Історія

  ▪   Ігор Лосєв

Як будували «Малоанглію»

Фото: REUTERS
У чому подібність колоніального й постколоніального стану України та Ірландії
Матеріал друкованого видання
№ 34 (562)
від 22 серпня

У вітчизняному науковому та політичному просторі не припиняються дискусії щодо статусу України в Російській імперії та Радянському Союзі. Вона була колонією, протекторатом чи органічною територією імперії на кшталт Тамбовщини, Рязанщини, Саратовщини? Вітчизняні історики радянської школи або радянського гарту однозначно заперечують колоніальність України. Проте не дуже поспішають пояснити, а чим тоді, якщо не колонією, була ця країна кілька останніх століть свого існування. Хоча знаходилися й ті, хто без вагань оголошував Україну принаймні економічною колонією союзного центру, як це в ранньорадянський період зробив український економіст Михайло Волобуєв. Тоді він став мало не засновником вітчизняного економічного націоналізму, а в лексиконі чекістів і партійних інквізиторів з’явилося поняття «волобуєвщина».
Так уже склалося, що колоніями звикли називати залежні території, які географічно віддалені від метрополії, заселені геть іншим у расовому розумінні населенням, котре належить до чужої цивілізації. Отже, така собі «заморська територія», незнайома й екзотична. Тривалий час у багатьох європейських країнах функціонували «крамниці колоніальних товарів», де «колоніальний» було синонімом до слів «незвичайний», «екзотичний». Ось чому й досі в підсвідомості дослідників панує схема, що колоніалізм там, де білий гнобить чорного, де є расові відмінності між колонізатором і колонізованим. А якщо такого кольорового розподілу не було, то яка це колонія? Однак цим підходом науковці самі заганяють себе до фактологічної та методологічної пастки. Спираючись на такі уявлення, вони будуть змушені заперечувати колоніальність британських залежних територій у Північній Америці. Адже тут не лише расових, а незрідка й етнічних відмінностей практично не було. Чи дуже відрізнявся етнічно Джон Сміт із Бостона або Філадельфії від Джона Сміта з Манчестера або Ліверпуля? Тоді цим науковцям доведеться навіть війну за незалежність північноамериканських колоній Британії визнати таким собі заколотом сепаратистів.


Колоніальність пов’язана передусім з економічним визиском певної території та її населенням, із чужоземним політичним пануванням, із нав’язуванням тубільцям чужої їм ідентичності (але й це буває не завжди), мови, культури, інколи релігії. Расовий чинник тут факультативний: він може бути, але його може й не бути.

 

Читайте також: Уникнути ірландизації


До речі, расизм побутового штибу панував переважно в колоніях протестантських європейських держав (Британія, Нідерланди), де перемогли специфічні релігійні уявлення про спілкування людських рас. Римо-католики (Іспанія, Португалія, Франція) часто тим чинником нехтували, не відмовляючись від власної участі в процесах збільшення кількості мулатів і метисів у колоніях.


Прихильники неколоніальності України в Росії та СРСР як аргумент наводять факт широкої участі етнічних українців у різних формах управління імперіями, їхньої представленості в істеблішменті цих утворень. Але таке траплялося також в інших колоніальних імперіях і залежало від особистих «кондицій» фігурантів (освітніх, фахових, відданості імперії тощо). Досить згадати кар’єру нащадка імператорів індіанців-інків Ґарсіласо де ла Вега, який став державним діячем Іспанії та великим іспанським поетом, а були ще вихідці з Філіппін, Куби, Мексики...

Колоніальність пов’язана передусім з економічним визиском певної території з її населенням, із чужоземним політичним пануванням, із нав’язуванням тубільцям чужої їм ідентичності (але й це буває не завжди), мови, культури, інколи релігії. Расовий чинник тут факультативний: він може бути, але його може й не бути


Ірландці зробили чималий внесок до скарбниці англомовної літератури, брали активну участь у політичному житті Британії, у розбудові Британської імперії, чимало ірландців належало до елітних формувань британської армії. Однак це нічого не змінювало в колоніальному становищі Ірландії. Усталені традиційні концепції колоніалізму справді дещо зазнають конфузу, коли йдеться про «білі» колонії, такі як Ірландія, Північна Америка, Україна тощо. Адже тут білими є і колонізатори, і колонізовані. Цікаво, що засновники марксизму називали Ірландію «першою колонією Британії». Вони також вважали, що чимало найгірших рис британської колоніальної системи сформувалися в ірландському Пейлі. Пейл — це первинна територія, основа й початок англійської колоніальної експансії в Ірландії. Як пояснює історик Джон Маккормак: «У 1494 році парламент, якій зібрався в Дрогеді на чолі з намісником Пойнінґсом, постановив, що територія, яка залишається під контролем Англії, має бути оточена подвійним двометровим ровом із боку, «що межує з ірландцями». Це означало спорудити два рови з високим валом між ними. Метою того будівництва було перешкодити крадіжкам худоби, а не створити неприступний захист… Та територія дістала назву «Пейл». (Слово «пейл» походить від латинського «стовп».) Після того як франко-нормани, що в ХІ столітті захопили Англію, заходилися колонізувати Ірландію, туди ринули хвилі англійських поселенців-колонізаторів. Можна сказати, що Англія скористалася результатом зусиль норманів. Проте англійці в Ірландії в цей період мали слабкий асиміляційний ресурс і незрідка самі асимільовувалися в кельтському середовищі, одружувалися з ірландськими жінками, переймали ірландську мову, одяг та культуру, себто ставали ірландцями.


Однак населення Пейлу, цитаделі Англії в Ірландії, залишалося відданим Лондону. Загалом він мав близько 50 км у довжину і 30 км у ширину. Загроза асиміляції самих англійців стривожила провідників колонізації, тому в 1367-му було затверджено «Статут Кілкенні», згідно з яким у будь-якого англійця, що брав собі ірландське ім’я, розмовляв ірландською мовою, носив місцевий одяг, конфісковували всі землі, а його самого могли посадити у в’язницю. Колонізатор повинен асимільовувати, а не розчинятися в корінному населенні. «Статут Кілкенні» чітко про це нагадував, мовляв: ви що, хлопці, забули, для чого вас сюди відправили?


Самим ірландцям забороняли розмовляти ірландською, а англійським колоністам — слухати ірландських бардів, дударів та казкарів. Колоніальна влада намагалася якомога швидше стерти етнічні відмінності між своїм і чужим населенням. Від 1447 року кожен в Ірландії мав голити верхню губу, інакше вважався «ірландським зловмисником». У 1565-му вийшов наказ про те, що кожен ірландець мусить голитися та одягатися, як англієць, узяти англійське прізвище, в основі якого, наприклад, може бути назва міста (Саттон, Трім), колір (Браун, Блек) чи вид діяльності (Сміт, Карпентер).

 

Читайте також: З окупації по українську мову


Не можна сказати, що всі процеси надто принципово відрізнялися від тих, які переживала Україна від 1654 до 1917 років: переформатування місцевої аристократії, приплив колоніалістів (за заохоченням із боку імперської влади), етнокультурні обмеження населення, ворожа політика щодо мови тубільців і таке інше.


Англійському королеві Джеймсу І вдалося ґрунтовно колонізувати частину Ірландії англійцями й шотландцями-протестантами, перетворивши ту частину на криваву й болісну проблему для ірландців. Мова про Ольстер. Ольстерську проблему не розв’язано й дотепер. Найуспішнішою англійська колонізація була за часів Кромвеля, бо практично всі земельні угіддя Ірландії було взято під контроль завойовників. Дві третини землі дісталося протестантам (абсолютна меншість в Ірландії), а тільки одна третина — католикам (абсолютна більшість населення).
На теренах Ірландії відбувалися війни між різними англійськими політичними рухами. Зокрема, коли точилися бої між військами двох претендентів на англійський престол Вільгельма Оранського та Якова ІІ, полководець останнього жорстоко розправився з мирним населенням обложеного міста. Тоді Яків ІІ розлючено прокоментував дії свого генерала: «Так міг учинити лише дикий москаль!». Добра репутація була в наших сусідів ще в ХVII столітті. «Кишеньковий» парламент Ірландії, сформований майже виключно з колонізаторів, невпинно штампував закони, спрямовані проти етнічних ірландців. Їх доповнювали постановами. Ось найважливіші з них зразка 1695-го та 1697-го:


1. Учителям-католикам заборонено викладати в школах.
2. Католики мають здати всю зброю.
3. Якщо католик мав дорогого коня, то мусив його віддати протестанту, який запропонує за нього хоча б £5.
4. Католицьке духовенство повинне покинути Ірландію до 1 травня 1698-го.
5. Будь-який католицький священик, який прибуде до країни, має бути страчений.
6. Католикам заборонено подорожувати за більш ніж 5 км від дому й звертатися до суду.

 

Ці заходи призвели до того, що ірландці почали ігнорувати взагалі всі англійські закони, країна переживала постійні повстання.


До ХVIII століття в Ірландії сформувалася специфічна група населення. То були англо-ірландці (до яких належали й колонізатори, що були вихідцями з Шотландії), які прагнули великого ступеня самостійності в усіх внутрішніх справах, автономії від британської корони. Водночас вони ігнорували права та інтереси корінних ірландців приблизно так, як у Північній Америці британські чиновники й білі переселенці разом ігнорували права індіанців, хоча корінні ірландці були на острові в абсолютній більшості.


Справжніми в юридичному сенсі ірландцями англо-шотландські колонізатори-протестанти вважали тільки себе. Моральним лідером цього руху був відомий письменник Джонатан Свіфт. Їм була потрібна, може, і самостійна, але геть позбавлена ірландської мови, культури й віри Ірландія. Вони хотіли, щоб Лондон менше втручався в їхні поточні справи, але в разі потреби захищав їх як частину «англійського світу». У жовтні 1724 року з’явився четвертий лист, що приписували Свіфтові, у якому він обстоював права своєї Ірландії. Лист був адресований «усьому ірландському народу», однак малися на увазі лише англо-шотландські колонізатори, які сварилися зі своєю рідною метрополією. Це дуже своєрідна форма «креольської свідомості», яку доволі точно й докладно описав стосовно України публіцист Микола Рябчук. Така свідомість вельми поширена поміж російського й малоросійського населення України. Воно ще може погодитися на формально незалежний статус російської за мовою, культурою та ментальністю держави, але страшенно боїться фактичної, реальної незалежності української України. Ось і Джонатан Свіфт був патріотом англійської, але ні в якому разі не ірландської Ірландії.

 

Читайте також: Мова освіти — ключовий фактор єдності та безпеки держави


До речі, коли британський прем’єр Вільям Пітт домігся унії Англії з Ірландією та скасування парламенту Ірландії, корінні жителі країни не дуже переймалися долею цього чужого для них колонізаторського законодавчого органу. Хоча суто технічно та акція була пов’язана з насильством, звільненням зі служби незгодних і погрозами. А ще з вакханалією корупції, підкупу й так далі. Хабарі від Британії сягали сум до £15 тис. кожному депутатові. Астрономічні суми на той час. Деякі депутати, отримавши гроші від Лондона, поспішали взяти кошти ще й в опозиції за протилежне голосування. А корінні жителі Зеленого Еріна далі проливали свою кров у численних повстаннях і берегли те, що ще можна було, в асиміляційному казані. Чинником етнічної ідентичності для них була мова (яка зазнала важкого удару під час Великого ірландського голоду 1845-го) і римо-католицька релігія. Ірландці зрештою відродили свою державу, але мову ще ні, і перспективи в цьому не дуже оптимістичні. Виявляється, гинути за національну свободу легше, ніж робити над собою повсякденні зусилля протягом тривалого часу. Проте це вже інша проблема, яка потребує окремого розгляду. А в 1922 році колоніальний період в історії Ірландії закінчився й розпочався постколоніальний. Йому офіційно поклав край прем’єр країни Джон Костелло в 1948-му, коли заявив про проголошення республіки й вихід Ірландії зі складу Британської співдружності націй.
Отже, Ірландія, безперечно, була колонією. Чи є підстави заперечувати схожий стан щодо України?