Історія

  ▪   Алла Лазарева

Місія генерала Табуї

100 років тому перше французьке політичне представництво в Україні проіснувало кілька місяців
Матеріал друкованого видання
№ 38 (566)
від 20 вересня

Одразу після більшовицького заколоту 1917 року, у період проголошення та становлення УНР, Франція відрядила до України свого офіційного представника. Ним став герой Першої світової війни генерал Жорж-Антуан-Марі Табуї, чий підрозділ був першим, що захопив у серпні 1914-го прапор нападника. Спогади генерала про перебування в Україні під назвою «Як я став комісаром Французької Республіки» вийшли друком у 1931-му.


Дипломатична місія Табуї розпочалася в жовтні 1917-го, коли генералові через Англію, Норвегію, Швецію, Фінляндію, Петроград, пересідаючи з корабля на корабель та з потяга на потяг, врешті вдалося дістатися Кам’янця-Подільського. «У той час українці не казали про незалежність, лише про автономію, — згадує Табуї. — Велися розмови про конфедерацію слов’янських народів, про можливу реорганізацію імперії на федеральній основі... Восени 1917 року українські лідери ще сподівалися домовитися з російськими демократами».
Спостережливий та уважний, дотепний та проникливий, Табуї не приховував у своїх спогадах ані симпатії до української боротьби за право мати власну державу, ані антипатії до більшовиків. Його нотатки сповнені теплої іронії та влучних узагальнень. За кілька місяців спочатку в Бердичеві, а згодом у Києві він зумів прояснити для себе основні віхи української історії, зацікавитися українською культурою, полюбити спів, зрозуміти «економічний потенціал багатого на зерно та метали, цукор та вугілля краю».

Парижу була цікава українська армія лише тактично, як протидія більшовикам. Натомість Франція залишалася союзником Росії, тому набагато активніше підтримувала Добровольчу армію генерала Дєнікіна, ніж українців


«Це чудово — опинитися французьким королем у Києві», — зізнавався генерал. У ті часи на київських пагорбах існувала «маленька французька колонія» з власним військовим госпіталем і табором авіаторів, що стояв на лівому березі Дніпра, у Дарниці. Генерал Табуї не раз висловлював захоплення «давнім народом, що прагне свободи та має смак до величі». Натомість тодішні українські політичні партії не справили на французького посланця враження структурованих формацій. «Багато розмов, крику, галасу, виступів, але нічого практичного, — пише він про військовий та політичний з’їзд 20 жовтня (2 листопада) 1917 року, де ідея цілковитої незалежності від Москви не знайшла достатньої кількості прихильників. — Самі розмови, але немає дії». Табуї звертає увагу на очевидну суперечливість гасел і символів, що набули популярності: «Весь Київ у жовто-блакитних прапорах, але скрізь чути гасла «Хай живе інтернаціоналізм!».  


Спілкуючись із керівництвом УНР, але також із представниками Великої Британії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Сербії, Угорщини, Табуї констатує у своєму щоденнику, як день за днем разом зі змінами політичної ситуації в Росії та насамперед з активним просуванням більшовицьких військ на південь в українських політичних партіях визрівала ідея державного суверенітету. «Жорстокість Петрограда та Москви багато зробили для того, щоб підштовхнути Україну до ідеї повної незалежності», — писав Табуї.

 

Читайте також: “Це крик вільної людини, що вмирає”


«Так багато українців, які не знали, що вони ними є, і так багато тих, хто назвався українцем, хоч ним не народився», — зауважує французький генерал у жовтні 1917-го, а ніби вчора. Він багато розмірковує над тим, чому ідея остаточного відокремлення від Москви не бачилася правомірною «навіть в очах найзатятіших українських патріотів». Чимало тодішніх політиків, свідчить Жорж Табуї, вірили, що якби до влади в Росії прийшли «хороші» росіяни з демократичними переконаннями, то федерація з ними цілком могла б відбутися. Поведінка більшовиків, щойно вони захопили Петроград, вразила багатьох. «Ніхто не передбачав ані більшовицької навали, ані її наслідків», — пише Табуї.


Французький генерал розповідає, що керівництво УНР в особі Петлюри звернулося до Парижа по допомогу в організації нової армії. Потрібно було все — від матеріального забезпечення та зброї до інструкторів. Але уряд Жоржа Клемонсо не поспішав відповідати на цей запит. «Я перебуваю в делікатному становищі, — зізнається генерал Табуї. — Політично, хай там як, я перебуваю в Росії, а росіяни не хочуть незалежної України. Вони вважають українців «продуктом австрійської пропаганди», що покликаний зруйнувати російський блок». Парижу була цікава українська армія лише тактично, як протидія більшовикам. Натомість Франція залишалася союзником Росії згідно із зобов’язаннями членства в Антанті, тому набагато активніше підтримувала Добровольчу армію генерала Дєнікіна, ніж українців. Генерал Табуї отримує інструкцію, згідно з якою йому рекомендовано зберігати «повний нейтралітет стосовно внутрішнього конфлікту».


«Я ще не визначився, але маю бажання вірити українцям», — цитує французький генерал сторінки власного щоденника. «Українці, згідно з останніми новинами, перетворилися на відданих адептів антибільшовизму», — пише він 29 жовтня, після того як Червона армія зайшла до Києва. «Більшовики вкрали мої літаки та розбомбили мій госпіталь», — скаржиться ще через два дні.

 

Від першої особи. Свої мемуари про перебування в Україні Табуї видав 1931-го


Табуї переповідає, як 8 (21) листопада почув про радіограму Лєніна, який вимагав від українців скласти зброю. «Негайно ж, уночі, я відправив свого офіцера, коменданта Ваньо, особисто до Петлюри, щоб поставити три запитання: чи знає він про цю радіограму, чи погоджується на перемир’я та чи виконує український уряд накази Лєніна? — згадує представник Франції. — Комендант Ваньо повернувся через день із відповіддю: «Так, ні, ні». Він був присутній під час проголошення республіки. Його враження від побаченого були позитивними».
«Україна є, можливо, помилкою, може, і небажаною дитиною, але ця дитина вже народилася, у тотальному безладі та посеред суцільних руйнацій, — цитує французький генерал власні записи, зроблені в буремні часи української революції. — Проте бачиться так, що Україна стає сьогодні точкою кристалізації. Отже, допоможемо їй!»


На жаль, настрої та симпатії генерала Табуї не збігалися з позицією французького уряду. Генерал Бертело, командувач французькою місією в Румунії, поставив посланцеві зовсім інші завдання: «Стежити за розвитком України, поєднати її з Доном та Румунією, у такий спосіб тримати в порядку всю Південну Росію — багату територію, що дозволяє продовжувати війну, безкінечно відступаючи, якщо треба, аж до Кавказу». «Мати ресурс, щоб воювати далі, — це єдине, що цікавило союзників», — відверто зізнається генерал.
1 грудня 1917 року прем’єр-міністр Клемансо офіційно доручає Жоржу Табуї роль комісара Французької Республіки. Місія — підтримка українців у боротьбі проти більшовиків, дії на запобігання австрофільським і германофільським настроям, як і надміру незалежницьким прагненням. Відповідний лист — аналог вірчих грамот — він вручив лиш 28 грудня.

 

Читайте також: Дипломатичний фронт 100 років тому


«Українська сторона була засмучена, — читаємо у спогадах. — Вони воліли б мати посла. Але слово «посол» означало б визнання цілковитої незалежності, суверенності Української республіки. Париж вважав це передчасним». Україну визнали де-факто, але не де-юре.


Місія генерала Табуї в Україні закінчилася з двох причин, що майже збіглися в часі. Перша — Брест-Литовська мирна угода з центральними імперіями, ухвалена 9 лютого 1918 року, що дуже розлютила Францію. «Я й досі вважаю, що якби Україна, зберігаючи вірність союзникам, дозволила німцям поневолити, зруйнувати себе, як Бельгія та Сербія, то пізніше, по закінченні війни, вона дістала б аналогічні компенсації, — пише Табуї в 1931-му. — Це могло статися, Україну могли винагородити...»


«З відстані минулих років ми бачимо, що в українців і не було іншого виходу, ніж підписати мир у Брест-Литовську, навіть якщо Симон Петлюра та Олександр Шульгін були проти нього, — вважає історик, директор Української бібліотеки імені Симона Петлюри Ярослава Йосипишин. — Петлюра до останнього сподівався на партнерство з Антантою, на допомогу Україні в здобутті незалежності, але Антанта була зацікавлена у відновленні Російської імперії. Допомога не надійшла і не могла надійти, бо в перспективі Україну незалежною державою не бачили».
Другою об’єктивною причиною припинення дипломатичної місії стало захоплення Києва червоноармійцями. 6 лютого міністр Шульгін звертається до Табуї з проханням про посередництво в переговорах із більшовиками від імені тих іноземців, що опинилися в охопленій війною українській столиці. Але пізно. «Товариш Муравйов став господарем міста, — читаємо в спогадах. — Ось ми й повернулися в Росію. Панують терор, розстріли».


У березні 1918-го з великими пригодами Жорж Табуї прибуває спочатку до Москви, а звіди до Франції. «Я бачив, як відроджується Україна після століть летаргійного сну, — завершує він свій текст. — Я знайшов там друзів, дізнався про минуле цієї дійсно слов’янської, а не азійської країни. Попри суворі слова, які мені випадало казати на адресу українського уряду, я не міг не відчувати поваги до кількох осіб, справді щирих у своєму патріотизмі. Події виявилися потужнішими за енергію кількох людей... Ще не вмерла Україна? Я в це вірю».