Історія

  ▪   Віталій Михайловський

Як зустрілися дві Русі

Яке значення для руських земель мала Люблінська унія
Матеріал друкованого видання
№ 33 (561)
від 16 серпня

Держави як живі організми мають свій час народження та час смерті. Створена в Любліні 1 лип­­ня 1569-го Річ Посполита обох народів ішла до цього майже 200 років. Звісно, що погляд на процес об’єднання чи приєднання залежатиме від думки, у якої часто-густо мало спільного з реальними подіями, але для української візії історичної минувшини Люблін став тим місцем, де зустрілися та об’єдналися дві Русі.


Сучасному пересічному читачеві можуть здаватися дивними або навіть наївними складні дебати та демарші, що відбувалися під час люблінського сейму. Тоді литовська делегація на знак протесту (кажучи сучасною мовою) виїхала з міста, а для інкорпорації Волині та Підляшшя, як було занотовано на сторінках щоденника, ловили поодиноких послів від цих земель. Але значення цих подій для української історії важко переоцінити. Уперше після подій середини XIV століття українські землі опинилися в межах одного державного утворення — Польського королівства — та під владою одного володаря — короля. Поділ земель, що відбувся внаслідок утворення Речі Посполитої та передачі Волині, Київщини й Брацлавщини (Східного Поділля) від великого литовського князя Сигізмунда II Августа до польського короля, якого за дивним збігом обставин теж звали Сигізмунд II Август, сформував образ Русі, яка ще тривалий час пізнавала себе в нових межах.

 

Довгий шлях до Любліна


Якщо подивитися на історичні карти XVI століття й землі, що їх сучасні історики маркують як українські, то виникає дивна асоціація. Хто ж до кого приєднувався? Територія українських земель, як новоприєднаних, так і «старих коронних», як-от Руське, Подільське та Белзьке воєводства, значно переважала власне коронні землі Польського королівства. Утім, цим територіям бракувало свого центру, об’єднавшись довкола якого, вони могли б претендувати на окремий статус у Речі Посполитій уже трьох, а не двох народів, і власне ідеї, дов­кола якої вони мали б об’єдна­тися в щось, що сучасні історики назвали б, приміром, Руссю-Україною. До цього дійдуть руки за 100 років, але реалії та голови людей уже в сере­дині XVII століття будуть забиті геть іншими проектами та візіями світу. А щодо центру об’єд­нання, то цим містом теоретично міг би бути Львів — найбільший і найбагатший у корон­­ній Русі. Але в XVI столітті він залишався містом, у якому домінували та вирішували всі важливі справи не русини.

 

Читайте також: Третій зайвий


Дозволю собі ще кілька слів про довгий шлях до Любліна. Останнє державне утворення, що традиційно вважається українським, припинило своє існування в 40-х роках XIV століття. Отруєння в 1340-му Юрія-Болеслава Тройденовича спровокувало тривалу боротьбу за спадщину Галицько-Волинського князівства або, як воно себе йменувало в документах, Руського королівства (Regnum Russiae). Родичі, як-от польський король Казимир III, і сусіди — представники розлогого клану Гедиміновичів, що правили Великим князівством Литовським, — спробували скористатися новим статус-кво. Дов­га суперечка за спадщину, яку можна назвати «столітньою вій­ною» за руські землі, призвела до їх поділу між двома державами. Цей поділ, де умовну північ колишньої держави контролювало Велике князівство Литовське, а південь — Польське королівство, тривав до смерті Казимира III восени 1370 року. Не варто забувати, що сучасний українсько-білоруський кордон певною мірою є спадщиною 1569-го.

Відновлення православної ієрархії в 1620 році та поява київського православного митрополита стали логічним завершенням пошуку свого сакрального й ідейного центру для руської людності Речі Посполитої після уній у Любліні та Бресті


Старі домовленості про успадкування між Казимиром III та угорським королем Людовіком I, у яких одним із положень про спадок були власне руські землі, підключали й Угорське королівство до поширення своєї влади на цій території. З угорської перспективи бачення, це було відновленням «справедливості» ще з першої половини XIII століття, коли в Галичі з перервами сиділи на престолі представники панівної династії Арпадів.


