Історія

  ▪   Антон Санченко

Не Маґеллан

Український мореплавець Юрій Лисянський. Погляд без штампів
Матеріал друкованого видання
№ 24 (552)
від 14 червня

Перший конкурс української морської прози імені Юрія Лисянського «Мателот», який тривав півроку, завершився 3 червня. Переможців оголошено й відзначено, інформація про них є на сайті «ЛітАкцент». Нагородження відбулося під час «Книжкового Арсеналу». Однак стислі терміни проведення церемонії не дали змоги організаторам як слід розповісти, на чию ж честь, власне, проводиться конкурс. Спробуємо зробити це, не вживаючи штампу «Лисянський — український Маґеллан».

 

Різна слава


Хоча б тому, що він був першим навколосвітнім мореплавцем Російської імперії, а не України, однак імперія не поспішала його таким визнавати. Попри те, що шлюп «Нева» під командуванням Лисянського повернувся до Кронштадта 5 серпня 1806 року, на два тижні раніше Крузенштерна на «Надежде», він завершив плавання 30 серпня. Більшу частину шляху кораблі пройшли в одиночному плаванні, розлучаючись на роки. Тобто про повсякчасне керівництво Крузенштерна не може йтися, однак усі лаври, почесті й матеріальні бонуси першопрохідця дісталися саме йому.

 

Читайте також: Хто і навіщо знищив Чорноморський флот?


Якщо в радянські часи вас сподобило навчатися у Військово-морському училищі ім. Фрунзе (зараз академія ім. адмірала Кузнєцова, так, того самого, судно під ім’ям якого диміло довкола Європи), колишньому Морському кадетському корпусі в Петербурзі, то у вас могло б скластися враження, що Юрій Федорович Лисянський — це лише бліда тінь Адама Йоганна фон Крузенштерна, і ходив у кругосвітню мандрівку тільки щоб цьому остзейському німцю не було самотньо. Крузенштерну «належить» усе: від вітрильника Балтійського загону навчальних суден (БОУС), пам’ятника перед КПП училища, анекдотів про дівчину, яка просить викликати Ваню Крузенштерна на прохідну — до курсантських традицій одягати на нього тільняшку в ніч випуску. А Лисянському, такому ж випускнику цього ж корпусу, — фраза «… і Лисянський», яка не вживається окремо від Крузенштерна, та портрет на стіні в якомусь там коридорі, що веде до Компасної зали.

 

У Ніжині пам’ятають. Пам’ятник Юрію Лисянському на території Університету імені Миколи Гоголя


Усе дуже просто. Після їхнього звитяжного подвигу Івана Крузенштерна — «людину й чотирищогловий барк» — призначили керувати саме цим кадетським корпусом, а Лисянського, наче в штрафбат, знову відправили в море командувати дивізіоном кораблів, і всі згадки про однокашника в стінах корпусу з німецькою педантичністю зачищені під мітлу.


Понад те, писати мемуари в кабінеті начальника училища, на березі, виявилося ергономічніше, ніж хай навіть у великій, але кормовій каюті вітрильника, бо чорнильницю та стола не хитає. Тож Крузенштерн свою книжку про експедицію написав на три роки раніше, а видано було її коштом морського відомства. Натомість рукопис Лисянського голова цього відомства адмірал Чічаґов завертав шість (!) разів, стверджуючи, що написано «мовою старої баби» і що в тексті «неможливо розібратися на основі принципів, які існують в російській граматиці». Водночас те, що книжку колега по експедиції написав німецькою (російський переклад з’явився пізніше), морського міністра не бентежило.
Здрастуй, мовосрач XIX століття! Здрастуй, книжна українська мово, яку в нас запозичили росіяни в часи Пєтра І разом із підручниками граматики Смотрицького й учителями з України тільки для того, щоб потім зауважити, що ми нашою мовою говоримо неправильно, вимовляючи всі написані літери саме так, як вони написані. «Смішний» малоросійський акцент, у якому насправді немає нічого смішного, кажуть, залишався в Лисянського до кінця життя.
Це тим більш дивно, що для набуття цієї невитравної вимови в рідному Ніжині Юрій мав усього лише десять років дитинства, — так рано його віддали в моряки, скориставшися тим, що старший брат Ананій уже навчається в Морському кадетському корпусі й зможе забезпечити молодшому певну протекцію перед викладачами та старшокурсниками.

 

Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну

 

Хто дід, а хто салага


Юрій Федорович Лисянський народився в Ніжині 1 квітня 1773 року в роду козацьких старшин, був шостою дитиною в сім’ї. Його батько, на відміну від решти войовничої родини, обрав духовний стан і був настоятелем Собору Іоана Богослова, який і нині височіє в центрі Ніжина. На церковному подвір’ї з XVIII століття зберігся будиночок настоятеля храму, але краєзнавці сперечаються, а чи не була саме в цьому флігелі церковно-приходська школа, а не жилі приміщення? Хай там як, зараз у ньому розміщується міський архів. Ми не знаємо, в якому віці навчився читати майбутній мореплавець. І що саме він читав таке, що через 30 років так дратуватиме адмірала Чічаґова своїм малоросійським стилем «старої баби» — прямо й доступно, без властивих тодішньому російському письменству словесних рюшечок, вензельків і завитків.


Пам’ятник найкращому мореплавцеві з Ніжина (тримаюся, не вживаю «український Маґеллан») і єдиний на все місто якір біля нього стоїть з іншого боку.


У світлі подальших подій мене неабияк цікавило, на якому ж курсі навчався Крузенштерн, а на якому — Лисянський. У практичному аспекті — хто з них кому, як водиться в морехідних училищах, пришивав білі підкомірці на так званий сопливчик, специфічну «краватку» під формений бушлат чи шинелю. Зараз це називають сумнозвісним словом «дідівщина», хоча це просто така собі соціалізація спартанських хлопчаків у великих, суто чоловічих колективах. Крузенштерн, попри старший вік, вступив до морського корпусу лише на рік раніше Лисянського (до цього три роки навчався у звичайній ревельській школі), але існування Ананія, брата-старшокурсника з різницею в сім років, робить теорему підкомірців не такою очевидною.


Хай там як було, але на момент старту експедиції Лисянський дуже бідкався, що йому доводиться йти під начало молодшого (!) по чину Крузенштерна, тож виторгував собі невтручання начальника експедиції в суднові справи «Невы», що й знайшло відображення в його путівних нотатках. Російські історики експедиції якось обходили мовчанням цей факт. Я навіть думав, що йшлося про вислугу років (Лисянський служив дов­ше, Крузенштерн уже встиг вийти у відставку, поки розглядався його проект навколосвітнього плавання), кавалерство (перший був георгіївським кавалером, контуженим при абордажі французького фрегата «Єлизавета»), про успіхи волонтерів у британському флоті, де служили обоє. Але саме Лисянський після цього переклав російською дебелий том Джона Клерка «Движение флотов». Зі сфери неймовірного, але ці двоє відрізнялися ще й тим, що Лисянському під час служби в англійців давав аудієнцію в Америці Джордж Вашинґтон. Це, звісно, не могло вплинути на табель про ранги, але хай там як, зробило Юрія Федоровича єдиним українцем, що спілкувався з дядьком із однодоларової купюри.

 

Загадка старшинства вирішилася дуже просто, бо була вона, швидше, фігурою замовчування самих пізніших істориків, ніж учасників експедиції: на момент відходу в плавання Крузенштерн був лейтенантом, а Лисянський — капітан-лейтенантом: чергове звання очільнику експедиції присвоїли вже в її ході.
 

Читайте також: Чорне море в геополітичних візіях українців


Ну й іще про керівників цієї кампанії. Спочатку експедицій мало бути дві — навколосвітня на Аляску, для постачання найнеобхідніших товарів факторії Російсько-Американської компанії. І байдуже яким шляхом — торгове посольство до Японії. Ними опікувалися адмірал Мордвінов і канцлер Румянцев відповідно. Потім експедиції вирішили об’єднати. Але таким чином підписану государем-імператором грамоту на загальне керівництво отримали одразу двоє — лейтенант Іван Крузенштерн, якого ви вже добре знаєте, і камергер Ніколай Рєзанов, якого ви знаєте так само добре, якщо дивилися рок-оперу Рибнікова й Вознєсєнского «Юнона» й «Авось» та слухали хіт «Я тебя никогда не забуду». Камергер Рєзанов побажав їхати на «Надежде» з власним почтом, вніс елемент непередбачуваності й розкладу дисципліни на флагманському кораблі й залишив офіцерів Крузенштерна без кают: вони спали по черзі або — о жах! — навіть ішли відпочивати в кубрик до матросів.

 

Острів Лисянського


Характерно, що Лисянський завдяки обумовленій внутрішньокорабельній автономії не брав жодної участі в цих «інтригах мадридського двору» на борту, і з усіх царедворців отримав пасажирами лише вельми корисних лікаря та прикажчика Російсько-Американської компанії з касою золотих піастрів на потреби експедиції.


Кораблі рознесло штормом біля мису Горн. Лисянський марно чекав «Надежду» біля острова Пасхи (ось вам і перший українець, знайомий з тамтешніми бовванами). Знову зустрілися судна на Маркізьких островах, а розлучилися — на Гавайських. Лисянський відмовлявся рухатися далі без свіжини для своїх матросів, а Крузенштерн поспішав до Японії.

 

Його відкриття. Острів Лисянського в Тихому океані. Нині туди допускають лише орнітологів


Десь після проваленого посольства «Надежды» в Японії чергові чвари начальників призвели до «домашнього арешту» посла Рєзанова: Крузенштерн виставив варту й не випускав його з каюти до самого Петропавловська-Камчатського, а найбільш шумного його приспішника графа Федора Толстого на пізніше прізвисько Американець навіть висадив на одному з Алеутських островів у товаристві лише купленої в Бразилії мавпи. Коли через кілька місяців судно Російсько-Американської компанії знімало графа Федора з острова, він відмовлявся їхати, поки не зловлять і мавпу, називаючи її своєю дружиною. Принаймні, так потім передавали цей епізод петербурзькі пліткарі. Цій непересічній особистості росіяни завдячують також модою на туземні татуювання, які Лисянський описує в щоденнику при стоянці на Маркізьких островах, уперше вживаючи слово «тату», але зробити їх собі, як людина поміркована, не ризикує. Його більше турбував обмін з аборигенами. Якщо на Маркізьких островах досі є качки, то всі вони походять від качки та селезня, яких Юрій Федорович виміняв у тамтешнього вождя на кількох поросят.


По прибутті в Петропавловськ-Камчатський, під сень російської військової бюрократії й берегової артилерії, під арешт, в острог потрапив уже Крузенштерн, і тільки отримані під примусом вибачення перед камергером і послом в одній особі дозволили «Надежде» вирватися з Петропавлівського порту, так і не завантаживши трюмів шлюпа хутром морського звіра для Китаю. Про це також мовчать усі біографи, але порятував комерційну мету всієї експедиції — продаж хутра морського звіра в китайському Кантоні — саме Лисянський на «Неве», який забив хутром трюми у факторіях на Алясці, як кажуть моряки, «під жвак». І взагалі провів цей рік плавання окремого від «Надежды» якось нудніше, але плодотворніше, попри те, що брав участь у російсько-тлінклітській війні, штурмував з моря захоплену індіанськими племенами фортецю росіян Сітка, обійшов на байдарці й уклав карти всіх навколишніх островів, а на шляху в Китай сів на рифи й відкрив острів свого імені посеред Тихого океану. Зараз там пташиний заповідник і пускають лишень орнітологів.

 

Фантастичний прибуток


Отож «Нева» й «Надежда» зустрілися через рік на рейді португальської колонії Макао в Китаї, і тут саме час поговорити про комерцію.

 

Читайте також: Із Харкова — в Арктику. Український рейс через тропіки за полярне коло


У російських біографів замість цих розмов завжди була якась димова завіса про «во славу государства російського». А справа, як і в усіх інших європейських народів, була не в славі, а в грошах. Ніколай Чуковскій, один із біографів Крузенштерна «і Лисянського», стверджував, що довколосвітній рейс «Надежды» та «Невы» приніс 600-кратний прибуток. Не 600 відсотків — 600 разів! Навіть вихованим на базарах Істанбула й Тайваню правильним пацанам такі прибутки здаються неймовірними. Однак у часи нерегулярного сполучення (а пароплавів тоді ще не було) це була цілком можлива цифра.


Кожен фунт, кожен пуд вантажу, навіть простий залізний вухналь чи, упаси Боже, якір, доставлений на Далекий Схід Сибірським трактом, а далі кораблями з Охотська на Аляску, — ставав золотим. Тубільці


Алеутських островів й Американського материка передавали залізні наконечники гарпунів у спадок від батька до сина. А Лисянський ще й удосконалив звичну торгівлю з тубільцями смуговим залізом: обладнав просто на палубі «Невы» кузню з горном, у якій коваль виробляв саме той реманент, який був потрібен саме на цьому острові: ножі так ножі, гарпуни так гарпуни. Найвищою ж цінністю, дорожчою за будь-які діаманти, яких вони просто ніколи не бачили, алеути й індіанці вважали бурштин. Вони розмелювали його й пудрили своє розчесане довге волосся в дні найбільших свят, коли всім зрозуміло, що життя вдалося. Чому мене не дивує, що з Балтики Юрій Федорович прихопив із собою якусь кількість саме янтарю? До речі, привіт із Аляски поліським бурштинокопачам сьогодення. Отож, експедицію мав озолотити вже перший її вантаж — із Петербурга на Аляску.

 

Не Крузенштерн. Про українського мореплавця Юрія Лисянського у Петербурзі майже не знають


Другим номером програми було хутро морського звіра — котиків, сивучів, калана, якого Лисянський зве морським бобром — з доставкою в китайський порт Кантон, зараз відомий як Гуанчжоу. І виник він у планах експедиції не просто так. Ще будучи волонтерами англійського флоту Крузенштерн та Лисянський потрапили в Ост-Індію, акуратно записали в нотатники ціни в португальській колонії Макао на острові навпроти Кантона й упали на дупи. Виявилося, що Росія, яка продає сибірське хутро в Європу втричі дорожче внутрішніх цін — неабияк дешевить. У Піднебесній це коштувало б у десятки разів більше. Особливо хутро морського звіра, на яке існувала мода в китайських чиновників і багатіїв. Саме цей неймовірний, як кажуть правильні пацани-човники — підйом, і спонукав Крузенштерна писати прожект експедиції, а царя-батюшку виступити акціонером цього підприємства поруч з Російсько-Американською компанією. Але й цей, половинний, тільки з Аляски, вантаж шкур котиків і каланів, опинився під загрозою, коли «Нева» потрапила в тайфун на шляху до Макао й хвилі підмочили частину вантажу в трюмі. Й хутро було б утрачено повністю, якби Лисянський прямо на ходу не організував просушку тюків, відокремлення сухого товару від мокрого й навіть викидання за борт зіпсованих партій. Для цього йому іноді доводилося накренювати борт «Невы» на 45 і більше градусів.
Мабуть, цими втратами, а також тим, що «Надежда» прийшла з Камчатки порожньою, пояснюється та авантюра, в яку пустилися панове капітани, варто їм було зустрітися в Макао. Португальці тримали торгівлю з Китаєм, але брали за це високі відсотки посередницьких. Мені зустрічалася цифра 70%, але джерела її я вже не вкажу. Тож «Надежда» й «Нева» знялися й перейшли безпосередньо в Кантон, в гирло перлинної річки Чжуцзян, що європейцям робити було суворо заборонено, й обидва кораблі та їхній вантаж одразу потрапили під арешт і могли бути конфісковані. Однак наші негоціанти змогли зорієнтуватися в китайській бюрократії, знайшли правильного мандарина й порішали все про хутро за найвищими можливими цінами.


Цікаво читати в нотатках Лисянського про ціни на певні товари в Китаї, 80% з яких ми вже не знаємо, що це таке, як ось комаха, з якої видобувають червону фарбу, чи шлунковий камінь якихось гірських козлів. Але як не крути, з його табличок виходило, що в Піднебесну найвигідніше везти опій, який він теж розрізняє за сортами. Що невдовзі підтвердили й англійці, наводнивши Китай опієм зі своїх Бірманських колоній, що призвело до так званих Опійних воєн.
Третій вантаж був традиційним для європейців — пор­целяна, шовкові тканини різних типів, чай. Так, я готовий повірити в ті 600 разів прибутку, зважаючи, що вітрильники пального не потребують, а матроси, набрані з селян-кріпаків, потребують лише кишенькових грошей на тютюн.

 

Війна словом


«Надежда» та «Нева» розійшлися в морі після проток під Сінгапуром. Ми не знаємо, про що говорили й чого не поділили обоє мореплавців, коли востаннє спілкувалися на борту «Надежды», але знаємо, що Лисянський після цього «психанув» і встановив рекорд океанського плавання без заходів порти: 147 днів, перетнувши Індійський океан та Атлантику без зупинок у Кейптауні та інших африканських портах, і кинув якір уже в Плімуті (Британія), звідки був тиждень ходу до Кронштадта.

 

Читайте також: Херсонці й Америка


Ушосте отримавши відкоша морського міністра Чічаґова з публікацією своїх путівних нотаток коштом держави, Лисянські (з братом Ананієм) психанули, продали ніжинські маєтності свого батька, доклали ще дві тисячі своїх грошей і видали книжку Юрія Федоровича власним коштом. З виданням прогоріли. Однак англійська його версія, перекладена самим Лисянським наступного року, розійшлася в Лондоні значно краще: увесь наклад за кілька тижнів, між тим як із російського видання продалося лише 200 за накладу близько тисячі.


Але щось дуже символічне й правильне Юрій Федорович усе ж зі своїми двома томами нотаток та альбомом карт і малюнків здогадався зробити. Він заїхав на батьківщину, в Ніжин, до щойно заснованої Безбородьками Гімназії вищих наук (зараз — Ніжинський університет імені Миколи Гоголя) й подарував два примірники книжки тамтешній бібліотеці, де вони зберігаються й досі. А зараз, через 206 років, цю книгу готує до перевидання, зі збереженням отого малоросійського стилю, київське видавництво «Темпора». Правильний хід, Юрію Федоровичу! Земляки не підгадять, не в Кронштадті ж.