Історія

  ▪   Андрій Чуткий

Інший першотравень: неканонічний вимір радянських свят

Як 1 травня 1966-го на будівлі одного з київських інститутів з'явився синьо-жовтий прапор

Населення України добровільно не сприймало радянської ідеології, і чотири роки збройної боротьби з більшовиками за часів Української революції 1917–1921-го та встановлення радянської влади в Україні тоді в чотири заходи — найкраще підтвердження цього. Тож включення України до складу СРСР та нав’язування їй комуністичної ідеології було актом зовнішньої агресії, що тоді увінчалася перемогою зовнішнього ворога в особі більшовицької Росії. Однак чимало мешканців України й надалі залишались у глухій опозиції до радянського режиму. Останнє пояснювалося не лише його силовим нав’язуванням Україні, а й антилюдяною сутністю. Проте, будучи підкореними й не маючи зовнішньої підтримки, українці мусили жити в умовах панування радянської системи, але й далі ненавиділи її. Як наслідок — радянська доба привчила населення СРСР до роздвоєння особистості, коли на офіційному рівні людина заявляла свою відданість до радянської ідеї, але водночас її внутрішній світ мав цілком нерадянське забарвлення. Яскравим виявом цього були радянські свята, зокрема 1 травня, коли на вулицю (на люди) особа виходила з радянською символікою (червоні гвоздики, прапорці, кульки, банти тощо); але натомість намагалася швидше полишити вулицю, аби цілковито віддатися тому, що її насправді хвилювало в останній весняний місяць. Маю на увазі роботи на городі або відпочинок на природі, у яких теж була своя атрибутика. Саме з тих часів іде ставлення до цих святкових днів лише як до шансу відпочити на природі або попрацювати на власне благо.

Читайте також: Відчайдухи-прапороносці

Однак на тлі такого роздвоєння або «побутової опозиційності» за радянських часів державні свята були й часом проявів чітко вираженої антирадянської політичної спрямованості. Традиційно прийнято вважати, що вони характеризували тільки Західну Україну, тому вона й розглядалась як опора антирадянських настроїв.

Але правда полягала в тому, що вся Україна хоч і була загарбана СРСР, але так ніколи й не стала радянською. Одним із яскравих прикладів антирадянської позиції та відповідних дій простих українців із-поза меж Західної України було вивішування в Києві в ніч на 1 травня 1966 року синьо-жовтого прапора. Його ініціатори — Георгій Москаленко (походив з Одеси) і Віктор Кукса (родом із Київщини) — не мали жодного стосунку до Західної України, але мали виражені антирадянські погляди.

Віктор Кукса

 

Георгій Москаленко

Політичний «злочин» 1 травня 1966 року в столиці радянської України

Подія, про яку піде мова, виявилася свого роду показовою та певною мірою знаковою: відбулась у столиці України у переддень святкування 1 травня та організована особами, котрі представляли доволі радянізовані та русифіковані (за офіційною версією) частини України — Центр (Віктор Кукса) та Південь (Георгій Москаленко). Обидва українці. Віктор Кукса народився 1940 року в селі Саварка Богуславського району Київської області, працював електрозварником у СМУ-13 тресту № 1 Головкиївбуду. Георгій Москаленко народився 1938-го в Одесі, проживав у Києві та працював майстром у Київському спеціалізованому управлінні № 521. Тобто на момент вивішування синьо-жовтого прапора обоє хлопців були доволі молодими: Куксі було 26 років, а Москаленкові — 28. Як видно зі слідчої справи, ініціатором розміщення синьо-жовтого прапора на фасаді корпусу Київського інституту народного господарства (нині 1-й корпус Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана) був Георгій Москаленко.

Місце вивішування прапора обрали невипадково: ініціатор цієї акції Георгій Москаленко навчався в Київському інституті народного господарства. Та найголовніше — біля нього наступного дня мала формуватися колона, що рушатиме на святкування 1 травня, а отже, її учасники помітили б не радянський, а український національний прапор. Однак останнього не трапилося через пильність… двірника інституту Володимира Миновича Литвиненка. Той прийшов до корпусу інституту вранці оглянути стан прибраності території, помітив синьо-жовтий прапор, повідомив про це чергового вахтера та зняв прапор до прибуття міліції. О 6:30 було завершено «операцію зі знешкодження націоналістичного прапора» й одночасно викликано секретаря партійної організації інституту Романа Костюка та проректора з господарсько-адміністративних питань Костянтина Капустіна. Вони оглянули прапор і помітили, що окрім синьо-жовтих кольорів на прапорі з обох боків були пришиті знаки — тризуби, а під ними невеликий, але промовистий напис: «Ще не вмерла Україна — ще її не вбито! ДПУ». Костюк та Капустін віднесли синьо-жовтий прапор до приміщення парткому, звідки Костюк викликав представника правоохоронних органів.

За викликом на Брест-Литовський проспект, 98/1 (нині проспект Перемоги, 54/1) прибув співробітник КГБ Київської області лейтенант Іванов, який розв’язав полотнища червоного та синьо-жовтого прапорів і забрав їх із собою. О пів на 11-ту до інституту прибула слідча група під керівництвом лейтенанта Берестовського, котрий спільно з експертом-криміналістом оглянув місце події та склав відповідний протокол. Виконавши всі необхідні процесуальні дії, лейтенант безпеки Берестовський порушив кримінальну справу за фактом… посягання на територіальну цілісність Української РСР.

Читайте також: Кримінальна справа "Українського вісника"

Слідство, арешт і суд

Протягом травня 1966 року слідство допитувало всіх причетних та непричетних до цієї справи осіб. Завдання всім було зрозумілим: винних мають негайно виявити та суворо покарати. Першим як свідка допитали двірника Литвиненка, який і подав заяву про скоєння злочину. Згодом на підставі своїх пояснень він сам став підозрюваним номер один, що дуже чітко простежується з показань свідків — працівників Київського інституту народного господарства та інших осіб, яких він згадував у протоколі допиту. Почасти це пояснювалося тим, що саме Литвиненко встановлював червоний прапор на фасаді інституту напередодні, що керівництво інституту запевнювало про відсутність у складі студентів «антирадянських елементів», а також тим, що проведені в інституті напередодні урочистості з нагоди 1 травня минули без ексцесів. Однак кагебісти, вочевидь, відчули непричетність сторожа до справи із синьо-жовтим прапором. Тож пошуки винних тривали.

Вже 5 травня лейтенант Берестовський доручив старшим товарознавцям Київської обласної торговельної бази «Укропттекстильторг» надати інформацію про «структуру та вид тканин, із яких виготовлено прапор», а також про те, «коли, куди і в які торговельні організації тканина була відпущена на реалізацію». Висновку не довелося довго чекати. Того самого дня слідчий дізнався, що «на виготовлення прапора було використано два жіночих шарфи (кашне) блакитного та помаранчевого кольорів… тканина чистошерстяна, саржевого переплетення». Такі шарфи були направлені на реалізацію в 14 торговельних організацій міста. Одна з них містилася за адресою Брест-Литовське шосе, 106/2, тобто недалеко від корпусу Київського інституту народного господарства (далі КІНГ). Вже наступного дня за цією адресою завітали співробітники КГБ та взяли свідчення в продавчині, яка наприкінці квітня продала молодикам два жіночі шарфи синього та помаранчевого кольорів. Згодом свідчення продавчині підтвердять протоколи допиту підозрюваних Кукси та Москаленка.

Після повернення прапора з товарознавчої експертизи його через кілька днів направили до Київського науково-дослідного інституту судової експертизи на проведення криміналістичних досліджень. На експертизу було винесено багато різних запитань, зокрема «про особу та її вміння вручну зшити полотнища прапора… про прикріплення до прапора знаків тризуба», про те, «яким інструментом вирізані знаки тризуба» тощо, а найголовніше — «чи можна за написами на прапорі визначити грамотність особи, котра її зробила, її художні особливості», оскільки відповідь на це питання наближала до розкриття особи, що вивісила синьо-жовтий прапор на корпусі інституту. Відповіді знайшли. Однак і надалі розкриття справи просувалося вкрай мляво. Тож із серпня 1966 року слідча справа про факт вивішування синьо-жовтого прапора 1 травня 1966-го на корпусі КІНГу переходить у провадження слідчого Логінова. А з кінця лютого 1967-го начальник слідчого відділу Управління КГБ по Київській області, усвідомлюючи обсяг розслідуваної справи, створив окрему слідчу групу в складі майора Разумного, старшого лейтенанта Чунихина та лейтенанта Логінова. Керівником групи призначили старшого слідчого з особливо важливих справ майора Разумного.

Як вийшли на слід Москаленка, точно невідомо, але, як згадували старожили цього навчального закладу (і що засвідчують відповідні архівні матеріали з нещодавно розсекречених спеціальних архівних фондів як самого КІНГу, так і партійної організації Києва), це відбулося завдяки двом операціям: посиленню студентського складу інституту сексотами та проведенню письмових диктантів серед студентів, щоб виявити почерки, максимально наближені до стилістики напису на синьо-жовтому прапорі. У першому випадку перевагу віддавали особам, котрі пройшли службу в Збройних силах, були комсомольцями та виявили себе як радянські активісти й «стукачі». Практика набору таких осіб, котрі потім залишалися працювати в інституті, набула сталого характеру й поступово допомогла ліквідувати антирадянські виступи в КІНГу в подальшому та перетворила його на своєрідний заповідник комунізму.

Та повернімося до тих подій. Наприкінці 1967 року вжиті заходи дали позитивний результат: слідство вийшло на організаторів вивішування синьо-жовтого прапора. Після нетривалого періоду спостереження, аби виявити якусь антирадянську організацію (як гадали слідчі), що ініціювала цю акцію, зрештою встановили, що це справа рук двох осіб і що вони затримані. 20 лютого 1967-го Москаленко й Кукса дали слідчому КГБ перші письмові пояснення. Слідчим КГБ завдяки добре відпрацьованим схемам тиску вдалося схилити до певної співпраці Москаленка. Він, намагаючись пом’якшити свою долю, заявив, що скоїв це не з політичних мотивів, а внаслідок скрутних обставин життя («відсутність власного житла і як наслідок — неможливість влаштувати своє власне життя») та через образу на дії адміністрації підприємства, на яку він працював і яка не надавала йому роботу, відповідну до його навчальної спеціалізації («працюю майстром, хоча ця робота не цілком відповідає вимогам, що ставляться у КІНГу на п’ятому курсі»). Зазначу, що Москаленко паралельно з роботою здобував освіту на вечірньому відділенні КІНГу.

Завершуючи своє «зізнання», Георгій Москаленко сказав, що вивішування прапора було спонтанним вчинком, хоча думка про це визріла не миттєво («ідея зробити щось зухвале виникла не відразу»), чим він, вочевидь, намагався уникнути звинувачення в націоналізмі й подати свої дії як акт хуліганства, відповідь на несправедливе ставлення до себе. Однак у процесі зізнання Москаленко згадав про свого спільника — Віктора Куксу, хоча й визнав, що особисто купував тканину та робив із неї прапор: «Шарфики на прапор я брав у магазині на Гарматній. 30 квітня я прав до 23-ї години. Потім зшив два шарфики, нашив «тризуб», зразок якого мав на грошах, і подумав, де його можна повісити. Я поїхав трамваєм до вулиці Нестерова, зайшов із заднього боку інституту й по драбині поліз на дах… Наступного дня я, Лебідь та Кукса були в Пушкінському парку. Проїжджаючи повз, я побачив, що прапора там не було, де я його вішав». Тож слідство відразу взяло «в розробку» й останнього.

Віктор Кукса спочатку відхрещувався від участі в цій справі: «Наприкінці квітня, приблизно числа 25-го, відвідав універмаг на вулиці Гарматна, заплатив розстрочку. Зі мною ніхто не їздив, я був один. 30 числа… Москаленко також кудись ішов, не знаю куди. Я поїхав до міста, був увечері на Хрещатику, заходив до гастроному, пив каву».

Але, вочевидь, слідчий не повірив твердженням Москаленка, і вже наступного дня той доповнив свої пояснення: «А називати одного або двох, гадаю немає скільки-небудь важливої різниці». Отже, каральна машина КГБ у найкращих своїх традиціях зуміла зламати дух і морально розчавити особу. У цьому поясненні він виклав усе те, що насправді відбувалося в період з вечора 30 квітня та закінчилося першими годинами ранку 1 травня 1966 року.

Обшук у кімнаті гуртожитку на Виноградарському провулку № 3, де мешкав Георгій Москаленко, відбувся того самого дня. Під час обшуку слідчий виявив пляшечку з чорнилами та клей конторський, які були долучені до справи.

Зрештою, розуміючи безперспективність подальших ухилянь та будучи притиснутими доказовою базою, зібраною на них слідством, обидва затриманих розповіли в усіх деталях обставини підготовки та здійснення акції з вивішування українського національного прапора на корпусі КІНГу.

Виявилося, що обидва затриманих вже тривалий час негативно ставилися до «радянської дійсності». У них визріла ідея вчинити якусь «антирадянську» дію, що зрештою набрала цілком реальних обрисів, — «вивісити жовто-блакитний прапор у Києві, аби влада побігала». При цьому з їхніх зізнань випливало, що про кольори українського національного прапора вони довідались із радянського фільму «Загибель ескадри». Наприкінці квітня 1966 року Кукса й Москаленко почали шукати відповідну тканину й знайшли її в універмазі неподалік КІНГу. Точніше, це була не власне тканина, а два жіночих шарфи синього та помаранчевого кольорів (тобто вони виготовили прапор насправді не синьо-жовтий, а синьо-помаранчевий). Це свідчення підтвердила й продавчиня, яка їх упізнала за фото.

30 квітня, дочекавшись, поки з кімнати вийде сусід Лебідь, Кукса й Москаленко закрили зсередини двері та розпочали виготовляти прапор. Цікаво, що дилему — яким має бути співвідношення кольорів у прапорі — вони вирішили, наслідуючи стандарт прапора УРСР, але з тією різницею, що блакитний колір мав становити 2/3 площі прапора. Кукса зшив обидва шарфи, а Москаленко вирізав тризуби. Потім на пропозицію Кукси на прапорі зробили напис: «Ще не вмерла Україна — ще її не вбито!» — що був перифразом першої строки пісні «Ще не вмерла Україна». Важливо ще те, що Москаленко зазначив, мовляв, чув ту пісню в одному із київських потягів, а це знову засвідчує численність проявів опозиційних настроїв населення, здавалося б, успішно радянізованої та русифікованої столиці України. На додачу «змовники» вирішили дописати на прапорі «ДПУ», аби силовики подумали, що це справа рук якоїсь неіснуючої організації.

Закінчивши роботу, Кукса сховав прапор під сорочку й разом із Москаленком вийшов на вулицю. Годинник показував одинадцяту ночі. Перед тим як вийти з гуртожитку, Москаленко, за спогадами Кукси, дав йому ніж, яким вони мали вирізати по дорозі древко для прапора. Окрім ножа Москаленко дістав виготовлений на будівництві Патона самопал та пляшечку з гасом, який мав «замести сліди». А самопал мав відклякнути сторожа, якби той наблизився до них. Самопал використати не довелося. Крім того, Кукса приготував бинт, яким мав прикріпити прапор до древка. У майбутньому наявність ножа й самопала стане підставою відмовити Куксі й Москаленку в повній реабілітації в незалежній Україні.

Вийшовши надвір, хлопці почали міркувати, де можна було б вивісити прапор. Спочатку вони думали вивісити його на будівлі гуртожитку. Але гуртожиток добре освітлювався, тому могли їх помітити та повідомити про це правоохоронним органам. Відкинувши той варіант, вони почали пригадувати підходящі київські багатоповерхівки. Але й таке їх не влаштовувало. Зрештою Москаленко сказав, що «знає більш підходяще місце для прапора», а саме будівлю КІНГу, де він навчався. При цьому Георгій Москаленко знав, де драбина, по якій можна вилізти на дах інституту.

Питання з розміщенням прапора було вирішено. Кукса й Москаленко сіли на трамвай і по Брест-Литовському шосе доїхали до вулиці Гарматної, де вийшли й рушили в бік інституту. Біля інституту нікого не було. Довго не вагаючись, хлопці вирішили, що полізе Кукса, який мав схований прапор. Для того щоб не залишити своїх слідів, він надягнув на руки рукавички, а на ноги — чоловічі шкарпетки. Вилізши на дах КІНГу, Кукса вирішив зірвати червоний прапор, хоча про це хлопці не домовлялися. «Ми взяли із собою ножа не для зрізання радянського прапора», — свідчив Москаленко. Але оскільки дорогою до інституту хлопці не знайшли необхідної деревини, то Кукса вирішив вивісити «жовто-блакитний» прапор на місці зірваного червоного за допомогою шпагатної нитки, яка утримувала флагшток. Щоб вибратися на гору та встановити прапор, Куксі вистачило 10 хвилин. Полишаючи місце «злочину», хлопці вилили під драбиною заготовлену пляшечку з гасом. Саме він мав збити службового пса зі сліду, що й сталося.

Відходили хлопці в бік Святошина. Але спочатку позбулися пляшечки з-під гасу та аптечного бинта, який не довелося використати. Докази свого діяння вони «поховали» в одному з озер у Парку імені Ленінського комсомолу (нині парк «Нивки»).

Додому «злочинці» прибули о 2-й ночі. Задоволені своїм вчинком, лягли спати, а вдень 1 травня зробили пам’ятне фото про ту знаменну ніч в історії України в Пушкінському парку, хоча свого прапора й не побачили, оскільки, як зазначалося на початку, його вчасно зняв пильний двірник. Про те, що вони зробили, нікому відтак не розповідали.

Через чотири дні після затримання прокурор Київської області дав свою санкцію на застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для Георгія Москаленка та Віктора Кукси.

2 березня 1967 року Москаленку за «заклик нестійких з ідеологічного погляду елементів до антирадянської націоналістичної діяльності» та Куксі, котрий «увійшов у змову» з Москаленком, була зачитана постанова слідчого про притягнення їх як обвинувачених. А вже 11 березня Москаленку оголосили постанову про заміну та доповнення обвинувачення, де додали статтю про незаконне зберігання вогнепальної зброї. Зрештою, 20 квітня 1967 року був готовий і обвинувальний висновок. Показово, що це був один із перших випадків вивішування національного (нерадянського) прапора в післявоєнному СРСР.

Закрита 20 травня 1967 року слідчим УКГБ РМ УРСР по Київській області старшим лейтенантом Чуніхіним кримінальна справа № 12 (що об’єднала в одне провадження слідство по Куксі й Москаленку) разом із обвинувальним висновком була направлена до Київського обласного суду.

А вже через два дні, тобто 22 травня 1967-го, заступник голови суду суддя Храмов, «беручи до уваги, що обвинувальний висновок відповідає матеріалам справи і що зібраних матеріалів достатньо для віддання під суд», постановив «віддати під суд» Москаленка Георгія Митрофановича та Куксу Віктора Івановича. Розгляд справи призначили на 29 травня 1967 року.

29 травня 1967-го о 10-й ранку в залі судових засідань Київського обласного суду на відкритому судовому засіданні було заслухано кримінальну справу з обвинувачення Москаленка Георгія Митрофановича та Кукси Віктора Івановича. Справу розглядав суддя Храмов у присутності двох народних засідателів. Під час судового розгляду справи підсудні повторили все те, що розповідали на допитах під час досудового розслідування.

Як на допиті, так і під час суду Кукса й Москаленко повторювали, що «прапор вивішено задля того, аби досадити місцевій владі», і що саму цю акцію вони зробили «випадково» й не вважають свої розмови «розмовами націоналістичного характеру» тощо. Вочевидь, це були ті єдині хитрощі, якими вони прагнули відвернути від себе цілком очевидне звинувачення в «націоналізмі», у разі чого їм загрожувало максимальне покарання. Так само впродовж усього судового процесу Кукса й Москаленко наголошували на тому, що вони визнають свою провину й навіть шкодують, що вчасно не сповістили про свій вчинок правоохоронні органи. Проте зрозуміло, що це були «зізнання», не лише зумовлені прагненням пом’якшити свою справу, а отже, і вирок, а й зроблені внаслідок потужного тиску з боку слідчих органів, недарма ж судовий процес над ними мав відкритий характер. Адже ж усе це відповідало духові судових політичних процесів сталінських часів, коли наперед «оброблених» підсудних змушували давати потрібні слідству свідчення на суді.

Попри це, під час судових дебатів державний обвинувач охарактеризував вчинок підсудних як «особливо небезпечний злочин, що має важливе політичне значення» і зробив висновок: «Москаленко та Кукса стали на шлях підриву державного й суспільного ладу нашої країни. Злочин скоєно на ґрунті шкідливих нашому ладу націоналістичних настроїв». Тож прокурор вимагав обрати підсудним покарання у вигляді позбавлення волі на чотири роки (для Москаленка) і три роки (для Кукси) у виправно-трудовій колонії суворого режиму.

Адвокати підсудних, заслухавши прокурора, звернулися до суду з проханням призначити більш м’яке покарання для своїх клієнтів, аніж те, за яке виступав державний обвинувач. Аналогічне прохання містилось і в прикінцевому слові самих підсудних. Суд пішов на пом’якшення вироку, вочевидь, врахувавши відносну молодість обох підсудних, відсутність за ними в минулому якихось «гріхів» перед владою, а найголовніше те, що їхню антиурядову дію не помітили інші. 31 травня 1967 року о 15 год Георгієві Москаленку та Вікторові Куксі іменем Української РСР було зачитано обвинувальний вирок, згідно з яким їх засудили на три (Москаленка) та два роки (Куксу) позбавлення волі.

На початку липня 1967-го судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР розглянула апеляційну скаргу на вирок Київського обласного суду в частині обвинувачення Москаленка й на основі фактичних даних встановила, що «характер вчинених дій свідчить про наявність у Москаленка умислу на підрив і послаблення радянської влади». Це проявлялося в антирадянській агітації та пропаганді, яку він нібито публічно поширював, а також у незаконному носінні вогнепальної зброї. Все це буцімто підтверджували висновки криміналістичної, балістичної та судово-хімічної експертиз, які ніж на кшталт фінського класифікували як холодну зброю, а самопал як вогнепальну зброю, що придатна для стрільби. Але то було вигадкою.

Вирок Верховного суду був невтішним: «Касаційну скаргу засудженого Москаленка залишити без задоволення…» Стосовно Кукси вирок не оскаржувався й не опротестовувався.

Незважаючи на жодні вмовляння та обіцянки засудженого Москаленка, які він виклав у своєму листі до суддів Верховного суду УРСР, останні залишилися непохитними в цій справі: не повірили, не вибачили й не надали йому можливості «разом з усім радянським народом зустрічати ювілейний рік — 50-річчя радянської влади» на волі, як він просив. Та це й зрозуміло, адже ж їхній вчинок був неординарним для цілком зрусифікованого й підконтрольного владі міста — вивішування на одній із великих споруд українського «націоналістичного» прапора. А от «працювати й чесною працею скупити свою провину» вони їм дозволили… в мордовських таборах, куди Москаленка й Куксу відправили відбувати покарання наприкінці серпня 1967 року. Там вони залишалися відповідно три й два роки. Проте й подальша їхня доля була зламана через наявність тавра «політичні злочинці». Тож вони не змогли знайти після повернення з ув’язнення гідної роботи, а Москаленко не зміг завершити навчання в КІНГу, звідки його відрахували без права поновлення. На ґрунті вибитих зізнань під час слідства посварилися й самі ці особи.

 

Читайте також: Петро Рубан. Незламний і забутий 

У незалежній Україні

У квітні 1991 року ухвалили Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», який відновлював права та добре ім’я необґрунтовано та незаконно засуджених, репресованих або позбавлених життя громадян із мотивів політичного, соціального, класового, національного чи релігійного характеру. Відповідно до ст. 1 цього закону реабілітації підлягали також і особи, котрі були засуджені за антирадянську агітацію й пропаганду за ст. 62 Кримінального кодексу УРСР.

Процес реабілітації наших героїв розпочався із заяви Георгія Митрофановича Москаленка (котрий знову виступив ініціатором), на підставі якої заступником генерального прокурора України В. А. Мельником у лютому 1994 року був поданий протест до Пленуму Верховного Суду України. Заступник генерального прокурора, виходячи з протестом у цій справі, зазначав: «З матеріалів справі видно, що в діях Москаленка та Кукси немає складу злочину, що передбачений ст. 62 Кримінального кодексу УРСР, оскільки їхні дії не містили агітації або пропаганди, що проводилися з метою підриву чи послаблення радянської влади або скоєння особливо небезпечних злочинів… Тому вирок та присуд у цій частині підлягають скасуванню». Водночас засудження за незаконне носіння самопалу (що ще радянською експертизою був визнаний за вогнепальну зброю), на думку суддів Верховного Суду та Генеральної прокуратури України, було визнано обґрунтованим. У зв’язку із викладеним вище заступник генерального прокурора просив Пленум Верховного Суду України «вирок… скасувати, провадження по справі припинити за відсутності в їхніх діях складу злочину, що передбачений п. 2. ст. 62». Ця стаття, як уже зазначалося, передбачала покарання за антирадянську агітацію і пропаганду. А за носіння та незаконне зберігання вогнепальної зброї покарання для Москаленка змінили на два роки, а для Кукси — на один рік. Відповідно суд незалежної України, закривши провадження за політичною ознакою, зберіг його за кримінальною, попри відсутність реальних підстав для такого звинувачення. Тож це була лише часткова реабілітація.

З 2002 року почався другий раунд боротьби за реабілітацію Кукси й Москаленка. На допомогу їм прийшов ще один колишній політв’язень, голова Демократичної партії України В. О. Кравченко. У травні 2006 року він від імені та в інтересах Москаленка й Кукси звернувся до Верховного Суду України з клопотанням про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження з мотивів порушення та невідповідності знарядь скоєння злочину їхнім технічним характеристикам.

На початку 2007 року до Верховного Суду України з аналогічним клопотанням звертається заступник генерального прокурора України Віктор Кудрявцев. Він просить внести це подання на спільне засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії. У цьому клопотанні він обґрунтовує необхідність скасувати обвинувальний вирок, а справу закрити через те, що «зазначені рішення винесені з істотним порушенням вимог кримінально-процесуального законодавства, які істотно вплинули на правильність судових рішень». До того ж висновки експертів, які робилися 1967-го, мають низку неточностей, а деякі навіть зроблені з порушенням методичних рекомендацій. Наприклад, в одному із висновків зазначається, що «ніж за своїми конструктивними особливостями є предметом господарсько-побутового призначення, а тому холодною зброєю бути не може». А самопал не може вважатися зброєю, оскільки цей «самопал не годився ні для нападу, ні для оборони, а тому не був зброєю».

На основі цього клопотання, поданого заступником генерального прокурора Віктором Кудрявцевим, судді Верховного Суду України, перевіривши матеріали справи та ознайомившись із даними, наведеними в клопотанні, постановили, що «клопотання відповідає вимогам Кримінально-процесуального кодексу України… і має бути винесене на розгляд спільного засідання».

26 січня 2007 року відбулося спільне засідання Судової палати в кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України. Під час розгляду справи суд зазначив: «Суд першої інстанції при розгляді справи неправильно застосував кримінальний закон та істотно порушив вимоги кримінально-процесуального закону, а суд касаційної інстанції на допущені порушення уваги не звернув. У зв’язку із цим, маючи на увазі, що всі сумніви в доведенні винності особи в скоєнні злочину мають тлумачитися на її користь, вирок Київського обласного суду від 31.05.1967 року та ухвалу судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 04.07.1967 року в частині засудження Москаленка, за ч. 1 і ч. 2 ст. 222 КК УРСР і Кукси, за ч. 2 ст. 222 КК УРСР, належить скасувати, а справу в цій частині закрити за відсутністю в діянні складу злочину». Так завершився багатостраждальний процес реабілітації Кукси й Москаленка. При цьому ще за рік до їх повної реабілітації тодішній президент України Віктор Ющенко дав державні нагороди «За мужність» Георгію Митрофановичу Москаленку та Вікторові Івановичу Куксі.

На завершення цієї історії хотілося б закликати дослідників посилити роботу з пошуком різних виявів опору радянському режиму по всій території України, щоб підкріпити фактами висновок про те, що українці не сприйняли радянської влади як своєї й далі за час її існування боролися проти неї. При цьому має сенс вивчення й ставлення загалу до радянських свят, що теж буде індикатором справжнього ставлення населення України до комуністичної ідеології за радянської доби. Хотілося б звернути увагу влади й на те, що потрібно забезпечити дотримання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 9 квітня 2015 року з подальшими змінами й правками. Адже ж на корпусі вишу, на якому 1966-го було вивішено синьо-жовтий прапор, і досі красується помпезна радянська символіка. Та ще більше значення має виявлення та звільнення осіб, причетних до політичних чисток за радянських часів, враховуючи те, що чимало з них з успіхом працюють і дотепер, обіймають керівні посади та ведуть діяльність, що має антиукраїнську спрямованість, а в разі вищої школи це є особливо згубним, оскільки напряму впливає на нові покоління громадян України.

Усі фотоматеріали надані Галузевим державним архівом СБУ