Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
8 квітня, 2011   ▪   Олександр Гаврош   ▪   Версія для друку

Кому належить опришок Пинтя?

Про малознаного в українській історії легендарного закарпатського опришка Пинтю писали натомість румуни. Як про свого
Кому належить опришок Пинтя?

У читальному залі Закарпатської обласної бібліотеки я прошу дати мені «Українську радянську енциклопедію», том на букву «п». «А для чого вам?» – посміхається мила бібліотекарка. «Хочу побачити, що там пишуть про Пинтю», – беру до рук важкий восьмий том. «Пинтю? – перепитує дівчина. – А це предмет чи людина?» «Легенда», – криво посміхаюсь я і, розгорнувши фоліант на потрібній сторінці, показую бібліотекарці. «А-а, зрозуміло!» – силується вона зліпити посмішку, розуміючи, що втрапила перстом у небо. Але чим дорікнеш цій чорнявці, коли своє повне невігластво й лінощі проявила навіть офіційна історична наука.

ГІРКЕ НЕЗНАННЯ

Отже, «Українська радянська енциклопедія» 1982 року (іще не зовсім давня) пише таке: «Пинтя – роки народження і смерті невідомі. Ватажок загону опришків. У 1701 році Пинтя організував на Закарпатті опришківський загін, яким керував до 1704 року. Пинтя брав участь у повстанні куруців, яке вибухнуло в 1703 році в Угорщині і Трансільванії. В 1704 році до загону Пинті приєдналися покутські опришки на чолі з І. Пискливим. Об’єднаний загін опришків під керівництвом Пинті діяв у Коломийському повіті і здобув м. Косів. Образ Пинті оспіваний у народних піснях».

Виданий у Львові уже за часів незалежності тритомний «Довідник з історії України» фактично повторює ті самі радянські енциклопедичні дані. Таким чином, один із найвідоміших закарпатських розбійників у вітчизняних джерелах справді представлений крихітною інформацією, зацитованою вище. Решта – місцеві легенди про нього, на диво щедрі. Тож, каюсь, аз грішний, теж пішов фольклорною стежиною, впершися свого часу чолом в історичний непробивний мур. І «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» писав за народними побрехеньками, а не за реальними фактами. Бо що казати про деталі, коли навіть року народження, ані смерті наша історія чомусь не зафіксувала.

ЯК ВОЯКА СТАВ РОЗБІЙНИКОМ, А РОЗБІЙНИК ВОЯКОЮ

Однак мою усталену думку було спростовано – несподівано й категорично. Життя Пинті, виявляється, доволі широко задокументоване, дарма що діяв він понад триста років тому. Досить тільки в інтернеті задати його ім’я румунською мовою – Grigore Pintea, – бо й сам він виявився румуном, який до Закарпаття мав умовний стосунок.

Отож щодо опришка Григора Пинті пошукова система Google видасть вам сотні посилань. Лиш би ви уміли читати мовою південно-західного сусіда.

Щоб не бути більше невігласами, подаємо коротку історію Пинті. Народився 25 лютого 1670 року в селі Мегоажа неподалік міста Деж. Ці терени входили до повіту Клуж, який розкинувся південніше Марамороша. Клуж входив до сімки головних міст Трансільванії (звідки й назва Семигород), був важливим центром цієї землі, яка в XVI–XVII столітті здобула самостійність під протекторатом Туреччини. До Трансільванії входив і Мараморош, північна частина якого охоплювала нинішню Міжгірщину, Хустщину, Тячівщину та Рахівщину.

Григір Пинтя народився в родині дрібного румунського шляхтича. Був високого зросту, смаглявий лицем, із чорними як вугіль очима. Як повідомляють різні джерела, він здобув добру освіту, знав кілька мов, поїздив Європою і навіть служив у австрійському гарнізоні. За свідченнями сучасників, розповідав про свою участь у сутичках із татарами. Тут справді треба зважити на дуже важливий історичний факт. Коли Пинті було 17 років, 1687-го після невдалої турецької облоги Відня й поразки Османської армії військо Габсбурґів окуповує її союзницю, доти відносно незалежну Трансільванію. Тож служба в одному з австрійських гарнізонів, які тоді повсюди формувались у щойно завойованому краї, для молодого шляхтича була доволі прогнозованою кар’єрою.

Що саме спонукало його втекти з війська і взятися до розбою, достеменно невідомо. Румунські дослідники пишуть про конфлікт Григора Пинті з місцевим панством. Перший його збройний напад зафіксовано 1694 року. Опришкові йшов 24-й рік. У листі бая-марського намісника Міклоша Бетлена від 16 вересня 1695 року вже згадано про напад Пинті із 35 спільниками на купців у Марамороських горах. Він стає серйозною небезпекою для держави.

Владці пишуть до Відня про підтримку, яку йому надають селяни. І це цілком можна зрозуміти, адже приєднана до Австрійської імперії Трансільванія тепер змушена платити податки до центральної скарбниці. А основний фіскальний тягар лягає на простий народ. Саме непокора новій владі й забезпечувала соціальну підтримку опришківства, яке тоді буйно розквітло в Карпатах. 21 червня 1698 року Пинтя нападає на замок Рона поблизу польського (зараз українського-румунського) кордону. Кількість загиблих становила 250 осіб – чимала цифра! 1699 року за мирною угодою Трансільванія остаточно входить до Австрійської імперії. Влада серйозно міркує про знищення Пинті та його загону, що складається приблизно зі 120 осіб і має найновіше озброєння. Про боротьбу з розбійниками виходять кілька указів імператора Леопольда І.

Тим часом коїться щось незрозуміле. В результаті операцій чимало опришків схоплено, зокрема й самого Григора Пинтю (січень 1700-го). Але генерал фон Ловенбурґ випускає ватажка куруців із темниці в Сату-Маре (Сатмар), підписавши з ним «пакт про ненапад». За це Пинтя пообіцяв повернути награбоване. Слова розбійник не дотримав, знову вдавшись до розбою. 1701 року виходить указ цісаря Леопольда, згідно з яким той, хто полонить Григора Пинтю, одержить винагороду в 500 талерів (до речі, цей документ, який поширювали й на Мараморощині, зафіксовано в Закарпатському обласному архіві. Його ксерокопію надрукувала у своїй книжці «Опришки. Легенди і дійсність» Таміла Висіцька).

Наступного разу Пинтю виручила політика. Мукачівський володар Ференц Ракоці ІІ, спираючись на невдоволення трансільванців від приєднання до Австрії, підняв 1703 року повстання проти Габсбурґів. На теренах Марамороської та Сатмарської жуп головним ватажком він призначає… Григора Пинтю, якого називає «Хоробрим» і дає йому звання капітана. Справи у новоспеченого пана офіцера йшли добре, бо ж навесні в руках куруців уже були Сатмар, Деж, Бистриця й Сигіт. Нездоланним залишалося головне місто Мараморощини – Бая-Маре, де містилася імператорська скарбниця. У серпні повстанці взяли його в облогу.

14 серпня 1703 року під час атаки на Бая-Маре капітан Пинтя Хоробрий був застрелений біля вежі М’ясників. Версії цієї події різні. Через кілька днів куруци захопили Хустський замок. Поховали ватажка під мурами, без належних почестей, як державного злочинця. Григору Пинті було тоді 33 роки. Ось так коротко можна підсумувати біографію цієї непересічної постаті за матеріалами румунського інтернету. Біографію, яка ще за життя обросла легендами.

ЯК МІФ СТАЄ ДІЙСНІСТЮ, А ДІЙСНІСТЬ МІФОМ

Чому румунський опришок зажив такої популярності серед закарпатських українців, що легенди про нього ще й тепер записують на Міжгірщині та Хустщині? Відповідь не така й складна. До 1918-го Мараморош був єдиним цілим: на півночі жили українці, на півдні – румуни. Тож усе, що відбувалося в цьому комітаті, мало розголос в усіх його околицях.

Крім того, національне питання у XVI–XVII століттях не було таким основоположним, як тепер. Тоді люди радше визначали свою ідентичність за вірою, ніж за мовою. За часів Пинті Мараморош був усуціль православний – що український бік, що румунський. Тож верховинці спокійно могли сприймати Пинтю-капітана за свого. Тим паче, що й знали його мало, бо діяв він по інший бік Тиси. Цікаво, що в загонах цього ватажка тогочасна влада фіксує людей різних національностей – румунів, угорців, українців і навіть євреїв, що вкотре підкреслює соціальні та політичні гасла опришківського руху, а не національні.

А як же тоді бути з нашими легендами про Пинтю? Зокрема, з найвідомішою: що він розбив Хустський замок із дерев’яного «канона». Що тут скажеш? Тому вона й легенда, що далека від правди. Та навіть у цій байці можна відшукати історичну прив’язку. Бо ж 1703 року куруци таки взяли Хуст, але вже без Пинті, який загинув за кілька днів до того. Тож закарпатський замок на Тисі справді очікував нападу капітана.

Відомою на Закарпатті є і народна пісня «Сидить Пинтя у темниці». Що ж, і цей факт мав місце в біографії карпатського розбійника, коли його заточили в Сатмарську (Сату-Марську) фортецю. Однак захоплення 1704 року Пинтею покутського міста Косова, про яке повідомляють українські джерела, видається вже неймовірним, бо ж гайдук загинув за рік до того. Вочевидь, то справа рук лише українських опришків на чолі з Іваном Пискливим. Цікаво, що по смерті Григора раз по раз з’являлися інші розбійники, які називали себе Пинтею, – навіть через півстоліття! Таким чином його ім’я було завжди на устах і стало вже символом (певно, звідси струмує така щедра фольклорна традиція). У Марамороші й досі є чимало місцин, за якими воно закріпилося.

Однак реальна біографія розбійника-повстанця куди цікавіша за легенди. Це справді була непересічна постать свого часу, гідна пера Вальтера Скотта чи Александра Дюма. Ні словацький «збойнік» Яношик, ні український опришок Олекса Довбуш не мали під своїм проводом такої численної ватаги й тим паче не брали участі в широкомасштабній війні чи політичних переговорах. Та й австрійський імператор, спадкоємець Священної Римської імперії, не видавав персонального указу про їхнє затримання. Довбуш і Яношик були природними селянськими ватажками. А Пинтя все-таки – шляхтичем, офіцером.

1970 року в Румунії зняли мальовничий фільм «Пинтя» із красенем Флоріаном Персіком у головній ролі. Стрічка вийшла ліричною і тужливою водночас, як і належить легенді. Румуни зараховують її до своїх найкращих історичних кінокартин. У радянському прокаті її побачили під назвою «Честь гайдука». Можливо, тому на Закарпатті на неї не звернули уваги. А дарма. Бо ж Мараморош та його історія належать нам із румунами спільно. У старовинній дерев’яній церкві в Будешті зберігають сорочку, кольчугу й шолом Пинті Хороброго, а в історичному музеї Бая-Маре – його зброю та упряж. 1997 року в цьому місті, під брамою якого опришок загинув, йому відкрили пам’ятник. Замість людських очей скульптор зробив яструбині…


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Коли в Україні нарешті з’явився інтерес до консервативної ідеології, стало зрозуміло, як мало ми знаємо про особистість і спадщину засновника українського консерватизму
    1 жовтня, Тетяна Осташко
  • Чого прагнуть лідери, що заявляють про себе як про демократичну опозицію до нинішньої влади, і чи здатні вони досягти свого найближчим часом
    1 жовтня, Андрій Голуб
  • Координатор експертної групи розвитку культурних і творчих індустрій Єврокомісії розповів Тижню про культуру крізь призму процесу творення нової вітчизняної політики, яка регулює цю царину, економічну збитковість ставлення до неї за залишковим принципом та нові форми інституцій, що стимулюють її розвиток.
    1 жовтня, Ганна Трегуб
  • Здається, немає вже новини, яка здивувала б простого мешканця Луганська. Хоча часто про події в «республіці» дізнаєшся від тих, хто живе на «великій» землі. Іноді друзі з української сторони пишуть есемеску: «А чи правда, що…» Вони щось прочитали в інтернеті й хочуть підтвердження. І лише з таких ось «новин» дізнаєшся про кадрові зміни у верхівці місцевої «влади».
    1 жовтня, Вікторія Малишева
  • Як різні мусульманські громади сприйняли війну на Донбасі
    1 жовтня, Михайло Якубович
  • З початком жовтня в Україні мало стартувати тестування на керівні посади в Державне бюро розслідувань. Втім, цього не відбулося.
    1 жовтня, Станіслав Козлюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено