Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
3 липня, 2011   ▪   Владислав Гриневич   ▪   Версія для друку

Спантеличені війною

Масове дезертирство у Червоній армії 1941 року: вимушені обставини чи/та свідомий вибір
Матеріал друкованого видання
№ 25 (190)
від 23 червня, 2011
Спантеличені війною

Військові поразки Червоної армії на початку війни були зумовлені цілим комплексом причин. Однак можна виокремити поміж них три основні групи. Це передусім політичні помилки й стратегічні прорахунки вищого радянського керівництва, погане керування військами і «last but not least» – останнє, проте не менш важливе – незадовільний морально-психологічний стан і самих радянських військ, і значної частини цивільного населення регіонів, на терені яких розгорталися події. З цими чинниками пов’язане дезертирство як феномен початкового періоду війни.

ГНАНІ ЗАГОРОДЗАГОНАМИ

Намагаючись перехитрити Гітлера, приспати його пильність і виграти час для підготовки СРСР до наступальної війни, Сталін схибив. На момент вторгнення військо німецького агресора ані за чисельністю живої сили та кількістю техніки, ані за якістю останньої, ані за іншими основними показниками матеріального забезпечення мобілізаційного розгортання не мало переваги над Червоною армією. Забарившись із випереджальним ударом і пропустивши німецький, радянське військово-політичне керівництво прирекло перший ешелон своїх військ, що готувалися до виступу, на майже суцільне винищення. Захопивши стратегічну ініціативу, німці швидко просувалися вглиб України, долаючи за місяць від 360 до 600 км.

Одним із найпоказовіших прикладів неефективного керівництва Червоною армією стали численні випадки її оточення. Із загальної кількості радянських військовополонених – 5,7 млн осіб – на 1941 рік припало 3,3 млн, причому близько 75% були захоплені гітлерівцями в 13 спеціально влаштованих великих «котлах». Лише в Україні в оточення потрапило близько 1 млн осіб: під Києвом – 665 тис., Уманню – 100 тис., у Приазов’ї під Мелітополем – 100 тис., у Криму під Керчю – 100 тис. Більшість оточенців практично не чинили опору противникові й масово здавались у полон, що, вочевидь, демонструвало пригнічений моральний стан військ.

З кожною черговою невдачею і втратою нової частини території в армії поширювалися настрої дефетизму, себто поразництва, частішали випадки дезертирства та збільшувалася кількість тих, хто добровільно переходив до німців. Опосередкованим визнанням паніки і безладдя, які наростали на фронті й у найближчому тилу, стало особливе наголошення Іосіфом Сталіним у радіозверненні до радянського народу від 3 липня 1941 року на потребі нещадної боротьби з дезорганізаторами запілля, втікачами, панікерами, розповсюджувачами чуток тощо. Значною мірою армійські частини вдавалося утримувати на передовій лише за допомогою військ НКВС. Лише за перший місяць війни вони затримали через «безладний відступ» і повернули 203 867 червоноармійців.

Намагаючись зупинити розвал фронту, радянське керівництво вдавалося до жорстких заходів. У наказі № 270, виданому Сталіним 16 серпня 1941 року, зазначалося: 1. Тих, хто зриває під час бою знаки відрізнення і здається в полон, вважати злісними дезертирами, їхні родини заарештовувати як сім’ї порушників присяги і зрадників батьківщини. Розстрілювати на місті таких утікачів. 2. Тим, хто потрапив в оточення, битися до останньої можливості, пробиватися до своїх. А тих, хто віддасть перевагу полону, знищувати всіма засобами, сім’ї таких червоноармійців позбавляти державної допомоги. 12 вересня 1941-го напередодні здачі Києва головнокомандувач видав ще одну директиву про боротьбу з панікерством. Вказуючи на наявність у стрілецьких дивізіях чималої кількості «панічних і відверто ворожих елементів», він пропонував створити в п’ятиденний строк при кожній стрілецькій дивізії загороджувальний батальйон, призначений для встановлення жорсткої дисципліни та припинення втечі військ. Власне кажучи, ці накази рівною мірою свідчили як про переполох поміж солдатів, так і про розгубленість вищого командування.

Радянські генерали також діяли по-сталінськи. Як стало відомо з розсекречених документів, командувач Ленінградського фронту генерал армії Ґеорґій Жуков надіслав у вересні 1941 року у війська фронту та на Балтійський флот шифрограму, в якій, значно виходячи за межі наказу № 270 (там, до речі, стояв і його підпис), пропонував розстрілювати не лише тих, хто здався в полон, а й їхні сім’ї!

НЕ ПОТРАПИТИ НА ФРОНТ

Переважна частина українського населення не бажала битися за сталінський режим. При цьому, якщо в Західній Україні переважали національні мотиви, то в Східній – соціальні. Примусова колективізація сільського господарства і Голодомор 1933 року залишили глибокий слід у свідомості селянства. Поміж цієї найбільшої соціальної страти суспільства, з якої на 75% формувалася армія, спостерігався найнижчий рівень лояльності до влади, а антиколгоспні настрої нерідко були пов’язані з очікуванням війни. Розуміючи, що звільнитися від сталінського режиму самотужки вони не зможуть, селяни сподівалися, що лише війна і поразка в ній СРСР врятують їх від знавіснілих «комун». «І справді, – зазначає відома американська дослідниця Шейла Фіцпатрик, – коли почалася війна з Німеччиною, багато селян на окупованих землях України і Півдня Росії попервах вітали загарбників чи принаймні були згодні терпіти їх у надії, що вони знищать колгоспи».

Рівень лояльності до радянської влади на початковому етапі війни доволі виразно виявився в мобілізації. На заході України набір до Червоної армії фактично було зірвано. Характерний приклад: за повідомленням спецорганів від 28 червня 1941 року, на Галичині не вдалося підняти другий ешелон 72-ї гірничо-стрілецької дивізії, оскільки приписний склад із місцевого населення до військкоматів не з’явився, розбігся по домівках і переховувався в лісах. Також було саботовано поставку коней до дивізії, що фактично унеможливило пересування військового майна і техніки. Там, де провести мобілізацію все ж вдалося, призов­­ники масово дезертирували, нерідко прихопивши із собою зброю. Так, згідно з донесенням Особливого відділу НКВС Південно-Західного фронту, з 12-ї армії в перші тижні війни втекла більшість приписників із західних областей. Значна їхня частина зі зброєю переходила на бік повстанських загонів, які формувала ОУН. Вони здійснювали напади на колони радянських частин, не лише захоплюючи військове майно, амуніцію та зброю, а й відбиваючи мобілізованих до Червоної армії земляків.

Така сама ситуація спостерігалася й на Південному фронті, що частково охоплював терени Північної Буковини і де з огляду на відсутність попервах активних бойових дій були відносно сприятливі умови для мобілізації. Так, на 13 липня 1941 року в 60-й стрілецькій дивізії з-поміж 4900 призовників із Чернівецької області залишилося лише 800–1000. Понад 1000 осіб дезертирувало з 96-ї стрілецької дивізії. Загалом же з корпусних частин фронту в перші дні війни втекло до 30% особового складу. Провал мобілізаційної кампанії в Західній Україні радянська влада завжди приховувала. Втім, у таємних документах післявоєнного періоду про це згадувалося. Зокрема, 1961-го в одній із доповідних записок Станіславського обкому партії першому секретареві ЦК КПУ Миколі Підгорному зазначалося: «Досвід комплектування військових частин з резервістів у 1941 році на території західних областей України... свідчить, що велика кількість осіб з числа ворожого елементу, призваного по мобілізації, отримавши зброю, переходила до націоналістичних формувань – банд ОУН».

Однак і на сході України мобілізація відбувалася з великими ускладненнями. На 16 жовтня 1941-го у Ворошиловграді на призовних пунктах явка військовозобов’язаних виявилася вкрай незадовільною: на Артемівський пункт прибуло лише 10%, на Климівський – 18%. Станом на 23 жовтня 1941 року по ХВО з’явилося тільки 43% загальної кількості призваних. Непоодинокими були й випадки втечі під час транспортування до діючої армії. За повідомленнями військкоматів Харківської та Сталінської областей, наприкінці жовтня 1941-го відсоток дезертирів поміж новобранців був досить високим: по Чугуївському райвійськкомату – до 30%, Сталінському – до 35%, Ізюмському – 45%, по Дергачівському – 50%. 

НЕДОЗБИРАНЕ «ГАРМАТНЕ М’ЯСО»

За даними, зібраними в повоєнні часи Комісією з історії Великої Вітчизняної війни, на окупованій території СРСР за різних обставин (дезертирування, недбалість військкоматів, швидкоплинність зміни лінії фронту тощо) залишилося 5 631 600 осіб із мобілізаційних ресурсів Радянського Союзу. По Київському ОВО і Одеському ВО – відповідно 1 625 174 та 813 412 військовозобов’язаних. А з Харківською округою ця цифра зросте, мабуть, до 3 млн.

Було чимало легальних, напівлегальних і нелегальних способів уникнути призову до армії. Приміром, записатися в партизани, загони яких почали спішно утворюватися на початку війни для залишення їх у тилу ворога. Ось характерний приклад. Пилип Миколайович Тараненко походив із родини розкуркулених і висланих на Північ південноукраїнських селян. Наприкінці 1930-х він утік із заслання й під вигаданим ім’ям мешкав у Запоріжжі, де працював на заводі. «Коли Вячєслав Молотов проголосив про початок війни, – згадував Тараненко, – я відчув радість, сподіваючись, що скоро радянській владі буде кінець і зможу повернути собі не лише справжнє ім’я, а й господарство і весь старий спосіб життя. Воювати за Сталіна я не хотів, як єврей не хотів би воювати за Гітлера». На підході до військкомату він почув, як літні чоловіки перемовлялися між собою, що є шанс не піти до армії. Для цього треба записатися в партизани. Вони залишаться після відходу військ на своїй території, а там бог знає, як усе станеться. Так і зробив. І не він один. У 1941 році, попри велику кількість сформованих загонів, партизанського руху в Україні практично не було. 

Про небажання захищати сталінський режим, різноманітні спроби уникнути мобілізації, дезертирство як масове явище згадує у своїх мемуарах відомий учений, лікар-рентгенолог, шахіст і суспільний діяч Федір Богатирчук. Він пише, що київські медики допомагали всім, хто бажав залишитися: видавали довідки про неіснуючі хвороби, що потребували постільного режиму, робили фальшиві операції, накладали гіпсові пов’язки на нібито переломи тощо. Однак не всім вдавалося, як тоді казали, «особисто війну виграти». «Невдахи» мали пройти інший шлях – здатися після призову в полон.

НА ЗЕМЛЯЦЬКИХ ПОЧУТТЯХ

Після розгрому в прикордонних боях першого ешелону радянських військ (укомплектованих переважно досвідченими професійними кадрами, непогано спорядженими й озброєними) до Червоної армії пішли місцеві призовники, бойову підготовку яких можна було назвати умовною. Готувати таких бійців не було часу, тож їм відвели роль «гарматного м’яса». Це добре розуміли військові спеціалісти. Начальник відділу 4-го окремого управління бойової підготовки Червоної армії комбриг Федорів у розмові з командирами вже в перший день війни прогнозував: «Де там зараз до навчання, вчити будуть, проте як – лише б умів тримати гвинтівку та загубник у роті. Тепер давитимуть масовістю – людьми, та й чи варто добре вчити, коли будуть кидати в бій дивізію за дивізією, допоки не зломлять (німецький наступ. – Авт.)».

Те, що мобілізоване до Червоної армії 1941 року місцеве українське населення не рвалося класти своє життя за радянську владу, засвідчують численні приклади. Загиблий радянський комісар, щоденник якого потрапив у серпні 1941-го до ворога, писав, що «багато резервістів є зрадники і серед них значно більше дезертирів, ніж серед тих, які були призвані раніше».

До переходу на бік ворога та втечі червоноармійців спонукало чимало причин – політичних, психологічних, військових і суто ситуативних. Згідно з радянськими військовими документами, влітку 1941-го такі переходи здійснювали великі групи по 100 осіб і більше, нерідко просто під час бою. 

Характерно, що у військових частинах почали створюватися так звані земляцькі групи, учасники яких прагнули повернутися до рідних домівок, розташованих на вже окупованій німцями території. Впродовж усього 1941 року НКВС повідомляв командування про превентивне викриття таких формувань із киян, чернігівців, сумчан, полтавчан тощо (а також мешканців російських і білоруських регіонів). Приміром, 21 вересня 1941-го на Південно-Західному фронті було заарештовано групу киян, яка мала намір повернутися до щойно окупованої німцями української столиці. Явище «земляцтва» було таким помітним, що про нього згадував у своїх мемуарах югославський комуніст Мілован Джилас, який у складі урядової делегації відвідував під час війни СРСР та Україну. «Не можна було приховати того факту, – писав він, – що українці часто покидали Червону армію, як тільки німці займали їхні рідні місця...».

Боротьба з дезертирством тривала впродовж усього 1941 року. Згідно з доповіддю наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії, протягом другої половини 1941-го на фронті і в тилу було затримано 638 112 осіб, запідозрених у втечі. З них 82 865 заарештовано, а 555 247 передано у військові частини. Розстріляно чи повішено понад 10 тис., і це, поза сумнівом, була лише верхівка айсберга. Ця проблема залишалася актуальною для радянського військово-політичного керівництва й у 1942-му. Реакцією влади на таке явище став наказ № 227 «Ні кроку назад!» напередодні Сталінградської битви.

Нелояльність українського населення до радянської влади – дезертирство, колаборація тощо – виявилася вкрай дражливою темою для творчої еліти, яка розглядала це як свою особисту трагедію. У щоденниках Олександра Довженка за першу половину 1942-го можна знайти чимало роздумів із цього приводу. Він кілька разів згадує про «необхідність написати новелу про дезертирів». І зазначає, що «понад два мільйони нещасних синів України блукають у прифронтовій смузі, щоб перейти до нас». А тут замість того, щоб «допомогти їм перейти фронт і кинути у бій, їх проголошують державними злочинцями, гонять у табори». Письменник з обуренням згадує поета Д. – «темну шушваль, яка ненавидить наш народ», що «збирається розстріляти мільйони українців» після війни «за зраду». «Нікому нічого не буде прощено, – пише він 1 червня 1942 року, – скільки нещасних обездолених мучеників чи темних недоумків, спантеличених повним провалом початку війни, скільки їх битих, палених, стріляних, зневажених буде бито, зневажено, карано по недорозвинутості людських відношень, і злу, і поганому нашому бездушному вихованню»...


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Що голосування в Італії, Австрії, Румунії означають для ЄС і України
    8 грудня, Ольга Ворожбит
  • На яких традиціях виховують українських офіцерів і солдатів
    8 грудня, Ярослав Тинченко
  • Нереформована протягом 25 років регуляторна система не просто тягне Україну на дно рейтингу Світового банку «Doingbusiness» (80 місце серед 190 країн), а суттєво ускладнює роботу як національного бізнесу, так і потенційних інвесторів. Тому дерегуляція, а точніше побудова кращої регуляції, у фокусі особливої уваги – на засіданні Уряду скасували 367 постанов та нормативних актів, які обмежують діяльність бізнесу, а перший заступник Міністра економіки Максим Нефьодов анонсував законопроект для кардинального стрибка в рейтингу DoingBusiness на 40+ місць.
    8 грудня, Світлана Майструк
  • Про пріоритетні культпроекти, осучаснення бібліотек та осередків, а також про створення інституцій, які провадили б у майбутньому культурне відродження нині окупованих Донбасу й Криму, в інтерв’ю Тижню розповів міністр культури Євген Нищук.
    8 грудня, Ганна Трегуб
  • Російська пропагандистська машина недарма вбиває в голову своїм громадянам, ніби на Донбасі за Україну воюють найманці якщо не із Сомалі, то з Арабського світу; про участь військ країн НАТО, особливо поляків, вона вже навіть не згадує.
    8 грудня, Анатолій Шара
  • Реформа державного управління ще не набрала обертів, проте навколо неї, традиційно для українського політикуму, вже почали розгорятися скандали.
    8 грудня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено