Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 жовтня, 2017   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

В обіймах Чорного лісу

Яких видатних «родичів» має місто Знам’янка
Матеріал друкованого видання
№ 42 (518)
від 19 жовтня
В обіймах Чорного лісу

Знам’янка знаменита передусім своєю залізничною станцією: через неї курсують потяги мало не в усі кінці України. Звідси відкривається шлях на Південь: Дніпро, Запоріжжя, Маріуполь, Херсон, Крим… І якщо ви не полум’яний автолюбитель, готовий за будь-яких обставин віддати перевагу дорогам-«трясо­гуз­­кам», то вам сюди. І все ж таки не залізничною станцією єдиною славне місто, що притулилося до Чорного лісу! Є ще Знам’янка incognita, і мені хочеться розповісти саме про неї.

Почну зі здивувань. Найперше — це дуби-велетні в міському парку відпочинку. У Знам’янці кажуть, що вони пам’ятають часи Богдана Хмельницького! І якщо це справді так, то дерева старші за саму Знам’янку. А що, могло бути й так: росли собі дуби на окраїні Чорного лісу, а в середині ХVІІІ століття тут стали оселятися люди, виникло поселення.

Вікові дуби — окраса не тільки парку. Чимало їхніх ровесників є й на території колишньої залізничної лікарні, тут-таки, поруч із парком… Раритетних дерев було навіть більше, проте деякі не витримали поєдинку… Ні, не з часом, а з жуками, що їх місцевий люд називає «скрипалями». Коли жуки «працюють», чути звук, схожий на мелодію скрипки. Цікаво, чи існує якась штуковина, яка здолала б тих «скрипалів»? 

А чи багато хто в Україні знає, що Знам’янка — курортно-лікувальний край? Природними джерелами мінеральної родонової води сюди приваб­лює охочих зміцнити своє здоров’я лікувально-оздоровчий комплекс Зна­­м’янської обласної бальнеологічної лікарні. Розташувався він на околиці міста, поруч із селом Петрове (колись воно називалося Орловою Балкою, і я про нього ще розповім). 

Читайте також: Тарас Шевченко в Яготині: історія княжни Варвари

А ось іще один маленький сюрприз: поруч із центральною вулицею раптом вигулькує продуктовий магазин «Пан Халявський» (привіт Квітці-Основ’яненку!). Розмістився він між «Українськими ковбасами» й ще одним магазинчиком зі зворушливою назвою «Панночка». Мила знам’янська чудасія… Я вже давно, без надії сподіваючись, махнув рукою на власників ну зовсім провінційних «Манхеттенів», «Бродвеїв», «Едемів» та «Артемід», а тут ось раптом «Пан Халявський»! Через дорогу від нього площа з гарним пам’ятником Тарасові Шевченку. Встановили його в 1994-му, а оновили в 2008-му. Дивлячись на Тараса, я пригадав одну історію, пов’язану з його родоводом.

Приблизно року 1985-го мені випало познайомитися в Знам’янці з правнучкою Тараса Шевченка Антоніною Єреміївною Красицькою. На Кіровоградському телебаченні я тоді вів літературно-мистецьку передачу «Блакит­­ні вежі», отож вирішив по­їхати до Знам’янки, щоб разом з оператором Артуром Будулатьєвим відзняти сюжет із правнучкою поета.  

1892 року  до Андрія Лисенка на дачу в Орловій Балці перебралася з Києва родина його старшого брата. «Тут Микола Віталійович почав працювати над оркестровкою опери «Тарас Бульба», — згадував син композитора

 

Як сталося, що нащадки Тараса потрапили з Черкащини в степи колишньої Херсонської губернії?» — думав я. Антоніна Єреміївна розповіла, що є правнучкою Шевченка по його сестрі Катерині, яка вийшла заміж за Антона Красицького. Один із синів Катерини, Максим Антонович Красицький (дід моєї співрозмовниці), працював у панських економіях на Херсонщині, зокрема й у селі Довгалівка, що неподалік Знам’янки. Поміщиця Жабоклицька, дізнавшись, що Максим є племінником «того самого» Шевченка, вигнала його просто посеред зими. Тоді він подався до села Мошорине (нині це Знам’янський район), де й помер 1910 року. Антоніна Єреміївна народилася в містечку Олександрівка на Кіровоградщині, де її батько працював ковалем на цукрозаводі. Коли їй було лише півроку, сім’я перебралася до Мошориного… 

А 1959-го правнучка Шевченка вперше побувала на Чернечій горі. «Ця подорож справила на мене велике враження, і я вирішила присвятити решту свого життя вшануванню пам’яті Кобзаря, — записала Антоніна Єреміївна у великій саморобній книзі, у якій виклала історію свого роду, постійно вклеюючи до неї різноманітні газетні вирізки зі статтями про поета. — У маленькій хаті, де ми жили в той час, влаштували з мамою куточок нашого великого діда й прадіда». 

Так з’явився в Знам’янці домашній музей Тараса Шевченка. До 100-річчя від дня смерті Шевченка (1961) Знам’янський міськвиконком надав нащадкам поета новий будинок на три кімнати, в одній із яких мати й донька розмістили експозицію. Але в 1976-му його знесли, звівши на його місці п’ятиповерхівку. Так що нам з Артуром Будулатьєвим випало зустрічатися з Антоніною Єреміївною вже в Будинку піонерів, куди перемістився музей. Проте й то була не остання його адреса: 1989 року експонати передали до краєзнавчого музею. А наш невеличкий кінофільм, кадри якого зберегли образ і голос правнучки поета (вона, між іншим, грала на бандурі й співала), десь осів в архівах обласного телерадіокомітету. Може, колись відшукається?..

Пам’яттю про Тараса Шевченка в Знам’янці опікувався також історик і краєзнавець В’ячеслав Шкода, який і сам мав родові зв’язки з нащадками поета. Про це тепер нагадує меморіальна дошка з барельєфним зображенням профілю В’ячеслава Євгеновича на приміщенні Знам’янського міського краєзнавчого музею. 

 Читайте також: Спокуси Березової Рудки

Ще один важливий сюжет в історії Знам’янки пов’язаний із родиною Лисенків. Річ у тім, що в місцевій залізничній лікарні на рубежі ХІХ–ХХ століть працював Андрій Віталійович Лисенко, молодший брат знаменитого композитора. Лікарня, змінивши статус, функціонує дотепер. На фасаді історичного приміщення на честь «лікаря-революціонера» встановлено пам’ятну дошку. Можна подумати, що революціонером Андрій Віталійович був саме в лікарській справі, проте ні: у 1905 році він очолював страйк.

Жив Андрій Віталійович у двоповерховому будинку поруч із лікарнею, займаючи в ньому «службове житло». Цей великий, багатоквартирний будинок тепер важко назвати доглянутим. Один із його мешканців, який порався в гаражі, прийнявши мене, очевидно, за кореспондента, став нарікати на комунальні проблеми, мовляв, нікому ми не треба. І був здивований, коли я порадив йому звернутися до міського голови або хоча б до депутата міськради, за якого він голосував. Дуже знайома українська меланхолія…

Про Андрія Лисенка я знав зі спогадів його племінника Остапа Миколайовича. «Дядько Дуся» (себто Андрій Віталійович) згадується в них не раз. Був він людиною справді неординарною. Закінчив Київський університет, служив військовим лікарем на Балтійському й Чорноморському флотах. У 1876 році пішов добровольцем-санітаром до Сербії, яка тоді воювала з Туреччиною. До Знам’янки перебрався у 1880-ті. 

«І тепер у мене перед очима велика кімната, де все говорить про далекі подорожі, про палку вдачу й найрізноманітніші захоплення Андрія Віталійовича, — згадував Остап Лисенко. — На підвіконні войовничий слон із високо піднятим хоботом, готовий до бою, поруч майстерно вирізьблені кістки фігури тигра, пантери та інших мешканців дрімучих джунглів. На стінах мирно уживаються мальовнича акварель Дніпра і краєвиди Бомбея та Шанхая, тульська двостволка і люлька з примхливими візерунками, вивезена з Яви чи Борнео». 
1892 року, коли на Київщині лютувала епідемія холери, до Андрія Лисенка на дачу в Орловій Балці (тій, що поруч із водолікарнею) перебралася з Києва родина його старшого брата. «Тут Микола Віталійович почав працювати над оркестровкою опери «Тарас Бульба», — згадував син композитора.

У невеликому дачному будинку влаштовували музичні вечори, що, як розповідав Остап Миколайович, часто завершувалися концертами: «Батько сідав за фортепіано. Андрій Віталійович (який чудово грав на скрипці. — Авт.) ставав поруч. Грали Чайковського, Бетговена; добре пам’ятаю у виконанні братів «Мрії» Шумана. Все, що переплітається в цій мелодії: безмежна туга, що крає серце, глибоке горе й віра в людину, яка переможе і тугу, і горе. Все відбивалось на мужньому прекрасному обличчі дядька Андрія. А він, нічого не помічаючи у ці хвилини, все грав і грав…»
А ще Андрій Віталійович «вечорами подовгу розповідав про сонячну Індію, про океан, що таємниче і дивно світиться вночі». Уявіть собі: десь неподалік лютує холера, а тут, в Орловій Балці під Знам’янкою, у дитячих фантазіях «лисенят» являється екзотична Індія, «переселитися» в яку не так і важко… 

Читайте також: Шевченко як майнова одиниця

У Знам’янці починалася історія зір­­ки німого кіно Наталки Лисенко, доньки Андрія Віталійовича. У 1892‑му їй виповнилося 12 років, і була вона тоді, як здавалося Остапові Миколайовичу, схожою на Наташу Ростову: «...дів­чинка вже не дитина, а дитина ще не дівчина». «Розумниця і пустуха», весела й винахідлива Наталка була ще й «отаманом-режисером». Разом із братом Юрком (який також стане артистом) та іншими дітьми залюбки влаштовувала «живі картини» й вистави. У спектаклі за п’єсою Михайла Старицького «Не судилось» грала Катрю Дзвонарівну, причому в присутності автора, який теж гостював в Орловій Балці… Навчалася Наталка в київській гімназії, потім у студії Московського художнього театру. Виступала в театрі Корша (Москва), у 1909–1912 роках — у київському театрі Соловцова. А в 1915‑му почала зніматися в німому кіно на «фабриці» Ханжонкова в Одесі.

У 1920 році Наталя разом із чоловіком актором Іваном Мозжухіним емігрувала до Франції. Знімалася у фільмах «Кін, або Геній і безпутство» (1924), «Казанова» (1927), «На рейді» (1927), «Пікова дама» (1937) та багатьох інших. Десятки виконаних ролей свавільних і гордих жінок, популярність серед глядачів, схвальні рецензії та відгуки в пресі — все це було в щедрій на успіхи творчій долі актриси Наталі Лисенко, яку критики називали «примою № 2» (першою була, звісно, суперзнаменита Віра Холодна, уродженка Полтавщини). Але наприкінці 1930-х Наталі Андріївні довелося завершувати кар’єру. Починалася ера звукового кіно. Адаптуватися до його специфіки зуміли далеко не всі режисери й артисти. Не змогла призвичаїтися до нової мистецької мови й Наталя Лисенко: її мистецькою «зброєю» були пластика й міміка, а не звук (як виявилося, вона так і не позбулася українського акценту!).

Померла актриса в будинку для літніх акторів у передмісті Парижа. «Я була готова перевернути світ, показати людям абсурдність братовбивчих війн, переконати їх пожити хоч трохи в мирі й ростити своїх дітей, але я була тільки молоденькою актрисою, інструментом у руках режисера», — зізналася вона на схилі віку. 

Читайте також: Радянське «бронзування» постаті Тараса Шевченка очима української еміграції

хоже, що Знам’янка не «помітила» своєї знаменитої землячки, зірки раннього кінематографа. Дача в колишній Орловій Балці не вціліла. У центрі нинішнього Петрового біля сільради не так давно вимурували з каменю пам’ятну стіну, прикрасивши її двома меморіальними дошками на честь Миколи Лисенка, Михайла Старицького й Кароля Шимановського (його дитинство також було тісно пов’язане з Орловою Балкою, а в 1892 році саме тут юного музиканта прослуховував композитор Лисенко). Проте про Наталю Лисенко згадки немає, як немає її імені й на меморіальній дошці, встановленій колись на будинку біля лікарні в Знам’янці. Шкода…

І все ж таки Знам’янка змінюється, як змінюються разом з усією Україною люди, що живуть тут, серед нечутного в повсякденні гулу поїздів, які мчать у різні кінці. Впадає в око, що в ході декомунізаційних топонімічних перейменувань чимало нових назв дістали вулиці міста. Одну з них, що веде до залізничного вокзалу, названо на честь Віктора Голого, воїна-козака, добровольця, який героїчно загинув під Дебальцевим. Вікторові посмертно присвоєно звання почесного громадянина міста.

Що ж, час плине, історія пише нові свої сторінки й тут, у цьому відкритому навсібіч місті, що притулилося до Чорного лісу. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.