, а в Берліні були шоковані «нахабністю узурпаторів».

«ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ»

У той самий час, коли похідна група Стецька прямувала до Львова, а українські націоналісти встановлювали свій лад на територіях, залишених Червоною армією, схожим чином розгорталися події на іншій західній околиці СРСР. 23 червня 1941-го Фронт литовських активістів (ЛАФ) проголосив відновлення Литовської Республіки на чолі з керівником тимчасового уряду (підпільно створеного в Каунасі 22 квітня того ж таки року) полковником Казісом Шкірпою та його представником у країні віце-прем’єром Юозасом Амбразявічюсом. Той фактично виконував обов’язки очільника кабінету, бо Шкірпу (останнього посла Литви у Німеччині) утримували в Берліні під хатнім арештом. До 27 червня 1941 року, створена на базі колишніх збройних сил Балтійської держави так звана територіальна литовська дивізія Червоної армії, піднявши повстання, оволоділа більшістю рідних земель. Проте, оговтавшись від першого шоку, нацисти до кінця липня 1941-го ліквідували органи литовського самоуправління. 5 серпня вони кинули Шкірпу до концтабору Заксенгаузен, а його заступників у країні Амбразявічюса та Прапульоніса – до Дахау.

Паралельно з «литовською проблемою» нацисти «вирішили» й «українську». Упродовж липня – серпня органи національного адміністративного апарату було знищено. У вересні Степана Бандеру та Ярослава Стецька перевели з-під хатнього арешту до того ж таки Заксенгаузена, інших керівників Українського державного правління й місцевого врядування розіслали в Аушвіці й Дахау, членів похідних груп розстріляли або заарештували. «Доконані факти» були проти українців.

Фото надані Архівом Центру досліджень визвольного руху


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено