Історія

  ▪   Станіслав Кульчицький

Ціна «Маніфесту» і «Капіталу»

Що запозичили вожді радянського комуносоціалізму в Карла Маркса?
Матеріал друкованого видання
№ 29 (557)
від 19 липня

У травні цього року світова преса відзначала знаменну дату — 200-річчя від дня народження Карла Маркса. Показово, що відгуки західних політиків, учених і журналістів були якісно відмінними від оцінок їхніх колег на Сході.


На Заході, не понівеченому вірусом радянського комуносоціалізму, Карла Маркса пам’ятають не тільки в ювілейні роки. Напередодні Мілені­уму корпорація ВВС провела опитування серед учених з метою виявити найвпливовіших людей науки в другому тисячолітті. Карл Маркс посів перше місце, випередивши Ісаака Ньютона й Альберта Айнштайна. У каталозі Бібліотеки Конгресу США творчому доробку Маркса присвячено більше наукових праць, ніж спадщині будь-якого іншого мислителя.


На посткомуністичному Сході ставлення до Карла Маркса специфічне. У КНР, що ліквідувала комунізм в економічному житті, але не змінила ні політичного устрою, ні державної ідеології, пам’ять про нього лишається священною. Китайці були задоволені, коли їм дозволили спорудити на батьківщині основоположника марксизму монумент із нагоди 200-річчя від дня народження. Влада міста теж була задоволена: китайські туристи тепер не оминатимуть Трир.

 

Читайте також: Під гаслом коренізації


У пострадянському світі на свідомість людей тисне образ Маркса, який породив сталінщину. Люди ще пам’ятають художньо оформлені профілі Маркса — Енґельса — Лєніна — Сталіна. В Україні він підпав під дію законів про декомунізацію, і тепер у нас уже немає вулиць, позначених його іменем.


Культ Маркса в Німеччині давно подолано. У 1990 році мешканці старовинного Хемніца більшістю голосів повернули місту історичну назву, відмовившись від нав’язаної владою НДР кострубатої назви Карл-Маркс-Штадт. Однак пам’ять про цей культ у східних німців ще зберігається. Не випадково, виступаючи на ювілейних урочистостях у Трирі, голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер вважав за необхідне підкреслити: «Сьогодні йому (Карлу Марксу. — Авт.) приписують те, за що він не є відповідальним і чого не створював, бо багато написаних ним текстів були переформульовані таким чином, що набули протилежного змісту». Врешті-решт, за свідченням Фрідріха Енґельса, сам Карл Маркс із досадою висловився на адресу французьких «марксистів» 1870-х років: «Я знаю тільки одне: я не марксист» (Маркс К. і Енґельс Ф. Твори. — Т. 37. — С. 349).


«Маніфест Комуністичної партії»


Напередодні європейських революцій 1848–1849-го Карл Маркс (у віці 29 років) і Фрідріх Енґельс (на два роки молодший) надрукували брошуру «Маніфест Комуністичної партії». Твір став жити самостійним життям: за 170 років його сукупний наклад наблизився до півмільярда примірників. Вплив цієї невеликої брошури на долю людства виявився вагомим, але то не заслуга й не провина родоначальників марксизму. Їх не можна звинувачувати у спробах будувати суспільство, позбавлене «експлуатації людини людиною». У словнику Маркса не було дієслова «будувати», трансформацію суспільства він розглядав як природно-історичний процес. Головна його праця «Капітал» містила в собі фундаментальний висновок, який перекреслював революційне нетерпіння «Маніфесту»: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами» (Маркс К. і Енґельс Ф. Твори. — Т. 23. — С. 12). Разом із тим класики марксизму не могли відмовитися від комуністичної доктрини, яку в «Маніфесті» охарактеризували двома рядками: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» (Маркс К. і Енґельс Ф. Твори. — Т. 4. — С. 422).

У держави, яка забезпечувала політичну диктатуру вождів партії-монополіста, не було нічого спільного з революційним марксизмом доби «Маніфесту Комуністичної партії»


Маркс наполягав на тому, щоб у документах його послідовників зберігалася комуністична перспектива. У травні 1875 року, коли в Готі відбувався об’єднавчий з’їзд, на якому виникла Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), він передав керівникам зауваження до програми, але їх було відкинуто. Тоді в праці, посмертно опублікованій лише в 1891‑му, він розгромив ухвалену програму. Марксова «Критика Готської програми» неочікувано стала важливим доповненням до «Маніфесту»: у ній комунізм за розподілом матеріальних благ був поділений на дві фази: соціалізм із розподілом за працею і власне комунізм із розподілом за потребами.


У Готській програмі, як і в ухваленій 1891 року Ерфуртській програмі СДПН зберігалося положення про усуспільнення засобів виробництва й заміну ринкових відносин централізованим розподілом продукції. Як і «Маніфест Комуністичної партії», обидва документи кінцевою метою соціал-демократичного руху оголошували знищення приватної власності. Відмінність полягала в тому, що програми СДПН передбачали досягнення кінцевої мети реформами, а не революціями. Чому марксисти втратили революційність?

 

Читайте також: Тренування ностальгії


Після європейських революцій середини ХІХ століття протилежні за економічними інтересами класи робітників і капіталістів почали знаходити спільну мову внаслідок виникнення конституційних монархій і запровадження загального виборчого права. Опинившись у парламентах, послідовники Карла Маркса стали цінувати демократію, яка давала змогу законодавчим способом поліпшувати умови праці робітників і надавати підтримку малозахищеним верствам суспільства. Комуністи назвалися соціал-демократами саме для того, щоб продемонструвати відданість демократії та соціальним реформам. Лідери соціал-демократичних партій переконувалися, що краще рухатися в напрямку узгодження інтересів праці й капіталу, ніж тримати курс на знищення капіталу — рівноправного з робочою силою агента виробничого процесу. Залишаючись соціалістами за світоглядом, вони ставали у своїй практичній діяльності партнерами політичних партій, які представляли інтереси капіталу. На зламі ХІХ і ХХ століть у Західній Європі вже починалися, хоч і в уповільненому режимі, процеси, яким тільки після Другої світової війни дібрали властиву назву: перетворення капіталістичних держав на соціальні.

 

Лєнінська «держава-комуна»


Отже, у Європі комуністи доби «Маніфесту Комуністичної партії» перетворилися на соціал-демократів, які відкинули ідею класової війни і взяли на озброєння гасло класового миру. Натомість на початку ХХ століття частина російських соціал-демократів, яка увійшла в історію як більшовики, взяла на озброєння ідеї революційного марксизму, сформульовані до революцій середини ХІХ століття. Росія не знала революцій, а коли почалася перша, то зазнала поразки.


Владімір Лєнін прибув з еміграції до революційного Петрограда у квітні 1917-го з гаслами передачі політичної влади радам та організації радянської держави-комуни. Це був добре продуманий ще під час революції 1905–1907 років план встановлення після повалення самодержавства диктатури більшовицьких вождів. Партія більшовиків повинна була, зберігаючи організаційну самостійність рад, виштовхнути з них представників інших політсил і наповнити їх своїми членами та співчуваючими безпартійними депутатами. Лєнін був переконаний, що більшовики спроможні перетворити ради на додаткову форму існування власної партії. Адже то були органи самоорганізації революційних мас у країні з максимально високим рівнем соціального протистояння. Народившись у ситуації жорсткої класової боротьби, вони не шукали варіантів досягнення класового миру. А більшовики були єдиною із соціалістичних партій Росії, яка стояла на платформі «Маніфесту Комуністичної партії». Ситуативні та доктринальні екстремісти мусили знайти один одного.

 

Читайте також: Загроза позірна чи реальна?


Якщо на етапі повалення самодержавства більшовики були революціонерами, сприяючи перетворенню суспільства на носія державного суверенітету, то після захоплення влади в листопаді 1917-го та розгону Установчих зборів у січні 1918-го вони перетворилися на контрреволюційну політичну силу, яка під прикриттям збільшовизованих рад позбавила народ здобутої в демократичній революції суверенності. Разом із тим, і в цьому полягала парадоксальність створеної Лєніним системи влади, годі було сумніватися в її народності. Функції диктатури були прерогативою партії, але поточне управління всіма сферами життя покладалося на радянські органи. Населення обирало їхній склад за рекомендаціями парткомів, але обранці мали бути зазвичай вихідцями з народних низів. Участь робітників і селян у суспільно-політичному житті не обмежувалася виборами представників радянської влади. Трудові колективи та громадські організації наділялися реальними управлінськими або контрольними функціями.


Лєнінська «робітничо-селянська» держава спиралася на дві вертикалі влади: партійну і радянську. Перша здійснювала диктатуру, матеріалізованим виявом якої була поєднана з нею додаткова вертикаль органів державної безпеки. Друга — від Всеросійського (Всесоюзного) центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів до сільрад — здійснювала поточне управління. Обидві вертикалі будувалися на засадах «демократичного централізму» з цілковитим підпорядкуванням нижчих за ієрархією ланок вищим, унаслідок чого диктатура партії звужувалася до диктатури її вождів. Непідконтрольні владі громадські організації горизонтальної будови, на основі яких формується громадянське суспільство, було знищено. У кожній ланці адміністративно-територіального поділу партійній вертикалі підпорядковувався комсомол з організаціями піонерів і жовтенят, а радянській — державні установи, профспілкові, кооперативні та громадські організації. Держбезпекова вертикаль проникала в народну товщу мільйонами добровільно чи силоміць завербованих інформаторів.


Держави традиційного типу з монархом-сувереном на чолі еволюціонували або в бік демократії (навіть залишаючись монархіями, якщо монарха обмежувала у повноваженнях Конституція), або в бік тоталітаризму, коли сформована в народних низах політична сила придушувала всі інші й ставала носієм державного суверенітету. Радянська держава теж була тоталітарною, оскільки позбавила народ суверенності. Однак обмежуватися тільки цим визначенням не можна. Адже вона не височіла над суспільством, як решта держав, а, зберігаючи відірваність від суспільства, одночасно забиралася в народну товщу всім своїм ієрархізованим кістяком. Маючи в собі державний кістяк, який функціонував на засадах «демократичного централізму», вертикалізоване суспільство втратило якості безструктурної спільноти й намертво зрослося зі своєю державою. Якщо компартійно-радянську систему вла­ди типологічно об’єднувати з італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом, то потрібно підкреслити і її відмінність. Вона мала істотно більше життєвих сил, бо була заглиблена у свій соціум, успішно маніпулювала свідомістю тих, хто погоджувався жити за встановленими правилами, і нещадно розправлялася не тільки з реальними, а й із потенційними противниками. Таку державу було нереально повалити зсередини, тому що в соціально атомізованій країні не могли виникнути незалежні від влади організаційні структури, крім невеликих підпільних груп. Радянську «робітничо-селянську» державу слід вважати тоталітарною у квадраті або в кубі.

 

Читайте також: Червона фіра


У держави, яка забезпечувала політичну диктатуру вождів партії-монополіста, не було нічого спільного з революційним марксизмом доби «Маніфесту Комуністичної партії». Однак Лєнін від початку будував свою партію як комуністичну, а державу — як державу-комуну. Його не задовольняла політична диктатура, він прагнув поневолити суспільство й економічно. Реалізація закликів «Маніфесту» надавала таку можливість. Ховаючись за гасла «експропріації експропріаторів», вожді створеної Лєніним партії бажали експропріювати суспільство, тобто позбавити його економічної самостійності й поставити в цілковиту політичну та економічну залежність від себе.


Повернімося до «Маніфесту», щоб установити, чи був комунізм класиків марксизму науковим, як вони стверджували все своє життя, чи залишався таким самим утопічним, як комуністичні вчення попередників. Комуністичним вони називали суспільство, позбавлене приватної власності, і ця назва, як згодом уточнив Маркс, стосувалася обох фаз комунізму.


Відносини власності є сукупністю трьох правомочностей: володіння, користування та розпоряджання засобами виробництва й природними ресурсами. Народження цивілізації, формування суспільства та виникнення держави супроводжувалися появою приватної власності. Вона набувала різноманітних правових форм залежно від того, хто в суспільстві та пов’язаній із ним державі мав доступ до однієї, двох або всіх трьох правомочностей власності. Держава була ієрархізованою організацією, а власність будь-якої організації — це власність осіб, які її контролюють. Чи можна протиставити приватній власності державну як категорію, принципово відмінну від неї? Мабуть, ні. На наявні в певної держави матеріальні та природні ресурси не могли претендувати інші держави.


Чи можна протиставити приватній власності колективну як категорію, принципово відмінну від неї? На це запитання теж треба дати запереч­ну відповідь. Прикладом колективної власності в чистому вигляді є ізраїльські кібуци, до яких держава не має жодного стосунку (на відміну від радянських колгоспів). Їхнє майно не розпайоване й становить колективну власність людей, які в них працюють, — усіх разом і кожного зокрема. Однак члени кібуцу володіють, користуються та розпоряджаються засобами виробництва й здобутими завдяки їм матеріальними ресурсами на засадах приватної власності. Інший кібуц не може претендувати на ці ресурси.


Чи можна протиставити приватній власності суспільну як категорію, принципово відмінну від неї? Мабуть, так, якщо з такого протиставлення за умовчанням виключається конкретне суспільство, оскільки воно завжди репрезентоване своєю державою. Коли ж суспільство розглядається як поняття, позбавлене конкретики, то стає зрозуміло, що йдеться про аморфну спільноту, не здатну керувати правомочностями власності: володінням, користуванням і розпоряджанням ресурсами.


Автори «Маніфесту Комуністичної партії» вважали, що націоналізація (усуспільнення) засобів виробництва означає їх перехід до рук нації (суспільства). Однак нації, так само як суспільства, — це спільноти, які не мають «рук». Можна здогадатися, що в їхньому уявленні експропрійовані в буржуазії засоби виробництва спочатку переходили не до аморфних спільнот, а до створюваної робітничим класом держави. У «Критиці Готської програми» Карл Маркс твердив, що між капіталістичним і комуністичним суспільствами лежить період революційного перетворення першого на друге і держава цього періоду не може бути нічим іншим, як революційною диктатурою пролетаріату. Однак специфіки такого перехідного періоду вони собі не уявляли. Наприклад, Фрідріх Енґельс у праці «Анти-Дюрінг» обмежився в питанні про суть комуністичних перетворень словесною еквілібристикою: «Пролетаріат бере державну владу і перетворює засоби виробництва насамперед на державну власність. Але тим самим він знищує самого себе як пролетаріат, тим самим він знищує всі класові відмінності й класові протилежності, а разом із тим і державу як державу. Перший акт, у якому держава виступає дійсно як представник усього суспільства, є водночас останнім самостійним актом її як держави. Втручання державної влади в суспільні відносини стає тоді в одній галузі за другою зайвим і само по собі засинає» (Маркс К. і Енґельс Ф. Твори. — Т. 20. — С. 275).

 

Марксизм-лєнінізм


Комунізм класиків марксизму був ілюзорною мрією про «світле майбутнє». Виступаючи перед мешканцями містечка Ельберфельд, 24-річний Фрідріх Енґельс запевняв: «Комуністичний принцип є принципом майбутнього, про це говорить хід розвитку всіх цивілізованих націй, про це говорить швидко прогресуючий розклад усіх дотеперішніх соціальних установ, про це говорять людський здоровий розум і насамперед людське серце» (Маркс К. і Енґельс Ф. Твори. — Т. 2. — С. 522). Не треба забувати, що це був 1845 рік, в Америці ще зберігалося рабство, а в Російській імперії — схоже на рабство кріпацтво. Ідея революційної ліквідації приватної власності багатьом здавалася панацеєю, що звільняла соціум від органічних хвороб.


Лєнінізм — це передусім вчення про «партію нового типу», здатну виступити від імені пригноблених мас з метою завоювання влади, щоб створити «робітничо-селянську» державу, але з позбавленим суверенності народом. Поєднання революційного марксизму з лєнінізмом призвело до загибелі Російської революції 1917 році, відновлення Російської імперії у вигляді Радянського Союзу, експропріації радянського суспільства державою-комуною, а після Другої світової війни до поширення лєнінсько-сталінської моделі державності мало не на третину людства.

 

Читайте також: Порядок у голові. Чи здолали українці совок


Що запозичили вожді радянського комуносоціалізму від Карла Маркса «в сухому залишку»?


Передусім назву-симулякр «комунізм». Така звична для всіх назва виявилася симулякром, тому що здійснена з колосальними людськими втратами (включно з геноцидом) ліквідація приватної власності членів суспільства не означала її ліквідації як такої. Власність на всі ресурси зосередилася на вершині «робітничо-селянської» влади — у політбюро ЦК КПРС. Вожді дістали можливість довільно визначати всі можливі пропорції економічного, соціального та культурного розвитку країни з величезними людськими й природними ресурсами.
Симулякр «комунізм» потягнув за собою інші симулякри: суспільну власність, а після знищення «колишніх людей» (за термінологією чекістів) — загальнонародну власність. Селянство не можна було змусили працювати в комунах із суто технологічних причин, і тому радянській владі довелося зберегти в сільському господарстві острівці приватної власності під загальною назвою-симулякром «колгоспно-кооперативна».


Ілюзорне словосполучення «диктатура пролетаріату», яке з’явилося в Марксовому словнику з 1850 року (клас теж не має «рук» для здійснення диктатури), використовувалося в радянській практиці до запровадження сталінської Конституції 1936-го, після чого диктатура кремлівських вождів стала позначатися симулякром «соціалістична демократія».


Термін «соціалізм», яким Карл Маркс позначив початкову фазу комунізму, у перші два десятиліття був метою будівництва, а в наступні десятиліття — побудованим суспільним ладом. Термін «комунізм» як друга фаза з розподілом за потребами використовувався, щоб підбадьорити тяжко працюючих радянських людей. Гасло «Наша цель — коммунизм» фігурувало на транспарантах, розвішаних де попало (за свідченням автора цього нарису, і на фасаді Одеського артилерійського училища).


Коли радянським людям набрид суцільний дефіцит товарів «народного споживання», Нікіта Хрущов підбадьорив їх заявою про розподіл за потребами через 20 років. Для надійності ця заява була включена до програми КПРС, ухваленої ХХІІ з’їздом партії в жовтні 1961 року. Спічрайтерам наступного генсека довелося відкоригувати Карла Маркса й увести в обіг третю фазу комунізму під назвою «розвинутий соціалізм» (зрозуміло, з розподілом за працею).


Ґорбачовська перебудова змусила радянських людей замислитися над природою суспільства, у якому вони жили. Авторитетний тоді економіст Лєонід Абалкін заявив на ХХVIII з’їзді КПРС: «Ми часто кажемо, що побудували «не той» соціалізм, що тепер будемо будувати інший — гуманний, демократичний. Треба чітко усвідомлювати, що соціалізм ми не будували взагалі і в умовах соціалістичного суспільства не жили» (Правда. — 1990. — 7 липня).

 

Мій прогноз


Чи залишається мрія Карла Маркса про «світле майбутнє» людства ілюзорною на всі часи? Чи можливий у майбутньому лад, здатний спертися на суспільну, а не приватну форму власності з розподілом матеріальних благ за потребами? Мені, радянській людині в третьому поколінні, комуністові з 30-річним стажем та авторові тритомника «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від народження і до загибелі», варто зробити свій прогноз.


У доцивілізаційну епоху майном, якщо воно існувало, так само як природними ресурсами, люди володіли колективно. Чи існувало взагалі поняття власності в ті часи, коли не існувало суспільства? Якщо й так, то воно має бути предметом аналізу біологів, а не правників. Людина тоді тільки відокремлювалася від тваринного світу, у якому всі істоти обстоюють право на певну територію, що рівнозначне праву на життя.

 

Читайте також: Під гаслом коренізації


Відносини між людьми стали ускладнюватися, коли з’явилися відтворюючі сфери виробництва: поряд зі збиральництвом землеробство, поряд із полюванням тваринництво. Появу суспільства ознаменували родоплемінні колективи. Будучи монополією на володіння, користування й розпоряджання засобами виробництва та природними ресурсами, приватна власність формувала соціальні відмінності між людьми, які складалися в певну систему. У спільнотах з більш-менш розвиненою соціальною структурою починалися процеси державотворення, у результаті чого вони діставали перевагу перед іншими в боротьбі за територію. Відносини приватної власності формувалися одночасно з формуванням суспільства та держави.


Комунізм, якщо під ним розуміти суспільну власність на засоби виробництва й природні ресурси, можливий тільки на тому етапі розвитку суспільства, коли зникнуть будь-які відмінності між людьми, крім демографічних. Тобто тоді, коли не буде рас, націй, класів, держав. Тоді, коли кожна людина володітиме, користуватиметься й розпоряджатиметься всім тим, що є на планеті Земля та поза нею. До цього треба дожити…