Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
1 травня, 2011   ▪   Олександр Крамар   ▪   Версія для друку

Загублена «сестра» України

Чому не вдався державницький проект Кубані
Матеріал друкованого видання
№ 16 (181)
від 21 квітня, 2011
Загублена «сестра» України

Напередодні революції 1917 року Кубань бачилася країною, що за площею (94,8 тис. км2) та населенням (3,1 млн осіб) не поступалася більшості проголошених невдовзі потому національних держав. Підстави для її самостійного існування давали самобутні традиції та етнічний склад населення. Це була своєрідна Бельгія Східної Європи, де роль валлонів та фламандців відігравали українськомовні нащадки запорожців («чорноморці») та російськомовні правнуки переселенців із Дону («лінійці»). «Чорноморці» й «лінійці» виступали із принципово різним баченням розвитку Кубані – від самостійності до повернення до складу відродженої російської держави.

«Український слід» кубанської державності

У середовищі «чорноморської» більшості були розбіжності між радикальним самостійницьким крилом, яке спершу вимагало рівноправної участі Кубані в майбутній федерації народів колишньої Російської імперії, а пізніше виступало за повну незалежність краю, та поміркованим «автономістським». На чолі «поміркованих» стояли брати Іван та Петро Макаренки, Лука Бич, а «радикалів» очолювали Кіндрат Бардіж, Микола Рябовіл, Степан Манджула та Василь Іванис. Кіндрат Бардіж розпочинав політичну кар’єру в російській партії кадетів, був обраний до Державної думи імперії і призначений після Лютневої революції 1917-го комісаром Тимчасового уряду на Кубані. Однак, повернувшись на батьківщину, колишній отаман станиці Брюховецької відразу ж став провідником українського національного відродження. Завдяки його активності вже в березні (майже водночас із відповідними акціями в Києві) у Катеринодарі було проведено козацьку демонстрацію під жовто-блакитними прапорами.

У квітні 1917 року з ініціативи некозацького населення краю («городовиків») у місті скликали Обласну раду й створили її Виконавчий комітет. У відповідь козацькі делегати відновили ліквідовані ще 1794-го виборні Військовий уряд та Раду. Обраний її головою Микола Рябовіл у революційні 1905–1907 роки навчався в Київському політехнічному інституті. Під головуванням Рябовола наприкінці вересня 1917-го Військова рада, попов­нена представниками корінного некозацького населення та кавказців, проголосила себе Крайовою радою і ухвалила конституцію («Тимчасові положення про вищі органи влади в Кубанському краї»). Перший місцевий уряд 1 листопада того самого року очолив представник поміркованого крила «чорноморців» Лука Бич. Усім здавалося, що в тогочасних умовах його якості допоможуть узгодити позиції різних політичних сил, консолідувати їхні старання в розбудові Кубані.

У пошуках шляху

На початковому етапі державного будівництва найбільшу підтримку на Кубані дістали ідеї братів Макаренків щодо формування окремої козацької федерації. Однак створений на їх засадах 20 жовтня 1917 року «Союз Південно-Східних козацьких військ, горців Кавказу та вільних народів степів», об’єднаний уряд якого 16 листопада очолив донський отаман Алєксєй Калєдін, виявився недієздатним. Тим часом восени 1917-го через відсутність внутрішньої згоди «чорноморська» більшість у Крайовій раді зазнала першої значної поразки. Кіндрат Бардіж програв вибори на посаду військового отамана (із президентськими повноваженнями парламентсько-президентської держави) висуванцю «лінійців» (меншості в Раді) Алєксандрові Філімонову.

Після цієї поразки, коли ідею козацької федерації було дискредитовано, а до того ж наступали більшовицькі війська, активізувалася самостійницька течія в середовищі «чорноморців». У грудні, щоб забезпечити підтримку кубанської державності ширшими верствами населення, було скликано З’їзд представників, де сформували на паритетних засадах новий склад Законодавчої ради. Зі 100 депутатів 46 були від козаків, 46 – від «іногородніх» (переселенців із Центральної Росії), вісім – від кавказьких народів краю. У розпал війни з більшовиками, 28 січня 1918 року, її розширений склад проголосив створення Кубанської Народної Республіки (КНР), а 16 лютого її повну незалежність. Але зроблено це було, як і у випадку УНР, лише перед очевидною загрозою. І вже 22 лютого керівництво нової держави мусило залишити столицю.

Бардіж, який виступив проти здачі міста червоним, був захоплений ними в полон і 9 березня розстріляний. Відразу ж після окупації Кубані російськими більшовиками в українських районах поширився рух опору. Для його консолідації 28 лютого в станиці Брюховецькій відбулася Рада представників козацтва Чорноморщини. У квітні повсталі козаки звернулися по допомогу до України та Німеччини, після чого на Таманському півострові остання висадила свій контингент. Однак далі він не просувався. Причина полягала в тому, що монархічно настроєна русифікована верхівка кубанських офіцерів на чолі з лідером «лінійців» Філімоновим пристала до спілки з чужою інтересам краю зовнішньою силою. 30 березня 1918 року в станиці Мечетинській було укладено союз із Добровольчою армією на чолі з колишнім головнокомандувачем російських військ, генералом Лавром Корніловим.

За угодою, армія кубанців формально переходила під його командування лише для ведення бойових дій проти спільного ворога. Тож спершу видавалося, ніби загрози в такій спілці немає. Оманливому враженню сприяли як сама постать Корнілова, котрий декларував ідею перебудови Російської імперії на федеративних засадах, так і традиційні монархістські настрої кубанського козацтва, зумовлені історичними обставинами його формування.

Переворот

Корнілов через два тижні після укладення угоди загинув, і Добровольчу армію очолив патологічний російський шовініст Антон Дєнікін. Для кубанської державності це виявилося фатальним. Відносини з керівництвом білого руху різко загострилися ще в процесі спільного звільнення краю від більшовиків. Сутність конфлікту досить чітко сформулював у мемуарах міністр пропаганди в дєнікінському уряді, голова ЦК партії кадетів Константін Соколов: «Кубань в особі своїх політичних вождів мислила себе суверенним державним утворенням і фактично ним майже була. Майже – бо на її території мала свою резиденцію не підпорядкована їй військова влада… Кубань за весь час правління генерала Дєнікіна жодного разу не зреклася свого суверенітету. Командування Добровольчої армії своєю чергою – претензій на військово-політичну зверхність, черпаючи їх з ідеї єдиної російської державності».

Усвідомивши загрозу, лідери самостійницької партії «чорноморців» почали шукати альтернативу такому союзникові. Делегація на чолі з головою парламенту Миколою Рябоволом вирушила задля цього до Києва. Павло Скоропадський у своїх споминах напише: «Були пропозиції, щоб Кубань увійшла до складу України на автономних засадах. Я цього дуже хотів, але вважав, що перед тим, як залучати інші області, слід досягнути порядку в себе». Насправді ж ключову роль у зриві домовленостей відіграв «білий» чинник. Ідеолог «добровольців» генерал Алєксєєв на засіданні Ради в Новочеркаську прямо заявив, що «не допустить об’єднання Кубані з Україною».

У підсумку, не дочекавшись повернення Миколи Рябовола, «поміркований» Лука Бич під тиском із боку Добрармії дав мовчазну згоду, і більшість із 10 присутніх депутатів Кубанської ради на засіданні в Новочеркаську 23 червня 1918 року проголосували за союз із білими, а не з Українською державою. При цьому було сформульовано вкрай специфічне пояснення: «антидемократична влада на чолі із Скоропадським». Проти фатальної для Кубані спілки з армією Дєнікіна рішуче виступили тільки троє: кавказець Айтек Наміток та два радикальні самостійники – Олексій Безкровний і Степан Манджула. До речі, постаті останніх вельми колоритні. Манджула (зник безвісти 1945-го після арешту в Чехословаччині радянською контррозвідкою) відзначився тим, що публічно насварив прем’єра Луку Бича за неправильне, на його думку, окреслення формату взаємин з Україною: той назвав її не «матір’ю», а «сестрою» Кубані.

Після повернення Миколи Рябовола з Києва позиції самостійницької партії на Кубані різко посилилися. А водночас і напруження у відносинах із Добровольчою армією. Згаданий нами вище голова відділу пропаганди в уряді Дєнікіна Константін Соколов навіть із висоти років, уже на еміграції, писав: «Із ким справді ми були у відвертій і постійній ворожнечі, так це з українськими угрупованнями петлюрівсько-самостійницького типу. В цьому випадку йшлося вже про одну з головних підвалин нашої політичної ідеології, і тут компроміс був для нас неможливий». Проте скликаний за таких обставин парламент Кубані 24 жовтня 1918 року з рідкісною для козаків одностайністю переобрав своїм головою лідера самостійників Миколу Рябовола. За нього проголосували 253 депутати, проти – п’ятеро. У відповідь посилилося втручання керівництва Добровольчої армії у внутрішньополітичні справи КНР. Нерішучий прем’єр-міністр Лука Бич в умовах дєнікінського терору не лише програв вибори на посаду очільника держави (головного отамана) представникові «лінійної» партії Александрові Філімонову, а й змушений був після цього скласти повноваження глави уряду. Далі конституційно-державний переворот розвивався з неймовірною швидкістю. 3 грудня 1918-го прем’єр-міністром став соратник Філімонова Фьодор Сушков, а наступного дня під тиском Дєнікіна внесли зміни до конституції. Проголошено було ліквідацію Кубанської Народної Республіки, яка віднині переходила в статус «Кубанського краю», що мав стати частиною відновленої Росії.

Хвиля терору

За таких обставин протистояння перейшло у фінальну стадію. Під тиском самостійників продєнікінський уряд Сушкова 5 травня 1919 року мусив піти у відставку, а уряд знову очолив «чорноморець»-самостійник – П. Кургановський. На це Добрармія відповіла хвилею терору: в ніч на 8 травня було вчинено невдалий замах на одного з братів Макаренків, 13 червня вбито голову парламенту Миколу Рябовола. Поштовхом став його виступ на конференції представників козацьких республік, де він закликав будувати антибільшовицький союз на ґрунті наявних на той час державних утворень (Кубані, Дону, Грузії, наскільки це можливо – України), але не під зверхністю Добровольчої армії, котра, на його думку, діяла як сила окупаційна. Цікаво, що Рябовіл відчував загрозу й напередодні в розмові із соратниками передбачав: «А все ж я певен, що мене добровольці вб’ють. Чи тепер, чи в четвер, а все-таки вб’ють… Москалі вміють свого добиватися».

За 10 днів після цього було ухвалено рішення про створення Південноросійського уряду з необмеженими правами на чолі з Антоном Дєнікіним. Однак парламент Кубані, зреагувавши на вбивство Миколи Рябовола, не визнав цього органу, а делегація на чолі з Лукою Бичем на Паризькій мирній конференції уклала угоду про спільні дії Кубані з ворожим «добровольцям» Меджлісом кавказьких горців. Брак підтримки серед населення краю залишив військовій хунті Дєнікіна єдиний шлях до утримання його під своїм контролем – захопити владу силоміць.

Оточений військами генерала Покровського, кубанський парламент 6 листопада 1919 року був змушений внести чергові зміни до конституції, змінити власне керівництво та прем’єр-міністра на вказаних Дєнікіним. Але, дізнавшися про переворот у Катеринодарі, кубанські станиці почали масово залишати фронт, а Добровольча армія впродовж місяця зазнала нищівної поразки від червоних. За цих умов Кубанська рада 1 січня 1920 року відновила стару конституцію і переобрала керівництво. Парламент очолив «чорноморець» Іван Тимошенко, а уряд – представник самостійницької течії Василь Іванис. Проте відсутність власного боєздатного війська не дала змоги опиратися наступові російських більшовицьких військ. 4 березня 1920 року вони захопили Катеринодар.

Апогеєм імперської наруги над корінним населенням Кубані стали терор голодом, масова депортація до Сибіру й Казахстану та знищення традиційних назв населених пунктів під час геноциду українського народу на початку 1930-х. Аби витравити пам’ять про історичне минуле, станиці Київську, Уманську, Поповичівську та Полтавську було позбавлено історичних назв. Їх перейменували на Красноартільську, Красноармійську, Кагановичівську та Совєтську... Із Полтавської, де мешкало 17 тис. осіб у 3,6 тис. дворів, майже все населення було вивезено за Урал.


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Якщо люди-музеї — це здебільшого старше покоління, то в цій підбірці етнографічно-туристичних історій здебільшого свіжа кров. Проекти, що надихають, що з’являються зав­­дяки активній молодій енергії. Може, з роками й вони перетворяться на пам’ятки, але поки що це живі страшенно цікаві організми, котрі навіть диктують свої умови в деяких нішах нашого бідного туристичного ринку.
    24 липня, Богдан Логвиненко
  • Що передбачає й кого зачіпає якісна психореабілітація людей, які повертаються з війни
    24 липня, Ганна Трегуб
  • Найбільші бренди світу потерпають від дрібніших конкурентів
    24 липня, The Economist
  • Ось відчиняються двері залу, і входить одна людина, радісна та усміхнена. Сотні вітають її такими самими радісними вигуками. Овації і захват. Далі?
    24 липня, Станіслав Васін
  • Як одинаки-аматори створюють варті уваги колекції. Без меценатів і державної підтримки
    23 липня, Богдан Логвиненко
  • От що цього разу? Питаю я себе. Давай уже писати про першу «Червону руту». Давай! Про «Гадів», Чубая, Бурмаку... Про Миколайчука, врешті-решт, лисого, босого, у лєопардовій пов’язці... Про Чернівці 1989 року... Не цього разу. Може, наступного... Так само, у принципі, я думав, коли минулого разу сідав за комп. Тоді мене «відволікли» ВІА. Ансамблі. Вокально-інструментальні... Добре... А зараз шо?
    23 липня, Сергій Харинович
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено