Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 травня, 2011   ▪   Галина Гордієнко   ▪   Версія для друку

Пасинки перемоги

Після закінчення війни солдати-інваліди були ізольовані від стороннього ока
Матеріал друкованого видання
№ 18 (183)
від 5 травня, 2011
Пасинки перемоги

На сьогодні все ще мало відомо про ціну перемоги для українців. Донедавна бракувало навіть точних даних про кількість інвалідів війни в УРСР після капітуляції нацистської Німеччини. Як жила саме ця частина фронтовиків у нелегкий повоєнний час, відомо хіба що з нечисленних похмурих спогадів очевидців. Однак сьогодні відтворити умови життя цих людей дають змогу архівні документи.

«Заплановані» інваліди

Радянський уряд ретельно готувався до збройного конфлікту з Німеччиною. Зайвим підтвердженням тому є унормування порядку грошових виплат інвалідам війни. 16 липня 1940 року Раднарком СРСР ухвалив постанову №1269 «Про пенсії військовослужбовцям рядового і молодшого начальницького складу строкової служби та їхнім сім’ям»». Послідовників Віктора Суворова, може, зацікавила б дата прийняття ще одного документа, що регламентував соціальне забезпечення покалічених військових. Ідеться про постанову РНК СРСР №1474 «Про пенсії та допомоги особам вищого, старшого і середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби та їхнім сім’ям». Постанова про виплати майбутнім інвалідам із генеральськими та офіцерськими званнями ухвалена сталінським урядом 5 червня 1941-го.

Статус інваліда Вітчизняної війни надавали і скасовували лікарсько-трудові експертні комісії (ЛТЕКи). Фронтовик міг не тільки отримати його, а й утратити після чергового переогляду в інстанції районного або міського рівня. Несподівано великий потік покалічених військових у перші роки війни змусив владу уважніше придивитися до відповідної категорії. Партфункціонери дійшли висновку, що вона «застаріла», а інвалід ВВВ куди інтенсивніше пристосовується до життя, ніж, наприклад, інвалід праці. Нові експертні підходи втілились у «Положення про ЛТЕК» від 5 грудня 1942 року, яке суттєво обмежувало можливості надання відповідного статусу фронтовикам. Досить згадати вимогу до інвалідів Вітчизняної війни ІІ і ІІІ груп щокварталу проходити переогляд у ЛТЕКах. Якщо ж фронтовик не з’являвся на огляд, це давало привід соцзабезові знімати його з інвалідності й пенсійного забезпечення.

Привид голоду влітку 1946року змусив багатьох солдатів Другої світової, які мали серйозні ушкодження або захворіли від бойових ран уже після війни, піти до соцзабезів із надією отримати інвалідність і незначну, але стабільну пенсійну допомогу. Як наслідок – у республіці побільшало неповносправних громадян на місцевому обліку. У вересні 1946-го на їхнє утримання знадобилося 628 тис. крб. Бюджет Мінсоцзабезпечення УРСР виявився не готовим до цього. Тієї самої осені сталінське керівництво в умовах поширення голоду ухвалює постанови щодо тотальної економії грошових, матеріальних ресурсів і, насамперед, хліба. В такій ситуації домогтися від Москви більшого фінансування фонду пенсійного забезпечення інвалідів-фронтовиків було для партійно-урядового керівництва УРСР неможливим, а старання зробити це – небезпечним.

Вихід із ситуації знайшли «геніально» простий: не можна примножити фонд – скоротімо кількість ветеранів, які перебувають на обліку, щоб не платити їм пенсії. Політбюро ЦК КП(б)У встановило, що ЛТЕКи «завищували» групу інвалідності, а то й давали її «здоровим» фронтовикам. Хитромудрий хід не викликав заперечень у Кремлі.

Для успіху «операції» керівництво республіки швидко провело грандіозну кадрову чистку органів соціального забезпечення і складу комісій. Новопризначених завідувачів районних та міських соцзабезів включили до партноменклатури. Соцзабезівці й лікарі-експерти отримали відповідні настанови. МСЗ УРСР ініціювало масовий позачерговий переогляд інвалідів у ЛТЕКах. Упродовж 1946–1948 років цей статус утратили понад 171 тис. фронтовиків. Трохи не третина всіх його носіїв у повоєнній Україні.

Фронтовиків – до праці!

Пенсія інваліда рядового складу в перші роки по війні була невисока (в середньому 147 крб). До того ж неповносправні учасники бойових дій, які мешкали на селі, отримували пенсії на 20% менші, ніж у містах. Від 1948 року навіть ті мізерні 115 крб колгоспникам-інвалідам війни ІІІ групи видавати перестали, а грошову виплату міським жителям із таким самим статусом переклали на фонди соціального страхування підприємств, які здебільшого не мали для цього коштів.

До грудня 1947 року пенсія інваліда Вітчизняної війни була певною мірою захищена від інфляції картковою системою. Це давало змогу купувати продукти за «пайкову», найнижчу ціну. Але основна частина фронтовиків мусила придбавати за свою пенсію найнеобхідніше на ринку. Вартість харчових продуктів на особу більш ніж удесятеро перевищувала місячну пенсію. Неповносправний та його родина потребували ще й інших товарів. Зокрема, чоботи на ринку коштували 3 тис. крб.

Що ж до працевлаштування покалічених військових, то партійно-урядове керівництво України виявило тут більше ініціативи, ніж у питанні пенсійного забезпечення. 95% інвалідів Вітчизняної війни 1949 року працювали. Навіть 35% тяжко травмованих представників І групи отримали робоче місце. Економіка СРСР майже завжди відчувала дефіцит робочої сили. А після великих людських утрат у Другу світову потреба в робочих руках зросла в кілька разів. Тож соцзабези не завжди рахувалися з бажаннями фронтовиків. Близько чверті інвалідів, які працювали, отримали малокваліфіковану роботу із зарплатою, нижчою, ніж вони мали до ушкодження. Інвалід Вітчизняної війни ІІІ групи, який відмовлявся працевлаштовуватися на місце, запропоноване соцзабезом, утрачав статус і відповідно пенсію. Про поліпшення умов праці для покаліченого, скорочення робочого часу чи підвищення розцінок за вироблену ним продукцію не йшлося.

«Кому война, а кому мать родна!»

Найбільшим дефіцитом після Другої світової, окрім продуктів, залишались одяг і взуття. Ситуацію рятували так звані американські й канадські «подарунки». Цю безоплатну допомогу країн-союзників розподіляли через соцзабези. Архівні документи показують, як на центральних міністерських та обласних соцзабезівських базах починався процес цинічного розтринькування якісного закордонного одягу та взуття «потрібним» людям із місцевого партійного, радянського й комсомольського активу. Ось типовий факт. Дружина одного львівського керівника управління НКВС за кілька відвідин бази місцевого облсоцзабезу відібрала собі близько 70 предметів одягу та взуття, серед яких було 14 жіночих пальт. Навіть сьогодні вражають запити цієї високоповажної пані.

Потім закордонні речі проходили «сито» районного рівня, і тільки після цього їх видавали частині інвалідів війни. Але й тут не все було гаразд. Часто одяг і взуття понад норму отримували крикуни та нахаби, які вміли грюкати милицями по столу, кричати й погрожувати. Скромні й тихі ветерани залишалися ні з чим. Звичайно, не забували про свої потреби й деякі керівники районних та міських соцзабезів.

Змушені до жебрацтва

Більшість інвалідів у неймовірно складних матеріальних умовах повоєнної України виявили силу духу, зберегли людську гідність і солдатську честь. Однак чимало тяжко травмованих, покинутих родинами й духовно надломлених ветеранів долучились до спільноти жебраків. Явище старцівства серед неповносправних фронтовиків вимушені були визнати навіть партфункціонери. Знав про це й Микита Хрущов (тоді перший секретар ЦК КП(б)У). Із жебрацтвом почали «безкомпромісну боротьбу». Щоправда, долали наслідки, а не причини. Вже у другій половині 1945 року Хрущов віддав усний наказ голові Республіканської комісії сприяння інвалідам Вітчизняної війни офіцерського складу спільно з міліцією провести спеціальні рейди базарами Києва та інших міст України для виявлення покалічених громадян, які жебрають. Далі їх забирали з ринків і відсилали до інтернатів для інвалідів Вітчизняної війни або до будинків інвалідів. Перед відправкою затриманих групували по кількасот в одному місці, яке ретельно охороняли від небажаних свідків. Дехто, випадково опинившись у заборонених точках, назавжди запам’ятав моторошну картину цієї маси людських обрубків, які кричали, плакали, обурювалися, проклинали.

Учорашніх жебраків-інвалідів війни намагались якось прилаштувати в житті. Але невдовзі на вулицях міст, залізничних станціях та базарах знову з’являлися старці у військовій формі з орденами. «Зачистки» повторювалися знову. Звідси й враження, що інваліди війни, котрі жебрали, «зникли з вулиць в один момент». Архівні документи вказують на те, що проблема існувала впродовж усіх повоєнних років.

Чи могла держава суттєво поліпшити становище покалічених творців перемоги в ті важкі часи? Сьогодні ми знаємо, що не тільки могла, а й зобов’язана була це зробити. Однак непомірно великі матеріальні, фінансові й людські ресурси сталінське керівництво спрямовувало на інше – на розбудову військової могутності Країни Рад задля амбітної мети поширення соціалізму в усьому світі.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як Польщі вдалось уникнути обсягів тіньової економіки, з якими зіткнулись Україна та інші колишні республіки СРСР
    11 грудня, Ольга Ворожбит
  • Нелегальний бізнес має у Франції досить спокійне життя
    11 грудня, Алла Лазарева
  • Ось уже два з половиною роки триває конфлікт на Донбасі, і весь цей час сотні тисяч людей живуть за межами своєї малої батьківщини, бо були змушені поїхати з Донецька.
    11 грудня, Станіслав Васін
  • Корупційні скандали не рідкість і для деяких країн-членів ЄС, особливо, для тих, хто приєднався до спільноти після тривалого перебування в орбіті СРСР.
    10 грудня, Ольга Ворожбит
  • Ліберали намагаються уникнути поразки, підтримуючи протекціонізм і посилення прикордонних режимів
    10 грудня, The Economist
  • Перший російський військовий, якого я побачила, був майже точною копією президента своєї держави. Невисокий, з типовою зовнішністю, усміхнений, але абсолютно холодний до всього, що не стосувалося безпосередньо його. Зовнішність прекрасно підійшла б для розвідника: типовий чоловік між 30 та 40 роками, швидше худорлявий, без виразних ознак ані в рисах обличчя, ані в мові.
    10 грудня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено