Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
8 червня, 2011   ▪   Ігор Кручик   ▪   Версія для друку

Грім-Гора

За створення на Галичині збройного антирадянського підпілля Дмитро Гриньків отримав сім років таборів
Матеріал друкованого видання
№ 21 (186)
від 26 травня, 2011
Грім-Гора

«Совіцьку армію я проходив у танкістах під Остром. Зі мною служив такий сержант Прокудін із Дніпропетровська – спортсмен, дзюдоїст. Він відверто казав: «Діма, я тєбя побаіваюсь». – Чого б то, питається? – «Вєдь ти бандера». Інші східняки теж називали мене так. Я того не цурався».

Дмитро Гриньків, він же Грім-Гора, сивий чоловік із козацькими довгими вусами, нині очолює Коломийську раду політв’язнів і репресованих.

ХЛОПЦІ З БАНДЕРШТАТУ

Після служби у війську Гриньків вступив на Коломийський вечірній факультет Івано-Франківського інституту нафти і газу.

«У мені попервах було багато совєтськості. Я читав «Молоду гвардію», «Як гартувалася сталь». Технічна література там була всуціль російськомовна: електротехніка, «сопромат». Ми: «а чому не викладають українською?» Говорили про це спершу пошепки, потім і голосніше.  Україна як каліка: наче й член ООН, але ні мови державної, ні грошової одиниці, ні війська. Тож ми з кількома друзями й вирішили створити групу, котра якось протидіяла б тому, що ми потрапили в капкан Москви. Такий період був в Україні, коли вітрами з Європи, Чехії та Польщі нагнало хвилю невдоволення й протестів».

1972 року Гриньків із друзями дав таємну клятву вступу до заснованої ними «Спілки української молоді Галичини». Текст склав Іван-Василь Шовковий. На столі, за яким сиділи побратими, лежав ніж. Пан Дмитро згадує: «Я забив його в стільницю і виголосив: «Клянуся на вірність ідеям України». Усі поклали свої руки на мою і сказали: «Клянуся!» Спочатку склали присягу ще Роман Чупрей, Василь Михайлюк, Микола Мотрюк, Дмитро Демидів, Федір Микитюк. Згодом – Любомир Чупрей, Іван Мотрюк і Василь Кузенко».

У селі Печеніжин, де народився Олекса Довбуш, здавна стоїть пам’ятник легендарному опришкові. Неподалік нього, в хаті родичів Демидіва, хлопці кілька разів проводили збори. «1972-го ми вирішили відзначити роковини загибелі Довбуша. Поклали йому вінок із синьо-жовтою стрічкою. Хтось подзвонив у сільраду, і той вінок прибрали. Але районом пішли чутки…»

Що ще робили члени новоутвореної спілки? «Вивчали націоналістичну літературу, проводили антирадянські збори, – з пам’яті цитує свою кримінальну справу Гриньків. Розповідає й інші деталі. – Ми вирішили користуватися псевдо, за принципом бандерівського руху. Той Лісовий, той Семиволос… А я Грім-Гора. Це від мого прізвища: «гринь» діалектом – гора. Розмовляв я і виступав завжди голосно, то хлопці й жартували: «Ти такий – як грім гримиш». Ну а що, прозиватися Коломийським? От нещодавно зустрічався з молоддю в коледжі, одна студентка запитує, чи й досі відгукуюся на те псевдо? Я розсміявся: а чого ж, називайте».

«Уже діяла невеличка групка. Щось із десятеро. Серед нас були ті, хто регулярно слухав закордонне радіо. Ми чули про вбивство Алли Горської. Розуміли: чекісти не жартують. Але не збиралися бути ягнятами на закланні. І постало питання про зброю, – згадує Гриньків. – Це всі сприйняли прихильно. Я був головою стрілецького клубу ДТСААФ (радянська організація з підготовки юнаків до військової служби. – Ред.), водив у тир хлопців і дівчат. Тримав і вдома малокаліберну гвинтівку Марґоліна, набої. Тож ми тренувалися ще й із членами Спілки молоді Галичини».

У Шовкового з підліткових часів лежав прихований самопал, власноруч виготовлений. Роздобули побратими й кілька будівельних пістолетів, виробле­них на Тульському збройному заводі, якими забивають дюбелі. Шукали й зброю, яка лишилася від Другої світової.

«Ми довідалися, що один відлюдькуватий чоловік, Яромир Зумер, який мешкає за селом, тримає німецький карабін системи «Маузер». У саду, в дерев’яному вихідку. Вирішили забрати. Увечері залізли на обійстя й узяли, ще й 40 патронів на додачу».

Господар про крадіжку не заявив – карабін у нього зберігався незаконно. Збройна організація – це вже звучало грізно й вагомо. Вкрадений карабін випробували у горах. «Тиха ніч була. Я вистрелив – Шовковий почув за кілька кілометрів», – із захватом описує Гриньків.

УНІВЕРСИТЕТИ СУВОРОГО РЕЖИМУ

Радянські спецслужби тим часом і далі вистежували суспільно активних людей і душили в зародку будь-які альтернативні думки.

«Нам захотілося мати печатку з тризубом. Щоб ставити її на листівках, відозвах, – усміхається Грім-гора. – Ми необачно замовили її граверові Тарасу Стадниченку, і він нас виказав КДБ. Як віддавав мені ту річ – у нього руки тремтіли. На ранок – чекісти з обшуком. Вони швидко знайшли печатку. І, як я зрозумів, бачили її раніше».

«Спілку української молоді Галичини» заарештували в один день. Кількома «Волгами» звезли до Івано-Франківська, у слідчий ізолятор.

«Мої посправники: Мотрів, Шовковий, Чендей, Демидів... Узяли всіх. Тримали мене спочатку під ст. 56 КК УРСР «Зрада Батьківщині», розстрільною. Потім слідчий майор Рудний справу перекваліфікував. Основними стали ст. 62 і ст. 64 – організована антирадянська діяльність, спрямована на відрив України від СРСР». Абсурдність того, першого звинувачення була надто очевидною. Бажання для України більших прав, використання рідної мови, традиційної символіки – де ж тут зрада Батьківщини?

«Слідчий запитує: «який у вас був намір?» Кажу: «просвітити людей, що Україна повинна мати більше самостійності». Він: «ну а якої України ви хотіли б?» Я: «такої, як держави Варшавського блоку… Щоб була своя армія, грошова одиниця, кордони». А зброя, питає, нащо? Відповідаю: «для самозахисту».

У серпні 1973-го Дмитрові Гриньківу присудили сім років таборів суворого режиму. Дружина була вагітна, коли його заарештували. Поки відбував покарання, сталося чимало подій: народилася донька, через кілька років померла мати.

У Кучинському політичному концтаборі ВС-389/36 на Уралі, куди він потрапив, було приблизно 200 в’язнів: упівці, дисиденти, релігійні діячі. «Там хто який термін тягнув: і по 20, і по 30 років сиділи, ще від Сталіна, – пан Дмитро розповідає, як їх зустріли за колючим дротом. – Ігор Калинець усміхнувся: «У вас такий романтичний ухил – зі зброєю». Левко Лук’яненко мене здивував: «Ви знаєте, у 1960-ті роки вас за цією справою розстріляли б». Із теплотою згадую також Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Степана Сапеляка, які сиділи одночасно зі мною. А ще росіянин Сєрґєй Ковальов… Виявляється, в одному таборі зібрали стільки чудових людей! Вони мені стали як рідня. У їхніх міркуваннях про сенс життя й боротьби я відкрив для себе важливі речі».

Ті, хто вчився в Гарварді й Оксфорді, мабуть, із таким самим пієтетом згадують своїх співкурсників.

«Ми жили в одному бараку зі Сверстюком. Навіть як спали, були сусідами: він на нижньому ярусі, я на горішньому. Дуже мене вразили його філософія, думки про сутність життя. Євген Сверстюк придивлявся до нас і почав наполягати, щоб ми вчилися. Склав нам список обов’язкової літератури, починаючи з Гомера. Час є, мовляв, – читайте. Ми не були сильно підковані в ерудиції – бракувало цього. Грушевського й того знали тільки фрагментами. Мені лише в таборі відкрилося, скільки ж нас недовчили в тій радянській школі».

Гриньків аж ніяк не вважав себе слабкодухим, однак співтабірники вразили його своєю безкомпромісною національною й людською гідністю. І він пристав до підпільної групи, яка готувала інформацію про становище політв’язнів і передавала її на волю в самвидав.

НА УЛАМКАХ СИСТЕМИ

Гриньків пишається, що «в нашій справі зайві люди не постраждали». Бо зазвичай кадебісти поводились як будь-який радянський субпідрядник: завищували обсяги робіт, переоцінювали складність справ.

А як же Яромир Зумер – той, що ховав розібраний німецький «Маузер»? «На допиті він каже: «нічого не знаю, ніякого Гриньківа, ніякої зброї. Сховок у туалеті? То, мабуть, покійний брат колись притаїв, іще зі світової вій­ни…» Я на його показання тільки всміхнувся, – додає пан Дмитро, – бо ж карабін було загорнуто у «Прикарпатську правду» за серпневе число 1972 року. Звісно, про цю деталь я кадебістам не сказав, тож дядька й відпустили».

Та очевидно, що головною зброєю, яка насамкінець знищила більшовицьку державу, були все-таки не дюбель-пістолети й не «Маузер». «СРСР упав не від зброї – від комуністичної брехні. Вона добивала й прорадянські режими, що поширилися світом. Звинуватили в усьому Ґорбачова, але він тут ні до чого – система настільки прогнила, що її ніхто не врятував би».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено