Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 квітня, 2011   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

Два банти Хвильового

Роздвоєність поглядів провідника «націонал-комуністів» не могла не закінчитися для нього трагічно
Матеріал друкованого видання
№ 15 (180)
від 14 квітня, 2011
Два банти Хвильового

Тиждень продовжує серію публікацій про знакові постаті української історії та літератури, котрі змушені були вибирати під тиском державно-репресивного комуністичного апарату, - чи протестувати і загинути фізично, чи зламатися і загинути морально. Перший такий матеріал був присвячений Миколі Зерову (Тиждень №12 від 25 березня). Нині – роздуми Володимира Панченка над постаттю Миколи Хвильового.

Факт, засвідчений Миколою Хвильовим у автобіографії: 1917 року, невдовзі після Лютневої революції, він, фронтовик і член армійської ради, поїхав на солдатський з’їзд, пришпиливши на грудях два банти – червоний і жовто-блакитний. Свою політичну двовекторність письменник згодом пояснював просто: «Я хотів бути українським більшовиком». Драма роздвоєності завершилася самогубством: 13 травня 1933 року Микола Хвильовий застрелився у власній квартирі. Революція пожирала своїх дітей. Напередодні, 12 травня, заарештували Михайла Ялового, одного з тих, хто тривалий час був поруч із Хвильовим. Микола Григорович ще кинувся в ЦК і ГПУ рятувати друга, проте результатом стала хіба що цілковита ясність: це початок кінця. Услід за Яловим влада знищуватиме генерацію української інтелігенції, лідером якої Хвильовий був. І як очільник, як полум’яний «комунар» він не міг не відчути своєї відповідальності за трагедію, що розгорталася…

Есер, повстанець, комуніст

На початку 1920-х Микола Фітільов (справжнє прізвище Хвильового) щиро вірив, що жовтневий більшовицький переворот– це початок нової ери, точка відліку в історичному календарі. У 1921 році він із запалом «полум’яного революціонера» підхоплював лівацькі гасла «Пролеткульту», який декларував розрив з «усіма дотеперішніми традиціями», «чисту» класову пролетарську культуру, створювати яку мають самі робітники. Галасливі, сповнені безмежних амбіцій, нетерпимі пролеткультівці прагнули монополії, командних висот у літературі. А для цього потрібна була близькість до влади. Тому й позиціонували вони себе як «правовірні» революціонери, тому й вишукували «ворогів», що відхиляються від генеральної лінії.

Літературний старт Миколи Хвильового був саме таким – пролеткультівським. То вже згодом, у 1924-му, він кепкуватиме над самим собою: який я робітник! І справді, учительський син (родом із Тростянця, що на нинішній Сумщині), він ще в гімназійні часи долучився до молодіжних революційних гуртків, що перебували під впливом українських есерів. Репутація «шаленого гімназиста», бунтаря зашкодила навчанню: маючи за плечима лише чотири класи, Микола, як він сам згодом писав, «шалопайнічал», мандруючи Слобожанщиною і Донбасом. Працював чорноробом, вантажником, підвозив цеглу, вугілля. Для нього то був час неймовірної світоглядної еклектики й самоосвіти.

У грудні 1914-го Фітільову виповнився 21 рік. Невдовзі його мобілізували. Три воєнні роки залишилися в його пам’яті як «роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, в Румунії». Його політичні симпатії тієї пори були на боці українських есерів. У 1917-му він почав друкуватися у фронтовій газеті, для якої писав вірші й фейлетони. Це саме тоді на його грудях з’явилися два банти.

До режиму гетьмана Павла Скоропадського Фітільов поставився різко негативно. Разом із братом Олександром він навіть організував загін «вільних козаків», який наприкінці 1918 року влився у стихію антигетьманського повстання. Проте відносини фітільовців із Директорією, яка таки повалила гетьмана, були складними. На Різдвяні свята 1919-го стався інцидент: вояки Симона Петлюри арештували «некерованого» Фітільова і ще двох його бійців. «Вільні козаки» спробували відбити свого командира; доки точилася перестрілка, він утік. У першій половині 1919 року Микола працював у Богодухові в освітній галузі; тоді ж вступив до КП(б)У. В особистому житті також сталися зміни: він одружився з учителькою Катериною Гащенко. Вінчатися в церкві комуніст Фітільов рішуче відмовився, чим викликав велике невдоволення Катерининої матері.

Родинні непорозуміння мали драматичний характер, оскільки йшлося про «морально-класові» колізії: батько Катерини був плантатором, заможним селянином. Дарія Гащенко, молодша сестра дружини Хвильового, згадувала: «Кожен його приїзд викликав незадоволення нашої мами, бо він її «агітував», щоб вона допізна по суботах не затримувала своїх служниць Олену і Настю, а також конюха Варівона і щоб вони ходили до «лікнепу» вчитися грамоти. Нашій мамі було найбільше дошкульно, що якийсь «невінчаний зять» вмішується в її домашнє «царство». Потім не подобалось нашим батькам, що Микола Григорович завжди мав домашні «мітинги» про той «рай», що буде при комунізмі, а в комунах будуть жити люди, як у наших рамкових вуликах бджоли, що стояли в квітучому садочку. Він так завжди говорив із захопленням, що навіть ми, діти, слухали з великим зацікавленням, ніби казку…»

Україну окупувала Біла армія генерала Денікіна. Фітільов знову потрапив на фронт, тепер уже в складі Червоної армії, де він служив у штабі, потім працював у редакційно-видавничому відділі, армійській газеті. У його біографії – робота в політвідділі Південного фронту, Друга кінна армія, бої із Врангелем. Цієї пори стосується самоіронічна репліка Хвильового про те, що йому доводилося писати «агітки для плакатів і газет у стилі Дем’яна Бєдного»…

Народження Хвильового

На початку 1921 року Микола Фітільов залишив у Богодухові дружину та маленьку доньку Іраїду й подався «завойовувати» Харків (диво дивне: Іраїда Миколаївна жива – у 2009-му я зустрічався з нею в Харкові). Фітільова більше немає – далі починається історія МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. Своє подальше життя він цілковито пов’язував із літературою. В автобіографії писав, що в лютому 1922-го, згідно з «рішенням ЦК», демобілізувався, прослуживши «фактично у двох арміях – у царській і Червоній – понад 7 років».

У 1923-му поет Хвильовий – один із чільних членів «Гарту», Спілки пролетарських письменників, створеної відомим партійним діячем і поетом Василем Блакитним. Тоді ж таки вийшла його перша прозова збірка «Сині етюди». Про Хвильового почали писати як про «основоположника нової української прози» (!). 1923 рік узагалі надзвичайно важливий, фактично переломний, в інтелектуальній біографії Миколи Хвильового. Саме тоді він написав свою новелу «Я (Романтика)», що засвідчила трагічну роздвоєність його героя-чекіста, який у жертву «загірній комуні» приніс життя власної матері. Мати Марія легко асоціювалася з Україною, і це могло означати тільки одне: Хвильовий відчув, що більшовицький режим знищує його національні мріяння. Та й сам він, українець і комуніст, співтворець «загірної комуни» Микола Фітільов-Хвильовий, хіба не є… убивцею Матері?!

Після появи цієї новели висловлювався здогад, що її автор – колишній чекіст. Квазіісторик Дмитро Табачник і досі безапеляційно заявляє, що «головний ідеолог скрипниківської українізації письменник Микола Хвильовий мав /…/ катівське минуле. Будучи під час громадянської війни заступником голови Богодухівської повітової ЧК, він займався масовими стратами заручників і проведенням у життя політики червоного терору». Все це вигадка, починаючи з того, що Хвильовий начебто був «головним ідеологом скрипниківської українізації». Документальних підтверджень – жодних.

У грудні 1923 року новела «Я (Романтика)» прозвучала в авторському виконанні й зі сцени оперного театру в Києві, куди приїхала ціла делегація харківських гартівців, які мали «пролетаризувати» київську літературну еліту. Серед тих, хто слухав Хвильового, був і поет-неокласик Микола Зеров. Знайомство з ним буквально перевернуло Хвильового: ім’я Зерова відтоді стане для нього синонімом культури.

1923 рік – це ще й початок політики «коренізації», спроби втілення якої показали неабияку гостроту «боротьби двох культур»: української й російської. Драматичні колізії, пов’язані із зигзагами національної політики, Хвильовий переживав надзвичайно гостро. «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» – скаже він вустами свого героя, редактора Карка (новела «Редактор Карк», 1923). Сум’яття Карка, в душі якого конфліктують комунар і українець, можуть обірватися пострілом із браунінга, натякав автор. Самого Хвильового тоді також переслідували суїцидні настрої. «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу, – написав він якось Миколі Зерову. – Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема». Істеричність його поведінки свідчила про внутрішню конфліктність.

До наростання опозиційних настроїв у Миколи Хвильового спричинилася також надзвичайно гостра дискусія в партії, до якої він належав. Дискусію інспірував Лев Троцький, який очолив «опозицію 1923 року». Він звернувся з відкритим листом до ЦК, у якому різко виступив проти бюрократизації партії та придушення внутрішньопартійної демократії. «Червоного Бонапарта» підтримали «генерали революції» П’ятаков, Антонов-Овсієнко, Преображенський, Муралов... Цікаво, а на чиєму боці був у ті дні Микола Хвильовий? Не маю сумніву, що на боці Троцького. Він же теж бачив «тиранію апарату», моральне виродження багатьох чиновних комуністів. І не тільки бачив, а й писав про це «розпеченим пером» у своїй прозі (повість «Іван Іванович»)…

«Крик серед півночі»

1925 року Микола Хвильовий включився в дискусію про «боротьбу двох культур». Головним об’єктом критики з боку памфлетиста стали «плужанство» з його «масовізмом», «гаркуни-заду­най­­ські», «червона просвіта», себто провінціалізм, «Хохландія»… Хвильовий зрозумів: гаслами «пролетарської творчості» прикривається Хам. Він шукав альтернатив «гаркунам задунайським» і знаходив їх у «Зерових», які кликали Ad fontеs! («До джерел». – Ред.), до класичної спадщини. Альтернативою літературній «Москві» Хвильовий називав «психологічну Європу»… Практичним втіленням його ідеалу мала стати Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), створена 20 листопада 1925 року.

А в лютому – березні 1926-го в пресі з’явилися найрізкіші памфлети Миколи Хвильового (цикл «Апологети писаризму»). І вже у квітні в хід дискусії втрутився Сталін. У листі до Лазаря Кагановича та членів Політбюро КП(б)У він піддав критиці «комуніста Хвильового» за націонал-ухильництво. Метою політики партії в духовній і національній сфері, наголошував Сталін, є злиття національних культур у культуру радянську. Чому він так сполошився? Відповідь на це запитання проста і ясна як Божий день: бо зрозумів, що СРСР може втратити Україну. Причому небезпека для «червоної імперії» починалася навіть не з політичних гасел щодо її відокремлення та державного усамостійнення. Вона проглядала вже в самому прагненні українців бути нацією високої культури. Таким чином, культурологія ставала актуальною політикою. Страх втратити Україну стимулював агресію з боку ВКП(б) і її «карального меча»...

Памфлети Хвильового, цей «крик серед півночі в якімсь глухім околі» (за словами Миколи Зерова), були викликом «червоній імперії». Утім, бунтівничість письменника дивним чином переходила в пристосуванство, свіжа думка – у догматизм. Перепади, злети вільного духу – і «ритуальні» самокартання, часом утікання від себе самого були наслідком трагічних суперечностей Миколи Хвильового, його роздвоєності. Він був доктринером, для якого партія, попри все, залишалася «божеством», а комунізм – вищим смислом, ідеалом. Найбільшим же болем цього «українського більшовика» була Україна, яку «підминала» ВКП(б). «Я нерідко «хитаюся» там, де треба діяти рішуче, – зазначав Микола Хвильовий 1924 року в записці для «тройки по чистке партии». – Все це мучить мене…»

Капітуляція

Якийсь час йому здавалося, що він зможе «переграти» систему. Перший покаянний лист Хвильового, написаний під тиском жорсткої партійної критики (4 грудня 1926 року), здавався тактичним ходом. Письменника й справді на якийсь час залишили в спокої. Протягом 1927-го він виступає з новими памфлетами. У журналі «Вапліте» (№ 5) з’являється перша частина його роману «Вальдшнепи». Проте шостий номер, у якому друкувалося закінчення роману, влада конфіскувала, а публікації трактату «Україна чи Малоросія?» взагалі не допустила. А в листопаді того самого року Каганович із трибуни Х з’їзду КП(б)У піддав «ухили» Миколи Хвильового й колишнього наркома освіти Олександра Шумського просто-таки вбивчій критиці.

ДПУ (Державне політуправління, в подальшому НКВС) заводить «досьє» на письменника – і починається справжнє полювання на «Вальдшнепа» (таким було «псевдо» письменника у слововжитку чекістів)… Хвильовий має стійку репутацію «відомого українського шовініста»; в ДПУ вже уважно прочитали другу частину «Вальдшнепів», роману «про комуніста, який хитається, і про націоналістку-українку, яка його спокушає». Не залишилося непоміченим навіть те, що в уста героїні Аглаї «автор вклав цілі передовиці з Петлюрівського «Тризуба»… Аякже: інформатори, серед яких чимало літераторів, мало не щодня строчать у ДПУ донесення, де фіксується кожен крок неблагонадійних і підозрілих. Може, тому письменників і поселили в одному будинку, щоб легше було за ними стежити?!

Втім, у грудні 1927 року Хвильового з дружиною Юлією Уманцевою (з Катериною Гащенко він розлучився ще 1922-го) та прийомною донькою несподівано відпустили в Австрію на лікування. Сам він підозрював, що його просто вислали… Факти свідчать, що в цю пору письменник переживав складну світоглядну й психологічну смуту. «Буржуазна» Європа його розчарувала. У компартійній пресі не вщухає шельмування «хвильовізму». Чи ж дивно, що 28 січня 1928 року ВАПЛІТЕ самоліквідується, а 22 лютого з’являється другий покаянний лист Хвильового? Усе повторюється: Микола Хвильовий публікує «ритуальний» лист, а сам повторює друзям свої колишні гасла: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. … Вмерла Вільна Академія Пролетарської Літератури – хай живе Державна Літературна академія». Що це – Хвильовий хитрує чи все більше заплутується?

Повернувшись із-за кордону, займається виданням журналу «Літературний ярмарок» (1928–1930), об’єднуючи довкола нього колишніх «ваплітян»… І все ж час капітуляції Хвильового невблаганно насувався. Точкою неповернення для нього, думаю, стали публічні виступи проти Сергія Єфремова під час березневого (1930 рік) процесу над СВУ (Спілкою визволення України). Хвильовий зламаний. Найгірше, що його статті в газеті «Харківський пролетар» з осудом Єфремова щирі! Адже коло тих, хто проходив у справі СВУ, йому глибоко чуже: то ж усе стара українська інтелігенція, а він із покоління «м’ятежних» революціонерів…

Хвильовий ще створює цілком лояльну літературну організацію «Пролітфронт» (1930–1931) та однойменний журнал, проте сталінський «великий перелом» вимагає, щоб усе було жорстко підпорядковано партії. І ось уже письменник критикує… «хвильовізм»; у промові на зібранні харківської ВУСПП (літорганізації, інспірованої ЦК КП(б)У) він утретє – і востаннє – розкаюється. А в лютому 1931-го під тиском нищівної критики «Пролітфронту» Хвильовий, Павло Тичина, Микола Куліш, Юрій Яновський та ще 14 письменників вступають до ВУСПП. По суті, то була капітуляція. До фатального пострілу Миколи Хвильового залишалося трохи більше ніж два роки…

Історія Хвильового трагічна не тільки тому, що вона ілюструє жорстокість тоталітарного сталінського режиму, який, до речі, вміло грав на суперечностях у самому літературному середовищі, підігрівав амбіції одних і тримав у чорному тілі інших, унаслідок чого боротьба між літературними угрупованнями нагадувала самознищення. Річ ще й у політичних ілюзіях цілого покоління українських націонал-комуністів, які сподівалися, що Україну можна побудувати разом із… російськими більшовиками! Схаменувшись, вони почали чинити опір «червоній імперії», проте було вже надто пізно.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено