Історія

  ▪   Едуард Андрющенко

“Це крик вільної людини, що вмирає”

50 років тому в Польщі сталося перше у Європі політичне самоспалення

Поляк Ришард Сівець, протестуючи проти введення військ у Чехословаччину, спалив себе на очах тисяч людей. Ця акція стала першою у соціалістичному таборі та єдиною, яку зняли на кіноплівку. Проте влада зробила все, щоб люди про неї не дізналися.

 

“Не рятуйте мене”

 

У неділю, 8 вересня 1968 року, на варшавському Стадіоні Десятиліття відбувався фестиваль на честь дожинків — народного свята врожаю. Захід улаштували з розмахом — на трибунах головної арени Польщі зібралися приблизно 100 тисяч людей, серед яких — керівники держави та іноземні гості.

 

О 12-й годині промову оголосив головний гість заходу — лідер правлячої партії Владислав Гомулка. Після цього почалися виступи танцювальних колективів. Раптом частина глядачів замість поля спрямувала свої погляди на сектор № 13 — там почалася незрозуміла метушня.

 

Читайте також: Людина-смолоскип

 

Виявилося, що на трибуні палав якийсь чоловік. Оточуючі кинулися в різні боки. Міліціонери, що чергували в секторі, намагалися ганчірками загасити вогонь. Але марно — очевидно, горіла якась легкозаймиста рідина. Потерпілий чомусь відштовхував тих, хто силився йому допомогти, здіймав догори руки та щось кричав. Через гучну музику лише ті, хто стояв поруч, почули його слова: “Хай живе вільна Польща! Це крик вільної людини, що вмирає! Не рятуйте мене — дивіться, що у папці”.

 

На полі — танці, а на трибуні горить людина. EAST NEWS

 

Побачити зміст папки, яка була у чоловіка з собою, ніхто не встиг — її забрали працівники Служби безпеки (польський аналог КГБ). Вони нарешті загасили вогонь та оточили чоловіка, який, попри страшні опіки, залишився живий. Стоячи на трибуні вже без сорочки, він продовжував вигукувати гасла.

 

Instytut Pamięci Narodowej.

 

Правоохоронці почали силою виводити невідомого з трибуни, хапаючи за обпечене тіло. Машиною Служби безпеки чоловіка доставили до найближчої лікарні.

 

 

Випадковим свідкам ніхто нічого не пояснював, тому серед відвідувачів фестивалю почали поширюватися різні чутки. Хтось сказав, що це був божевільний, хтось — що якийсь п’яний курив цигарку та водночас пив принесену з собою горілку, яка і зайнялася. Ті ж, хто бачив усе зблизька, розуміли: чоловік підпалив себе сам.

 

Свято тривало — попри інцидент його навіть не призупинили.

 

Оскільки на стадіоні було чимало камер, на кількох фото- та кіноплівках лишилися кадри з людиною, що горить. Але, звичайно, тоді не було й мови про те, що вони потраплять на сторінки газет або екрани телевізорів. Одні співробітники СБ самі робили оперативну зйомку, інші повідбирали плівки у випадкових свідків.

 

Читайте також: У Сімферополі кримськотатарський активіст намагався здійснити акт самопідпалу

 

Чому він це зробив?

 

На місці працівники СБ знайшли, окрім іншого, паспорт чоловіка, який підпалив себе. Тепер вони знали, що це був 59-річний Ришард Сівець із Перемишля. Серед його речей були також пляшки з-під розчинника та запальничка. А в тій самій папці, зазирнути в яку просив потерпілий, лежав польський прапор із написом “За нашу і вашу свободу. Честь і Батьківщина”. А ще — 29 (за іншими документами — 24) листівок з машинописним текстом, що починалися словами “Протестую проти нічим не спровокованої агресії проти братньої Чехословаччини”, а завершувалися фразою “Гину за те, аби не загинула воля!”.

 

Приблизно двома тижнями раніше до Чехословаччини вторглися війська СРСР та союзників (зокрема Польської народної республіки), щоб силою припинити демократичні зміни в цій країні, відомі як Празька весна.

 

Тепер у спецслужби не лишалося сумнівів: це самоспалення із політичних мотивів. П’ятьма роками раніше у Південному В'єтнамі на знак протесту проти переслідувань буддистів спалив себе монах Тхіть Куанг Дик. Фото його смерті стало одним із найвідоміших знімків десятиліття.

 

Malcolm Browne — AP

 

Почалася ціла хвиля таких актів — переважно у тому ж таки Південному В’єтнамі, а також Індії та США. Сівець був першим, хто спалив себе з політичних міркувань не тільки у країнах  соцтабору, а й у всій Європі. Преса комуністичних держав любила згадувати історію Тхіть Куанг Дика як доказ тотальної несправедливості капіталістичного світу (до якого належав Південний В'єтнам). А от про те, що сталося на Стадіоні Десятиліття, широкому загалу в самій Польщі та за її межами знати було не варто. Про це мала подбати Служба безпеки.

 

Того ж дня, коли Ришард Сівець підпалив себе, проти нього порушили кримінальну справу за поширення листівок, що “містять хибні відомості про суспільно-політичну ситуацію в Польській народній республіці та можуть викликати публічне занепокоєння”. А в Перемишлі оперативники влаштували три обшуки: вдома у Сівця, у ще одному будинку, що належав родині, а також на робочому місці чоловіка на невеликому місцевому винзаводі. Удома знайшли машинку, на якій були надруковані листівки, а на роботі — “антидержавні” записи Ришарда.  

 

Постанова про порушення кримінальної справи проти Ришарда Сівця.

  

Наступного ранку до будинку родини Сівець прийшла їхня знайома. Напередодні жінка їздила до Варшави одним потягом із Ришардом — теж на дожинки. Чоловік попросив її після повернення в Перемишль передати листа його дружині Марії — сам, мовляв, хоче лишитися у столиці в брата. Коли жінка принесла листа, Марії вдома не було — і вона лишила його у дверях. Звідти конверт забрали працівники спецслужби.

 

У прощальному листі Ришард просив “кохану Марисю” не плакати, вибачався та запевняв, що не міг учинити інакше.

“Я відчуваю себе так добре, я відчуваю такий внутрішній спокій, як ніколи в моєму житті! Шановні діти, не дражніть маму, вчіться, тому що це ваше найбільше ваше завдання на цей момент. Нехай Бог піклується про вас. Цілую, ваш батько”, — звертався до рідних Сівець.

 

Текст прощального листу Сівця до рідних. Фрагмент повідомлення Служби Безпеки.

 

Листа Марії не повернули. Вона взагалі досі не знала, що сталося. Причину вчорашнього обшуку їй ніяк не пояснили.

 

Від самого початку у СБ вважали, що Сівець — психічно хворий. Однак увагу психіатрів він ніколи не привертав. З часом слідчі отримали більше інформації про фігуранта кримінальної справи.

 

У дитинстві, після смерті батька, він разом із матір’ю переїхав із рідної Дембиці до Львова. Тут Сівець закінчив школу та грав у складі хокейної команди “Чарні”. В Університеті Яна Казимира (нині ЛНУ ім. І. Франка) отримав диплом магістра філософії. У 27 років переїхав до Перемишля.

 

Студент Ришард Сівець (праворуч) у Львові, 1920-30-ті.

 

Під час Другої Світової війни Ришард Сівець якийсь час перебував у лавах Армії Крайової. Після війни відмовився працювати вчителем — щоб не брати участі у комуністичному вихованні дітей. Натомість разом із партнером він став власником виробництва вина й медовухи. Після того, як комуністична влада націоналізувала підприємство, Сівець лишився на ньому, працюючи юристом та головним бухгалтером. Мав власну ферму, де вирощував курчат та квіти на продаж.

 

Ришард та Марія Сівець, 1945.

 

Ришард і Марія Сівець мали п’ятеро дітей. Чоловік був палким католиком, мав велику бібліотеку, займався спортом. Родина жила у трикімнатній квартирі. Оперативники після обшуку відзначали: інтер'єр помешкання свідчить до те, що його власник — заможна людина.  

 

У поле зору СБ Ришард та його родичі жодного разу не потрапляли. Хоча, як з’ясувалося, чоловік не визнавав прорадянський режим у Польщі. Відкриттям для спецслужби стало й те, що він тривалий час друкував антивладні листівки, які підписував псевдонімом Ян Поляк. Чоловіку допомагала донька Єлизавета — розкидала листівки по поштових скриньках.

 

За словами Марії, останнім часом її чоловік говорив тільки про політику та дуже емоційно сприймав усе, що відбувається навколо. Його глибоко вразило придушення польських протестів у березні 1968-го. А вторгнення у Чехословаччину в серпні, очевидно, стало “останньою краплею”, після якої він наважився на свою страшну акцію.

 

Слідство з’ясувало, що самоспалення не було спонтанним. Сівець ретельно готувався до нього — написав заповіт (до якого, окрім майнових питань, увійшли життєві поради дітям), придбав усе необхідне, заздалегідь подбав про поїздку на фестиваль. Пішов до фотографа та зробив прощальний знімок для рідних. Він навіть занотував покроковий план своєї акції — ці записи пізніше теж знайшли.

 

Знімок, який Ришард Сівець зробив перед останньою поїздкою до Варшави. Родина забрала фото у автора, коли Сівець вже помер.

 

Смерть, забуття та пам’ять

 

А тим часом Сівець перебував у лікарні варшавського району Прага.

 

“Доктор Потоцький проінформував мене, що стан хворого дуже важкий. Лікарі, що оглядали хворого, не мають жодних сподівань, що Р. Сівець буде жити. Для цілого колективу лікарів незрозумілим є факт, що хворий з такими сильними опіками (80-85% поверхні тіла спалено) ще живий”,  — доповідав 10 вересня (тобто через 2 дні після самоспалення) працівник СБ.

 

Щоб інформація про самоспалення не поширювалася, Сівця тримали в окремій палаті. “Люди в штатському” проінструктували лікарів: про “особливого” пацієнта нікому не казати (навіть колегам з інших відділень, які нічого не знали), уважно дивитися, хто до нього йде (і негайно телефонувати їм), ніяких журналістів не пускати. Співробітник Служби безпеки зустрів у лікарні Марію Сівець. Він представився лікарем, розпитав у жінки про Ришарда та наказав мовчати. Співрозмовниця запевнила, що навіть діти не знають про долю батька.

 

Незрозуміло, звідки в таких умовах у Сівця в палаті взявся диктофон, але він записав на плівку свою останню промову. Серед іншого він заявив: “Гину для того, щоб загинула брехня, загинула ненависть і загинув терор. Не відчуваю жодного болю, і не відчував болю весь цей час”. Запис одразу потратив до СБ.

 

Повідомлення СБ з  останньою промовою Сівця.

 

12 вересня Ришард Сівець помер. Кримінальну справу проти нього було закрито місяць потому.

 

Служба безпеки своє завдання виконала — голос Ришарда Сівця на деякий час так і лишився непочутим. Деякі мешканці Варшави щось чули про чоловіка, який спалив себе на дожинках — але здебільшого схилялися до того, що це був божевільний.

 

Учинок Сівця був першим у соцтаборі, але не останнім. Два місяці потому, 5 листопада 1968 року, на київському Хрещатику, виступаючи проти радянської влади, русифікації та вторгнення в Чехословаччину, підпалив себе українець Василь Макух. Самоспалення чеського студента Яна Палаха у Празі, що сталося в січні наступного року, викликало цілу низку таких акцій у країнах “народної демократії”. Про Палаха написали ЗМІ різних країн світу — і деякі з них мимохідь уперше згадали історію Ришарда Сівця. Інформація, яка дійшла до західних видань, була неточною, журналісти навіть не знали імені поляка.

 

Про трагічну подію на Стадіоні Десятиліття більшість поляків дізналася вже після падіння комуністичного режиму. Документи справи Сівця були розсекречені. Його дружина 22 роки потому змогла прочитати лист чоловіка, перехоплений Службою безпеки. З архіву дістали відео та фото самоспалення. Ришарда Сівця посмертно нагородили польськими та чеськими орденами, його ім'я мають вулиці у Варшаві та Празі. Арену, на який у 1968-му відзначали дожинки, було знесено — на її місці постав Національний Стадіон. На вході до нього глядачів зустрічає обеліск пам’яті Сівця.

 

 

Цей матеріал з'явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху — "Deconstruction. Aрхіви КҐБ для медіа", що став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.


У статті використані документи архіву Інституту національної пам'яті Польщі та фото з сайту ryszardsiwiec.com.