Кризи династій, а саме брак чоловіків у панівних родах у Центрально-Східній Європі, торкну­лися не лише Гедиміновичів. Польське та Угорське королівства змушені були вдаватися до нетипових як на тогочасні реалії механізмів, що гарантували б цілісність держав після смерті своїх королів. Таким механізмом виявилися згоди місцевих еліт визнати доньку Людовіка Ядвігу польським королем, а її одруження з великим князем литовським Ягайлом на 400 років об’єднало спільною долею землі та народи, що населяли простір від Карпатських гір на півдні до Балтійського узбережжя на півночі та від Варти на заході аж за Дніпро на сході.


Упорядкування справ для Ягай­­ла на руських землях після 1386‑го тривало кілька десятиліть, пов’язаних зі змінами лояльності місцевих князів, як у випадку з Коріатовичами на Поділлі; знайденням чи то винайденням відповідного місця в ієрархічній системі для Вітовта, що дало змогу йому з мовчазної згоди короля об’єднати під своєю владою величезну територію в Центрально-Східній Європі; або складними стосунками з рідним братом Свидригайлом.

 

Читайте також: Незалежність мало здобути, треба навчитися бути гідними її


Не одразу українські землі в Польському королівстві дістали повні права, притаманні власне коронним землям. Шлях до визнання як для еліт, так і для міст був тривалим. Лише після поширення норм Єдельнінського привілею в 1434 році на новостворені Руське воєводство з центром у Львові та Подільське в Кам’янці було зрівняно в правах місцеву, здебільшого вже лояльну до Кракова шляхту й залучено її до загальнодержавних справ — участі в коронних з’їздах і вальних сеймах. Громадянська війна всередині Великого князівства Литовського за владу в 1430-х спровокувала посилення відцентрових проектів для окремих частин українських земель на кшталт Київського князівства під владою князів Олельковичів і Волинської землі під владою князя Свидригайла.


Міста, які від середини XIV століття користувалися магдебурзьким правом, мали інший клопіт. Ще довгий час руські (українські) громади в них не могли користуватися самоврядними інструментами. Зокрема, у важливих Львові, Перемишлі, Кам’янці, що мали у своїх мурах чималі громади русинів, але влада в яких була змонополізована вихідцями з німецьких і польських земель.


Об’єднання влади у Великому князівстві Литовському та Польському королівстві під зверхністю молодшого сина Ягайла — Казимира, замирення Свидригайла та відродження на певний час Київського князівства заспокої­ло місцеві еліти. Українські землі від середини XV століття й до унії в Любліні були в дивний спосіб поділені між двома державами, але під владою однією династії Ягеллонів. Цей тривалий поділ проходив між великими етнографічними регіонами Волинь та Галицька Русь і ділив самі регіони між двома державами. Така доля спіткала Поділля, яке після середини 1430-х років було поділене на Західне, або Подільське, воєводство, і на Східне, або Брацлавщину.


Відмінність правових норм і соціальної структури населення від часів поділу й до часів об’єднання в 1569-му витворили цілком різні регіональні спільноти, які мали спільну мову та спільну православну церкву, але поза цим між ними була стіна непорозуміння, що вилилася в називання одне одного «ляхами або поляками», а у відповідь «литвинами». Чи ці регіональні упередження та відторгнення існували й далі по унії? Скидається на те, що так. Певним ефіром, який поєднував їх між собою, була власне Річ Посполита, на сеймах якої вони мали можливість зустрічатися та пізнавати одне одного, і військові підрозділи, де вони несли служби та отримували свій перший досвід соціалізації й усвідомлення чогось більшого, ніж регіональна солідарність.

 

Складна ієрархія  


Зустріч двох пагонів одного стовбура в Любліні в межах Корони Польської дала змогу огорнути під владою короля практично всі українські землі. Поза кордонами Польського королівства залишилися тільки землі на північному сході довкола Чернігова та Новгород-Сіверська, які лише після 1618 року ввійдуть до складу Речі Посполитої.


Кожен з українських регіонів у Речі Посполитій мав свою унікальну історію, що впливала на його місце в ієрархії престижності. Сформований у Любліні порядок розташування сенаторських місць дуже добре ілюструє їхню вагомість у цій системі як на загальнодержавному, так і на власне українському рівні. Могло б видаватися, що старі українські воєводства, такі як Руське, Подільське та Белзьке, передуватимуть новоприєднаним Волинському, Київському та Брацлавському, але еліти цих нових елементів Корони зажадали кращого місця під сонцем, чи пак біля короля.
Сталося так, що першим сенаторським урядом у внутрішньоукраїнській ієрархії став уряд київського воєводи (на момент укладання цього порядку ним був князь Костянтин Василь Острозький (1526–1608), після нього йшов воєвода руський, за ним — одразу воєвода волинський (ним був князь Олександр Чорторийський (1517–1571) та воєвода подільський. На кілька сходинок нижче розташувався воєвода белзький та майже наприкінці воєводського списку — воєвода брацлавський (ним був князь Роман Сангушко (1537–1571). Утворення в 1635-му Чернігівського воєводства помістило його воєводу на самий кінець списку.

 

Читайте також: Спершу свідомість, потім зброя


Таке перемішування старих і нових воєводств стало наслідком компромісу, який полягав у задоволенні претензій як нових воєводств, так і князів, що були воєводами. Сучасні дослідження вкрай мало знають про ієрархію українських земель у складі Великого князівства Литовського перед унією в Любліні. Видається, що більшого значення місцева людність, як шляхетська, так і міщанська, надавала престижу та впливові тієї або тієї родини в межах уявного для тогочасних людей життєвого простору. Останній міг не збігатися з адміністративно-територіальними одиницями, які також були доволі умовними. Та й утворювалися вони в князівстві непослідовно й нерівномірно. Так, Київське воєводство було засноване ще в 1471 році з метою усунення місцевої династії Олельковичів (які були Гедиміновичами, як і Казимир IV).


Своєю чергою, постать князя Костянтина Василя Острозького об’єднувала на момент унії в Любліні два воєводства. Як київський воєвода він був першим урядником у Києві (за відсутності уряду київського старости воєвода очолював гродський суд) та маршалком Волинської землі, уряду, що був головним на Волині від запровадження його в 1450-х. Таке поєднання урядів разом із маєтком і потужним клієнтарним угрупованням робило Острозького першою людиною Русі.


Загалом Волинське воє­­водство завдяки включенню до Корони відкрилося світові. До 1569 року ми мало що знаємо про життя всередині цієї території, адже внаслідок громадянської війни у Великому князівстві Литовському в 1430-х Волинь певний час була уділом Свидригайла та надовго «випала» із загальнодержавних подій. Така герметичність, поєднана зі специфічною структурою, коли на чолі соціальної піраміди стояли князі (а в князівському прошарку були ще й «княжата головні»), зробила Волинське воєводство своєрідним винятком серед усіх українських регіонів, де місце князя чи то з роду Рюриковичів, чи то Гедиміновичів було освячене тривалістю традиції, а їхня першість не підлягала сумніву.

 

Знову разом


Чи відігравав Київ якусь роль у житті українського поспільства до унії в Любліні? Радше ні. Він був столицею Київського воєводства та номінальною столицею Київської митрополії, хоча сам митрополит доволі рідко бував у своїй митрополичій столиці, віддаючи перевагу Новогрудку та Вільну. Статус Києва підкріплювався насамперед сакральними місцями на кшталт Печерського монастиря, де руські князі знаходили свій останній спочинок.


Значення Києва почне докорін­­но змінюватися вже в першій половині XVII століття. Відновлення православної ієрархії в 1620 році та поява київського православного митрополита стали логічним завершенням пошуку свого сакрального й ідейного центру для руської людності Речі Посполитої після уній у Любліні та Бресті. Нереалізованість руського проекту в 1569-му (який ще тоді не визрів) і включення частини православних до орбіти Риму підштовхнули руську еліту до опрацювання свого об’єднавчого проекту.


Парадоксально, але видимим рушієм його стали не так еліти, як козацтво, яке після Хотинської кампанії 1621 року перетворилося на дієвий інструмент у формуванні цього проекту. І тут Києву відводилася ключова об’єднавча роль.

 

Читайте також: Без 1933-го не було б 2014-го


Якщо ми перенесемо свою увагу на іншу Русь, ту, яка ще від середини XIV століття потрапила до орбіти Польського королівства, то труднощів ми не побачимо хіба що з Белзькою землею, яка від кінця XIV століття була під зверхністю мазовецьких П’ястів, а лише в 1462-му стала повноцінним воєводством Корони. Ймовірно, якби не така історія цієї території, то вона однозначно стала б шостим елементом великого Руського воєводства. Прикметною ознакою Белзького воєводства, як показали сучасні дослідники, був домінуючий відсоток прийшлої шляхти, передусім із Мазовії. Малі його розміри та велика частка родів, прибулих на ці території, призвели до того, що місцева шляхта, не маючи сильного лідера, змушена була орієнтуватися спочатку на коронного канцлера Яна Замойського, а після його смерті — на інших можновладців Речі Посполитої.
Руське було найбільшим серед усіх українських воєводств. Воно складалося з п’яти земель, столиця кожної з яких мала свою славну й давню історію ще з княжих часів. У переліку Львів, Галич, Перемишль, Холм, Сянок, хіба що останнє місто не було помітне в княжі часи як центр удільного князівства на кшталт Перемишля, вже не кажучи про три столичні міста. Але Сянок ще в 1339 році дістав привілей на магдебурзьке право від останнього володаря Руського королівства Юрія-Болеслава Тройденовича.


Не вдаючись тут в історію цих міст, зазначимо, що, починаючи із середини XIV століття, Львів стає головним містом руських земель. Тим, яке повною мірою реалізувало себе як центральне у воєводстві на повному магдебурзькому праві, як столиця католицької архидієцезії (православна єпархія у Львові буде відновлена лише в 1539-му) та перший торговий центр Русі. Як писав у 1704 році Ян Томаш Юзефович у «Діаріуші взятого Львова...»: «...Leopolis, Princeps Russiae...» [Львів, голова Русі...].


Загалом конструкція Руського воєводства віддзеркалювала здобутки Польського королівства в боротьбі за спадщину Галицько-Волинської держави в другій половині XIV століття. Певною мірою Холмська земля, яка містилася на півночі й практично була відділена від решти земель воєводства, почувалася автономною. Місцева шляхта навіть не їхала на генеральний сеймик до Вишні, щоб узгодити спільні позиції перед сеймом, як це робила шляхта Галицької землі, збираючись за тиждень перед Вишенським з’їздом.


І насамкінець про Поділля. Історія цього краю розпочинається з часу появи тут князів Коріатовичів, які з допомогою свого дядька Ольгерда опанували величезні простори лісостепу. Обравши потім західний вектор власної політики, вони послідовно були васалами Казимира III та Людовіка I Угорського. Сприяючи коронації свого родича Ягайла, вони не зрадили присязі угорській короні, й у 1394-му останні з них — Федір та Василь — змушені були шукати прихистку на Закарпатті.

 

Читайте також: Невідворотна війна


Упродовж першої третини XV століття Поділля та його частини переходили від одного володаря до іншого. Аж доки на сере­дину 30-х років XV століття воно не було поділене між Короною та Великим князівством Литовським. Західна частина з центром у Кам’янці стала Подільським воєводством, а східна зі столицею в Брацлаві — Брацлавщиною, Східним Поділлям (воєводством аж із 1566-го). Ця прикордонна земля була тривалий час предметом розбрату між польськими та литовськими панами, піддавалася сталим набігам татарських загонів і нападам із сусіднього Молдавського князівства. Але водночас вона стала місцем зустрічі для шляхти з усієї Речі Посполитої, яка несла військову службу в ротах поточної оборони.


Чернігівське воєводство було утворене в 1635 році внаслідок переможних кампаній із Московським князівством упродовж першої третини XVII століття. Це стало останнім розширенням Речі Посполитої на сході. Повстання під проводом Богдана Хмельницького швидко припинили існування самого воєводства де-факто. Невдала спроба короля Яна Казимира відновити свою владу на цій території закінчилася невдачею. Але навіть попри втрату самого Чернігова та земель довкола, чернігівський воєвода та каштелян засідали в сенаті до самого кінця Речі Посполитої, а шляхта збиралася на свій сеймик у Володимирі на Волині.


Строкатість і розлогість українських регіонів від Сяноку до Чернігова та від Холма до Брацлава в Речі Посполитій була об’єднана спільним походженням із часів Галицько-Волинської держави, про яку не пам’ятали, спільною православною церквою Київської митрополії та владою короля. Власне, після Любліна ці землі почали шукати свого спільного знаменника, довкола якого могла б утворитися третя складова одиниця Речі Посполитої — Русь-Україна.