Історія

  ▪   Алла Лазарева
  ▪   Париж

Стратегія чітких кордонів

Як розумів місце України у світі міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин
Матеріал друкованого видання
№ 3 (530)
від 17 січня

Олександр Шульгин — генеральний секретар міжнаціональних справ Центральної Ради, співавтор I Універсалу та Статуту вищого управління України, член української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-го, голова української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві, керівник Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Парижі — прожив порівняно довге життя: 71 рік. Опинившись в екзилі разом із Симоном Петлюрою, він ані на день не припиняв боротися за волю України, попри більшовицькі впливи на Заході, сутінки Другої світової, залізну завісу часів холодної війни та несприятливу політичну реальність, у якій пану Шульгину випало жити.

«У хвилини, коли пишеться ця книга, незалежність України ще не є доконаним фактом, — написав він 1935-го в книжці «Україна проти Москви» («L’Ukraine contre Moscou (1917)») Alexandre Shulgine, Paris, Librairie Félix Alcan). — Але національне відродження ХІХ та ХХ століть, великі події 1917 року відродили вільну душу українського народу й встановили прямий зв’язок між нашою епохою та добою наших великих гетьманів XVII та XVIII століть... Коли душа народу жива, за його майбутнє не варто хвилюватися. Україна буде вільною та незалежною».

Походження

Доля родини Шульгиних віддзеркалює типову ситуацію, характерну для української аристократії напередодні та під час Першої світової війни. «Мій батько був теоретичним патріотом», — не без іронії згадує в одній із книжок засновник української дипломатії. Тато майбутнього міністра, Яків Шульгин, викладач однієї з київських гімназій та активіст українського відродження, учень Володимира Антоновича й Михайла Драгоманова, за вільнодумство був висланий до Сибіру на чотири роки. Яків із дружиною, яка походила з давнього українського дворянського роду Усти­мовичів, зуміли уник­нути ру­си­фі­кації. Усі троє синів — Олександр, Микола й Володимир — із перших днів підтримали Центральну Раду та УНР, наймолодший Володимир загинув під Крутами. А втім, як згадує Олександр, батько не бачив іншого рішення для розвитку української мови й культури, ніж перебування в складі федерації народів Росії. Повна політична незалежність його відстрашувала «неминучою кров’ю».

Читайте також: 100-річчя проголошення незалежності УНР. Інститут нацпам'яті анонсував відкриття всеукраїнської виставки

«Батько добре знав історію, але не мав прямого контакту й не вмів порозумітися з українським селянством — найчисленнішим, хоч і не завжди свідомим носієм українського духу», — писав Шульгин у книжці «Україна проти Москви». Згідно з його висновками, українство не зуміло перемогти у визвольних війнах 1917–1921-го, зокрема, не без зв’язку з тим фактом, що імператриця Єкатєріна II щедро роздавала українські землі своїм фаворитам, «чи не кожен український селянин вважав, що має святе право на землю, а шляхту бачив узурпаторами».

Брак не те що єдності, тактичного союзу між українською аристократією та селянством, полегшив роботу більшовицьким агітаторам. «Значно простіше було роззброїти та відправити додому, на Північ, понад 40 тис. російських військових, ніж відловити й знешкодити більшовицьких пропагандистів, які чигали Україною та переконували загалом неосвічене селянство, ніби більшовики — за незалежність України, роздадуть землю в довічне користування й лише хочуть допомогти робітникам і селянам позбутися буржуазного уряду», — згадує Шульгин в одній із книжок.

 на Паризькій мирній конференції Олександр Шульгин намагався донести інформацію про те, що «причини падіння Російської монархії були не лише соціальними: на події вплинуло патріотичне пробудження народів, що перебували під домінуванням царату»

Загалом доробок першого українського міністра закордонних справ рівно через сто років після його призначення на посаду вражаюче актуальний. Він не тільки надає цінні історичні свідчення очевидця тих буремних подій, а і якісно аналізує тогочасний геополітичний контекст. «Чому Радянська Росія хоче підкорити Україну? — зацитував уривок із книжки Шульгина «Україна та червоний кошмар» голова Наукового товариства імені Шевченка Стефан Дуніковський, виступаючи на могилі Олександра в Сарселі, під Парижем, у День української дипломатії. — Найперша причина — психологічна. Великорос — раб царя, але він упевнений, що має право владарювати над народами імперії та не хоче зрозуміти, що ті народи прагнуть власної свободи. Друга причина — Україна для більшовиків на рівні геополітики є ключем як до Заходу, так і до Півдня. Третя причина — треба чимось зайняти озброєних червоноармійців, і українська земля саме придалася до їхніх збройних вправ. Остання причина — більшовики довели, що не можуть виробляти та самостійно забезпечити власне виживання. Майже всі свої гроші Москва витрачає на пропаганду та армію. Обікрасти сусідні народи, що вміють продукувати, — це можливість нагодувати росіян». Зайве наголошувати, наскільки ці слова, написані 90 років тому, актуальні досі. Та сама війна: Москва проти України. Ті самі методи. Ті самі проблеми.

Робота в екзилі

Книжку «Україна та червоний кошмар» було написано в 1927-му, до процесу вбивці Симона Петлюри Самуїла Шварцбарда. Олександр Шульгин зібрав безліч свідчень і документів, котрі доводили, що в ті буремні часи погроми спорадично вчиняли всі армії, зокрема червона та біла. Адвокат Шварцбарда Анрі Торрес дещо маніпулятивно зумів уникнути виступів свідків з нашого боку. Тож українська аргументація на судовому процесі взагалі не була почута. Вердикт французького суду виправдав убивцю Петлюри. Нова ситуація, безперечно, ускладнила роботу Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Парижі, яку очолював Шульгин. Ускладнила, але не унеможливила.

«Цей чоловік не дав себе зламати поразкою, він відстоював українську справу з великою гідністю та наполегливо вимагав свободи своєму народові, — згадує Франсуа Конню, член угорської делегації в Міжнародній Унії при Ліги Націй, де Шульгин очолював українське представництво. — З першої зустрічі з ним я почувався природно, неначе з другом. Якщо, попри все, він мав ворогів, то не через особисті якості, а лише через політичні погляди. Олександр Шульгин допомагав французьким можновладцям розбиратися з проблемами політичних біженців. Саме тому французьке Міністерство закордонних справ призначило його головою французького офісу захисту політичних біженців. Шульгин був не лише борцем за свою національну справу. Цей дипломат високого рівня переймався свободою інших народів, що мріяли вирватися з імперії, хоч би яку назву вона мала — СРСР чи ­Росія».

Читайте також: «Ми боремося з московською нацією»

Науковий доробок нашого співвітчизника містить чимало історичних розвідок. Одна з них — про події далекого 1654 року, написана у вигнанні французькою мовою: «Переяславська угода та союз України з Московією» («Le traité de Peéréyaslav et l’Union de l’Ukraine avec la Moscovie»). Уже в цьому творі автор наголошує: «Лихо Росії бере початок саме в її імперіалізмові. Цей тягар є потужнішим за моральні та фізичні сили цього народу. Намагаючись тримати інших у рабстві, росіяни самі поставали рабами, як за царату, так і за комунізму». Тверезий погляд та унікальний досвід дипломата, на жаль, не був почутий за його життя на масовому рівні. Але Шульгин продовжував боротьбу. Він писав дослідження на історичні теми французькою та українською: «Україна, Росія та держави Антанти» («L’Ukraine, la Russie et les puissances de l’Entente», 1918), «Проблеми України» («Les problèmes de l’Ukraine», 1919), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), а також соціологічні й історіософічні дослідження: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l’esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L’histoire et la vie: les lois, le hasard, la volonte humaine», 1957). Він намагався достукатися до західного політичного класу з правдою про Голодомор, репресії та страхіття радянського авторитаризму.

Виступаючи на Паризькій мирній конференції 1919 року, що поклала край Першій світовій на Західних землях, але не спинила криваві події на європейському Сході, Олександр Шульгин намагався донести до аудиторії інформацію про те, що «причини падіння Російської монархії були не лише соціальними: на події вплинуло патріотичне пробудження народів, що перебували під домінуванням царату». Як із гіркотою згадував пізніше він в одній зі статей, «учасникам Паризької мирної конференції можна закинути певний консервативний дух, що мав мало спільного із суттю подій і їхньою невідворотністю. У таких умовах неймовірно важко було проторувати дорогу правді. У 1919-му для багатьох війна закінчилася. Але для інших народів вона тривала, і проблеми лише починалися. Я бачив крізь паризький туман свою закривавлену Україну та з болем розлучався з ілюзіями. Україні залишилося самотньо боротися проти ворога, що ставав дедалі небезпечнішим, наодинці зі своєю гіркою долею».

Не внутрішня справа Росії

У багатьох наукових розвідках і публіцистичних творах Шульгин повертається до подій 1917 року, коли Україна спочатку орієнтувалася насамперед на автономію в складі Росії. «Примітивний марксизм знайшов підтримку в малоосвічених людей», — зробив він один із висновків. Невміння бачити події в загальному політичному контексті, нездатність перевіряти інформацію, надмірна довірливість і неграмотність великої маси первинно патріотично зорієнтованих людей дали змогу більшовикам спокусити їх обіцянками про «мир, працю, заводи робітникам — земля селянам», яких ніхто й не збирався виконувати. Корелюючи ситуацію на 100 років пізніше, ми бачимо, що з перелічених причин поразки першої української революції вирішено проблему лише з грамотністю. Сьогодні в Україні всі вміють читати, але багато хто так і не навчився думати та порівнювати інформацію за різними джерелами.

За 100 років не зникла й довірливість до нездійсненних популістських обіцянок, до простих і легких рішень, пропонованих політичними аферистами. Москва, як і тоді, наводнила своїми пропагандистами не лише Україну, а й цілий світ. Чи вдасться українцям та іншим чинити російському імперіалізмові дієвий опір? Це залежить, зокрема, і від того, наскільки вдасться скористатися унікальним досвідом першопрохідців української дипломатії, що залишили по собі змістовний спадок.

Читайте також: Провідник сірожупанників

Актуальність творів Олександра Шульгина, зокрема, полягає й у тому, що вони дають змогу побачити українську проблематику неначе з відстані, у розвитку. Неймовірно цікавими є його роздуми про пошуки союзників для України в розпал Першої світової війни. Природним і логічним зовнішньополітичним партнером і Шульгин, і Петлюра, і Грушевський бачили Антанту. Щойно було проголошено III Універсал Центральної Ради про створення Української Народної Республіки, Олександр Шульгин заповзявся налагоджувати контакти з представниками Франції та Великої Британії, сподіваючись дістати від них визнання нової держави.

Прикрий бемоль: до Антанти також входила Росія, із якою УНР перебувала в стадії жорсткого конфлікту. «Я цілковито впевнений, що порятунок України залежить від нашої здатності створити між нами та росіянами певну дистанцію, насамперед політичну, яку забезпечує кордон, а також моральну, що необхідна для розвитку власної культури, — пояснював свою позицію Шульгин під час зустрічей із французькими та британськими дипломатами. — Україні потрібно відмежуватися від цього організму, що впадає з одних крайнощів в інші, від абсолютної монархії до більшовизму. Мусимо твердо чинити опір цьому упередженому та інстинктивному імперіалізмові, цій віковій, майже неусвідомленій потребі домінувати та розширювати свій вплив так далеко, як
виходить».

Повертаючись у спогадах до тих перших переговорів, Шульгин чесно визнає, що його західні співбесідники були дуже стриманими, а французький посол у Петербурзі навіть зазначив, що в завдання його країни «не входить втручатися у внутрішні російські справи». Наш міністр, звичайно ж, заходився доводити, що Україна більше не є частиною внутрішньої російської проблематики.

«Україна стала центром боротьби народів, що звільнилися від російського імперіалізму»

Очевидним успіхом Олександра Шульгина можна назвати теплі, доброзичливі відносини, які уряд УНР зумів встановити з першим послом Французької Республіки, генералом Жоржем Табуї. Він так перейнявся симпатією до щойно народженої країни та її представників, що зумів дістати від Парижа тверду згоду на матеріальну й технічну допомогу Україні. На жаль, цим добрим намірам не судилося здійснитися: у січні 1918-го Київ захопили більшовики, уряду УНР довелося відступити до Житомира. Надійного шляху, щоб довезти допомогу Україні з Франції, ніхто гарантувати не міг.

Читайте також: Куди подівся генерал Натієв?

У січневі дні більшовицького наступу на Київ Табуї запропонував свою кандидатуру, щоб вийти до агресора з білим прапором, сподіваючись урятувати в такий спосіб людські життя. Олександру Шульгину та Симону Петлюрі ледь вдалося його відмовити. «Більшовики розстріляють Вас, не вагаючись», — казали вони першому французькому послові. «Так, я ризикую, — легко визнав генерал. — Але все-таки це шанс».

Олександр Шульгин згадує у книзі «Україна проти Москви», що Табуї вважав за потрібне не ухвалювати швидкого миру в Брест-Литовську з німцями й австрійцями, а продовжувати війну, гуртуючи в союзницьку структуру українців, румунів, поляків, чехів і козаків із Кубані та Дону. Без Росії. Ідея федерації народів Чорного моря також була дуже популярною наприкінці 1917 року та багато обговорювалася, зокрема, із французьким і британським послами при УНР.

У пошуках природних союзників для України керівник дипломатії УНР також звертався до народів, які теж намагалися скористатися падінням Російської імперії, щоб збудувати власні незалежні держави. Він вів переговори з поляками й естонцями, литовцями й латвійцями, грузинами й азербайджанцями. «Як ми можемо захищати Росію, коли вона тримає нас усіх у рабському стані? — переконував Шульгин своїх «товаришів по нещастю». — Як можна бути в союзі з Москвою та боротися за свободу народів?». Тим часом Симон Петлюра розпочав будівництво власне української армії. «Народ не мав чіткого бачення міжнародної політики, — згадує він у мемуарах. — Ми стали жертвою не тільки невігластва, а й потужного впливу російської преси та комуністичних агітаторів».

Виступаючи з коротким словом на могилі Олександра Шульгина в День української дипломатії, що веде відлік від призначення на посаду першого міністра рівно 100 років тому, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Франції Олег Шамшур зазначив: «І Олександр Шульгин, і Симон Петлюра були людьми високої особистої культури. Саме вони заклали підвалини української державності. Це були люди, що у вигнанні впевнено працювали на майбутнє, не сумніваючись, що Україна стане незалежною. Їхній приклад надихає нас сьогодні, коли ця країна знову мусить захищати свою землю, територіальну цілісність зі зброєю в руках».

Олександр Шульгин належав до когорти тих інтелектуалів, які мали здатність прогнозувати ситуацію на багато років, якщо не десятиліть, уперед. «Україна стала центром боротьби народів, що звільнилися від російського імперіалізму, — писав він у 1935 році. — Саме Україна була та є найбільшою проблемою Росії». Геополітика не любить поспіху. За 100 років, як бачимо, ситуація не змінилася: Україна знову оплачує своєю кров’ю хижацтво Москви.

----------------------------

Тиждень дякує Українській бібліо­теці імені Симона Петлюри за надані архівні матеріали