Історія

  ▪   Володимир Панченко

Як Тарас Шевченко «втікав» із Веселого Подолу

Що пов’язувало Кобзаря з родиною поміщиків Родзянків

Однією з найзагадковіших мандрівок Тараса Шевченка 1845 року була його поїздка до Аркадія Родзянка в село Веселий Поділ Хорольського повіту. Цікавий запис про ті свої гостювання поет залишив у щоденнику періоду заслання (9 липня 1857-го): «Видел во сне покойного Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле близ Хорола. Показывал он мне свой чересчур затейливый сад. Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердно, потом потчевал какими-то герметически закупоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка...» («старичишке» було тоді аж 52 роки!).

Далі, переповівши сон, Шевченко переходить до спогаду: «Говорят, о чем наяву думаешь, то и во сне пригрезится. Это не всегда так. Я, например, Аркадия Родзянку видел всего один раз и то случайно, в 1845 году, в его деревне Веселый Подол, и он мне в несколько часов так надоел своею глупой эстетикой и малороссийскими грязнейшими и глупейшими стихами, что я убежал к его брату Платону, к его ближайшему соседу и, как водится, злейшему врагу».

«Архаїст» Родзянко 

Ці щоденникові нотатки мали магічний вплив на Шевченкових біографів: обмежившись лише одним джерелом, вони істотно спростили образ Аркадія Гавриловича Родзянка (1793–1846). Адже був він хоч і не першорядним, проте все-таки помітним поетом. У 1825 році його навіть обрали дійсним членом Товариства любителів словесності, наук і мистецтв. Вірші Родзянка друкувалися в часописах «Сын отечества», «Невский альманах», «Полярная звезда», а через багато років увійшли до першого тому двотомної антології «Поэты 1820–1830-х годов» (Ленінград, 1972 рік).
Син хорольського маршалка повітового дворянства Аркадій Родзянко навчався в Московському університетському благородному пансіоні. Під впливом професора Алєксєя Мєрзлякова, який викладав словесність, почав перекладати Вергілія та Руссо, писати вірші. У 1816-му переїхав до Петербурга, пішов на військову службу у гвардію. Був знайомий із Ґаврілом Дєржавіним. Увійшовши до літературного товариства «Зелена лампа», заприятелював із Пушкіним.

Читайте також: В обіймах Чорного лісу

У 1821-му 28-річний Аркадій Родзянко, маючи чин капітана, подав у відставку й повернувся до свого родового маєтку біля Хорола. У середині 1820-х його близькою приятелькою була Анна Керн (1800–1879). Вона збиралася розлучатися з чоловіком, старим генералом, і з кінця 1823-го — початку 1824 року жила в Лубнах, де минула частина її юності (біограф Анни Керн Владімір Сисоєв упевнено називає Родзянка її коханцем). Аркадій Гаврилович, згадувала Керн, привозив їй у Лубни твори Пушкіна, із яким вона колись бачилася в Петербурзі. Анна тоді вразила жадібного до жіночої вроди поета. У листі до свого приятеля Родзянка (8 грудня 1824-го) Пушкін розпитував про неї; не обійшлося й без фривольних натяків. Родзянко та Керн відповідали разом, «у чотири руки»: Анна робила кокетливі вставки в процесі. Потім у Лубни надійшов новий лист, цього разу у формі віршованого послання. Пушкін називав Родзянка «Пироном Украйны», а Анні Керн радив не кидати законного чоловіка. Мовляв, «благопристойные мужья / Для умных жен необходимы»; вони аж ніяк не заважають заводити «домашних друзей» і втішатися любовними пригодами. «Одно другому помогает», переконував досвідчений петербурзький донжуан.

До речі, про Пірона. Порівнявши Аркадія Родзянка з цим французьким драматургом і поетом, автором бурлескно-порнографічної «Оди Пріапу», Пушкін таким чином підтвердив репутацію свого приятеля в очах літературної братії. Проте раніше, у вже згаданому листі від 8 грудня 1824 року, так само жартуючи/бешкетуючи, Пушкін назвав Родзянка «украинским мудрецом», мовби натякаючи на іншого Піррона (цього разу з двома «р»!) — давньогрецького філософа-скептика.

Звідтоді минуло багато років, і тепер, коли у Веселому Подолі гостював Шевченко, Анна Петрівна з новим своїм чоловіком, Олександром Марковим-Полторацьким, скромно мешкала в чернігівській Сосниці. Той був молодшим за неї на цілих 20 років… 

Що ж до поетичного доробку Аркадія Родзянка, то він невеликий: за даними біографа Анни Керн, у рукописному відділі Російської державної бібліотеки зберігається рукописна поетична збірка Родзянка, до якої входить 150 віршів. І далеко не всі вони є наслідуванням «еротиста» Баркова.
Як поет Родзянко був «архаїстом», прибічником класицизму; до романтизму, що тільки-но народжувався, ставився насмішкувато. Радикальних декабристських кіл не підтримував, проте політичне вільнодумство в деяких його поезіях усе-таки відчувається. Зокрема, у вірші «На уничтожение имени малороссиян (памяти малороссийских вельмож)» (1835). До антології 1972 року його не включили, а жаль: знали б ми тепер більше й про «малоросійську фронду» Аркадія Родзянка. Ту саму, якою «грішили» близькі йому Капністи й деякі інші нащадки козацької старшини з теренів колишньої Гетьманщини. Дізнавшись про загибель Пушкіна, Родзянко відгукнувся на трагічну звістку віршем «На смерть А. С. Пушкина». Автограф цього вірша я нещодавно тримав у руках: він зберігається у фондах Інституту літератури НАНУ ім. Т. Г. Шевченка. 

Лист

15 грудня 1887-го харківська газета «Южный край» опублікувала лист Тараса Шевченка до Аркадія Гавриловича й Надії Якимівни Родзянків, датований 23 жовтня 1845 року й доставлений із Миргорода в село Веселий Поділ Хорольського повіту. Автором публікації був син Родзянків Гаврило Аркадійович, якому на ту пору мало виповнитися 44–45 років. 

Ось цей лист: 
«Добрые мои Аркадий Гаврилович и Надежда Акимовна. 
Как я теперь раскаиваюсь, что оставил ваши места. С того времени, как приехал я в Миргород, ни разу еще не выходил из комнаты, и ко всему этому еще нечего читать. Если бы не Библия, то можно бы с ума сойти. Я страшно простудился, едучи с Хорола, и верите ли, что знаменитый Миргород не имеет ни врача, ни аптеки, а больница градская красуется на главной улице; в отношении Миргорода Гоголь немножко прав, странно только, что такой наблюдательный глаз не заметил одной весьма интересной строфы. Чиновники, оконча дневное служение в судах земском и уездном, отправляются компанией за десять верст на вольную (то есть вольную продажу водки) и, выпив по осьмушке, возвращаются по домам обедать. Не правда ли, это оригинально?
Много бы я дал хоть за один час беседы с вами, но, увы, настали дни, дни испытаний. Попробовал было стихи писать, но такая дрянь полезла с пера, что совестно в руки взять… Дочитываю Библию, а там… а там… опять начну… На скорое выздоровление не надеюсь. В той комнате, из которой я бежал, на полке забыл я тетрадь. Ту самую, что давал Мечеславу Вячеславичу, то и прошу вручителю сего вручить оную, оно хоть дело и неважное, но все-таки нужное. Когда увидите Фанни Ивановну и Осипа Ивановича, то пожелайте им от меня того, чего они сами себе желают. Писал я в Киев к тому художнику, о котором вам говорил, но не получил еще ответа. Как только получу, то немедля сообщу вам. Прощайте, целую весь дом ваш. Аминь.
Искренно желающий вам всех благ Т. Шевченко.
1845, октября 23».

Передаючи цього листа редакції «Южного края», Гаврило Родзянко пояснив обставини Шевченкової «втечі» з Веселого Подолу. «Тарас Григорович був гарячим противником кріпосного права, — згадував він, посилаючись на материні розповіді. — Будь-який, за тодішніми поняттями, навіть безневинний вияв поміщицької влади псував йому настрій і викликав його гнів. Спочатку він поселився в домі одного теж хорольського поміщика Віталія Васильовича Родзянка. Шевченко залишив його, побачивши домашню розправу з якимось кріпаком, що провинився. Дім мого батька Тарас Григорович залишив, ні з ким не попрощавшись, коли ще всі спали. Причиною раптового зникнення був ляпас чи потиличник, що його дав дворецький якомусь дворовому хлопчику в присутності Тараса Григоровича. Після цього батько вже ніколи не зустрічався з Шевченком». 
Виходить, родинні перекази Родзянків вказували на зовсім іншу причину нічної «втечі» поета, ніж та, про яку сам він написав у щоденнику?

А ось іще одна цінна подробиця: згаданий Шевченком «Мечеслав Вячеславич» — це чех Венцеслав В’ячеславович Єдлічка (1817–1880), домашній учитель музики в Родзянків, «відомий видавець українських пісень із нотами». Про Єдлічку знаємо також, що він закінчив Празьку консерваторію; із 1844 року жив в Україні, викладав музику в поміщицьких маєтках на Полтавщині. Згодом, у 1848–1879-му працював у Полтавському інституті шляхетних дівчат, де навчав своїх вихованок гри на фортеп’яно.

Про Фанні Іванівну й Осипа Івановича Гаврило Родзянко повідомив, що то було подружжя Дрекслерів із села Заїчинці. Обоє «вихрещені німці». Осип Іванович за фахом лікар; був баварським підданим. У Росію прийшов з армією Наполеона. У 1812 році потрапив у полон; залишився на службі в Росії і, зрештою, вийшовши у відставку, поселився у своєму маєтку, за 10 верст від Веселого Подолу. Дрекслери дожили до глибокої старості й померли там-таки, у Заїчинцях.

Читайте також: «Військовий ієсаул Яків Дибайло»

Як бачимо, коментар до Шевченкового листа майже вичерпний. Без відповіді залишилися хіба що ті запитання, стосовно яких Гаврило Аркадійович міг лише розвести руками. Бо й справді: хіба міг він знати, чому Шевченко скаржився Родзянкам, що йому не пишеться та що «с пера» «дрянь полезла», якщо насправді три попередні тижні були сповнені творчого шаленства? 4 жовт­ня поет написав вірші «Не завидуй багатому» та «Не женися на багатій» (Миргород); 10 жовтня завершив поему «Єретик» (Мар’янське); автограф поеми «Сліпий» датовано 16 жовтня (Мар’янське). 21 жовтня в Мар’янському таки поставлено крапку в роботі над поемою «Великий льох» та епілогом до неї «Стоїть в селі Суботові».

Неймовірний жовтень 1845-го!

Петро Жур, автор біографічної хроніки «Дума про Огонь» (1985), чомусь вирішив, що Шевченко містифікував Родзянків: мовляв, заради того, щоб повернути забутий у їхній домівці зошит, він розіграв каяття і прикинувся хворим! Проте Шевченко аж ніяк не був схильний до містифікацій і театральності. Придумати собі хворобу, влаштувати гру в люб’язність із неприємною йому людиною (чи родиною) — не його стиль. А головне — маємо пам’ятати, що вже через кілька днів, наприкінці жовтня, Шевченко лікуватиметься в Переяславі у свого приятеля Андрія Козачковського. І 25 грудня він не з доброго ж дива напише заповіт «Як умру, то поховайте…» — були, мабуть, на те цілком серйозні причини.

Ні, в листі Родзянкам Шевченко не лукавив: він і справді «страшно простудился». І хвороба його аж ніяк не була «дипломатичною» чи «театральною».

Дивно читати також у ретельного хроніста Петра Жура, що «втеча» Тараса Шевченка від Родзянків сталася орієнтовно на початку серпня 1845 року. Дивно, бо ж миргородський лист Тараса Шевченка залишає стійке відчуття, ніби йдеться в ньому про те, що сталося не два місяці тому, а зовсім недавно! Можливо, поет заїхав у Веселий Поділ приблизно між 4 і 10 жовтня, невдовзі після своїх відвідин рідної Кирилівки? А може, він, як вважав полтавський краєзнавець Петро Ротач, приїздив до Родзянка не один раз, а двічі: влітку й восени?
У кожному разі у Веселому Подолі Тарас Шевченко провів не кілька годин, як може подумати читач його щоденника, а кілька днів, це очевидно. Не міг же він «в несколько часов» заприятелювати з Дрекслерами та Єдлічкою, домовитися з Родзянками, що зведе їх із якимось київським художником, і ще й намалювати акварельний портрет маленького сина Родзянків Гаврилка, майбутнього публікатора Шевченкового листа! 

Зошит

Зі змісту листа зрозуміло, що Шевченкові потрібно було отримати свій зошит, забутий у Родзянків, коли він у них гостював. Щось у ньому було вкрай важливе, недарма ж Тарас навіть гінця («вручителя») послав у Веселий Поділ, сподіваючись, що той повернеться не з порожніми руками.
Можливо, «втікаючи» з Веселого Подолу, Шевченко забув там свої начерки поеми «Єретик», якою він тоді жив? Характерно, що свого зошита поет давав читати саме Єдлічці: легко припустити, що нового знайомого він розпитував про чехів, їхню історію і краєвиди, про єретика Яна Гуса… Опосередкованим підтвердженням цього є свідчення Олександра Афанасьєва-Чужбинського: обдумуючи поему про Гуса, писав мемуарист, Шевченко «не оставлял в покое ни одного чеха, встречавшегося в Киеве и в других местах, у которых расспрашивал топографические и этнографические подробности». Можемо не сумніватися, що так було й у Веселому Подолі, у розмовах із Венцеславом Єдлічкою.

Тепер про саму поему. Задумана вона була ще в березні 1845 року, коли Шевченко, їдучи до України, зупинявся в Москві, де мав нагоду поспілкуватися зі своїм земляком, професором Осипом Бодянським. Той захоплено студіював історію та культуру слов’янського світу, листувався з Павелом Йозефом Шафариком (1795–1861) — автором праць «Історія слов’янської мови та літератури за всіма наріччями» (1826), «Слов’янський народопис» (1843), двотомної наукової розвідки «Слов’янські старожитності» (1837). Бодянський переклав і видав «Слов’янський народопис» російською мовою; примірник книжки подарував і Шевченкові.

Ідея слов’янського ренесансу витала в повітрі. Знаходила вона відгук і в серці нашого поета. Він читав Шафарика, знав, що той трактує українську мову як рівноправну серед слов’янських; від Бодянського багато чув про національно-визвольну боротьбу чехів, про гуситів і їхнього вождя Яна Жижку… Тож природно, що поему «Єретик» Шевченко присвятив саме Шафарикові й що вже після заслання знайшов можливість передати йому свій твір. Шевченків приятель Василь Білозерський зафіксував розповіді тих, хто бачив, як відреагував Шафарик на подарунок з України: «читаючи це посланіє Шевченкове, [він] плакав вдячними сльозами».

Поема про Яна Гуса знаменна тим, що в ній на повну силу, із яскравою емоційною наснагою зазвучала тема слов’янського відродження. Змалювавши в інтродукції картину національного спустошення чехів та інших слов’ян, поет водночас славив любомудра Шафарика, порівнюючи його з пророком Єзекіїлем, який, за біблійною легендою, зумів воскресити мертвих за їхніми кістками. 

Читайте також: Шевченко як майнова одиниця

Але, пишучи про боротьбу чехів за свою віру й волю, мріючи про те, що рівноправні «славянськії ріки» зіллються в «одне море», Шевченко, звісно, бачив серед тих рік і Україну. Його слова «Виростали у кайданах / Славянськії діти, / І забули у неволі / Що вони на світі!» стосувалися й українців. І все-таки, попри національну «приспаність», час пробудження неминуче настане в усій «Великій хаті»: запорукою цього є будительська енергія таких любомудрів, як Шафарик, і вирвана ними з темряви безпам’ятства шана до своїх героїв-мучеників.

Не забудьмо, що «Єретика» писав автор поеми «Сон» (літо, 1844) — виняткової сили сатири на імперський Петербург. Сатиричне вістря є й в історії бунту Яна Гуса: його вустами Шевченко сказав чимало нищівних, палючих слів про середньовічного папу римського — «ченця годованого», який, сидячи «на апостольській престолі», «людською кровію шинкує / І Рай у найми оддає!». У монолозі-молитві Гуса звучать навіть болісно-прикрі докори Богові (Небесному Царю) за те, що він не карає зло («Небесний Царю! Суд Твій всує / І всує царствіє Твоє. / Розбойники, людоїди / Правду побороли, / Осміяли Твою славу, / І силу, і волю...»). Однак вони змінюються характерним Шевченковим візіонерством: пророкуванням/викликанням «часу великої небесної кари», проповідуванням віри в те, що «Євангеліє правди» таки буде очищене й захищене.

Молитва Яна Гуса, який зважується кинути виклик вершителям зла, потрясти самі основи основ, випромінює духовну могуть Шевченкового героя. Це якийсь несамовитий екстаз правдоборства, пророчої одержимості, високий трем саможертовності, богопокликаності… Микола Костомаров у спогадах про поета зауважив майже з острахом: «Він забуває, що він людина». Гус також забуває, що він людина. Його відвазі, сарказму й гніву немає меж. Його слова покликані спопелити «катів в тіарах», а сам він схожий на смолоскип. Так буває в ті незвичайні історичні миттєвості, коли людина перевершує себе, а її публічне самоспалення виявляється для звичайних людей катарсисом.

Ось ця мить екстазу проповідника й заціпеніння простолюду: «І плакав Гус, молитву дія. / І тяжко плакав. Люд мовчав / І дивувався: що він діє, / На кого руку підійма!». Приголомшений почутою правдою й тим, що Ян Гус на його очах розриває папську буллу, яка дозволяє письмове відпущення гріхів за гроші (корупція початку ХV століття!), мовчазний люд ще має, отямившись, осягнути заклик Гуса: «Прокиньтесь, чехи, будьте люди, / А не посмішище ченцям!».

І Шевченко у фіналі поеми залишає надію: отямляться. Осягнуть. Бо ж недарма чехи брали в жмені землю з того місця, де спалювали Гуса його вороги. І з’являться месники-гусити, і їхній вождь Ян Жижка ще змахне булавою.

Але читачі поеми «Єретик» могли сприймати Чехію як псевдонім України, зрештою, як символ усього слов’янського світу, поневоленого, проте не спаленого дотла. «Іскра вогню великого» не загасне: зовсім скоро ідея слов’янського (а отже, й українського) ренесансу оформиться в програмні засади Кирило-Мефодіївського братства. Ян Жижка колись «змахнув булавою» у Таборові, тепер наставав час змахнути булавою молодим київським любомудрам…