Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
30 квітня, 2010   ▪   Дмитро Калинчук   ▪   Версія для друку

Битва залізних монстрів

На світлу пам'ять загиблим у танковому бойовищі в Західній Україні.
Матеріал друкованого видання
№ 17 (130)
від 30 квітня, 2010
Битва залізних монстрів
Фото з сайту weapons-of-war.ucoz.ru

У радянські часи про події 41-го року на території України фільмів не знімали. Мало хто знав, що буквально у перші дні війни на теренах Західної України сталося величезне танкове бойовище, рівних якому не було до самої Курської Дуги. Цей факт не знаходив собі місця у творах радянського Агітпропу, тому що Червона армія програла у тій битві. І безпосередня вина за програш припадала особисто на майбутнього маршала Радянського союзу, а тоді – начальника Генерального штабу РККА, генерала армії Жукова Георгія Костянтиновича.

З коліс на війну

21 червня 1941 року у результаті наради в кабінеті Сталіна була видана постанова такого змісту: «Доручити тов. Жукову загальне керівництво Південно-Західним і Південним фронтами з виїздом на місце». Південно-Західного фронту в СРСР іще не існувало – був Київський Особливий Військовий округ. Але за добу до початку війни у документах уряду СРСР він уже фігурував…

Для офіцерів штабу Південно-Західного фронту війна почалася у дорозі. Напередодні війни увесь штаб фронту було переведено у Тернопіль. Оперативний відділ штабу фронту прибув на місце 22 червня о 7-й годині ранку – війна йшла вже 3 години. Перший удар ворог спрямував по аеродромах. До 24 червня втрати авіації сягнули 1452 машини. Інше горе відкрилося невдовзі. Штаб фронту втратив зв'язок із власними частинами. Весь зв'язок спирався на дротові мережі Наркомату зв’язку, а дроти масово почали нищити німецька авіація та диверсанти. Радіозв’язок же був майже неможливий – радисти не мали на руках таблиць позивних і кодів. Кого викликати, як кодувати передачі – радисти не знали.

Ще більше лихо – розвідка. З перших же днів війни штаби не уявляли, що відбувається на фронті перед ними. Спостережних пунктів та агентури на теренах СРСР війська не мали. Добута червоноармійцями інформація не могла потрапити до штабів знову таки через недолугий зв'язок. «На підставі рідких, інколи суперечливих відомостей складно було зробити певні висновки про вороже угрупування і про оперативний задум фашистського командування. Приходилося виходити з припущень та здогадок» - бідкався маршал Баграмян, у ті часи – начальник оперативного відділу штабу фронту. Командування фронту давало накази окремим корпусам і дивізіям в обхід штабів армій – з ними не було зв’язку. Накази штабів фронту і армій часто суперечили одне одному, створюючи безлад у керуванні. Так 8-й механізований корпус виконуючи поперемінно накази то штабу фронту то командувача 6-ї армії, до першого вступу у бій майже три доби ганяв по власним тилам, пройшов 495 км і залишив на дорогах половину своїх танків і автомашин.

І саме у таких умовах штаб Південно-Західного фронту ввечері 22 червня отримав з Москви вельми цікаву директиву. «Концентричними ударами в загальному напрямку на Люблін, силами 5 і 6 армій, не менше п’яти механізованих корпусів і всією авіацією фронту, оточити і знищити групування противника … до кінця 26.6 оволодіти районом Люблін».

Фронту не ставили задач на оборону. Від фронту вимагали розпочати наступ і перенести бойові дії на ворожу територію.

Бойовище

У складі 1-ї танкової групи генерала Евальда фон Клейста перебувало 136 000 солдат і офіцерів, 1980 гармат і 799 танків. Із цими силами німецький командувач рвався уперед на Рівне, Житомир і Київ. Проти цього угрупування командувач Південно-Західного фронту генерал Михайло Кирпонос  кинув у бій шість механізованих корпусів (4-й, 8-й, 9-й, 15-й, 19-й і 22-й) які мали 167 500 вояків, 2150 гармат і 2800 танків, у тому числі 808 нових Т-34 і КВ, аналогів яким у Вермахті просто не існувало.  Протягом десяти днів командування ПЗФ кидало шість мехкорпусів у зустрічний бій, намагаючись відрізати наступаючі німецькі частини від своїх тилів, оточити їх і знищити.

Результат цих боїв був жалюгідний. 1-у танкову групу Вермахту зупинено не було. Радянські танкісти втратили до третини особового складу. До 7 липня 1941 року у шести мехкорпусах лишилося 905 танків. Загинув командувач 22-го мехкорпусу генерал Кондусєв, був важко поранений командувач 15-го мехкорпусу, генерал Карпезо. Бойові ланки підрозділів були змушені відступати, не маючи на шляхах відступу ані заздалегідь приготованих складів, ані інженерних споруд. Власне – інакше не могло й бути.

Зустрічне бойовище – це дуже складний вид бою, під час якого обстановка постійно змінюється і командуванню потрібно негайно реагувати на дії противника. Фактично – це скоротечне змагання двох шахістів де виграє той хто швидше реалізує кращу комбінацію. А жертвувати в ньому доводиться життям своїх людей. І це бойовище командуванню ПЗФ заходилося готувати в умовах паршивої розвідки, недолугого зв’язку та огидного керування військами.

Танкові полки 15-го мехкорпусу мусили виходити з бою і нести втрати через нестачу набоїв і бензину. А у той самий час Начальник штабу сухопутних сил Німеччини генерал Франц Гальдер записував у свій щоденник: «Вагнер доповів про величезний трофейний склад у Дубні: велика кількість рідкого палива і бензину, 95 вантажівок, 215 танків, 50 протитанкових гармат…».

З гіркотою згадував ті бої генерал-лейтенант Слюсаренко, у ті часи – командир важкого танкового батальйону: «Нам довелося пройти біля 60 км. Середня швидкість КВ 20-25 км-год. Дорога піщана, день спекотний… В таких умовах не рідше ніж щогодини треба промивати масляні фільтри… Не встигли духу перевести, отримали новий наказ – негайно повернутися назад, на попередній район оборони, іти в авангарді полку форсованим маршем… Що за чорт! Я ж іще встиг підтягнути сюди машини що відстали на шляху. Але наказ є наказ… До моменту підходу 19-го танкового полку наші бойові товариші встигли нанести ворогові чуттєвих втрат, але самі знесиливши були змушені відступити. Таким чином нашому полку довелося атакувати фашистів самотніми…» Ще різкіше висловився командир 34-ї танкової дивізії, полковник Васильєв: «Наступ організований вельми огидно. Де обіцяна авіація?... Задачу мені поставили поспіхом, і я її теж ставив похапцем. Наступ почався без розвідки, без рекогносцировки, без артпідготовки. Штаб корпусу нас не інформував ні про ворога, ні про сусідів. Я знав що у мене відкритий правий фланг. Аж з’ясувалося що неподалік стоять наші частини, піхота, кавалерія. Вони й гадки не мали про наступ. А могли б допомогти…»

Все це безладдя не проходило даром. За все доводилося платити надто дорогою ціною – життям своїх солдат та командирів. Але коли в СРСР цінували людське життя?

А на противагу безпорадним діям червоноармійців… «Стрільба уже була прицільною по траншеях, окопах, укриттях, скупченням техніки. Згори вони чудово помічалися літаком-коректувальником… Німецькі снаряди ще довго рвалися на позиціях полку. Між тим, під грохот бомб і снарядів противник підтягнув до річки саперні частини, навів понтонну переправу, перекинув на східний берег танки, гармати, солдат і міномети. Слабенький вогонь наших вцілілих батарей і рушнично-кулеметна стрільба бійців не могли зупинити ворога, зруйнувати їхню переправу» - так описав очевидець атаку 14-ї танкової дивізії Вермахту.

Розташування, наміри і приблизну чисельність радянських частин німецькі командири знали дуже добре. Зі зв’язком у них проблем не було. Розвідку ж вели всі, від спеціальний розвідницьких підрозділів і літаків, до звичайних пересічних піхотинців. Вся інформація про пересування частин РККА потрапляла до штабів і на небезпечній ділянці виставлявся протитанковий заслон. А далі: «Коли відстань зменшується до 600 м з гармати виривається вогонь. Практично кожен постріл влучає в ціль. Але пізніше ми перестаємо вірити своїм очам: наші протитанкові снаряди просто відскакують від танків. Очунявши від переляку перед сталевими колосами, наші піхотинці починають атакувати, закидаючи машини ручними гранатами. Один за одним танки противника виводяться з ладу…» - таке описання зберігається в історії 1-ї німецької горно-стрілецької дивізії. А найкраще визначення тим боям дав радянський маршал Ротмістров: «Механізовані корпуси вступили в це бойовище після 200-400 кілометрового маршу в умовах панування в повітрі ворожої авіації. Була відсутня авіаційна та відповідна артилерійська підтримка. Тому противник мав змогу відбивати атаки наших військ поперемінно, маневруючи частиною своїх сил і водночас продовжувати наступ на неприкритих напрямках».

40 км до краху «Барбаросси»

Виглядає анекдотом, але в тому гармидері радянським танкістам ледь не вдалося зірвати план «Барбаросса» на п’ятий день війни. 26 червня радянські танкісти вкотре почали наступ на німецькі комунікації і до вечора 8-й мехкорпус з півдня лише на 10 км не дійшов до Берестечка а 19-й -  ударом з півночі вийшов на околиці Дубна. Але командування фронту збагнувши безглуздість цих атак, наказала мехкорпусам відводити свої частини за позиції піхоти, у тил. Танкісти почали відходити. Німці не збагнули причин відступу і вирішили що справа у великих втратах червоних. Але вже 27 червня генерал Кирпонос здобув прочухан від Жукова і був змушений знову розвернути мехкорпуси у бій. Часу бракувало, й тому за діло взявся член військради ПЗФ корпусний комісар Вашугін. Комісар 8-го мехкорпусу Микола Попель в своїх мемуарах залишив чудове описання цього візиту. Вашугін прибув з прокурором, головою Військового суду і взводом солдат. Командира корпусу зразу ж було звинувачено у зраді. Потім йому пригрозили розстрілом. Й нарешті під загрозою відсторонення від посади і суду, командир корпусу був змушений прийняти рішення буквально за 20 хвилин. В результаті було кинуто в бій 34-ту танкову дивізію, посилену танковим і мотоциклетним полками, під загальним командуванням комісара Попеля.

І от саме цього німці не чекали й близько. «Наш удар по шосе для гітлерівців – сюрприз. До гармат танків і окопів солдати кинулися в самих трусах – смажилися на сонечку… На всю ширину шосе йшли наші мотоциклісти. Праворуч від них понад залізницею йшли танки з гарматами спрямованими ліворуч. Коли я з пагорба побачив цю розлиту лавину, то відчув ту особливу радість яку дає усвідомлення власної сили… Коли наші мотоциклісти почали наганяти автоколони, гітлерівці і не гадали що це противник. По брезенту, по діжках, по скатах, по моторах вдарили з мотоциклів кулемети. Все що вціліло після цього розлетілося і запалало від снарядів, лягло під гусениці…»

До вечора Дубно було зайняте. Лише за кілька годин доти до міста з півночі підходили частини 19-го мерхкорпусу РККА. Тепер між радянськими танкістами були лише 40 км відстані і … жодного зв’язку і узгодженості дій.

А тим часом наступ танкістів Попеля зчинив переполох у німецьких штабах. «На лівому фланзі 1-ї танкової групи 8-й російський танковий корпус глибоко вклинився у наші ланки і зайшов у тил 11-й танковій дивізії. Це вклинення, очевидно, викликало чималий безлад в нашому тилу між Бродами і Дубно…» - непокоївся у Берліні генерал Гальдер. Штабу ж самої 1-ї танкової групи було не до жартів. Удар «групи Попеля» погрожував перерізати канал постачання двох танкових дивізій Вермахту, взяти їх в оточення і вщент загатити шлях для німецького наступу на Київ. Аби припинити паніку генерал Клейст наказав розстрілювати розносників слухів «про прорив російських танків».

Та дуже швидко у німецьких штабах збагнули – це не спланований наступ. Це лише поодинокий випадковий удар. На ділянку прориву були кинуті одна моторизовані і дві піхотні дивізії Вермахту і прорив було закрито. Іншим частинам 8-го мехкорпусу пробитися до «Групи Попеля» не вдалося – вже 29 червня вони самі опинилися в оточенні. 2 липня «Група Попеля» стала пробиватися на схід. За три тижні здолавши 200 км, бригадний комісар Микола Попель вивів з оточення 1778 бійців та командирів. Втрати «групи» склали біля 1000 осіб убитими 5363 особи зниклими без вісті.

Південно-Західний фронт знаходився лише у кроці до краху «Барбаросси». Якби на зустріч танкістам Попеля зрушили дивізії червоної армії з півночі, вся Друга Світова війна могла би піти інакше. Але в умовах такого зв’язку, такої розвідки і такого військового планування дива не сталося. Власне – і не могло статися.

А що могло би бути?

Цікаво, але німці дуже гарно характеризували червоноармійців і їхнє командування. «Персонально російський солдат був гарно вишколений і являв із себе крутого бійця. Стрілецька підготовка була бездоганною – чимало наших бійців були поцілені пострілами у голову. Його спорядження було простим, але ефективним. Їхня їжа була спартанською на відміну від нашої…» - ділився спогадами обер-лейтенант Хайнц Гудеріан з 11-ї танкової дивізії Вермахту. З ним згоден і генерал Гальдер: «У противника, що діє проти групи армій «Південь», спостерігається тверде й енергійне керівництво».

Треба зазначити, що радянські командири у військовій справі були аж ніяк не новачками. Генерал Кирпонос мав Золоту Зірку Героя за Фінську війну. Серед командувачів арміями, корпусами, дивізіями та полками було чимало ветеранів війн з Фінляндією, Польщею, операції на Халхін-Голі та війни в Іспанії. Особовий склад Південно-Західного фронту це призив 39-го року. Чимало солдат і молодших командирів теж встигли повоювати. Язик не повернеться дорікнути їм боягузтвом чи-то некомпетентністю. В умовах ТАКИХ боїв схибила би і бонапартівська стара гвардія. Тож коли говориться про цю битву, варто пам’ятати. Вина командування Червоної армії полягає ще й в тому що воно фактично поставило на убий німцям свої кращі кадрові частини.

Праві опинилися ті, хто діяв не за наказами командування, а всупереч їм. Командувач 9-го мехкорпусу, генерал-майор Рокоссовський (майбутній маршал Радянського Союзу) згадував таке: «Нікому не було доручено об’єднати дії трьох мехкорпусів. Вони вводилися у бій розрізнено і з маршу, незважаючи на становище військ… У мене склалося враження, що командувач фронтом і його штаб в даному випадку просто повторили директиву Генштабу, який конкретного становища міг і не знати». 27 червня маючи перед собою чотири дивізії Вермахту і жодної координації дій з боку штабів, генерал Рокоссовський НЕ ВІДДАВ своїм підлеглим наказу про наступ. У штаб було відіслано звіт, що наступ, мовляв був, але захлинувся. Корпус Рокоссовського обороняв свої позиції до перших днів липня і відступив коли сусідні частини були вже перетерті на мотлох. Це був нечуваний ризик. У будь-якій інший ситуації за такі вихиляси комкор був би відданий під суд. Колишній політ-зек Костянтин Рокоссовський знав це аж надто добре.

Чи могло командування фронтом не прирікати на загибель кращі кадри Червоної армії? Могло воно вчинити якось інакше? ТАК, могло.

Ще вечором 22 червня після отримання директиви Ставки з наказом наступати на Люблін, начальник штабу ПЗФ генерал Максим Пуркаєв запропонував інше рішення: «Нам, товаришу командувач, лишається тільки доповісти у Москву про наявне становище і наполегливо просити про зміну задачі. Ми зараз можемо жорсткими боями стримувати просування ворога, а тим часом організувати силами стрілецьких та механізованих корпусів, що складають наш другий ешелон, прочну оборону у глибині дій фронту на лінії колишніх укріпрайонів. Зупинивши противника на цьому рубежі ми здобудемо час на підготовку загального контрнаступу…»

Начальник штабу фронту краще за всіх розумів у якому становищі застали німці своїм нападом війська фронту. І він чудово усвідомлював, що ні на який впоряджений протинаступ вони були нездатні. Генерал Пуркаєв пропонував наказати всім командувачам робити те, що зробив комкор Рокоссовський на свій страх й ризик. А тим часом підготувати рубіж оборони у своєму тилу.

Але пропозицію Пуркаєва було не прийнято. Діяти за Пуркаєвим означало діяти всупереч волі Генштабу, тобто – особисто Жукова. Генерал Жуков був призначений відповідальним за південний відтінок фронту і генерал Кирпонос знав про це. Завітавши до штабу ПЗФ вночі 22-23 червня Жуков і слухати не схотів ні про яку оборону. Жуков вимагав наступати і тільки наступати. Чинити щось всупереч жахливому начальнику Генштабу ніхто не наважився. Всі надто гарно знали його вдачу, і пам’ятали що робив Жуков з тими хто не виконував його накази на Халхін-Голі.

Коли ж безглуздість танкових атак невпорядженими мехкорпусами стала очевидною, генерал Кирпонос спробував відвести війська і таки організувати оборону на лінії старих укріпрайонів («Лінії Сталіна») за порадами генерала Пуркаєва. Насправді – уже було запізно, проте ще був шанс уникнути нікому непотрібних жертв. Але лиховісний жуківський рик з Генштабу урвав всі наміри командувача. Тої ж днини частина 8-го мехкорпусу на чолі з комісаром Попелем почвалала у бік Дубна… на зустріч власній загибелі.

До речі, по той бік фронту командувачу групи армій «Південь» генералу фон Рунштедту й на думку не спадало лізти у справи командувача 1-ї танкової групи генерала фон Клейста, через напружене становище під Дубно. А генерал Гальдер так само не ліз із цінними порадами до командування групи армій «Південь». Німецькі командувачі якось звикли довіряти одне одному і не дублювати своїми наказами накази командувачів щаблем нижче.

Але не переймайтеся. В своїх мемуарах маршал Жуков чітко визначив винних у програші під Дубно. Головним винуватцем, як годиться, став генерал Кирпонос, що загинув в оточенні під Києвом. Мертві, як говорять сорому не ймуть.

Всі ці обставини прирекли танкове бойовище під Дубно на довгі роки забуття. В часи коли ліпився культ маршала перемоги, недоречно було згадувати як Жуков знищив своїми наказами зразу шість механізованих корпусів і близько 1800 танків. Не побільшало шанувальників «непереможної і легендарної» на місцях тих боїв і зараз. Могили радянських піхотинців і танкістів вшановують переважно місцеві мешканці – ті самі західники, якими московська пропаганда лякає дітей. Учасників же кремлівського флеш-мобу «Георгієвська стрічка» марно шукати 9 травня на тих могилах.

«Я пам’ятаю, я горджуся» - не про це бойовище. Історією про те як «маршал перемоги» упустив змогу обернути шкереберть Другу Світову війну і поставив на убий кадрові частини Червоної армії не викликають гордості. Тому загиблих у бойовищу під Дубно носії «Георгієвської стрічки» воліють не пам’ятати.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
    6 грудня, Анастасія Левкова
  • Як функціонує схема заволодіння допоміжними приміщеннями в столиці
    6 грудня, Тарас Кінько
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено