Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 листопада, 2009   ▪   Роман Кабачій   ▪   Версія для друку

Промоутер «відсталої» Європи

Легенда історичної науки Норман Дейвіс ламає стереотипи Заходу щодо історії Східної Європи
Матеріал друкованого видання
№ 48 (109)
від 27 листопада, 2009
Промоутер «відсталої» Європи
У молодості Норман Дейвіс належав до тих диваків, котрі вважали, що комунізм можна помацати руками: 19-річним організував у подорож ще трьох однолітків, аби проїхатися джипом через країни соцтабору до Стамбула. В Угорщині план довелося змінити, оскільки «випадкова» зустріч із працівниками спецслужб закінчилася депортацією до Австрії. Згодом наївний нащадок валлійського роду намагався прорватися до СРСР, щоб у його архівах знайти матеріали для своєї дисертації. В результаті відмова у візі. Як компроміс – докторантура в краківській Ягеллонці й замилування історією Східної Європи на все життя.
 
У. Т.: Із ваших історичних праць видно, що вам болить незнання Заходом Східної Європи. Звідки ця байдужість?
 
– Східна Європа жила в тіні Західної протягом сторіч. Під різним баченням, як у XVIII–XIX століттях, так і в ХХ. То була зона впливу імперій – Російської, Австро-Угорської, Німе­цької. Через це чимало народів зникли з поля зору. Не було України, була Малоросія; Варшава – російське місто, держави Балтії – російські провінції. Тому вони втратили політичне значення. Якщо ж додати певний економічний регрес… Ще в XVI столітті. Польща – політична й господарча потуга, брала участь у балтійській торгівлі збіжжям із України, Малопольщі, воно перетікало через порт у Гданську до Голландії та всієї Європи. Після воєн XVII століття усе пішло в іншому напрямку, й уже XVIII стало, як відомо, сторіччям біди.

Нині трошки краще, але все ж є думка про Східну Європу як про відсталу зону, й не лише в політичній та економічній площинах, але й у культурній. Вважалося, що підкорені імперіями народи не мають своєї культури. Ніхто спеціально не цікавився, які досягнення в літературі чи мистецтві вони мали. Лише тепер ця величезна територія поміж Німеччиною та Росією поволі виходить із тіні.
 
У. Т.: Чому Захід досі дивиться на історію Східної Європи через московські окуляри – невже річ тільки в дешевій сировині?
 
– Ні. Ці погляди мають досить глибокий родовід, що й став причиною саме таких міжнародних відносин у ХХ сторіччі. Царська Росія, а потім Радянський Союз були союзником британців і французів проти німців, котрі становили єдину загрозу для Заходу. Західні еліти звикли дивитися на Схід виключно очима Москви. Навіть за часів Другої світової війни Сталіна, який – нині знаємо – був жахливим убивцею, тираном, називали «Дядьком Джо», котрий мужньо боровся з фашизмом, сприймався ворогом Берліна, навіть усіх тоталітаризмів. Те, що він також представляв тоталітаризм, лише з іншим виглядом диктатури, мало хто (фактично вибрані люди) знав. Еліти були сліпими щодо комунізму, вірили  в його утопічні основи, не знали дійсності. До сьогодні ті погляди живі.
 
Українські дилеми
 
У. Т.: Західна інтелігенція часто сприймає український визвольний рух як профашистський. Як пояснити Заходові, що вже в 1942 році УПА боролася проти німецьких окупантів?
 
– Це досить складне завдання, оскільки треба змінити не лише знання про Україну, Польщу чи країни Балтії, – треба змінити загальний підхід, ментальність цілого Заходу. Еліти Заходу мислять у двовимірній системі, все оцінюють позиції людей щодо фашизму, ІІІ Рейху. Доля тих народів, які мали на шиї і Гітлера, і Сталіна, їм незрозуміла. Бо коли хтось заявляє: «Ми боролися проти Сталіна», це означає дослівно: «Ага, значить ви були проти демократії», себто були профашистські. Нещодавно прокотилася в Лондоні хвиля обурення тим, що в Латвії одна з партій вимагає легітимізації ветеранів із Латиської ліги, котра воювала на боці німців проти СРСР. Я намагався щось пояснити, але ніхто не розуміє, що ті люди не були фашистами, расистами, не вбивали євреїв та не любили Гітлера. Ніхто не розуміє того, що з-поміж двох ворогів треба було зробити непростий вибір.

Так само в Польщі. Євреї стверджують, що поляки – антисеміти, колаборували з німцями, а це цілковита неправда. Подібно в Україні, де була УПА, як і інші організації, котрі боролися з гідним поваги гаслом «ані Гітлера, ані Сталіна!» Такий підхід не лише реалістичний, а й шляхетний і осново­творчий. Поза тим, що частково в цьому середовищі були люди, відповідальні за певні жахіття, не можна оскаржувати весь український народ чи навіть усю УПА.
 
У. Т.: Україна під керівництвом Віктора Ющенка провадить кампанію за визнання Голодомору геноцидом української нації. західні держави (крім США) сприймають ці зусилля з недовірою. Чому?
 
– Різні групи на світі змагаються за визнання геноциду – ті ж таки вірмени, чи навіть поляки щодо Катині (деякі дослідники вважають, що ті страхітливі розстріли підпадають під окреслення геноциду). На мою думку, краще не форсувати цієї етикетки «геноциду», а вжити більш звичних формулювань, приміром, «злочин проти людства», що з’явився під час Нюрнберзького процесу. Він ліпше пасує до масових убивств, які, проте, не дійшли зеніту – маю на увазі знищення цілого народу. Звісно, масштаб штучного голоду в Україні був величезним і сягав за розмірами Голокосту. Сподіваюсь, усі засуджують кожну смерть, що настала внаслідок неприродних причин, тому кожен мав би замислитися, чому Голокост має право називатися геноцидом, а Голодомор – ні. Менш важливе те, під якою етикеткою це відбудеться.
 
У. Т.: У час, коли поляки перебувають на етапі так званих розрахунків із історією, в сенсі роздумів над Єдвабним (антиєврейський погром, учинений поляками в містечку Єдвабне. – Ред.), акцією «Вісла», українці й далі віднаходять власну історію, яка тривалий час замовчувалася. Натомість коли заходить мова про незручні моменти в історії України, то звучать заяви, що такі дискусії ще «не на часі». Коли цей час має прийти?
 
– Я історик, і не відчуваю себе фахівцем із майбутнього. Знаю, що дуже поволі різні історії таки входять до суспільної свідомості. Та ж операція «Вісла», в Польщі кажуть, що це була антиукраїнська акція, але серед тих людей, які про це говорять, не всі знають, що це відбулося в Польщі. Кілька днів тому я розмовляв із лемком із Силезії, дуже милим чоловіком, який народився під Криницею, недалеко від Кракова, що означає – майже в серці сучасної Польщі. Всю його родину було переселено за жахливих обставин. Він не вважає себе українцем, належить до тієї групи, яка симпатизує русинському рухові. Такі особливості в Польщі досить малознані.

Мені видається, треба підтримувати різні погляди, передусім поміж молодих людей. Маємо бути свідомі, що 20–30‑річна молодь не винна в тих військових та післявоєнних аферах. Тому варто організовувати спокійну дискусію, де кожен може сказати про те, що він знає, та випробувати чутливість інших. Проблема в тім, що кожен народ хоче рятувати пам’ять про своїх і байдужий до пам’яті інших. Я про це говорив у Вроцлаві, де виринають час від часу не зовсім приємні польсько-німецькі взаємини. Доля виселених із Силезії німців і доля виселених із колишніх Кресів поляків.
 
Правда понад усе
 
У. Т.: Чим для вас є «історична політика» держави? Як ви оцінюєте різні спроби реалізувати цю політику в Східній Європі – на прикладі Путіна, Ющенка, Качинського?
 
– Я виступаю передусім за поширення історичного знання. Скрізь є малознані «білі плями», й їх мають вивести на поверхню. Скрізь є разючі помилки, котрі повторюються. В Польщі постійно виникає обурення тим, що американці вживають словосполучення «польські концентраційні табори», – так, Освенцім був на польській території, але ж це німецький концтабір! Кожна історія має свій політичний вимір. Не можна уникнути цієї обставини, оскільки минуле постійно витягають на світ божий. Різні групи зі своєю егоїстичною метою це роблять і робитимуть, тож кожен уряд повинен бути відкритим до цих викликів. З іншого боку, треба стежити, щоб не провадити суб’єктивної історичної політики, яка замість залагоджувати проблеми, їх поглиблює. Гадаю, історична політика Качинських (не впевнений, чи вона далі існує, оскільки їх партія в опозиції), радше агресивна. Це прикро – держава змушує не лише знати історію, вона змушує сприймати її інтерпретацію. На моє переконання, це недопустимо.

Дуже цікаво було 1 вересня, коли Путін приїхав до Гданська (з нагоди 70-річчя початку Другої світової війни. – Ред.). Ми спостерігали різні «історичні політичні» погляди. Не знаю, чи з певною метою, але Мєдвєдєв виглядав більш агресивно, досить примітивно, хотів почути щось на тему вирішальної ролі Сталіна у війні тощо. Натомість Путін поводився еластичніше, відкрито визнав значення пакту Молотова – Ріббентропа в розв’язуванні війни. З польського боку, Качинський нагадував радше Мєдвєдєва, я б сказав – як слабкий студент, – він трохи недоречно покритикував Путіна. Прем’єр Дональд Туск, який з-поміж них є, зрештою, істориком, мав чи не найліпший вигляд. Він сказав: «Ми знаємо факти про початок війни, але застосовувати їх про­­ти когось не збираємося».
 
У. Т.: Ви ніколи не думали після історії Польщі звернутися глобально до історії України?
 
– По-перше, я застарий, цього року відзначив 70, а по-друге, маю розплановане на 5 років наперед те, чим займатимуся. Хоча постійно до України приглядаюся. Моя наступна книжка називатиметься «Королівство, яке зникло», й у ній ітиметься зокрема й про Галичину. Подаю її історію від початку до кінця, а зараз якраз займаюся, фактично, збереженням пам’яті про давню Галичину. І що цікаво, колишня Галичина – багатонаціональне суспільство, в якому жили українці, поляки, євреї й німці. Тепер майже ніхто не пам’ятає Галичини саме такої. Я спеціально відвідував музеї: у Львові гіди говорять про Галичину як про суто український край. У Кракові Національний музей подає Галичину в контексті польської історії. Новий музей у Кракові, що носить назву Muzeum Galicja, – виключно єврейський і показує все так, ніби в Галичині жили самі євреї. Це досить прикро, бо суть Галичини в тому, що всі могли жити разом. У колишній Галичині було досить мало однонаціональних місць. Така пам’ять, на жаль, часто помилкова.
 
[1656]
 
БІОГРАФІЧНА НОТА

 

Народився 8 червня 1939 р. в Болтоні під Манчестером (Англія). Закінчив Оксфордський університет та Університет у Сассексі.

1971 р. – працював професором в Університетському коледжі Лондона.
 
1973 р. – захистив докторську дисертацію на тему польсько-радянської війни 1919–1920 рр. в Ягеллонському університеті (Польща).

1981 р. – перше видання історії Польщі: «Боже ігрище» (українське видання 2008 р.).
 
1991 р. – «Євреї в Східній Польщі та СРСР. 1939–1946».
 
1996 р. – «Європа. Історія» (українське видання 2000 р.).
 
1998 р. – нагороджений орденом за заслуги перед Польщею (номінація Александра Квасневського).
 
2002 р. – «Портрет центральноєвропейського містечка» (у співавторстві).
 
2006 р. – «Європа. Поміж Сходом і Заходом» (польське видання 2007 р.).
 
2006 р. – «Європа в боротьбі. Не така вже легка перемога. 1939–1945».
 
Почесний громадянин Варшави, Кракова, Вроцлава, Любліна та почесний доктор чотирьох польських університеті

Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Пострадянська автократія намагається перетворити чорне золото на модерність
    29 травня, The Economist
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено