Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 червня, 2011   ▪   Олександр Пагіря   ▪   Версія для друку

Гра в піжмурки

Сприйняття української проблеми під час та після Другої світової війни еволюціонувало крізь польську та російську призму до перспективи унезалежнення України
Матеріал друкованого видання
№ 21 (186)
від 26 травня, 2011
Гра в піжмурки

Після укладення сумнозвісного пакту Молотова – Ріббентропа та проведення четвертого поділу Польщі між СРСР та Німеччиною у вересні 1939 року в британському сприйнятті українського питання з’явився варіант, який орієнтувався на примирення й об’єднання зусиль поляків та українців в окупованій Західній Україні для спільної боротьби проти двох окупаційних режимів. Передумовою для цього, на думку британських міжнародних аналітиків, мала стати ревізія польським еміграційним урядом своєї політики стосовно українців Східної Галичини і Волині та ухвалення ним програми перетворення Польщі на Польсько-Українсько-Литовську федеративну державу – щось на зразок унії Речі Посполитої та Великого князівства Литовського XIV–XVІI століть.

КРІЗЬ ЧУЖІ ОКУЛЯРИ

На початковому етапі війни британці намагалися використати український національно-визвольний рух як знаряддя для посилення власних позицій на Сході Європи і як потенційний політичний чинник на випадок розпаду СРСР. Водночас в українському питанні вони передусім діяли в інтересах польського еміграційного уряду, підтримуючи всі контакти з нашими співвітчизниками тільки за посередництвом поляків. Англійці розглядали нашу проблему переважно з погляду відновлення польських східних кордонів. Українські національні прагнення, на їхню думку, могли бути реалізовані або в межах автономії південно-східних воєводств Польщі (Львівського, без Львова, Станіславівського, Тернопільського та Волинського), або ж завдяки створенню з допомогою поляків буферної Української держави з центром у Києві, залежної від підтримки Варшави, як це було у випадку з Правобережною Гетьманщиною в часи Руїни у другій половині XVІI століття.

Однак британські плани для України виявилися нереалізованими через посилення позицій Німеччини в Європі у 1939–1941 роках, окупацію нею низки сусідніх держав і зростання тенденцій цинічного загравання німецьких кіл з українським питанням, що переорієнтувало більшість наших самостійницьких сил на підтримку з боку Третього Рейху. Поряд із цим втілення в життя британських схем блокувало небажання самих українців та поляків миритися між собою після важкого досвіду співіснування в одній державі та з огляду на гострі територіальні суперечки. Співпраця між еміграційним урядом Польщі та урядом УНР в екзилі не виправдовувала сподівань британських кіл, оскільки позиції останнього в Україні визначались як «вельми сумнівні». До того ж Велика Британія не спромоглась оприлюднити своєї офіційної позиції щодо українського питання, що робило її наміри прихованими та нещирими.

Водночас Франція цілковито ігнорувала українську проблему і бачила її лише як невід’ємну складову російської в контексті відновлення потужної небільшовицької Російської держави на Сході Європи. Опосередковано на формування думки керівних кіл Сполучених Штатів та Канади щодо України в роки війни впливала наша численна діаспора в Північній Америці (близько 1 млн осіб). Впливові емігрантські організації не раз намагалися «нагадати» американській стороні про проблему української бездержавності. Однак позиція США в цьому питанні була максимально стримана та обережна. До моменту вступу у війну проти Японії в грудні 1941 року в їхньому суспільстві та політикумі переважали ізоляціоністські настрої та тенденції до максимального дистанціювання від європейських справ.

Фатальною у ставленні Заходу до наших самостійницьких прагнень стала орієнтація на початковому етапі Другої світової війни частини українства та визвольних організацій на підтримку з боку Німеччини, що час від часу використовувала «українську карту» в своїй східній політиці як засіб тиску на сусідні держави. Оскільки з 1938 року ворогом номером один для Великої Британії, а згодом і для Сполучених Штатів була нацистська Німеччина, то супротивники і союзники Заходу визначалися за критерієм ставлення до Третього Рейху. В українських прагненнях до самостійності західні країни довгий час вбачали «німецькі впливи».

У ПОЛОНІ ПОДВІЙНИХ СТАНДАРТІВ

Задекларовані в Атлантичній хартії (14 серпня 1941 року) загальні принципи та універсальні цінності ведення війни країнами антигітлерівської коаліції відображали насамперед американські ідеали в способі облаштування повоєнного світу. Зокрема, у документі було зафіксовано відмову союзних держав від територіальних надбань у ході війни й відповідно будь-які зміни мали відбуватися лише за посередництвом вільного волевиявлення народів, яких вони зачіпали; усі народи мали право самостійно вибирати ту форму правління, яка їх влаштовувала; втрачений суверенітет країн повинен бути відновлений. Однак кожен з учасників «Великої трійки» розумів цей документ по-своєму. Британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль проектував його положення лише на окуповані Німеччиною в Європі території й відмовлявся застосовувати їх щодо британських колоніальних володінь і домініонів. Для Сталіна, який приєднався до хартії 24 вересня 1941-го, теза про відновлення суверенітету націй делегетимізувала радянські територіальні надбання 1939–1940 років, здійснені відповідно до таємного пакту з Гітлером. Радянський диктатор, будучи прихильником «практичної арифметики» та «реального обрахунку сил» у дусі realpolitik, сподівався, що положення декларації не тлумачитимуться буквально. Водночас, на думку американського президента Франкліна Рузвельта, Радянський Союз не був формою імперії, а більше скидався на справжню федерацію. Подвійне трактування високих ідейних засад Атлантичної хартії членами «Великої трійки» робило цей документ міжнародного масштабу папірцем.

З моменту формування Великого Альянсу між США, Великою Британією та Радянським Союзом будь-які альтернативні бачення західними державами українського питання були затьмарені перспективами союзних відносин із СРСР. Не маючи можливості пропорційно компенсувати радянські військові зусилля у війні проти нацистської Німеччини на Східному фронті, Захід був змушений задовольняти значні територіальні апетити Москви у Східній Європі. Українське питання опинилось у монополії радянської зовнішньої політики.

Як західні дипломати сприймали реальний статус Української РСР, що декларувала свій державний характер у межах Радянського Союзу? Після прийняття поправок до Конституції СРСР від 1 лютого 1944 року, відповідно до яких було створено союзно-республіканські наркомати закордонних справ та оборони, західні аналітики досить скептично поставилися до меж, яких може сягати «розширення прав союзних республік». «Союзні республіки обмежені, по-перше, тим, що вони не є суверенними державами, а, навпаки, формують невід’ємну складову високоцентралізованої держави. Вони обмежені у здійсненні автономії в більшості урядових функціях», – зазначалося в одному з американських аналітичних зведень. Критично оцінюючи можливості встановлення прямих дипломатичних відносин з урядами союзних республік, експерти зазначали, що останні не здатні здійснювати зовнішньополітичні функції без участі московського уряду. У документації Радянський Союз часто називався просто Росією, що свідчило про характер сприйняття західними країнами внутрішньої природи радянської імперії.

У зв’язку з радянським наступом у Правобережній Україні на початку 1944 року британське зовнішньополітичне відомство в інтересах польського лондонського уряду розглядало різні варіанти подальшої долі західноукраїнських земель у контексті їх пропорційних поділів між Радянським Союзом та Польщею. У подальшому їхня доля, як і доля всієї Східної Європи, була вирішена на Ялтинській конференції Великої Трійки 4–11 лютого 1945-го. В інформаційному матеріалі, підготовленому працівниками британського Форин офіс (МЗС) для делегації на Кримській конференції, зазначалося, що створення незалежної Української держави на цій стадії східноєвропейської історії неможливе і що єдиним практичним шляхом об’єднання всіх українців в один політичний організм є інкорпорація Західної України до складу Української РСР. Ідучи на поступки радянській стороні, західні лідери погодилися включити до майбутньої Організації Об’єднаних Націй Українську та Білоруську РСР з огляду на їхні великі людські та матеріальні втрати під час війни з Німеччиною (у 1947-му держсекретар США Ален Болен назвав це рішення найгіршим з усіх ухвалених у Ялті, а день його прийняття – чорним днем Франкліна Делано Рузвельта).

У листопаді 1946 року Форин офіс запропонував англійському уряду та Вашингтону встановити прямі дипломатичні відносини з Українською РСР та здійснити обмін офіційними представниками з Києвом, вбачаючи в цьому можливість збалансування кількості радянських диппредставництв у західних країнах та отримання додаткової інформації про життя в другій за важливістю республіці Радянського Союзу. Відповідаючи на британські пропозиції, Державний департамент США висловлював застереження, що УРСР не є незалежною державою і не характеризується високим ступенем внутрішньої автономії. Спроба встановити дипломатичні відносини з Радянською Україною, на думку Вашингтона, мала стати офіційним визнанням фіктивного суверенітету союзних республік західними державами, на що сподівався радянський уряд під час маневрів із конституційними змінами 1944 року.

ВІЗІЇ САМОСТІЙНИЦТВА

З погіршенням відносин між США та СРСР та переростанням їх у холодну війну у Вашингтоні почали все реалістичніше підходити до перспективи дезінтеграції Радянського Союзу на окремі національні держави в разі перемоги у війні проти комунізму. Провідна роль у цьому процесі відводилася балтійським народам та українському як «найбільш прогресивним, що були під російським пануванням у новітній час». Однак оцінки західними експертами можливості унезалежнення України були вельми скептичними, ґрунтуючись на аналізі історичних, політичних, економічних, культурно-релігійних та лінгвістичних чинників, і розраховані на віддалену перспективу. Зокрема, під час засідання Національної ради оборони США 18 серпня 1948 року пропонувалося зайняти нейтралітет у згаданому питанні: без особливого заохочення «українського сепаратизму» і водночас без опору у становленні незалежної України в разі її появи на політичній карті світу. Така позиція Сполучених Штатів була підтверджена перед британцями в грудні 1949-го після відправлення послання президента Гаррі Трумена до четвертого Конгресу українців Америки. Держдепартамент заявив, що на цій стадії він не може запропонувати конкретних планів підтримки українців і водночас не засуджує учасників самостійницького руху.   

Поряд із цим аналіз перспектив створення незалежної України проводили й британські експерти, володіючи достовірнішою інформацією про історико-ге­ографічне, національно-політи­чне та економічне підґрунтя української державності, стан справ в емігрантському середовищі. Солідаризуючись із позицією свого трансатлантичного союзника, британське зовнішньополітичне відомство було обережним, не відкидаючи ідей можливої дезінтеграції Радянського Союзу в майбутній війні й водночас не пропонуючи конкретних планів. Будучи добре обізнаними з природою та масштабами національно-визвольної боротьби в Україні, західні політичні кола виявили цинізм і байдужість до національного самовизначення українців, розглядаючи створення незалежної держави як одну з віддалених перспектив.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Рік тому 23 травня було вбито командира бригади «Прізрак» так званої «ЛНР» Олексія Мозгового. Його машина спочатку була підірвана на керованому фугасі, а після - розстріляна з кулеметів. Офіційної версії загибелі досі немає, як і будь-яких результатів з боку псевдослідства «МДБ ЛНР». Відразу ж відповідальність за його смерть поспішили взяти на себе партизани загону «Тіні». І з того самого моменту не вщухають пристрасті навколо його смерті.
    24 травня, Павло Василів
  • 5 квітня 1918 року над міською думою Єлисавета, де тепер знаходиться Кіровоградська обласна держадміністрація, вперше замайорів синьо-жовтий або, як тоді називали, жовто-блакитний прапор.
    24 травня, Максим Сінченко
  • Швейцарський політолог, спеціаліст з державного адміністрування Андреас Ладнер в інтерв’ю для Тижня розповів про практики децентралізації та прямої демократії, їхній зв’язок та прямий вплив на ухвалення рішень в країні, а також взаємозалежність рівня життя з делегуванням владних і фінансових компетенцій від центрального на локальні рівні.
    24 травня, Ганна Трегуб
  • Пенсійні проблеми стосуються всіх, і не тільки пенсіонерів
    24 травня, Віталій Мельничук
  • Науковці знайшли спосіб спостерігати за трендами в еволюції людини
    24 травня, The Economist
  • Війна — поняття неймовірно багатобічне. У наш час ми маємо прекрасну нагоду спостерігати всю її різноманітність. Практично для кожного є очевидною війна на Донбасі з її матеріальними наслідками та нівеченням людських доль. Для багатьох безсумнівним є факт інформаційної війни. Але зовсім небагато наших громадян усвідомлюють наслідки, до яких вона призводить.
    24 травня, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено