Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
7 червня, 2011   ▪   Олександр Пагіря   ▪   Версія для друку

Гра в піжмурки

Сприйняття української проблеми під час та після Другої світової війни еволюціонувало крізь польську та російську призму до перспективи унезалежнення України
Матеріал друкованого видання
№ 21 (186)
від 26 травня, 2011
Гра в піжмурки

Після укладення сумнозвісного пакту Молотова – Ріббентропа та проведення четвертого поділу Польщі між СРСР та Німеччиною у вересні 1939 року в британському сприйнятті українського питання з’явився варіант, який орієнтувався на примирення й об’єднання зусиль поляків та українців в окупованій Західній Україні для спільної боротьби проти двох окупаційних режимів. Передумовою для цього, на думку британських міжнародних аналітиків, мала стати ревізія польським еміграційним урядом своєї політики стосовно українців Східної Галичини і Волині та ухвалення ним програми перетворення Польщі на Польсько-Українсько-Литовську федеративну державу – щось на зразок унії Речі Посполитої та Великого князівства Литовського XIV–XVІI століть.

КРІЗЬ ЧУЖІ ОКУЛЯРИ

На початковому етапі війни британці намагалися використати український національно-визвольний рух як знаряддя для посилення власних позицій на Сході Європи і як потенційний політичний чинник на випадок розпаду СРСР. Водночас в українському питанні вони передусім діяли в інтересах польського еміграційного уряду, підтримуючи всі контакти з нашими співвітчизниками тільки за посередництвом поляків. Англійці розглядали нашу проблему переважно з погляду відновлення польських східних кордонів. Українські національні прагнення, на їхню думку, могли бути реалізовані або в межах автономії південно-східних воєводств Польщі (Львівського, без Львова, Станіславівського, Тернопільського та Волинського), або ж завдяки створенню з допомогою поляків буферної Української держави з центром у Києві, залежної від підтримки Варшави, як це було у випадку з Правобережною Гетьманщиною в часи Руїни у другій половині XVІI століття.

Однак британські плани для України виявилися нереалізованими через посилення позицій Німеччини в Європі у 1939–1941 роках, окупацію нею низки сусідніх держав і зростання тенденцій цинічного загравання німецьких кіл з українським питанням, що переорієнтувало більшість наших самостійницьких сил на підтримку з боку Третього Рейху. Поряд із цим втілення в життя британських схем блокувало небажання самих українців та поляків миритися між собою після важкого досвіду співіснування в одній державі та з огляду на гострі територіальні суперечки. Співпраця між еміграційним урядом Польщі та урядом УНР в екзилі не виправдовувала сподівань британських кіл, оскільки позиції останнього в Україні визначались як «вельми сумнівні». До того ж Велика Британія не спромоглась оприлюднити своєї офіційної позиції щодо українського питання, що робило її наміри прихованими та нещирими.

Водночас Франція цілковито ігнорувала українську проблему і бачила її лише як невід’ємну складову російської в контексті відновлення потужної небільшовицької Російської держави на Сході Європи. Опосередковано на формування думки керівних кіл Сполучених Штатів та Канади щодо України в роки війни впливала наша численна діаспора в Північній Америці (близько 1 млн осіб). Впливові емігрантські організації не раз намагалися «нагадати» американській стороні про проблему української бездержавності. Однак позиція США в цьому питанні була максимально стримана та обережна. До моменту вступу у війну проти Японії в грудні 1941 року в їхньому суспільстві та політикумі переважали ізоляціоністські настрої та тенденції до максимального дистанціювання від європейських справ.

Фатальною у ставленні Заходу до наших самостійницьких прагнень стала орієнтація на початковому етапі Другої світової війни частини українства та визвольних організацій на підтримку з боку Німеччини, що час від часу використовувала «українську карту» в своїй східній політиці як засіб тиску на сусідні держави. Оскільки з 1938 року ворогом номером один для Великої Британії, а згодом і для Сполучених Штатів була нацистська Німеччина, то супротивники і союзники Заходу визначалися за критерієм ставлення до Третього Рейху. В українських прагненнях до самостійності західні країни довгий час вбачали «німецькі впливи».

У ПОЛОНІ ПОДВІЙНИХ СТАНДАРТІВ

Задекларовані в Атлантичній хартії (14 серпня 1941 року) загальні принципи та універсальні цінності ведення війни країнами антигітлерівської коаліції відображали насамперед американські ідеали в способі облаштування повоєнного світу. Зокрема, у документі було зафіксовано відмову союзних держав від територіальних надбань у ході війни й відповідно будь-які зміни мали відбуватися лише за посередництвом вільного волевиявлення народів, яких вони зачіпали; усі народи мали право самостійно вибирати ту форму правління, яка їх влаштовувала; втрачений суверенітет країн повинен бути відновлений. Однак кожен з учасників «Великої трійки» розумів цей документ по-своєму. Британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль проектував його положення лише на окуповані Німеччиною в Європі території й відмовлявся застосовувати їх щодо британських колоніальних володінь і домініонів. Для Сталіна, який приєднався до хартії 24 вересня 1941-го, теза про відновлення суверенітету націй делегетимізувала радянські територіальні надбання 1939–1940 років, здійснені відповідно до таємного пакту з Гітлером. Радянський диктатор, будучи прихильником «практичної арифметики» та «реального обрахунку сил» у дусі realpolitik, сподівався, що положення декларації не тлумачитимуться буквально. Водночас, на думку американського президента Франкліна Рузвельта, Радянський Союз не був формою імперії, а більше скидався на справжню федерацію. Подвійне трактування високих ідейних засад Атлантичної хартії членами «Великої трійки» робило цей документ міжнародного масштабу папірцем.

З моменту формування Великого Альянсу між США, Великою Британією та Радянським Союзом будь-які альтернативні бачення західними державами українського питання були затьмарені перспективами союзних відносин із СРСР. Не маючи можливості пропорційно компенсувати радянські військові зусилля у війні проти нацистської Німеччини на Східному фронті, Захід був змушений задовольняти значні територіальні апетити Москви у Східній Європі. Українське питання опинилось у монополії радянської зовнішньої політики.

Як західні дипломати сприймали реальний статус Української РСР, що декларувала свій державний характер у межах Радянського Союзу? Після прийняття поправок до Конституції СРСР від 1 лютого 1944 року, відповідно до яких було створено союзно-республіканські наркомати закордонних справ та оборони, західні аналітики досить скептично поставилися до меж, яких може сягати «розширення прав союзних республік». «Союзні республіки обмежені, по-перше, тим, що вони не є суверенними державами, а, навпаки, формують невід’ємну складову високоцентралізованої держави. Вони обмежені у здійсненні автономії в більшості урядових функціях», – зазначалося в одному з американських аналітичних зведень. Критично оцінюючи можливості встановлення прямих дипломатичних відносин з урядами союзних республік, експерти зазначали, що останні не здатні здійснювати зовнішньополітичні функції без участі московського уряду. У документації Радянський Союз часто називався просто Росією, що свідчило про характер сприйняття західними країнами внутрішньої природи радянської імперії.

У зв’язку з радянським наступом у Правобережній Україні на початку 1944 року британське зовнішньополітичне відомство в інтересах польського лондонського уряду розглядало різні варіанти подальшої долі західноукраїнських земель у контексті їх пропорційних поділів між Радянським Союзом та Польщею. У подальшому їхня доля, як і доля всієї Східної Європи, була вирішена на Ялтинській конференції Великої Трійки 4–11 лютого 1945-го. В інформаційному матеріалі, підготовленому працівниками британського Форин офіс (МЗС) для делегації на Кримській конференції, зазначалося, що створення незалежної Української держави на цій стадії східноєвропейської історії неможливе і що єдиним практичним шляхом об’єднання всіх українців в один політичний організм є інкорпорація Західної України до складу Української РСР. Ідучи на поступки радянській стороні, західні лідери погодилися включити до майбутньої Організації Об’єднаних Націй Українську та Білоруську РСР з огляду на їхні великі людські та матеріальні втрати під час війни з Німеччиною (у 1947-му держсекретар США Ален Болен назвав це рішення найгіршим з усіх ухвалених у Ялті, а день його прийняття – чорним днем Франкліна Делано Рузвельта).

У листопаді 1946 року Форин офіс запропонував англійському уряду та Вашингтону встановити прямі дипломатичні відносини з Українською РСР та здійснити обмін офіційними представниками з Києвом, вбачаючи в цьому можливість збалансування кількості радянських диппредставництв у західних країнах та отримання додаткової інформації про життя в другій за важливістю республіці Радянського Союзу. Відповідаючи на британські пропозиції, Державний департамент США висловлював застереження, що УРСР не є незалежною державою і не характеризується високим ступенем внутрішньої автономії. Спроба встановити дипломатичні відносини з Радянською Україною, на думку Вашингтона, мала стати офіційним визнанням фіктивного суверенітету союзних республік західними державами, на що сподівався радянський уряд під час маневрів із конституційними змінами 1944 року.

ВІЗІЇ САМОСТІЙНИЦТВА

З погіршенням відносин між США та СРСР та переростанням їх у холодну війну у Вашингтоні почали все реалістичніше підходити до перспективи дезінтеграції Радянського Союзу на окремі національні держави в разі перемоги у війні проти комунізму. Провідна роль у цьому процесі відводилася балтійським народам та українському як «найбільш прогресивним, що були під російським пануванням у новітній час». Однак оцінки західними експертами можливості унезалежнення України були вельми скептичними, ґрунтуючись на аналізі історичних, політичних, економічних, культурно-релігійних та лінгвістичних чинників, і розраховані на віддалену перспективу. Зокрема, під час засідання Національної ради оборони США 18 серпня 1948 року пропонувалося зайняти нейтралітет у згаданому питанні: без особливого заохочення «українського сепаратизму» і водночас без опору у становленні незалежної України в разі її появи на політичній карті світу. Така позиція Сполучених Штатів була підтверджена перед британцями в грудні 1949-го після відправлення послання президента Гаррі Трумена до четвертого Конгресу українців Америки. Держдепартамент заявив, що на цій стадії він не може запропонувати конкретних планів підтримки українців і водночас не засуджує учасників самостійницького руху.   

Поряд із цим аналіз перспектив створення незалежної України проводили й британські експерти, володіючи достовірнішою інформацією про історико-ге­ографічне, національно-політи­чне та економічне підґрунтя української державності, стан справ в емігрантському середовищі. Солідаризуючись із позицією свого трансатлантичного союзника, британське зовнішньополітичне відомство було обережним, не відкидаючи ідей можливої дезінтеграції Радянського Союзу в майбутній війні й водночас не пропонуючи конкретних планів. Будучи добре обізнаними з природою та масштабами національно-визвольної боротьби в Україні, західні політичні кола виявили цинізм і байдужість до національного самовизначення українців, розглядаючи створення незалежної держави як одну з віддалених перспектив.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
  • Французький політолог розповів Тижню про майбутнє переговорів щодо війни в Україні та перспективи геополітичних змін упродовж наступного року, а також поділився спогадами про власну поїздку на лінію фронту.
    26 вересня, Алла Лазарева
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено