Історія

  ▪   Андрій Чуткий

Сергій Остапенко. Прем’єр-економіст, орієнтований на Захід

Сергій Остапенко — один із видатних і водночас маловідомих діячів Української революції 1917– 1921 років

Сторіччя від початку Української революції 1917–1921 років змушує вкотре поглиблювати її вивчення. Оскільки історію творять особистості, то задля більш повного й об’єктивного реконструювання тогочасної боротьби за відновлення політичної незалежності України варто й далі виявляти матеріали, пов’язані з активними учасниками політичного життя тих років. Тим більше що й досі чимало щирих патріотів та активних борців за незалежність України залишаються невідомими або маловідомими навіть для фахівців (не кажучи вже про загал), а їхні біографії сповнені численних лакун.

 

У цьому зв’язку найліпше підходять важливі фігури періоду українських визвольних змагань, які натомість залишаються практично невідомими сучасним українцям. З-поміж них і Сергій Степанович Остапенко. Виходець зі звичайної української селянської родини, він змалку виявив потяг до знань, що увінчався здобуттям вищої освіти та його науково-педагогічною діяльністю. Згодом Остапенко долучився і до українського державотворення. Попри поразку українських визвольних змагань, він відмовився від еміграції (як це зробило чимало українських діячів того часу) й далі працював (на освітянській та науковій нивах) в Україні. У 1930-х роках став жертвою сталінських репресій і був реабілітований лише 1991-го, але й досі практично невідомий загалу.

 

Заява С.С. Остапенка з проханням зарахувати його на навчання до Київського комерційного інституту (14 липня 1909 р.)

 

Початкова освіта й ув’язнення

 

Сергій Остапенко походив із простої селянської родини з Полісся. З копії метричної виписки видно, що він народився 6 листопада 1881 року в Троянові Житомирського повіту в родині селян Стефана Федоровича та Анни Сильвестрівни, «обох православного віросповідання». Містечко Троянів (зараз село Житомирської області) мало давню історію, яка, вочевидь, позначилась і на долі майбутнього прем’єр-міністра УНР. Зокрема, мешканці Троянова брали активну участь у Коліївщині. У рідному містечку Сергій Остапенко з 1893 по 1897 рік вчився в церковно-парафіяльній школі для хлопців, а після того в Білокриницькій сільськогосподарській школі.

 

Читайте також: Велика шахівниця: українсько-польське протистояння

 

Саме тоді він і включився в політичне життя. Вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) — нелегальної української політичної партії, яка орієнтувалася на селянство й виступала за повалення монархії та встановлення республіки. Вистежений охоронкою Російської імперії, він був арештований у 1904 році (на той час працював вчителем у двокласній школі в Турійську на Волині) й кілька років провів в ув’язненні.

 

Вибір фаху і студентські гуртки

 

Вчителювати далі не було можливості через політичну статтю, тож Сергій Остапенко повертається здобувати освіту. У травні–червні 1909-го він екстерном склав іспити за курс Володимирського Київського кадетського корпусу й отримав відповідне посвідчення. Потому відразу ж подав документи на вступ до Київського комерційного інституту на економічне відділення. Цей навчальний заклад Остапенко обрав, вочевидь, з двох причин. По-перше, це був єдиний на той час в Україні виш економічного профілю, тобто відповідав нахилам самого Остапенка. По-друге, цей виш мав приватний статус, а отже, менше залежав від влади й до нього не заходили поліційні чини, які були присутні в державних вишах.

 

Свідоцтво з Володимирського київського кадетського корпусу про здачу С.С. Остапенком екстерном курсу корпусу (1909 р.)

 

В архіві Київського комерційного інституту було виявлено особову справу студента Сергія Остапенка з низкою документів, що дають змогу реконструювати чимало складників його біографії. 14 липня 1909 року він подав заяву директорові Київського комерційного інституту з проханням про вступ і був зарахований на стаціонар економічного відділення інституту. До заяви додав свідоцтво від Володимирського Київського кадетського корпусу про те, що закінчив цей навчальний заклад екстерном 3 червня 1909-го. Цікаво, що навесні 1913 року керівництво Київського комерційного інституту вело листування з керівництвом Кадетського корпусу щодо атестата Остапенка з цього навчального закладу. При цьому, попри заяву директора Кадетського корпусу, що виданий Остапенку атестат дає право тільки на вступ до військових вишів або на військову службу, керівництво Комерційного інституту «визнало атестат таким, що дає право на вступ до інституту». Отже, інститут став на бік студента, який до того ж закінчував навчання та виявив високий рівень успішності.

 

Читайте також: Україна і Кубань. Природне возз'єднання

 

Період навчання в Київському комерційному інституті (1909–1913) став знаковим для Сергія Остапенка, оскільки він нарешті дістав змогу здобути вищу освіту за фахом, який йому імпонував, і до того ж у доволі вільних умовах. Тут діяла величезна кількість студентських організацій, зокрема й національного спрямування. Серед них варто виділити Українську студентську громаду — організацію, яка об’єднувала національно свідомих студентів-українців, серед яких були й ті, що стали активними учасниками боротьби за незалежність України.

 

Копія метричної виписки про народження та хрещення Остапенка (1897 р.)

 

Окрім цього, у Київському комерційному інституті працювало багато викладачів, котрі мали проукраїнську позицію. Приміром, Олександр Русов, котрий викладав статистику, активно співпрацював зі студентами та був одним із патріархів українського національно-визвольного руху.

 

Закономірно, що Остапенко мав зав’язати відносини з близькими йому за духом особами як серед студентів, так і з-поміж викладачів. Тож період навчання в цьому виші став своєрідною школою політичного зростання та утвердження у своїй українській позиції, хоча й із соціалістичним нашаруванням внаслідок особливої популярності соціалізму серед тогочасної молоді та навіть осіб старшого віку.

 

Прохання С.С. Остапенка надати йому з інституту посвідчення про відсутність перешкод щодо його вступу у шлюб (1910 р.)

 

Особиста економіка

 

Неможливість батьків через бідність надавати матеріальну допомогу змусила Сергія Остапенка почати пошук підробітків у студентські роки. Проте на відміну від більшості студентів, котрі займалися переважно репетиторством, Остапенко в травні 1910-го (тобто наприкінці першого курсу) прохав керівництво інституту рекомендувати його на роботу зі статистики при Волинській управі у справах земського господарства на час літніх вакацій. На це звернення він отримав схвальну відповідь: йому дозволили працювати з 1 червня по 1 вересня з припискою викладача статистики Олександра Русова, що Остапенко склав на «5» («витримав його чудово») іспит зі статистики.

 

Читайте також: Стратегія чітких кордонів

 

Сталися зміни і в особистому житті. Річ у тім, що 18 травня 1910 року Сергій Остапенко звернувся до керівництва Київського комерційного інституту з проханням дозволити вступити в шлюб «із дівчиною Вірою Омелянівною Маївкою». Необхідні документи, а також посвідчення щодо відсутності перепон до вступу в шлюб з інституту надіслали священику Стрітенської церкви в Києві, де й відбулося вінчання.

 

Посвідчення від Київського комерційного інституту щодо відсутності перешкод до вступу Остапенка у шлюб (1910 р.)

 

Закономірно, що укладення шлюбу та створення сім’ї було пов’язано зі зростанням витрат. Тож, попри одержання підробітків, матеріальне становище Остапенка лишалося скрутним. Підтверджує це і його звернення до правління Київського комерційного інституту 20 вересня 1911 року з проханням звільнити його від плати за навчання в поточному семестрі. У доданому до цього звернення бланку Остапенко повідомив про себе такі дані: 1) жив у квартирі дружини, яку тій було надано (разом із 10 рублями жалування) за службу конторницею в пральні; 2) харчувався в їдальні, де за обід платив 15 руб. за 1,5 порції на місяць; 3) у графі «чи маєте уроки або якісь інші заняття» було зазначено «зараз жодного, шукаю». Також повідомив, що жодних коштів ані з дому, ані з будь-яких установ не одержував. Тоді більшість іспитів він склав на «5», що свідчить про його потяг до знань, незважаючи на складне матеріальне становище. У відповідь на це звернення Остапенку зменшили плату за навчання за поточний семестр на 35 руб., тоді як загальна вартість за семестр становила 50 руб.

 

Відпускний білет з Київського комерційного інституту (1910 р.)

 

У подальшому на початку кожного нового семестру й аж до завершення навчання Сергій Остапенко подавав керівництву Київського комерційного інституту прохання про звільнення від плати за навчання через матеріальну скруту. При цьому вказував на особливу успішність, зазначав наявність власної сім’ї та відсутність можливості допомоги від матері (отже, батько помер), яка жила із сільської праці й мала на руках ще двох дітей, що навчалися. Також із цих документів довідуємося, що з осені 1912 року Остапенко одержував 25 руб. на місяць від Експортної палати «за службу», тобто знайшов постійну роботу в Києві. Остання подія була результатом заяви про себе як перспективного теоретика й практика в економічній сфері.

 

Вивчення зовнішніх ринків

 

У травні 1912-го Остапенко порушив питання про надання відрядження до Німецької та Австро-Угорської імперій, щоб вивчити їхній експорт на ринки Близького Сходу «особливо при експорті цукру, бавовняних тканин та спирту», тобто товарів, які становили ключові статті експорту і з України на ринки Близького Сходу. Сергій Остапенко під час цього свого відрядження ставив за мету вивчити можливості для експорту саме українських товарів і з’ясувати потенціал ключових конкурентів у цій справі. Отже, його наукова діяльність підпорядковувалась інтересам України, що є найбільшим доказом його патріотизму, який проступав, попри всі соціалістичні нашарування.

 

Читайте також: Планове знищення. Як скоювався злочин Голодомору

 

Ще до цього відрядження Остапенко розпочав публікувати власні економічні розвідки: за дослідження «Перський ринок» навіть отримав від інституту премію 100 руб., які, як сам зазначав, використав на поїздку за кордон.

 

Прохання С.С. Остапенка про звільнення від плати за навчання (20 вересня 1911 р.)

 

Завдяки цим своїм успіхам Остапенко привернув увагу як підприємницьких кіл Києва, так і викладачів Київського комерційного інституту. Останнє засвідчується тим, що, подаючи чергове звернення на звільнення від плати за навчання, у графі «хто може надати інформацію про нього» Остапенко назвав директора інституту Митрофана Довнар-Запольського та ще кількох професорів цього вишу. Зближення з професорсько-викладацьким корпусом та керівництвом Київського комерційного інституту як визнання його високої фахової підготовки (Остапенку на той час виповнився 31 рік) засвідчує й те, що саме його відрядили від інституту в 1913-му на Обласний з’їзд до Харкова з питання перегляду російсько-німецької торговельної угоди.

 

Відповідно до заяв на складання іспитів, які містять позначки щодо отриманих оцінок, та матрикула (залікової книжки) можна констатувати, що Остапенко вчився майже цілком на відмінно.

 

Опитувальний бланк для отримання звільнення від плати за навчання або її зменшення заповнений С.С. Остапенком (осінь 1911 р.)

 

У травні – червні 1913-го він склав випускні екзамени (чотири іспити на «5» та один на «4») й отримав диплом кандидата економічних наук першого ступеня (тобто з відзнакою), що засвідчувало його успішність і старанність у навчанні. Підтверджує це й тимчасове свідоцтво про закінчення курсу навчання в інституті, відповідно до якого Остапенко склав практично всі іспити на «5» і лише богослов’я, комерційну арифметику, енциклопедію права та діючого російського державного права — на «4». Також було зазначено, що Сергій Остапенко успішно вивчив дві іноземні мови — французьку та німецьку, що згодом, безперечно, знадобилося йому під час роботи в складі української делегації на переговорах із країнами Четверного союзу в Брест-Литовську на початку 1918 року.

 

Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР

 

За результатами своїх наукових студій під час навчання та відрядження за кордон Остапенко написав низку статей, які були опубліковані на сторінках періодичного органу інституту — «Відомостей Київського комерційного інституту»: «Чергові завдання російського хлібного експорту» (1912); «Перський ринок та його значення для Росії» (1912); «Торгові палати в Німеччині» (1914). У періодичних органах вишів публікували тільки найкращі студентські роботи й до того ж зазвичай по одній кожного студента. Тож у випадку з Остапенком справді можна говорити про його особливу здібність до аналітичної (наукової) роботи, що було наслідком успішного навчання в інституті.

 

У переддень Української революції

 

Після закінчення Київського комерційного інституту Сергій Остапенко, за деякими даними, працював у статистичному бюро на Поділлі, але від початку 1914-го переїхав до Харкова. Тут він спочатку працював при Раді з’їзду промисловців півдня Росії. Водночас не перервав контактів із Київським комерційним інститутом, що засвідчують збережені його листи до керівництва. Зокрема, у лютому 1916 року він прохав керівництво інституту надіслати копію його атестату про середню освіту до Харківського університету — це могло означати спробу влаштуватися на роботу до цього університету (чи, може, і здобути ще одну вищу освіту).

 

Прохання С.С. Остапенка до правління Київського комерційного інституту щодо звільнення його від плати за навчання у весняному семестрі 1912 р. (29 січня 1912 р.)

 

Згодом Остапенко повернувся до інституту, де готувався до захисту дисертації та розпочав викладацьку діяльність. Однак достовірної інформації щодо цього періоду його біографії поки що не виявлено. Але це відбулося буквально в переддень українських визвольних змагань, чим, вочевидь, і можна пояснити той факт, що спочатку Сергій Остапенко не включився в процеси українського державотворення, оскільки йому потрібен був час на ознайомлення із ситуацією та банальним облаштуванням у Києві.

 

У політичній еліті молодої держави

 

Початок Української революції застав Сергія Остапенка на посаді приват-доцента Київського комерційного інституту. Здобута тоді репутація як перспективного фахівця з економічних питань, зав’язані з часів навчання в інституті контакти з особами, котрі обійняли посади в українських державних структурах, а також і належність до УПРС (яка брала участь в УЦР та інших органах влади) не могли залишити його поза процесом українського державотворення та дали змогу посісти належне місце в ньому.

 

Читайте також: Людина в радянському державосуспільстві

 

У січні 1918 року Сергій Остапенко був залучений (як радник з економічних питань) до складу української делегації, що вела переговори в Брест-Литовську про мир із країнами Четверного союзу. Цей факт засвідчив три речі: 1) Остапенко тоді вже мав репутацію фахівця з економічних питань; 2) він належав до осіб, котрі підтримали українське державотворення; 3) він не залишав України перед загрозою більшовицької навали, що було й певним виявом мужності. Зазначу, що економічний складник Брестського мирного договору 1918 року виписали доволі детально та фахово й добре для України, наскільки це було можливо за тогочасної ситуації. Все це дає змогу позитивно охарактеризувати роботу Остапенка в складі української делегації на тих переговорах.

 

Посвідчення від Київського комерційного інституту видане Остапенку щодо відсутності перешкод для його виїзду за кодон (21 травня 1912 р.)

 

Потому Остапенко продовжив роботу з реалізації умов Брестського мирного договору. Зокрема, у березні 1918-го його включили до складу комісії, що розробляла умови налагодження торгових відносин із країнами Четверного союзу.

 

Повалення УЦР та прихід до влади Павла Скоропадського не позначилися на долі Остапенка: він працював у складі економічної комісії на переговорах із делегацією радянської Росії. Це можна розглядати як визнання його заслуг під час укладання Брестського мирного договору, а отже, і сподівання на так само позитивний результат від його залучення й до укладення цього договору. Попри те що укладена угода з радянською Росією не набрала цілковитої чинності, її умови були так само вигідними для України. Паралельно Остапенко продовжив і викладацьку діяльність. Проте суттєвої державної посади за часів Гетьманату не отримав, вочевидь, через свої соціалістичні погляди та належність до УПСР, що суперечило політичному курсу гетьмана.

 

Посвідчення надане Остапенку від Київського комерційного інституту щодо надання сприяння у його відрядженні зі сторони російських консулів (1912 р.)

 

Після приходу до влади Директорії УНР, де мала вплив УПСР, до якої належав й Остапенко, останнього запросили на посаду міністра торгівлі й промисловості. У лютому 1919-го, коли Україна зазнала чергової більшовицької агресії, Сергій Остапенко вийшов зі складу УПСР. Це зумовлювалось і тим, що Симон Петлюра посилив орієнтацію на країни Антанти, а вони вимагали виключення зі складу уряду представників соціалістичних партій.

 

Читайте також: Як вожді більшовиків проривалися до влади

 

Після відставки уряду Чехівського новий уряд доручили формувати Сергієві Остапенку, оскільки він показав себе добрим фахівцем, діяв тотожно Петлюрі в зовнішній політиці. Тож із 16 лютого 1919 року Остапенко почав працювати прем’єр-міністром уряду Директорії УНР. На цій посаді він одразу ж проголосив курс на відмову від будь-яких спроб порозумітися з більшовиками та цілковиту орієнтацію на країни Антанти, тобто демократичні держави західної Європи і США. Однак шалений опір переважної кількості українських політиків (більшість з яких належала до різних політичних партій), поразки на зовнішніх фронтах внаслідок ворожої політики всіх сусідів щодо України разом із браком розуміння й підтримки з боку Антанти не дали Остапенкові змогу реалізувати свою політичну програму. Тому 9 квітня 1919 року він добровільно пішов у відставку.

 

У складі нового уряду, сформованого соціалістами, для Сергія Остапенка не було жодної посади, що можна розглядати і як своєрідну помсту політичних опонентів. Зазначу, що робилося це в час, коли більшовики окупували майже всю територію УНР, а з південного сходу просувалися війська Дєнікіна.

 

Прохання про звільнення від плати за навчання та опитувальний бланк (жовтень 1912 р.)

 

Залишившись фактично без роботи, а отже, і засобів на існування, Сергій Остапенко до червня 1919-го перебував на території ЗУНР, ведучи напівголодне існування, а з липня 1919-го отримав посаду приват-доцента кафедри статистики в Кам’янець-Подільському українському державному університеті. Тут Остапенко й розпочав викладати з осені 1919 року, тобто в надзвичайно складних умовах, коли на УНР наступали війська Дєнікіна, а потому знову більшовики. Безперечно, що вкрай скрутні умови (які поєдналися зі значними потрясіннями в житті самого Остапенка) не могли не позначитися на його психоемоційному стані. Тож, попри збільшення свого навантаження (що означало і збільшення заробітку, але ж поєднувалось і зі збільшенням витрат часу на викладацьку діяльність), Сергій Остапенко не міг відчути жодного покращення.

 

Відповідно, незважаючи на низку виданих своїх праць («Курс статистики та демографії» і «Важливіші властивості українського народу в порівнянні з іншими народами»), а отже, і певне визнання, науковець, найімовірніше, переживав значну внутрішню драму. Вона була викликана як поразкою реалізації його політичної програми та відставкою з посади прем’єр-міністра, так і поразкою самих українських визвольних змагань. Саме цими переживаннями, вочевидь, варто пояснювати згадки колег Остапенка з Кам’янець-Подільського університету про його неврівноважений характер та постійні особливі вимоги щодо себе. Принаймні це цілком стандартна ситуація для людини, що пережила такі події у своєму житті. Вона була властива багатьом учасникам українських визвольних змагань і певною мірою пояснює особливу конфліктність у середовищі тогочасної української політичної еміграції.

 

Під радянським ярмом

 

На відміну від переважної частини колег по табору борців за незалежність України Остапенко відмовився від еміграції. Навіть більше, він не залишився в Кам’янці-Подільському, а приблизно на межі 1920–1921 років повернувся до Києва.

 

 

Чому Остапенко так вирішив (хоча добре володів кількома іноземними мовами й про нього знали в середовищі українських політиків), пояснити досить складно. Не є логічним і припущення деяких дослідників, що ці дії зумовили його соціалістичні симпатії. Ще раз наголошу: принаймні від 1919 року Остапенко позбувся пов’язаних із соціалізмом ілюзій, а щодо більшовиків його позиція була принципово ворожою. Вочевидь, лише через особливу любов до рідної землі, яка нераціональна, а тому перешкоджає дії інстинкту самозбереження, Остапенко й залишився в Україні.

 

Натомість радянська влада дивилася на Остапенка як на особистого ворога. Перший сигнал для нього пролунав менш ніж за півроку після повернення до Києва: в травні 1921-го Остапенко опинився на лаві підсудних у справі членів УПСР. Він відмовився визнавати свою провину, але був засуджений на п’ять років, хоча й умовно: мусив працювати за фахом, викладав економічні дисципліни в колишньому Київському комерційному інституті, який перейменували на Київський інститут народного господарства. Утім, Остапенко й цього разу (хоча тоді можливість ще була) не виїхав за кордон, а залишився в Україні. Тут він пропрацював орієнтовно до кінця 1920-х років.

 

Останнє десятиліття його життя практично невідоме, а останні друковані праці датовані серединою 1920-х. Тоді він ще продовжував викладацьку діяльність. Припускають, що його арештували в 1931-му, але помер він у концтаборах, імовірно, пізніше — у 1937-му, тобто був серед розстріляних із нагоди 20-річчя більшовицького перевороту.

 

Попри реабілітацію та поодинокі публікації, ім’я Сергія Остапенка є невідомим для загалу та навіть фахівців ще й дотепер. Натомість він заслуговує на пам’ять і навіть популяризацію інформації про нього не меншою мірою, аніж «канонічні» Грушевський чи Винниченко.

 

Читайте також: Первинний вигляд радянського комуносоціалізму

 

Біографія Сергія Остапенка як одного з багатьох борців за незалежність України в 1917–1921 роках, попри свою «незнаковість», а отже, і відповідність загальній масі тих борців, дає змогу «виписати» їхній збірний образ. Перед нами постає виходець із мас, що прагнув до освіти й постійно поглиблював свої знання. При цьому в усіх своїх нахилах Остапенко виявляв себе патріотом рідної землі: досліджував ті теми й працював у тому річищі, яке було корисним для України. Він щиро вболівав за її долю. Але внаслідок захоплення соціалістичними гаслами тривалий період залишався в їхньому полоні, що послаблювало його дії, у сенсі їх безкомпромісності в обстоюванні ідеї цілковитої незалежності України. В умовах революційних перетворень початку XX століття, Першої світової війни та, найголовніше, наявності різних претендентів на завоювання бодай частини української території така позиція прирікала ідею самостійної України на поразку. Цьому сприяли і вроджена гуманність та лояльність до інших, поміркованість у діях та своєрідна інтелігентність.

 

Тож перед нами постає образ радше не політичного (не кажучи вже про державного) діяча, а романтика. В умовах кризи і руйнації старих цінностей та загальної кризи культури й моралі така позиція була вищою в етичному сенсі, але програшною в практичному вимірі. Тим більше що протилежний, більшовицький, табір (який вів боротьбу за загарбання всієї України і здійснив це) складався здебільшого з прямо протилежних осіб. Це були декласовані елементи, що порвали зі своїм корінням, не мали вищої (а часто й середньої) освіти, вкрай негативно ставилися до будь-яких традиційних цінностей та устоїв і не визнавали за іншими націями права на самовизначення чи бодай на вільний розвиток своєї культури. Тобто у двобої зійшлись інтелігент-ідеаліст і примітивний бандит. Можна тут вести мову і про зіткнення двох цивілізацій — європейської та азіатської, з відмінними цінностями й характером дій. І дії кожної зі сторін українських визвольних змагань 1917– 1921 років незаперечно вказують на те, хто до якої цивілізації належав.

 

Наслідок цієї боротьби був визначений наперед. І для України він означав не лише поразку боротьби за відродження власної державності, а й накинення її населенню напівкримінальної моралі та цінностей. А всіх незгідних із таким курсом чекало фізичне винищення, що й засвідчила доля Сергія Остапенка та багатьох інших, котрі через щиру любов до України не полишили її, навіть попри загрозу більшовицької окупації та терору.

Фотоматеріали Державного архіву міста Києва