Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 листопада, 2009   ▪   Роман Кабачій   ▪   Версія для друку

Промоутер «відсталої» Європи

Легенда історичної науки Норман Дейвіс ламає стереотипи Заходу щодо історії Східної Європи
Матеріал друкованого видання
№ 48 (109)
від 27 листопада, 2009
Промоутер «відсталої» Європи
У молодості Норман Дейвіс належав до тих диваків, котрі вважали, що комунізм можна помацати руками: 19-річним організував у подорож ще трьох однолітків, аби проїхатися джипом через країни соцтабору до Стамбула. В Угорщині план довелося змінити, оскільки «випадкова» зустріч із працівниками спецслужб закінчилася депортацією до Австрії. Згодом наївний нащадок валлійського роду намагався прорватися до СРСР, щоб у його архівах знайти матеріали для своєї дисертації. В результаті відмова у візі. Як компроміс – докторантура в краківській Ягеллонці й замилування історією Східної Європи на все життя.
 
У. Т.: Із ваших історичних праць видно, що вам болить незнання Заходом Східної Європи. Звідки ця байдужість?
 
– Східна Європа жила в тіні Західної протягом сторіч. Під різним баченням, як у XVIII–XIX століттях, так і в ХХ. То була зона впливу імперій – Російської, Австро-Угорської, Німе­цької. Через це чимало народів зникли з поля зору. Не було України, була Малоросія; Варшава – російське місто, держави Балтії – російські провінції. Тому вони втратили політичне значення. Якщо ж додати певний економічний регрес… Ще в XVI столітті. Польща – політична й господарча потуга, брала участь у балтійській торгівлі збіжжям із України, Малопольщі, воно перетікало через порт у Гданську до Голландії та всієї Європи. Після воєн XVII століття усе пішло в іншому напрямку, й уже XVIII стало, як відомо, сторіччям біди.

Нині трошки краще, але все ж є думка про Східну Європу як про відсталу зону, й не лише в політичній та економічній площинах, але й у культурній. Вважалося, що підкорені імперіями народи не мають своєї культури. Ніхто спеціально не цікавився, які досягнення в літературі чи мистецтві вони мали. Лише тепер ця величезна територія поміж Німеччиною та Росією поволі виходить із тіні.
 
У. Т.: Чому Захід досі дивиться на історію Східної Європи через московські окуляри – невже річ тільки в дешевій сировині?
 
– Ні. Ці погляди мають досить глибокий родовід, що й став причиною саме таких міжнародних відносин у ХХ сторіччі. Царська Росія, а потім Радянський Союз були союзником британців і французів проти німців, котрі становили єдину загрозу для Заходу. Західні еліти звикли дивитися на Схід виключно очима Москви. Навіть за часів Другої світової війни Сталіна, який – нині знаємо – був жахливим убивцею, тираном, називали «Дядьком Джо», котрий мужньо боровся з фашизмом, сприймався ворогом Берліна, навіть усіх тоталітаризмів. Те, що він також представляв тоталітаризм, лише з іншим виглядом диктатури, мало хто (фактично вибрані люди) знав. Еліти були сліпими щодо комунізму, вірили  в його утопічні основи, не знали дійсності. До сьогодні ті погляди живі.
 
Українські дилеми
 
У. Т.: Західна інтелігенція часто сприймає український визвольний рух як профашистський. Як пояснити Заходові, що вже в 1942 році УПА боролася проти німецьких окупантів?
 
– Це досить складне завдання, оскільки треба змінити не лише знання про Україну, Польщу чи країни Балтії, – треба змінити загальний підхід, ментальність цілого Заходу. Еліти Заходу мислять у двовимірній системі, все оцінюють позиції людей щодо фашизму, ІІІ Рейху. Доля тих народів, які мали на шиї і Гітлера, і Сталіна, їм незрозуміла. Бо коли хтось заявляє: «Ми боролися проти Сталіна», це означає дослівно: «Ага, значить ви були проти демократії», себто були профашистські. Нещодавно прокотилася в Лондоні хвиля обурення тим, що в Латвії одна з партій вимагає легітимізації ветеранів із Латиської ліги, котра воювала на боці німців проти СРСР. Я намагався щось пояснити, але ніхто не розуміє, що ті люди не були фашистами, расистами, не вбивали євреїв та не любили Гітлера. Ніхто не розуміє того, що з-поміж двох ворогів треба було зробити непростий вибір.

