Історія

  ▪   Віталій Михайловський

Кілька слів про ремесло історика

«Історія — свідок часу, світло істини, життя пам’яті, вчителька життя, вісниця старовини...» Такою уявляв історію Марк Тулій Цицерон у своєму творі «Про оратора» в I столітті до нашої ери. Чи щось змінилося з тих давніх часів?
Матеріал друкованого видання
№ 32 (560)
від 9 серпня

Щороку, зустрічаючи нових студентів першого курсу, які обрали цю спеціальність, я запитую їх про мотивацію, яка спонукала зробити такий вибір. Ентузіазм, який від початку відчувається в їхніх відповідях, дуже швидко зникає на першому ж семінарі. Подальше спілкування з ними дає мені підстави зробити невтішні висновки: у суспільстві панує стійке уявлення про те, що історія доволі простий предмет і фах, який будь-кому до снаги. «Це ж не математика чи фізика!» — чуєш у відповідях... А коли я пропоную їм просте дослідження, яке полягає в аналізі аркуша паперу зі списком їхньої групи, то скепсис на початку видається непереборним. Адже що цікавого у списку групи? Але після того, як кажу їм, що ми маємо справу з аркушем формату А4 і розміром 210 на 297 мм, що вказує на європейський стандарт паперу, у якого немає водяних знаків, а його щільність близько 70–80 г/м2, їхній скепсис починає поволі танути. Далі в хід ідуть шрифт, яким набрано список, розмір, інтервал, наявність нумерації, кількість осіб, гендерний баланс, вміння та охайність того, хто набирав текст. Після цього вибірково аналізую кілька прізвищ. І прошу в підсумку полічити кількість запитань, які було поставлено щодо цього списку. Як наслідок — студенти починають звертати увагу на деталі.

 

Як працюють історики


Детальний приклад про кухню історика пов’язаний із моїми науковими студіями минулого українських земель у XIV–XVI століттях. Те, на чому я спеціалізуюся, і те, що мене захоплює щодня.
Вибір теми дослідження в будь-якій науці пов’язаний із кількома аспектами, де одним із головних буде відповідь на запитання: а чи це хтось досліджував? Взяти нову, не вивчену на сьогодні тему є добрим виявом амбіцій науковця. В історії з цим легко й водночас важко. Легко, бо завжди можна знайти якийсь факт, про котрий ніхто не знав. Наприклад, ви формулюєте запитання: що відбулося 16 липня 1410 року? До цього наївного запитання варто додати кілька уточнень, серед яких «де це відбулося?» буде чи не найпершим. Що було 15 та 17 липня того ж таки року і як це вписують у просту та лінійну послідовність подій? Для початку цього досить.

 

Читайте також: Чим замінити культ поразок


Якщо ви не здогадалися, мова про день після битви під Грюнвальдом, яка відбулася 15 липня 1410 року між військами Тевтонського ордену, з одного боку, та польського короля Владислава II Ягайла й великого литовського князя Вітовта — з другого. Перебіг битви історикам добре відомий, і це не тема для розмов зараз. Але що було наступного після битви дня? Парадоксально, але джерела, які яскраво та детально описують саму битву, практично нічого не говорять про день після. Документ, про який піде мова далі, теж давно відомий, його не раз досліджували мої колеги.


Перейдемо тепер до розгляду подій після битви. Логічно було б припустити, що військо переможців або відпочивало після битви, або переслідувало супротивника далі. Іншим логічним питанням є нагорода тих, хто особливо відзначився в переможній битві. І тут поміж джерел абсолютна тиша. Попри яскравий опис усієї битви із зазначенням багатьох осіб, які показали звитягу чи навіть урятували життя самого короля, Ян Длуґош, автор одного з найповніших свідчень про цю битву, нічого не говорить про нагороди. Задля справедливості слід сказати, що він не безпосередній свідок подій, а, найімовірніше, користувався нотатками батька, який був на полі битви, і розповідями очевидців, які ще були живі в 1430–1450-х, коли Длуґош активно збирав матеріали про ті події.

Міркування історика певною мірою нагадують роботу слідчого. Він не повинен вірити всьому, що бачить, читає, чує. З останнім для давнішої історії погано, але на те немає вже ради


Інтрига з українським слідом розпочинається через добрих півтора століття, коли 2 березня 1578 року до королівської канцелярії приносять один документ, писаний руською мовою і датований 17 липня 1410 року. Місце написання — поле біля Грюнвальда, з уточненням після битви na polu w pruskiej ziemi u wsi Thanenbriku i Grymwaldu. Але одразу зазначу, що цитата виразно вказує на іншу мову — польську. Хоча граматичні конструкції тут видають таки руську, адже польською правильніше було б na polu w ziemi pruskiej… Особою, яку нагородили за сміливість у битві, виявився Іван Сушик із Романова, якому король надавав кілька сіл біля Теребовлі. Сам Іван, імовірно, належав до родини Романовських, власників Романова, що у Львівській землі. Також їм належав Свірж, де до сьогодні зберігся гарний замок.

 

Читайте також: Інший першотравень: неканонічний вимір радянських свят


У цьому місці історик мусить поставити собі логічне запитання. Чи заслуговує документ, що з’являється на світ у 1578-му, тобто через 168 років після згаданої в ньому події, на довіру? Одразу скажу, для більшості українських і польських дослідників відповідь на нього була простою: так, заслуговує. Про що свідчать низка спеціальних досліджень та використання інформації з цього документа практично у всіх працях про події війни 1409–1411 років. Але чи не були мої колеги легковірними у своєму ставленні до того документа? Відповідь теж проста: так, були. І очі їм засліплювало те, що це було і є єдине свідчення того, що хтось, а в нашому випадку ще й русин, отримав винагороду за участь у битві під Грюнвальдом. Ця легковірність поширилася так далеко, що у 2005-му Укрпошта в серії «Історія війська в Україні» випустила марку, на якій зображено... саме Івана Сушика з Романова. А ще є картина Артура Орльонова, де Іван Сушик чи не головний герой цієї битви. Те, що сама картина до болю нагадує більш відому картину пензля Яна Матейка, — це вже справа мистецтвознавців і смаку.


Міркування історика певною мірою нагадують роботу слідчого. Він не повинен вірити всьому, що бачить, читає, чує. З останнім для давнішої історії погано, але на те немає вже ради. Отже, питання про автентичність інформації з 1410 року вирішується простими, на перший погляд, запитаннями-відповідями:


— Чи маємо ми справу з оригінальним документом із 1410 року?
— Ні, не маємо.
— Чи можемо довіряти інформації з копії документа з 1578 року?
— І так, і ні.
— Чи знаємо ініціаторів появи цієї копії в 1578 році?
— Ні, не знаємо.
— Чи реальною є особа Івана Сушика з Романова?
— ?
— Чи існували села Боричівка, Зубів та Бересток у 1410 році?
— ?


Отже, є п’ять простих запитань, які, своєю чергою, провокують низку уточнень, чергових запитань та верифікації інформації. Чи це бліц-опитування має щось більше, ніж так або ні?


Почнемо з першого запитання. Для історика завжди добре мати в руках оригінальний документ. У нашому випадку це повинен би бути пергамент, писаний руською мовою за певним формуляром та з королівською печаткою. За цими ознаками він мусив би бути подібним до десятків аналогічних документів з другої половини XIV — першої половини XV століття, коли на українських землях у складі Королівства Польського в діловодстві ще використовувалася руська мова. Бо наявна в нашому розпорядженні копія віддалена на 168 років від оригінального документа, писана латинською абеткою з певними вкрапленнями польської мови другої половини XVI століття. А то вже далеко не оригінал. Це так само, якби не згорів оригінал «Слова о полку Ігоревім» у 1812-му й ми, можливо, не читали сотні праць про те, чи справжнім є цей твір про події кінця XII століття. Отже, у короткому підсумку маємо 1:0 на користь неавтентичності.

 

Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну


Другим питанням є довіра до інформації, яку містить цей документ. Почну із загального. Родина Романовських відома на руських землях з останньої чверті XIV століття. Вони є власниками низки сіл у Львівській землі, і їх можна зарахувати до тих, про кого ми бодай щось знаємо з того часу, який украй погано забезпечений документами. Наступним аспектом є те, що села, які отримує Іван Сушик, містяться біля Теребовлі. А це щонайменше 100 км або ж два дні інтенсивної їзди верхи. Чи це далеко? Ні, не надто. Але доволі нетипово з огляду на основні маєтки родини. Отже, і родина, і села реальні, й згадки про них трапляються в тогочасних документах. Причому родина Романовських згадується дуже часто, доки одна гілка наприкінці XV століття не візьме собі прізвище Свіржські. Тоді як села набагато рідше, і тут потрібне спеціальне дослідження про перші згадки цих сіл у джерелах. Бачиться так, що 1410 рік — це інформація з 1578-го. Чи довіряти їй? Питання відкрите. Але в підсумку поставимо один бал на користь автентичності. Рахунок тепер 1:1.


Хто виявив ініціативу й підтвердив у короля Стефана Баторія цей документ? Нам не відома особа, яка була ініціатором «проявлення» на світ того давнього документа. Практика підтверджень власності в чергового короля була поширеною в той час. Усі намагалися в такий спосіб посилити свої права власності. А отже, практично завжди ми знаємо тих, хто ініціював ті процедури. Це могли бути нащадки як по прямій лінії, тобто хтось, хто на цей час мав прізвище Романовський, або ж по бічній (чоловіки доньок, вдів тощо). Або ж ті, хто міг би в проміжку між 1410 та 1578 роками купити ці села в законних власників. На жаль, запис до книги Коронної метрики головного місця реєстрації на право власності в країні не згадує нікого. У підсумку один бал на користь неавтентичності. Адже в XVI столітті з’являється велика кількість документів, які сучасні історики називають фальсифікатами. Щось на кшталт володіння нерухомим майном на підставі узаконеного в нотаріуса документа, який ви за певним зразком написали самі або хтось на ваше замовлення, звісно ж, не безплатно. Легітимність ваших прав після таких комбінацій є доволі сумнівною. Рахунок уже 2:1. Сумніви вириваються вперед.

 

Читайте також: Карпати в історії України: нездоланна межа чи широка дорога?


Тепер про самого Івана Сушика з Романова. І тут мушу розчарувати. Знайти у відомих мені документах другої половини XIV — першої половини XV століття цю особу мені не вдалося. Звісно, можна посипати голову попелом і сховатися за зручним формулюванням «на жаль, джерельна база з цього часу є вкрай мізерною» або, більш самокритично, «погано чи ненаполегливо шукав». Може бути і так, і так. Усе залежить від сумлінності та можливостей дослідника. І часто можливості обмежені лише місцем проживання та роботи або ж країною проживання. Тому тут ще один бал на користь неавтентичності. Не виключено, з часом я знайду якусь інформацію про Івана Сушика, але сьогодні більше нічого про нього не знаю. Після чотирьох раундів сумніви перемагають із рахунком 3:1.


І останнє з «простих» питань про села, які Іван Сушик отримав 1410 року. Невтаємниченим у реалії того часу відкрию стан справ в істориків. Довідника адміністративно-територіального устрою на XV століття не існує. Тому шукати маємо у всіх документах, дотичних до руських земель у XV столітті. А це вже шалений обсяг джерел, побачивши який виникає бажання скласти руки й сказати втомлено: і най його... Після чого можна було б малювати рахунок у нашому змаганні 4:1. І оголошувати на весь світ, що цей документ варто визнати таким, що не відповідає реаліям 1410 року, адже оригіналу немає, головного героя не знаємо, хто проявив ініціативу в 1578-му теж не знаємо. Тому все, крапка.


Але наполегливість і випадок, як же без нього, дають нам нову надію. Звісно, це не «Зоряні війни», тут усе набагато спокійніше. Каталог документів однієї колекції дає підстави нам бути менш категоричними. Про що ж мова? Під 1451 роком зафіксовано один цікавий документ, де у Львові земський суддя Ян Голомбек із Зимної Води та земський підсудок Сцібор із Вишні посвідчили, що львівський підчаший Миколай із Романова та його небіж Мартин здійснили поділ маєтків. Миколай із Романова отримав наступну свою частку, а Мартин — свою. Але серед Мартинових сіл опинилися вже згадані вище Боричівка та Бересток, що біля Теребовлі. І, як зазначають упорядники каталогу, оригінал у чудовому стані й зберігається... в колекції документів Королівського замку у Варшаві. Ознайомлення з ним, можливо, проллє трішки нового про родину Романовських та їхні маєтки.

Історики вигадують певні уявні конструкції, послуговуючись своєрідними метафорами, які з часом сприймаються як такі, що були споконвічно притаманні на певній території для конкретної групи людей


І тут проста математика робить свою справу краще за будь-які інструменти. Між 1410-м і 1451-м лише 41 рік, а це вчетверо менше, ніж між 1410-м і 1578-м. Плюс додаткової ваги надає те, що ми маємо справу з оригіналом. Отже, наш рахунок уже 3:2 ще на користь неавтентичності, але довіра до документа поволі зростає. Адже ми вже точно знаємо, що на 1451 рік Романовські, не Іван Сушик, володіли селами біля Теребовлі. Чи був Миколай сином Івана? Відповідати зараз не беруся. Можливо, що так, адже якщо на 1451-й він із племінником робив поділ, то Мартин мав би бути повнолітнім. Тобто мати приблизно 20 років і бути народженим близько 1431-го. То Миколай, як його дядько, належав до попереднього покоління і... йому мусило б бути щонайменше 35–40 років (тут складність полягає в тому, що ми не знаємо кількості братів і сестер у поколінні Миколая, як і їхнього старшинства). А це вже може вказувати на те, що його батьком гіпотетично міг би бути Іван Сушик. Герой із 1410 року. Звісно, це лише припущення, але без них у таких дослідженнях ніяк не обійтися. Наразі після п’яти раундів рахунок 3:2 на користь неавтентичності, але якщо продовжувати поєдинок, тобто формулювати нові запитання, шукати нові джерела, ще раз інтерпретувати відомі факти, то яким виявиться результат після 10 раундів? А після 15?

 

Читайте також: "Ханська" Україна. Кордони минулого


Як бонус один із відомих мені Романовських із кінця XIV — початку XV століття, часу коли мав би жити Іван Сушик, писався в документах як Гліб із Романова або ж Гліб Детькович (Дедкович). Скажете, і що? Але в нашій історії пізнього Середньовіччя є лише один Детько (Дедко), староста руської землі в першій половині XIV століття, той, хто був намісником після смерті останнього володаря Руського королівства Юрія-Болеслава Тройденовича. Але це вже інша історія. А якщо припустити, що у 1578-му щось наплутали писарі або ж пергамент був затертий, із якого списували копію, то наш поки що міфічний Іван Сушик може виявитися... Глібом Детьковичем. Скажете, що видається фантастикою. Але й такий хід думки не варто відкидати.


Тому висновок з усього цього один: шукати далі, щоб дати вичерпну відповідь на всі можливі запитання й на всі сумніви, які вони породжують. І тут із ролі слідчого історик стає таким собі суддею, де на шальках його терезів сумніви й факти змагаються між собою. І лише кропітка праця перехилить одну з шальок у той чи той бік.

 

Чи просто бути істориком?


То чи просто вивчати історію та бути істориком? Відповідь проста: так, легко, якщо ти це любиш. Але й надзвичайно важко з огляду на те, що в тебе постійно працює голова в режимі 7/24/365/... Так, мабуть, є в усіх, хто любить свій фах. Історію можна вивчати по-різному, але передумовою є любов до самого фаху. Адже треба мати наснагу прочитувати величезну кількість книжок з оповідями про минуле людства.
Власний досвід є мірилом усього того, що ми знаємо про світ, у якому живемо. Так або приблизно так можна охарактеризувати персональну історію кожного з нас. Заняття історією як наукою теж схоже на здобування власного досвіду, тільки досвіду науковця. Недаремно серед гуманітаріїв люблять кепкувати, що добрим істориком ти станеш після... У кожного це після... проявляється по-різному залежно від любові до фаху, наполегливості, працелюбності, дещиці таланту. Але спільним у тому дозріванні буде час. Чим не аналогія з добрим вином і латинською сентенцією in vino veritas!?


Історикові потрібно дуже багато читати, знати, спостерігати та аналізувати, щоб уміти пояснити події, які минули. І неважливо, йдеться про перших фараонів чи про останніх генеральних секретарів Комуністичної партії.

 

Читайте також: Осідлати потоки: як виникло місто Дніпро


Тут дозволю собі маленьку ремарку. Ми, історики, не дуже любимо аналізувати та пояснювати події, які відбулися вчора, позавчора, місяць, рік, а то й 10 років тому. Це дуже малий проміжок часу. Що далі від нас, то меншим є емоційний зв’язок із подіями, що привернули нашу увагу дослідника.


Наведу приклад. Важко знайти в Україні родину, яку не торкнулися б Голодомор, Друга світова війна, репресії 1930-х років. Тому вивчення цих подій практично неможливе без емоційної складової в нашому сприйнятті. Адже свідомо чи несвідомо виринатимуть сімейні спогади, шкільна освіта, загальне тло науково-популярних, публіцистичних історій. Віддаленіші в часі події, як-от звільнення від кріпацтва, наполеонівські війни, поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII століття, торкнулися не меншої частки населення українських земель, але наша родинна пам’ять їх практично не включає. Хоча тих, кому за 60, від подій 1861-го відділяє лише близько 100 років (або ж у середньому чотири покоління). Тобто для їхніх дідусів і бабусь це мали б бути спогади батьків їхніх батьків. І не варто винити когось, що спогади зникають. Це природний процес забування будь-якої особи чи спільноти.


У всіх науках є спеціалізація. Історія тут не виняток. Неможливо бути істориком усього й усіх на світі. Тому тут теж є своя спеціалізація. Основна пов’язана з місцем і часом, далі вона торкатиметься окремих явищ людської діяльності, таких як політика (тут під політикою варто розуміти те, що історики називають політичною історією), релігія або вірування, культура, війна, ремесла, сільське господарство тощо. Перелік тем, якими займаються історики, безкінечний. Почасти ми не знаємо, який аспект досліджуватимемо завтра. Принаймні це не так уже й погано. Є ж якась інтрига. Адже годі шукати 100–150 років тому теми з гендерної історії або історії маргінальних груп суспільства (жебраки, злодії, повії тощо). Тому майбутнє точно дасть нам нові напрями для дослідження.

 

Чому історія важлива


У своїх міркуваннях я намагався пояснити механізм роботи історика, що займається пізнім Середньовіччям, як працюється з джерелами, які запитання можна й потрібно сформулювати до цих джерел і на які нові думки наштовхує ця робота. Приклад з Іваном Сушиком є доволі показовим, коли в процесі ретельного розгляду джерел можна поставити під сумнів взагалі його існування, а отже, і героїчні чини в битві під Грюнвальдом. Насправді я не мав і не маю такої мети. Українській історії потрібні свої герої. Наша історія дуже погано ними залюднена. Але я за те, щоб за кожним героєм, кожним фактом стояло фахове й ретельне дослідження.

 

Читайте також: Неміфічна Кіммерія


Цей приклад також показує, що за прискіпливого прочитання та уваги до деталей, а їх, повірте, можна навести ще з добру сотню, вся уявна конструкція, сформована до того, може як розпастися, так і набрати цілком нової форми. З огляду на сьогоднішній світ, де потік будь-якої інформації нагадує цунамі, вміння аналізувати, відсіювати, перевіряти й так не один раз, як ніколи на часі. І цього вчить історія.
Звісно, що події з інших століть колеги-історики висвітлюватимуть не так. Інші джерела, їхня кількість, мова, супутні сюжети вимагатимуть формулювання інших запитань до них, інших методів дослідження. Не можна ж порівнювати пізньосередньовічні та ранньомодерні документи з постановами пленумів ЦК КПУ або матеріалами газети «Голос України». Спільним залишається лише те, що все це разом творить нашу українську історію.


Як і кожна наука, історія важлива. Із цим твердження не варто сперечатися й голосно або ж голослівно дискутувати. Зауважу лише одну важливу річ. Будь-яка деталь нашого суспільного життя — держава, нація, народ або ж лише одна особа й один факт із її життя — є справою рук істориків. Вони вигадують (так, це хороше слово в такому контексті) певні уявні конструкції, послуговуючись своєрідними метафорами, які з часом сприймаються як такі, що були споконвічно притаманні на певній території для конкретної групи людей. Україна, українці та окремі герої і є витворами цієї уяви.


Теги