Історія

  ▪   Максим Віхров

Шахтарі. Подорожні Незалежності

фото: укрінформ
Як радянський вуглепром, захищаючи власні інтереси, допоміг розвалити СРСР
Матеріал друкованого видання
№ 30 (558)
від 26 липня

Улітку 1989-го в СРСР відбувся один із наймасовіших шахтарських страйків: він стартував 10 липня в Кузбасі, а 19-го вже перекинувся на Донбас. Ці події небезпідставно вважають провісниками незалежності України. Принаймні саме під тиском страйкарів Верховна Рада УРСР у 1989 році наважилася ухвалити закон про економічну самостійність республіки. Шахтарські страйки кінця 1980-х надали шахтарському рухові образ антирадянської та самостійницької сили, яка на пару з Народним рухом була драйвером незалежності України. З огляду на результати, так воно й було. Але якщо придивитися до тих подій уважніше, то стане очевидно, що шахтарі — за всієї поваги до їхньої рішучості — проштовхували передусім власні корпоративні інтереси, а їхня співпраця з національно-демократичними силами була переважно ситуативним союзом. Цей епізод української історії не лише цікавий, а й повчальний. Шахтарські страйки на межі 1980–1990-х років — наочний приклад того, що потужна корпорація — господарчий суб’єкт — легко може стати суб’єктом політичним, впливаючи на долю цілих держав.

 

Робітнича аристократія


Щоб уявити, чим були шахтарські страйки кінця 1980-х, треба розуміти, чим була радянська вугільна галузь. У часи сталінської індустріалізації вона перебувала у вельми скрутному становищі. Після революційного лихоліття величезна кількість шахт стояла зруйнованою, фахівці розбіглися або були знищені, а брак робочої сили став загальним явищем. Технологічну відсталість вдалося певною мірою компенсувати, закуповуючи обладнання та винаймаючи фахівців за кордоном на гроші, отримані від пограбування країни та її населення. Трудові ж ресурси поповнювалися через примус: одних на шахти заганяли в межах трудової мобілізації, інших — в’язнів таборів — доправляли під конвоєм. Умови праці й життя на Донбасі мог­ли привабити тільки тих, хто не мав більше куди подітися. Після Другої світової війни вугільна галузь СРСР була сумним видовищем: на всю країну заледве нараховувалося 600 тис. шахтарів. Однак після повоєнної відбудови їхнє становище стало стрімко мінятися: країна потребувала дедалі більше вугілля, а терористичний примус поступово замінила матеріальна стимуляція.

 

Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?


Уже в 1950-х роках кількість працівників вуглепрому сягла 1,5 млн осіб, але річ не лише в чисельності. По-перше, це була стратегічно важлива галузь, оскільки радянська промисловість та енергетика дуже залежали від вугілля. По-друге, вугільна корпорація мала потужне лобі в Москві, яке могло ставити ультиматуми, погрожувати й шантажувати практично всіх включно з генсеками (докладніше див. Тиждень, № 20/2018 «Радянська генеалогія донецьких»). По-третє, у розпорядженні вуглепрому був неабиякий символічний капітал, що в суперідеологізованій тоталітарній державі мало значення. У системі радянської пропаганди шахтарів позиціонували як сіль радянської землі, героїв праці та звитяжних будівничих комунізму, а тому «наїжджати» на них було просто небезпечно. І, нарешті, по-четверте, вуглепром являв собою розгалужену систему майже по-військовому дисциплінованих колективів із чіткою вертикальною ієрар­хією. Власне, шахтарськими були не лише колективи, а й цілі міста та селища, що жили в ритмі шахт і завдяки шахтам. У результаті наприкінці 1970-х гірники стали справжньою аристократією робітничого класу. Окрім високих зарплат, вони в різні роки отримували вагомі пільги: 30-годинний робочий тиждень, премії, виплати тощо.


Але поряд із цим в економіці відбувалася зворотна тенденція. Уже в 1958-му, за оцінкою Міністерства вугільної промисловості, 78% вугільних підприємств СРСР були планово-збитковими, причому більше ніж у половини вона сягала рівня 30%. У 1978 році, коли сонце шахтарської слави (і добробуту) стояло в зеніті, галузь остаточно перестала бути рентабельною. 1980 рік радянський вуглепром закінчив зі збитками в 1,3 млрд рублів, а 1985-й — майже у 1,8 млрд. Це був закономірний результат. По-перше, своє слово сказала природа: за століття активного вуглевидобутку вугільні пласти Донецького басейну стали вичерпуватися, а точніше — ставати дедалі менш рентабельними. Приміром, у середині 1970-х років більше як 40% вугілля на Донбасі добували в пластах товщиною до 1,2 м, що унеможливлювало ефективну механізацію процесу, а отже, знижувало продуктивність підприємств. Крім того, далася взнаки безладна політика радянського керівництва, яке довгий час санкціонувало масове будівництво малопродуктивних шахт, підгодовуючи їх дотаціями. Ну й нарешті, в усьому світі наступала епоха нафти й газу, тож вугільна галузь ставала просто анахронізмом.

 

Корпоративний бунт


Страйк 1989-го зумовило падіння рівня життя, на яке гірняки зреагували особливо гостро. З одного боку, давалася взнаки звичка до добробуту, а з другого — те, що їхня праця справді була важкою, шкідливою та й просто небезпечною. Виступи не були стихійними: рішення про страйк ухвалювалося на рівні шахтного керівництва, на площу страйкарів пускали за шахтарськими жетонами, а неявку записували як прогул на роботі. «На відміну від Львова, де нас оточував гамірний, некерований натовп, Донецьк зустрів організованими тисячними лавами шахтарів-бунтівників, що сиділи на площі біля обкому партії та грюкали в такт касками об асфальт», — такими страйкарів побачив Микола Голушко, кагебіст із супроводу Міхаіла ґорбачова. Останній примчав до Донецька не просто так — на той час на Донбасі та на підприємствах Львівсько-Волинського басей­­ну зупинили роботу 500 тис. гірників. Шахтарі не намагалися підняти на протест усіх невдоволених, а навпаки, свідомо відмежовувалися від «цивільних», оскільки від початку сприймали страйк як особисту (читай корпоративну) суперечку з владою.


Щоправда, політичного досвіду гірникам явно бракувало. Страйк, який охопив шахти від Львова до Воркути, не мав спільного списку вимог, а тому на місцях шахтарі оптимізували їх під власну ситуацію та свої відчуття. В абсолютній більшості вимоги стосувалися поліпшення забезпечення, побутових і робочих умов, збільшення відпусток, зменшення пенсійного віку тощо. Однак міжшахтний страйкком Воркути з-поміж усього іншого вимагав ще й скасування статті конституції СРСР про керівну й спрямовуючу роль КПРС, привілеїв номенклатури, а також реальних виборів голови Верховної Ради СРСР. Але на Донбасі політичну частину вимог не підтримали. «Незрозуміло, чому нині ми повинні поділяти цей політичний екстремізм», — заявили в Регіональному союзі страйкових комітетів. Результатом страйку стала Постанова Ради міністрів СРСР № 608 від 3 серпня 1989 року, у якій шахтарям пообіцяли всього й багато — аж до цілковитої економічної самостійності шахт із дозволом експортувати наднормову продукцію. Держава зобов’язалася забезпечити рентабельність шахт (!) і навіть оздоровити екологічну ситуацію в шахтарських регіонах. Одне слово, побудувати практично комунізм для працівників окремо взятої галузі. Але ейфорія від перемоги тривала недовго: щойно стало ясно, що бунтівники заспокоїлися, уряд поклав Постанову № 608 під сукно.

 

Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР


Зрозумівши, що Москва не збирається виконувати обіцянки, влітку 1990-го гірники спробували поновити боротьбу. Цього разу шахтарська корпорація вирішила відкрито оголосити про свою політичну суб’єктність. «Перший з’їзд шахтарів підкреслює повну незалежність робітничих організацій вугільної та гірничодобувної промисловості від будь-яких політичних утворень. Наше прагнення до незалежності визначає й наше ставлення до КПРС» — ішлося в резолюції Першого всесоюзного шахтарського з’їзду, що проходив 11–15 червня 1990 року в Донецьку. Звинувативши КПРС у поганому становищі робітників, з’їзд вимагав виводу парткомів із підприємств і націоналізації партійного майна. Щоб підсилити враження, 11 липня 1990-го шахтарі провели одноденний страйк, під час якого припинили роботу 300 тис. гірників на 100 шахтах. Крім того, на підприємствах заблокували роботу парткомів та опечатали їхні кабінети. Це був явний виклик, оскільки якраз тими днями тривав XXVIII з’їзд КПРС. Але в Москві все це проігнорували. У жовтні 1990 року відбувся Другий з’їзд шахтарів, на якому збирались оголосити про розрив з офіційними профспілками, підконтрольними владі. Але тодішній вугільний міністр Міхаіл Щадов, якому страйкарі висловлювали недовіру ще в 1989-му, зміг пересварити між собою донбаських та кузбаських учасників з’їзду, і, скориставшись моментом, уряд їхні вимоги відхилив. Хай там як, говорити з Москвою було вже пізно: СРСР доживав свої останні дні.


Зручна незалежність


Упевнившись у неможливості вести переговори з Москвою та з огляду на політичну ситуацію українські шахтарі стали вести перемовини з Києвом. Уже в березні 1991 року в Донецьку відбувся шахтарський мітинг, на якому на додачу до традиційних соціально-економічних вимог пролунали заклики до надання конституційного характеру Декларації про державну незалежність України, розпуску КПУ та КПРС, перевиборів до Верховної Ради УРСР тощо. Керівництво УРСР, відчуваючи хиткість свого становища, узяло на себе фантастичні зобов’я­зання, зокрема удвічі збільшити зарплату всім працівникам вугільної галузі. Шахтарям сподобалася не лише поступливість Києва, а й перспектива відгородитися державним кордоном від дешевого кузбаського вугілля та російського газу, закріпивши за собою монопольний статус енергетичних «годувальників» України. Тож за повалення радянського ладу шахтарі взялися зі стахановським ентузіазмом, пішовши на контакт із національно-демократичними силами. Як згадував лідер Народного руху Василь Куйбіда, кандидатуру В’ячеслава Чорновола на посаду президента України висунули якраз шахтарі Донеччини, а саме шахти імені Димитрова.


Однак об’єднання сил було поверховим: підтримуючи націонал-демократів, шахтарі зберігали свою корпоративну автономність. «Ми працюватимемо з новими демократичними партіями, допоможемо вам забрати владу в КПРС. Але під ваші прапори ставати не збираємося» — такою була позиція Всеукраїнського об’єднання страйкових комітетів, який увійшов до коаліції «Незалежна демократична Україна», створеної для координації спротиву ДКНС (тобто ГКЧП). На референдумі 1991-го Донбас одностайно підтримав незалежність України, але шахтарі далі відстоювали свої корпоративні інтереси. 7 червня 1993 року почався наймасовіший страйк в історії України: роботу припинили більше ніж 200 з 250 шахт країни. Причиною страйку став різкий стрибок цін на продовольство, але, вимагаючи підвищення зарплат, шахтарі виступили ще й із політичними претензіями. Так само, як у 1990-му вони оголошували недовіру КПРС, у 1993 році зажадали референдуму щодо недовіри президентові та Верховній Раді, а також економічної автономії для Донбасу. Вважати цей страйк стихійним виступом простих робітників важко не тільки через його масштаб, а й через те, що він почався на шахті імені Засядька, яка не брала участі в жодному страйку, починаючи з 1989-го.

 

Читайте також: Вороги народу і культ особи


За «дивним збігом обставин» через чотири дні після початку страйку колишній директор цієї шахти Юхим Звягільський, який невдовзі перед цим пересів у крісло міського голови Донецька й став першим віце-прем’єром України, очоливши переговірний процес із урядом Леоніда Кучми, добився поступок на користь керівників шахт. Натомість вимоги звичайних шахтарів були здебільшого проігноровані. За тиждень стараннями директорів страйк припинився. Що ж стосується політичних вимог, вони були технічно злиті. 17 червня Верховна Рада призначила консультативний референдум про довіру до президента й парламенту, але потім обидва заходи скасували — буцімто через брак ресурсів. Розбіжності між керівниками галузі та звичайними шахтарями назрівали давно й виявлялися ще в 1980-х роках, але саме в червні 1993-го вони закінчилися остаточним розколом і конфліктом, унаслідок якого директори підприємств підім’яли під себе шахтарські маси й конвертували протест у власний політичний капітал. Пізніше, коли обвал рівня життя зіб’є амбіції шахтарів, а кийки «Беркута» й свавілля директорів примусять їх до покірності, шахтарський рух остаточно інструменталізують колишні боси вугільної корпорації, які стрімко перетворювалися на власників підприємств та олігархів.

 

Незасвоєний урок


Сьогодні шахтарі вже не сприймаються як величезна вибухонебезпечна сила. Легенди, якими оповиті події 30-річної давності, розвіялися навесні 2014-го, коли шахтарі Донбасу (що в масі не підтримували сепаратизм) не зробили нічого, щоб зірвати заколот і не допустити погіршення свого становища. Коли ж більша частина вугленосних районів Донбасу опинилася на непідконт­рольних територіях, суспільна вага шахтарів стала зовсім невеликою. Однак річ не в їхній кількості, а в тому, що нікуди не поділася тенденція до монополізації у вугільній промисловості. Йдеться про компанію ДТЕК, яка, за даними голови Асоціації захисту прав споживачів електроенергії та комунальних послуг Андрія Геруса, видобуває 85% українського вугілля та контролює 60% його імпорту, їй належать 80% станцій теплової генерації (не рахуючи інших, не менш насторожливих показників). Це дозволяє власнику ДТЕК олігарху Ринату Ахметову боротися з українським урядом, лобіюючи тепер уже не галузеві, а власні бізнесові інтереси. Така боротьба, як у часи Засядька, могла б вестися за зачиненими дверима високих кабінетів, але, за традицією, як таран використовуються шахтарі.

 

Читайте також: Екобомба від сепаратистів


Останній гучний виступ шахтарів відбувся у квітні 2015 року, коли кілька тисяч гірняків наводнили урядовий квартал у Києві. Мітингарі вимагали звільнення міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина, підвищення цін на вугілля й тарифів на електроенергію для ТЕС, а також державних дотацій для вугільної галузі. Саме тими днями відбувся з’їзд гірняків, на якому делегати від шахтарських колективів засудили діяльність Володимира Демчишина й лякали енергетичною катастрофою. За повідомленнями журналістів та очевидців, більшість шахтарів були працівниками підприємств ДТЕК і головними натхненниками з’їзду стали також дтеківці. Утім, висновки можна зробити й без інсайдів, оскільки саме тоді — навесні 2015 року — ДТЕК активно боровся за підвищення ціни на вугілля з 1100 до 1500 грн за тонну, для чого потребував санкції уряду. Останній, своєю чергою, звинувачував ДТЕК у монополізмі та здирництві, оскільки реальна собівартість тонни вугілля на дтеківських шахтах нібито становила тільки 800–900 грн. Цілком логічно, що компанія прагнула компенсувати втрати, спричинені окупацією Донбасу, а «шахтарі на голодуванні» стали важелем суспільно-політичного тиску на уряд. Причому вони справді могли бути голодними, оскільки і тоді, і потім їм завинили зарплату.


У результаті в Україні склалася патологічна ситуація, коли окремі компанії, користуючись своєю вагою в енергетиці, можуть вступати у відкриту війну з урядом, використовуючи власних працівників як таран. Але при цьому гроші, зокрема отримані за схемами на кшталт «Роттердам+», до працівників зазвичай не доходять. Тобто вугілля дорожчає, а становище гірників не покращується. На перший погляд, причиною цього є неефективне управління галуззю, особливо в тому, що стосується подолання корупційних схем. Але навіть повне знищення корупції у вугільній галузі лише відтермінує кризу, до якої вона скочується впродовж останніх півстоліття. Рано чи пізно після модернізації енергетичної сфери Україна не потребуватиме навіть тих шахт, що лишилися. Наскільки драматичним буде фінал, залежатиме від того, як ефективно уряд зможе підтримати робітників, чия тяжка й небезпечна праця перестала бути потрібною країні. А голов­не — нікуди не подінеться загроза великих впливових компаній, які можуть утворюватися в будь-якій галузі: енергетиці, транспорті, сільському господарстві, банківській сфері тощо. І немає жодних гарантій, що завтра місце шахтарів, які стукають касками в Києві в інтересах ДТЕК, не замінять працівники інших підприємств, почуттями та інтересами яких маніпулюватимуть інші бізнесмени й управлінці. Не слід забувати й те, що в певний історичний момент отакі корпоративні війни можуть вплинути не тільки на конкретний уряд, а й на саме існування держави. І не факт, що цей вплив обов’язково буде спрямований на збереження українського суверенітету.