Історія

  ▪   Наталка Позняк-Хоменко
  ▪   Інститут національної пам'яті

Українізація 1920-х років: «винахід» більшовиків чи джин із пляшки?

Чим була спричинена політика «коренізації» в Україні і які наслідки мала

1 серпня 1923 року вийшов декрет Раднаркому УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови». Він ознаменував практичний початок політики «коренізації», яка в Україні отримала назву «українізації» і сприяла ліквідації неписьменності, особливо в сільській місцевості, та запровадженню української мови в державних органах. Але, давши ілюзорне відчуття підтримки української мови та культури, уже в 30-х більшовики взялися тотально нищити все, що хоч якось виходило за рамки їхньої ідеології. За влучним висловом Мирослава Мариновича, «Росія дала підрости новому поколінню, новій спроможності українців бути собою, а потім це все стесала під корінь, щоб на десятки років забезпечити собі спокій».

 

Довгий час нас переконували, що «українізація» була ініціативою більшовиків, турботою про народні маси, підняття їхньої самосвідомості. Але глибший аналіз історичних джерел свідчить про те, що «українізація» була не стільки «винаходом» більшовиків, скільки вимушеною поступкою суспільним процесам, викликаним до життя Українською революцією 1917-21 років. І що вони зробили усе, щоб спочатку очолити ці процеси, а тоді їх успішно поховати.

 

Читайте також: Зангезі, який розводив жаб

 

«Як з попелу фенікс»

 

Курс на українізацію ще у 1917 році вперше проголосила Українська Центральна Рада. У резолюції від 22 квітня 1917 року прямо говориться, що УЦР діятиме, «стоячи на принципі українізації всього життя на Україні», маючи на меті  національний, державотворчий, політичний, соціально-економічний і духовний розвиток українського народу. У цій же резолюції йшлося про «українізацію війська», яке є «невіддільною частиною сеї програми». А у квітні-травні 1917 року Центральна Рада прийняла низку документів «у справі українізації школи».

 

Першими "українізаторами" стали товариства "Просвіта", які у 1917-18 роках взяли на свої плечі питання освіти і просвіти на селі.

 

Питанням української освіти і просвіти в часи Української революції 1917-21 років приділялося особливе значення. Уже 5-6 квітня 1917 року Всеукраїнський учительський з’їзд у своїх «Загальних постановах» проголосив: «У двоклясових сільських школах перший кляс треба зукраїнізувати з початку 1917-1918 років; в другім клясі вводиться обов’язкове навчання предметів українознавства». У травні 1917 р. Центральна Рада створює спеціальну шкільну раду, перед якою ставиться завдання планомірної українізація освіти в Україні. З огляду на це «визнано потрібним... відкриття літніх курсів українознавства для вчителів». Через ці курси, мережа яких охопила всю Україну, включно з Харківщиною та Кубанню, впродовж першого революційного літа пройшло кілька тисяч освітян. До речі, у 1917 році слухачем таких курсів у Катеринодарі був уродженець Кубані, чоловік Олени Теліги Михайло Теліга.

 

Читайте також: Кримінальна справа «Українського вісника»

 

Цю хвилю підхопили і осередки «Просвіти», різноманітні культурні та освітні товариства, які масово почали з’являтися по всій Україні. Ці «Просвіти» організовували в селах перші бібліотеки, творчі гуртки, читали лекції, ставили вистави, перетворюючись на центральні осередки культурно-масового життя. Паралельно в села пішла українська інтелігенція, організовуючи там школи, гімназії, курси підготовки вчителів. Писалися і видавалися українські підручники, створювалися словники, випрацьовувалася українська технічна термінологія. У свою чергу сільська молодь потяглася до міст, органічно українізуючи їх. Як згадував відомий дослідник історії ХХ століття Дмитро Соловей, «народна маса на Україні, прокинувшись і лише трохи національно усвідомивши себе, вже жадібно тяглася до рідної школи, до рідної книжки, до рідної преси, до всіх інших проявів рідної культури. Вже у 1917-1919 рр. міста України вщерть переповнилися селянською молоддю, яка з непереможним ентузіазмом кинулася до науки рідною мовою. В її вухах дзвеніли тоді слова Олесевого вірша, написаного 3-го червня 1917:

 

Минули навіки дні чорних негод –

Живе Україна! І вільний народ,

Як з попелу фенікс, ожив і злетів,

І зорями зміряв простори степів…».

 

Ця ентузіастична хвиля відродження всього українського, якій більшовики не могли нічого протиставити, призвела до справжньому вибуху української пасіонарної енергії в середовищі інтелігенції. Особливо яскраво це можна було спостерігати на початку 1920-х рр., зокрема у Києві та Харкові. Запрацювали різні творчі студії та літературні гуртки, друкувалися книги та альманахи, відкрився театр Леся Курбаса «Березіль», розвивався кінематограф. За кілька років українська культура із повінційно-сільської стрімко вийшла на європейський модерний рівень. «Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба… Іде Лесь Курбас і «слідить» на тій новій добі. Слідить «Царями Едіпами», «Газами», «Гайдамаками», «Макбетами», «Хіггінсами». А з-під ступнів його іскри викрешуються. Іскри ті обертаються в режлабораторії, в театральні студії, в нові етапи українського театрального мистецтва…», - патетично писав про той час Остап Вишня.

 

«Висловитись проти самовизначення націй незручно, а визнати Україну Україною — душа не лежить»

 

Усе це не могло не лякати більшовицький режим, який тримався на суворій партійній дисципліні та жорсткому репресивному апараті. Усі ці засоби були задіяні для того, щоб загнати джина українізації у зручну для більшовиків пляшку. Починалося це іще на межі 1919-20 років, коли під гаслами боротьби з контрреволюцією знищувалися громадські організації, кооперативні спілки та будь-які прояви неконтрольованої самоорганізації чи «нерадянської» по духу діяльності. Той же Дмитро Соловей наводить приклад, як восени 1920 року уповноважений «Особого отдела Юго-Западного фронта» Капустянський, приїхавши до Полтави з експедиційною військовою частиною, «заарештував кілька десятків кооператорів, а з ними заарештував і вивіз до Харкова більш як 30 вчителів та інших культурно-просвітніх робітників. До речі, як уже згадувалося, вивіз усіх їх під час морозів у нетоплених товарових вагонах».  Але знадобилося більше двадцяти років і мільйони жертв, у тому числі Голодомору та політичних репресій, щоб пригасити активні вогнища українського спротиву.

 

Читайте також: Злет і падіння «Авангарду»

 

На початках же більшовикам нічого не лишалося, як заявити про свою підтримку декларованого ними права народів на самовизначення і, зокрема, на навчання рідною мовою та користування нею в стосунках з представниками влади. 26 січня 1919 року в Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду республіки оголошувалося, що «мова викладання у школах залежатиме від волі місцевого робітничого і селянського населення. Що стосується вищої школи, то створення паралельних курсів на різних розмовних мовах України дасть можливість кожному навчатися своєю рідною мовою». А 21 лютого 1920 року ВУЦВК прийняв постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською».

 

Успіхи і проблеми більшовицької "українізаці" ставали предметом дошкульної критики провідних українських сатириків, які мали шалений успіх.

 

Утім, про реальну українізацію, у тому розумінні, як її бачила Центральна Рада та українські культурні діячі, мови тоді не було. Та й не могло бути, оскільки центральному апараті КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті, та й ті були «збільшовичені». Керівниками партії Москва призначала переважно не українців: ЦК КП(б)У послідовно очолювали німець Еммануїл Квірінг, єврей Лазар Каганович, поляк Станіслав Косіор, росіянин Микита Хрущов, знову Каганович, ще раз Хрущов, росіянин Леонід Мельников. І тільки 4 червня 1953 р., уже після смерті Сталіна, цей пост обійняв  українець Олексій Кириченко. Свого часу відомий більшовик, українець Володимир Затонський із гіркотою констатував, що  в Україні «партія більшовиків, як і більшість промислового пролетаріату, складається головним чином з росіян, якщо не за національністю, то за культурою. Висловитись проти самовизначення націй незручно, і так русифікаторами «щирі» українці зовуть. Визнати Україну Україною — душа не лежить (тим більше що багато товаришів до цього часу в глибині душі впевнені, що Україну Грушевський навмисне вигадав)».

 

Попри це, невдовзі більшовики зрозуміли, що без українізації їм Україну не завоювати. А завойовувати треба, бо без українського хліба та природних багатств революція була приречена. Щоб подолати спротив і отримати доступ до продовольства, потрібно було знизити градус недовіри серед патріотичного населення та залучити на свій бік українську інтелігенцію, яка традиційно мала авторитет серед народних мас. До того ж, щоб ефективно проводити свою агітацію і пропаганду, особливо в сільській місцевості (а Україна на той час була на 90% сільською аграрною державою), більшовикам потрібно було говорити з народними масами їхньою мовою. А ця мова була українська.

 

Читайте також: Любов, гордість і класові упередження

 

Попри очевидні переваги політики українізації та офіційно проголошений у 1923 році курс партії, керівництво КП(б)У ще два роки всіляко саботувало її впровадження. По-справжньому «українізація» розпочалася лише у 1925 році, коли під тиском української частини КП(б)У Еммануїл Квірінг та Дмитро Лєбєдь, які відверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі, були усунуті з постів секретарів ЦК, і цей пост посів Лазар Каганович, який і сам вивчив українську мову.

 

Піднести, щоб знищити

 

«Українізація», проголошена більшовиками, фактично стала формальним дозволом влади на продовження процесів, розпочатих в часи Української революції 1917-21 років. Результати її були вражаючими. За короткий час, особливо – стараннями наркомів освіти Олександра Шумського та Миколи Скрипника, кількість неписьменних українців зменшилася із 47% на 1926 рік до 8% у 1934 році (останнє було для більшовиків украй важливо, оскільки відпадала потреба слати на села агітаторів, а можна було обмежитися надрукованими прокламаціями та газетами). Наприкінці 20-х років в інститутах України навчалось майже 40 тисяч студентів, з них українці становили 53%, росіяни – 20%, євреї – 22%. В кульмінаційному для українізації 1929 році 97% українських дітей навчалися рідною мовою, понад 80% загальноосвітніх шкіл i 30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою.

 

Українізувалася і промисловість та виробництво. Вживання української мови серед робітників, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 році до 42% у 1930-му. На українізацію робітників і міського населення продовжував впливати і приплив сільського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією. Програма українізації поширювалася і на Кубань та Ставропілля – на Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-27 роках зросла з 35 до 54%. До 1927 року українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 році із 426 українських газет 373 виходили рідною мовою.

 

 

У 20-х роках українське книгодрукування переживало справжній бум.
 

 

Українізація сприяла піднесенню національної самосвідомості українців, що суперечило планам більшовиків. Тому, починаючи з 30-х років процес українізації поступово згортається, натомість починається «закручування гайок» та репресії. Усі українські новітні літературні групи та гуртки ліквідовуються, а літераторів заганяють в єдину Спілку письменників України. У 1934-37 роках відбувається кілька публічних процесів над українською інтелігенцією, наслідком чого найяскравіших представників національного руху було розстріляно або відправлено в сталінські табори. На знак протесту Микола Скрипник та Микола Хвильовий накладають на себе руки, але зупинити репресивну машину вони вже не можуть. На селі національне піднесення жорстоко придушується організованим штучним Голодомором. На імена «ворогів народу», як і на саму українську ідею, накладається жорстоке табу мовчання – їх просто намагаються викреслити з історії, з пам’яті, з серця. До початку Другої світової війни «українське питання» на теренах УРСР вважається вирішеним.

 

Гібридна війна

 

Утім, свобода думки та відчуття свого коріння – це та ідея фікс, яка в усі часи дозволяла українцям відроджуватися, як згаданий тут міфічний птах фенікс. Тож, щойно сталінський режим дав тріщину, було засуджено культ особи і почалася реабілітація, як хвиля українізації знову заволоділа думами та серцями тисяч українців. Уособленням цих процесів став рух шістдесятників, які виступили проти політики зросійщення і знищення української культури. Ця українізація була спонтанною і неформальною, але дуже потужною: говорити українською – це був виклик системі, але знаходилося чимало українців, які кидали цей виклик. Цікаво, що найбільшими «українізаторами» часто виявлялися вихідці з Донбасу: Іван Дзюба, Василь Стус, Микола Руденко, Олекса Тихий… Джерелом натхнення для шістдесятників стали і яскраві постаті «розстріляного Відродження» та їхня творчість: проводилися вечори пам'яті репресованих митців, ставилися замовчувані театральні п'єси, складалися петиції на захист української культури.

 

"Краще бути згвалтованою, ніж українізованою" - фраза "Тьоті Моті з Курська", героїні сатиричної п'єси Миколи Куліша "Мина Мазайло", стала крилатою і пережила десятиліття.

 
 

 

Взагалі, уся українська історія ХХ століття була боротьбою українців за свою мову і культуру, за право бути собою. Коли радянська каральна система на межі 1980-90 років знову дала слабинку, це обернулося вибухом національного піднесення. На початку 1990-х весь свідомий Київ говорив українською, існувало багато україномовних музичних фестивалів, відкривалися невідомі сторінки історії. І що цікаво: знову однією з топових тем стала поезія і проза 20-х років: Євгена Плужника, Богдана-Ігоря Антонича, Миколи Хвильового, Миколи Куліша, раннього Тичини. Мистецька агенція Територія «А» запустила перший національний хіт-парад, до якого з російською піснею потрапити було набагато важче, ніж українською.   

 

Читайте також: Ред хот чилі пепперс по-українськи

 

Нині питання національного самоусвідомлення знову є актуальним. Щоправда репресивні методи радянської тоталітарної системи тепер поступилися місцем  політичним амбіціям наших північно-східних сусідів, які використовують величезні кошти для контролю над інформаційним простором, щоб і надалі підживлювати радянські міфи і тримати Україну в орбіті свого впливу. Їм протистоять митці та волонтери, які власними силами намагаються проводити в Україні політику «лагідної українізації» - від «Безкоштовних курсів української мови» до мистецького проекту Антіна Мухарського, від просвітницько-культурного проекту «З країни в Україну» до інтелектуальних дискусій за участю Лариси Ніцой, Оксани Забужко, Сергія Жадана.

 

У гібридної війни своє обличчя. Але від її результатів в кінцевому рахунку залежить доля України.