Історія

  ▪   Святослав Липовецький

Три підводні камені Волинської трагедії

Фото: УНІАН
Відкриваючи меморіал у Сагрині, українці почали диктувати «порядок денний» у волинському питанні
Матеріал друкованого видання
№ 28 (556)
від 12 липня

У дискусіях про «Волинь-43» українці об’єктивно займали програшну позицію, не встигаючи реагувати на факти чи просто звинувачення, які щедро лилися з польського боку. І коли у 2016 році польський Сейм ухвалив постанову про відзначання 11 липня як дня пам’яті про Волинську трагедію, то здавалося, що таким чином закріпив одностороннє трактування тих подій. На цьому тлі несподіваним і водночас сильним став жест української сторони, коли 8 липня 2018 року Петро Порошенко відкрив у Сагрині пам’ятник українцям, які загинули від рук Армії Крайової та Батальйонів Хлопських.


Події в Сагрині відбулися в березні 1944-го, і, здавалося, резону відкривати меморіал саме зараз немає. Та прив’язавши відкриття меморіалу до 75-ї річниці Волинської трагедії, українська сторона недвозначно показала своє прагнення вести мову про «Волинь-43» у ширшому контексті, виходячи за межі території Волині та розширюючи часові рамки.

 

Українці як кати чи як жертви?


Уявлення про українців як катів, що організували «волинську різанину», набуло такого стійкого значення, що дало поштовх, на перший погляд, цілком невинним ініціативам. Так, ті, хто шукав у цих подіях бодай якісь світлі сторони, почали складати списки «праведників» — осіб, котрі рятували переслідуваних, а історії про «добрих українців» представлені в книжковому форматі на полицях книгарень. Такі заходи не лише утверджують міф про односторонню трагедію поляків на Волині, а й часто суперечать історичній дійсності та доступним і цілком відомим фактам.
Навіть побіжний перегляд тогочасних документів дає уявлення про масштаби трагедії українців. Так, ще до липневих подій 1943-го в повідомленнях за травень — червень радянські партизани інформували ЦК КП(б)У, що польська поліція спільно з німцями в Людвипольському районі на Рівненщині знищила майже чверть українців включно з жінками та дітьми.


Та крім червоної партизанки це підтверджував і польський представник, який наприкінці року у звіті до еміграційного лондонського уряду не лише згадав про вбивства поляків, кількість жертв яких обраховував у 15 тис., а й зауважив: «Величезних втрат було завдано також українській людності».

 

Читайте також: Як Волинь дійшла до 1943-го…


Мине небагато часу, і вже на початку 1944-го польські джерела конкретизують: «Те, що зараз діється в сільській місцевості, нічим не відрізняється від звірячості, яку ще донедавна виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують напади на українські села, виганяють із них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей».


Потік біженців із Волині був однією з причин перенесення конфлікту в нові регіони. Зокрема, спалах насильства охопив сусідню Холмщину. У документі православних інституцій за 15 травня 1944 року перераховано та вказано дати знищених поляками за рік: лише в Грубешівському повіті 52 українських села й близько 4 тис. замордованих селян. Загальна кількість українських жертв до червня 1944-го тут сягне 15 тис. населення із 150 сіл.


Загалом питання кількості жертв буде одним із найконтроверсійніших. Ще далекого 1989-го польський інтелектуал Тадеуш Ольшанський (під псевдонімом Ян Лукашов) у паризьких «Зошитах історичних» наведе приклад волинського села Кисилин, де, за свідченнями авторитетного дослідника, було знищено 5 тис. поляків. Інший вказував, що жертв могло бути лише кілька десятків, а сам Лукашов зверне увагу, що до війни в селі проживало близько 500 людей, та й то здебільшого православних (українців).


У наступні три десятиліття ситуація навряд чи принципово змінилася: у відповідь на дані визнаних у Польщі дослідників Владислава та Єви Сємашків волинський краєзнавець Ярослав Царук зробить аналіз по Володимир-Волинському району й покаже, що кількість жертв із польського боку завищена в 4,1 раза, а з українського занижена у 25 разів.


Та все ж таки українці не встигають реагувати на польські дані, а останні не поспішають їх аргументувати. Відомий американський історик Тімоті Снайдер озвучить іншу цифру: 167 населених пунктів, знищених УПА в ніч з 11 на 12 липня 1943 року. Ця цифра значно перевершила всі інші, які досі наводили польські дослідники. І хоча Снайдер не надав ні переліку сіл, ні джерел, українці вустами УГКЦ відзначили його як «взірець особистої моральної та наукової чесності». Принаймні таке формулювання прозвучало під час цьогорічного нагородження історика відзнакою Омеляна Ковча. Останній був не лише священиком-мучеником, який добровільно прирік себе на смерть у концтаборі Майданек, а й діячем ОУН. Його постать могла б розширити усталене уявлення про українських націоналістів, але наразі ім’я Ковча стало заручником інших процесів.  
 

Армія Крайова та інші учасники антиукраїнської акції


Попри поширений штамп односторонньої «різанини», польському суспільству відомо бодай про кілька сіл-символів, де було винищено українське населення. До таких, безперечно, належать Сагринь, Павлокома, Верховина та Завадка Морохівська. Два перших «вирізали» вояки Армії Крайової, Верховини — Народних Сил Збройних (військової формації, що утворилася після розпуску АК), Завадку Морохівську — загони Польської Народної Армії, які із січня по квітень 1946-го здійснили три каральні акції проти українського населення. Уже в першій половині 1990-х, у період «Солідарності», організаторів знищення Павлокоми та Верховини реабілітують і відзначать як борців за Польщу.

 

Читайте також: Зрозуміти Польщу


До списку символічних і знищених сіл слід було б долучити й волинський Малин, заселений чеськими колоністами. Його спалили 13 липня 1943-го, саме після Петра і Павла. Каральну акцію здійснили нацисти, але не без участі поляків. Принаймні п’ять із семи чехів, які врятувалися від знищення, стверджували, що в ній брали участь поляки (або особи, які спілкувалися польською). Четверо польських нападників було ідентифіковано, ще про одного стало відомо завдяки порятунку української родини.


Малин мав би ввійти в чеську історію, адже тут загинули 374 чехи, що куди більше, ніж у Лідице під Прагою, яке вже стало символом пролитої від рук нацистів невинної крові.


Неможливість замовчати численні випадки знищення українських сіл породила інший феномен, більш відомий як «відплатна акція». Цим терміном намагаються виправдати й применшити ті акти «людобуйства», які вчиняли різні польські формації над українським населенням.
Нонсенс цієї позиції ілюстрував Яцек Куронь — один із інтелектуалів, який мав можливість і велику наснагу працювати на полі польсько-українського примирення. Зі слів одного очевидця він переповідав історію про знищення польського поселення на Волині. Цей свідок, будучи малим хлопчаком, дивом урятувався. Разом із батьком вони одразу перебралися до родини на Грубешівщину. Тут розказали про звірства українців, і місцеві мешканці одразу зі зброєю пішли й винищили сусіднє українське село. Очевидно, що цей злочин було прикрито поняттям «відплата».
Коли в 1950-му в еміграції з’явиться перший співаник УПА, то пісенні згадки про поляків теж будуть у контексті відплати, помсти. Із 65 пісень лише в трьох прямо згадувалися поляки. І якщо одна була пов’язана із Закерзонням, де лемківська сотня «громила ляхів у своїх селах», то в інших двох звучала прив’язка до більшовиків: «женуть комуну, зайдів-поляків» і «ляхву й москву прогнати з України»…


Пісні АК часто будуть конкретніші. «З вогнем пішла Шоломия, з вогнем підуть всі дурні села», — співали бойовики так званої 14-ки Армії Крайової після спалення села Шоломинь під Львовом. А книжка-спогад Стефана Дембські, одного з них, міститиме сцени не лише жорстоких вбивств, скоєних вояками АК, а й катувань та колективного зґвалтування.


Говорячи про «відплатну акцію», привласнену поляками, варто навести й українські приклади. Зокрема, два випадки дуже показові. Так, коли з Варшави прибула спеціальна боївка АК й у вересні 1943-го розстріляла у Львові українського професора Ластовецького, українці «відплатять» тим самим — застрелять польського професора Ялового. Це спом’яне польське підпілля, і дві сторони домовляться не чинити каральних акцій проти львівської інтелігенції.

 

Читайте також: ВОЛИНЬ


Про іншу, вже повоєнну історію згадає польський історик Ґжеґож Мотика. Йтиметься про складнощі порозуміння між підпіллям обох народів: «Дещо гіршою була ситуація на Ряшівщині, де загони АК кілька разів брали участь у винищенні українського населення. Лише після того, як УПА спалила село Боровниця, 29 квітня 1945 р. (…) дійшло до порозуміння з УПА в селі Седлиська».


Ведучи мову про ці та інші випадки винищення українського населення, варто звернути увагу на ще один момент, який часто лишається «поза кадром»: у «волинській постанові» йдеться про загиблих громадян Другої Речі Посполитої, замордованих у 1943–1945 роках. Звісно, виникає питання щодо хронологічних меж, адже українська сторона не раз вказувала на приклади насильства на Холмщині ще в 1942-му та подібні акції після 1945-го. Зрештою, навіть якщо прийняти все так, як є, залишається питання: а як трактувати загибле цивільне населення української національності, яке за логікою польського Сейму також формально зараховане до «громадян Речі Посполитої». Та, здається, парламентаріям ішлося не так про жертви, як про винуватців, тому, щоб не було додаткових запитань, у постанові чітко зазначено про «жертв геноциду, вчиненого ОУН — УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої».

 

Чи тінь падає на бандерівців?..


Про те, як УПА перетворилася на потугу, варто сказати окремо — все ж таки ще восени 1942-го бандерівців на Волині насмішкувато прозивали «апостолами». Не маючи озброєних загонів, вони значно пізніше за інші групи почали перебудовуватися в армію, яка згодом стане відомою як УПА.


Простий сюжет переповідає, що як реальна потуга вони постали після березня 1943-го: українці, які перебували в нацистській допоміжній поліції, так званих шуцманах, перейшли в ліси. Ця історія десь відповідає правді, але «диявол ховається в деталях». Насамперед не вся поліція організовано перейшла до УПА. Навіть через місяць окружний провідник ОУН видав окреме звернення до тих українців, які пішли з поліції, але не зголосилися на підпілля. А коли загине перший організатор і командир УПА Дмитро Клячківський «Клим Савур», у його торбі виявлять таблицю зі структурою УПА, яка на початок 1944-го на Волині та Поліссі налічувала 6920 членів. На той час приблизно стільки само було в рядах «волинської» 27-ї дивізії АК. До того на Волині в корпусі безпеки та самооборони перебувало близько 4 тис. поляків, а його організатори стверджували, що в разі повної мобілізації їхні лави могли збільшитися до 15 тис. вояків.

 

Українські жертви Сагрині та Верховини, які загинули від рук польського підпілля. У цьому випадку, як часто траплялося з польськими ЗМІ, їх використали для ілюстрації «волинської різанини»

 


А якщо ще згадати про поляків у нацистських шуцманах та комуністичній партизанці, то важко уявити, як УПА могла виконати таке масове «людобуйство». Однак, переглядаючи тогочасні звіти, неможливо не зауважити, що про УПА чи бандерівців особливо не йшлося.
У матеріалах червоної партизанки насамперед згадували бульбівців. «Націоналісти чинять масовий терор проти польського населення. У селах райцентрів Степань, Деражне, Рафалівка, Клевань бульбівці не вбивають, а вирізають поголовно старих і малих, цілком спалюють польські поселення», — ішлося в донесенні секретаря Рівненського підпільного обкому КП(б)У й водночас начальника обласного партизанського штабу Василя Бегми від 11 квітня 1943 року.


Ще через рік, навесні 1944-го, офіцер польського корпусу в СРСР із питань мобілізації поляків Мазурек на підставі розмов із мобілізованими звітував: «Страшна, глуха та тупа ненависть українських шовіністів була спрямована проти осадників. У такий спосіб банди бульбівців мстилися за політику денаціоналізації українців, яку проводили санаційні урядовці».


Можна припустити, що в той час важко було відрізнити «бульбівця» від «бандерівця», але в довідці польського представника на Волині наприкінці 1943-го підкреслено, що антипольська кампанія розпочалася в Сарненському та Костопільському районах, у яких були сильні позиції саме Бульби-Боровця.


Ототожнення бульбівців і бандерівців досі робить останнім ведмежу послугу. Нещодавно в цю історію було внесено нові нотки: канадський історик українського походження Джон-Пол Химка звинуватив УПА у винищенні євреїв на Волині, а однією з підстав звинувачення були спогади одного зі свідків про участь у розправах бульбівців.


Чи були причетні до цих подій загони Бульби-Боровця — питання, яке потребуватиме своїх дослідників, хоча ціла низка фактів свідчила про те, що Бульба до етнічних чисток ставився негативно. Ці різноманітні свідчення лише показують усю складність однозначних і простих версій антипольської акції на Волині. Врешті, польський автор, який готував довідку про тогочасні події для еміграційного уряду, зауважив: «Важко визначити головних виконавців цієї акції, оскільки на Волині окрім відділів української поліції діяли відділи бандерівців та мельниківців, окрім поліції, що підпорядковувалася бандерівцям, радянські диверсанти, петлюрівці, тобто відділи місцевих військових організацій із колишніх офіцерів армії Петлюри, далі блукали козаки, що втекли з німецької служби, біженці з цивільних громадян, дезертири чи звичайні бандити».