Так само в Польщі. Євреї стверджують, що поляки – антисеміти, колаборували з німцями, а це цілковита неправда. Подібно в Україні, де була УПА, як і інші організації, котрі боролися з гідним поваги гаслом «ані Гітлера, ані Сталіна!» Такий підхід не лише реалістичний, а й шляхетний і осново­творчий. Поза тим, що частково в цьому середовищі були люди, відповідальні за певні жахіття, не можна оскаржувати весь український народ чи навіть усю УПА.
 
У. Т.: Україна під керівництвом Віктора Ющенка провадить кампанію за визнання Голодомору геноцидом української нації. західні держави (крім США) сприймають ці зусилля з недовірою. Чому?
 
– Різні групи на світі змагаються за визнання геноциду – ті ж таки вірмени, чи навіть поляки щодо Катині (деякі дослідники вважають, що ті страхітливі розстріли підпадають під окреслення геноциду). На мою думку, краще не форсувати цієї етикетки «геноциду», а вжити більш звичних формулювань, приміром, «злочин проти людства», що з’явився під час Нюрнберзького процесу. Він ліпше пасує до масових убивств, які, проте, не дійшли зеніту – маю на увазі знищення цілого народу. Звісно, масштаб штучного голоду в Україні був величезним і сягав за розмірами Голокосту. Сподіваюсь, усі засуджують кожну смерть, що настала внаслідок неприродних причин, тому кожен мав би замислитися, чому Голокост має право називатися геноцидом, а Голодомор – ні. Менш важливе те, під якою етикеткою це відбудеться.
 
У. Т.: У час, коли поляки перебувають на етапі так званих розрахунків із історією, в сенсі роздумів над Єдвабним (антиєврейський погром, учинений поляками в містечку Єдвабне. – Ред.), акцією «Вісла», українці й далі віднаходять власну історію, яка тривалий час замовчувалася. Натомість коли заходить мова про незручні моменти в історії України, то звучать заяви, що такі дискусії ще «не на часі». Коли цей час має прийти?
 
– Я історик, і не відчуваю себе фахівцем із майбутнього. Знаю, що дуже поволі різні історії таки входять до суспільної свідомості. Та ж операція «Вісла», в Польщі кажуть, що це була антиукраїнська акція, але серед тих людей, які про це говорять, не всі знають, що це відбулося в Польщі. Кілька днів тому я розмовляв із лемком із Силезії, дуже милим чоловіком, який народився під Криницею, недалеко від Кракова, що означає – майже в серці сучасної Польщі. Всю його родину було переселено за жахливих обставин. Він не вважає себе українцем, належить до тієї групи, яка симпатизує русинському рухові. Такі особливості в Польщі досить малознані.

Мені видається, треба підтримувати різні погляди, передусім поміж молодих людей. Маємо бути свідомі, що 20–30‑річна молодь не винна в тих військових та післявоєнних аферах. Тому варто організовувати спокійну дискусію, де кожен може сказати про те, що він знає, та випробувати чутливість інших. Проблема в тім, що кожен народ хоче рятувати пам’ять про своїх і байдужий до пам’яті інших. Я про це говорив у Вроцлаві, де виринають час від часу не зовсім приємні польсько-німецькі взаємини. Доля виселених із Силезії німців і доля виселених із колишніх Кресів поляків.
 
Правда понад усе
 
У. Т.: Чим для вас є «історична політика» держави? Як ви оцінюєте різні спроби реалізувати цю політику в Східній Європі – на прикладі Путіна, Ющенка, Качинського?
 
– Я виступаю передусім за поширення історичного знання. Скрізь є малознані «білі плями», й їх мають вивести на поверхню. Скрізь є разючі помилки, котрі повторюються. В Польщі постійно виникає обурення тим, що американці вживають словосполучення «польські концентраційні табори», – так, Освенцім був на польській території, але ж це німецький концтабір! Кожна історія має свій політичний вимір. Не можна уникнути цієї обставини, оскільки минуле постійно витягають на світ божий. Різні групи зі своєю егоїстичною метою це роблять і робитимуть, тож кожен уряд повинен бути відкритим до цих викликів. З іншого боку, треба стежити, щоб не провадити суб’єктивної історичної політики, яка замість залагоджувати проблеми, їх поглиблює. Гадаю, історична політика Качинських (не впевнений, чи вона далі існує, оскільки їх партія в опозиції), радше агресивна. Це прикро – держава змушує не лише знати історію, вона змушує сприймати її інтерпретацію. На моє переконання, це недопустимо.

Дуже цікаво було 1 вересня, коли Путін приїхав до Гданська (з нагоди 70-річчя початку Другої світової війни. – Ред.). Ми спостерігали різні «історичні політичні» погляди. Не знаю, чи з певною метою, але Мєдвєдєв виглядав більш агресивно, досить примітивно, хотів почути щось на тему вирішальної ролі Сталіна у війні тощо. Натомість Путін поводився еластичніше, відкрито визнав значення пакту Молотова – Ріббентропа в розв’язуванні війни. З польського боку, Качинський нагадував радше Мєдвєдєва, я б сказав – як слабкий студент, – він трохи недоречно покритикував Путіна. Прем’єр Дональд Туск, який з-поміж них є, зрештою, істориком, мав чи не найліпший вигляд. Він сказав: «Ми знаємо факти про початок війни, але застосовувати їх про­­ти когось не збираємося».
 
У. Т.: Ви ніколи не думали після історії Польщі звернутися глобально до історії України?
 
– По-перше, я застарий, цього року відзначив 70, а по-друге, маю розплановане на 5 років наперед те, чим займатимуся. Хоча постійно до України приглядаюся. Моя наступна книжка називатиметься «Королівство, яке зникло», й у ній ітиметься зокрема й про Галичину. Подаю її історію від початку до кінця, а зараз якраз займаюся, фактично, збереженням пам’яті про давню Галичину. І що цікаво, колишня Галичина – багатонаціональне суспільство, в якому жили українці, поляки, євреї й німці. Тепер майже ніхто не пам’ятає Галичини саме такої. Я спеціально відвідував музеї: у Львові гіди говорять про Галичину як про суто український край. У Кракові Національний музей подає Галичину в контексті польської історії. Новий музей у Кракові, що носить назву Muzeum Galicja, – виключно єврейський і показує все так, ніби в Галичині жили самі євреї. Це досить прикро, бо суть Галичини в тому, що всі могли жити разом. У колишній Галичині було досить мало однонаціональних місць. Така пам’ять, на жаль, часто помилкова.
 
[1656]
 
БІОГРАФІЧНА НОТА

 

Народився 8 червня 1939 р. в Болтоні під Манчестером (Англія). Закінчив Оксфордський університет та Університет у Сассексі.

1971 р. – працював професором в Університетському коледжі Лондона.
 
1973 р. – захистив докторську дисертацію на тему польсько-радянської війни 1919–1920 рр. в Ягеллонському університеті (Польща).

1981 р. – перше видання історії Польщі: «Боже ігрище» (українське видання 2008 р.).
 
1991 р. – «Євреї в Східній Польщі та СРСР. 1939–1946».
 
1996 р. – «Європа. Історія» (українське видання 2000 р.).
 
1998 р. – нагороджений орденом за заслуги перед Польщею (номінація Александра Квасневського).
 
2002 р. – «Портрет центральноєвропейського містечка» (у співавторстві).
 
2006 р. – «Європа. Поміж Сходом і Заходом» (польське видання 2007 р.).
 
2006 р. – «Європа в боротьбі. Не така вже легка перемога. 1939–1945».
 
Почесний громадянин Варшави, Кракова, Вроцлава, Любліна та почесний доктор чотирьох польських університеті

Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Багато блогерів та журналістів вже не раз робили аналіз справ «молодих, але невизнаних» республік. Хтось перевіряв бюджети, дехто слідкував за темпами виробництва на окупованих територіях. Інших цікавив політичний бомонд Донецьку чи Луганську.
    28 червня, Павло Василів
  • Чи варто змінювати Конституцію, порушуючи її, і чому нинішні інновації не доведуть до добра? Колишній генпрокурор, суддя КСУ у відставці Віктор Шишкін на прохання Тижня проаналізував новітній конституційний процес в Україні
    28 червня, Роман Малко
  • Чимало проблем, пов’язаних з українським Основним Законом, стали результатом спроб вибудувати його на ґрунті радянської конституційної спадщини, яка не відповідає новим реаліям
    27 червня, Олександр Крамар
  • Африка — це не тільки величезний материк, а й острови довкола нього. Занзібар, як і решта Чорного континенту, є результатом перетину різних культур, торговельних шляхів і цивілізацій
    26 червня, Ростислав Панічев
  • Президент Обама та віце-президент Байден заявили, що «поважають вибір британців». Однак медіа, що не скуті законами дипломатії, нещадно критикують Brexit
    26 червня, Віталій Рибак
  • Уміння викладати довго вважалося вродженим. Реформатори ж доводять, що найкращими вчителями стають, а не народжуються
    26 червня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено