Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
2 квітня, 2011   ▪   Дмитро Калинчук   ▪   Версія для друку

Триколор зі свастикою

Тавруючи визвольні рухи Литви, Естонії, України за «колабораціонізм» у Кремлі воліють забути, що в 40-х роках ХХ століття колишні білогвардійці масово опинялися в лавах СС та Вермахту
Матеріал друкованого видання
№ 13 (178)
від 1 квітня, 2011
Триколор зі свастикою

Слово «колабораціонізм» після двох світових війн і досі має зловісний присмак практично в усіх країнах – без різниці, до якого табору вони належали – переможців чи переможених. Утім, якщо для націй, котрі мали свої держави, співробітництво з будь-ким, хто зазіхав на їхній суверенітет, справді ставало ганебним тавром, як-то для французьких вішистів чи російських власовців, то для бездержавних народів Європи часто альтернативи «діалогові» з гітлерівською Німеччиною не існувало. Це, зокрема, підтверджує досвід Фінляндії у Другій світовій війні. Утім, закидаючи й до сьогодні провини та злочини тим, хто із власної неволі опинився по інший бік вогняного валу, дехто з «переможців» воліє або не помічати власних колаборантів, або ж навіть ушановувати їх у той самий спосіб, що й жертв війни.

Російська постімперська ідеологія скрізь виводить антигероями минулого націоналістичні організації країн Балтії, Білорусі, України, Кавказу, кримських татар та азійських народів. Їм закидають найганебніший злочин з усіх можливих– співпрацю в період Другої світової війни з гітлерівською Німеччиною. Водночас у Кремлі воліють забути, що у 1940 роки ХХстоліття колишні білогвардійці масово опинилися в тих самих структурах, що й литовські, калмицькі та деякі українські націоналісти – в лавах СС та Вермахту.

За Віру, Вітчизну і фюрера!

Коли мова заходить про ставлення білої еміграції до гітлерівської Німеччини, російська інтелігенція миттю згадує князя Юсупова й генерала Дєнікіна, які відмовилися співпрацювати з нацистами, та про Вікі Оболєнскую, страчену гітлерівцями активістку французького опору. Забуває ли­ше додати, що таких як Вікі Оболєнская та Іґорь Крівошеін (білогвардієць і учасник антифашистського опору) були одиниці. Тоді як під прапори Вермахту й СС перейшли тисячі білоемігрантів.

Генерал Боріс Штейфон, колишній начальник штабу білогвардійської групи генерала Брєдова (того самого, який 1919року підступом витиснув із Києва війська УНР), 1941-го очолив «Російський охоронний корпус» під вермахтівськими знаменами. Створив такого самого рівня бойову одиницю і ще один емігрант– генерал Скородумов, теж колишній дєнікінець. Серед офіцерів у нього був колишній командир відомого білогвардійського Алєксєєвського полку– полковник Бузун.

«Російський охоронний корпус» створили 1941року в Югославії для боротьби з партизанами-комуністами маршала Йосипа Броз Тіто. До складу його ввійшли тільки білоемігрантські кадри– колишні солдати й офіцери «Збройних сил Півдня Росії» (дєнікінці) та їхні нащадки. Ще туди вступили 90 колишніх корніловців та звід Кутєповської роти. Полковник Кондратьєв як святиню передав новій бойовій одиниці прапор Другого Корніловського ударного полку. Загалом у корпусі служило 17тис. осіб. Командні кадри для цієї допоміжної частини Вермахту готував «Перший російський Великого князя Константіна Константіновіча кадетський корпус».

Переважно вона охороняла югославські комунікації від атак партизанів. Хоча відомо й про участь білогвардійців у каральних операціях проти сербів, «братерством» із якими нині так хизується російська пропаганда. 1944 року під час відступу Вермахту з Греції корпус воював проти частин Червоної армії. 12 травня 1945-го він здався англійцям і до радянської зони депортований не був. Нащадки «бєлого дєла» раптом оголосили себе «югославами», заявили, що ніколи не мали радянського громадянства, а отже, вважати їх росіянами, мовляв, недоречно.

Ще одним підрозділом білоемігрантів була дивізія «Русланд», сформована наприкінці війни переважно з кадрів кількох розвідницьких шкіл, але укомплектована офіцерами та унтер-офіцерами з військових, які опинилися за кордоном. Командував нею також колишній білоемігрант, полковник Боріс Смисловскій. Ця частина відома тим, що до неї долучився сам спадкоємець російського престолу з династії Романових, великий князь Владімір Кірілловіч.

Крок нащадка царів був аж ніяк не стихійним. Іще на початку війни між СРСР і Третім рейхом він заявив: «У цю грізну годину, коли Німеччиною і майже всіма народами Європи оголошений хрестовий похід проти комунізму-більшовизму… я звертаюся до всіх вірних і відданих синів нашої Батьківщини із закликом: сприяти в міру сил та можливостей скиненню більшовицької влади і звільненню нашої Вітчизни від страшного ярма комунізму».

У Берліні заява останнього Романова викликала щире схвалення. Однак стосунки між білоемігрантськими підрозділами й частинами Вермахту, де служили колишні радянські громадяни, були аж ніяк не мирні. Навіть в умовах боротьби проти комунізму вони постійно ворогували між собою й намагалися визначити, хто з них старший. Генерал Власов не раз вимагав у керівництва німецької армії підпорядкувати йому всі «білоемігрантські» підрозділи. Колишні ж білі переважно зневажали його й керівництво Російської визвольної армії (РОА) як колишніх «червінців» та «комуняк». Хоча були й винятки. Так, начальником управління формування кадрів у РОА служив генерал Антон Туркул– колишній командир легендарної Дроздовської дивізії. Не бракувало колишніх білогвардійців і серед командирів підрозділів власовців.

«Соотєчествєннікі» в СС

Загалом у структурі Ваффен-СС із числа росіян були сформовані 29-та дивізія СС «РОНА», 30-та дивізія СС (відома також як білоруська) та Перша російська бригада СС «Дружина». Ці частини складалися з колишніх громадян СРСР, тож кадрів «білої» діаспори у своїх лавах майже не мали. Дещо інша ситуація була в добровольчому полку СС «Варяг». Він, як і «Російський охоронний корпус», повністю складався з білоемігрантів та їхніх синів і так само всю війну бився проти сербських та хорватських партизанів-антифашистів у Югославії. Колишні солдати й офіцери Білої армії куди ширше були представлені в інших російських національних частинах СС– козацьких. Підрозділи з числа уродженців земель козацьких військ Російської імперії (Донського, Кубанського, Терського тощо) почали формуватися відразу по захопленні Вермахтом Ростовської області– батьківщини донських козаків. Цьому сприяли колишні ватажки їхнього білого руху, чиє слово мало в регіоні неабияку вагу. Колишній отаман Війська Донського генерал Пьотр Краснов наголошував: «Я прошу передати всім козакам, що ця війна не проти Росії, а проти комуністів, жидів та їхніх прихвоснів, які торгують Російською кров’ю. Хай допоможе Господь німецькій зброї та Гітлеру!».

Улітку 1942 року в місті Славуті створили центр формування козацьких частин. Туди спрямовували всіх козаків-добровольців та військовополонених Червоної армії, які називали себе козаками. Туди ж направляли й козаків-білоемігрантів, які обійняли в нових бойових одиницях чимало офіцерських посад. На серпень 1942 року з’явилося сім полків. Їх відразу кидали на боротьбу з партизанами в Білорусі та Україні. Про їхні каральні акції та запеклі бої проти них ідеться у звітах командирів Української повстанської армії. Козаки стали справжнім лихом для білоруських селян. Німецький генерал Макс фон Шекендорфф зі штабу групи армій «Центр» писав у щоденнику: «Поведінка козаків стосовно місцевого населення безжальна». Пізніше вони ж таки відзначились у придушенні Варшавського повстання й каральних акціях проти хорватів та сербів.

На квітень 1943 року в складі Вермахту воювало 25 тис. козаків. 21 квітня 1943 року було сформовано Першу козацьку дивізію на чолі з німецьким генерал-майором Гельмутом фон Паннвіцом. Після тривалих боїв із партизанами України та Білорусі її перевели до Югославії– воювати проти вже згаданих загонів Йосипа Тіто. У серпні 1944-го дивізію почали переформовувати й передали в нове відання. У лютому 1945 року нова одиниця здобула назву 15-й козацький корпус СС. Її командиром став групенфюрер фон Паннвіц. Форму з двома блискавками на нашивках приміряли колишні діячі білого руху– вже згаданий генерал Пьотр Краснов, його брат Сємьон, колишній командувач «Дикої дивізії» Султан-Ґірей Клич, генерал Андрєй Шкуро та інші.

Слід зазначити, навіть командири частин корпусу не були одностайні в політичній орієнтації. Прибічники об’єднання з військами генерала Власова наражалися на осуд і презирство з боку козаків-монархістів (ті вбачали у «власовцях» колишніх «червоних»), а ідеї «єдіной і нєдєлімой» обурювали сепаратистів, які мріяли про незалежну козацьку республіку. Фактично тільки наявність ко­мандувача-німця утримувала це зборисько від прямих внутрішніх конфліктів.

15-й козацький корпус СС воював переважно проти югославських партизанів. Але в грудні 1944 року на річці Драва він протистояв наступові 133-ї стрілецької дивізії Червоної армії. Чисельність корпусу становила до 35 тис. осіб, серед них близько 5 тис. німців – офіцери та військові спеціалісти. У травні 1945-го козацькі частини здалися британцям біля міста Лієнц в Австрії. Ті видали козаків СРСР. Їхня подальша доля була трагічною.

Незручна пам’ять

У штатних частинах Вермахту, СС, добровольчих формуваннях (HiWi), поліції та національних батальйонах під час Другої світової війни служило 1 млн 178 тис. колишніх радянських громадян та білоемігрантів. Росіяни серед них становили найбільшу групу, яка налічувала 380 тис. осіб, без членів їхніх родин. 36 із них під час війни були нагороджені німецьким Залізним хрестом ІІ класу, 16 – І-го (отримати І клас могла тільки особа, вже удостоєна ІІ-го). Величезне число радянських громадян та осіб, які вважали себе росіянами (білоемігрантів), запекло воювало проти Червоної армії на боці фашистів, здобуваючи бойові нагороди. Низка російських націоналістичних організацій вважає це підставою називати Велику Вітчизняну війну Другою громадянською.

Зрозуміло, далеко не вся біла еміграція підтримала в час війни нацистську Німеччину. Генерал Дєнікін співпрацювати з нею відмовився. Але саме він у грудні 1946 року звертався до генерала Ейзенгавера з проханням припинити видачу СРСР росіян, які служили гітлерівській Німеччині, й усіляко сприяв їхній натуралізації на Заході. З погляду радянського правосуддя, Дєнікін був стовідсотковим «підсобником зрадників батьківщини».

Російські частини у складі Вермахту й СС неодноразово демонстрували великодержавний шовінізм, який ідеологічно ріднив їх із німецькими нацистами. Так командир Першої російської бригади СС «Дружина» оберштурмбанфюрер СС Владімір Ґіль-Родіонов під час каральних акцій у Білорусі масово розстрілював місцевих жителів і щадив тільки тих, хто просив про милість «літєратурним русскім язиком».

Який стосунок мають усі ці факти до сучасної Росії? Її керівництво було не на жарт стурбоване перенесенням «Бронзового солдата» в Таллінні. Воно дуже обурюється з приводу вшанування пам’яті повстанців УПА в Україні. Та водночас не помічає пам’ятної дошки російським козакам-есесівцям Шкуро, Краснову, Султан-Ґіреєві Кличу та їхньому німецько-фашистському командирові групенфюреру Гельмутові фон Паннвіцу біля Храму Всіх Святих просто в центрі Москви.

Російська дилема

Скандалом завершилося встановлення пам’ятника генералові Пєтру Краснову 2007 року в донській станиці Єланская, на особистому подвір’ї авторитетного ростовського бізнесмена Владіміра Мєліхова. На відкритті меморіалу були присутні сотні козаків Донського та Кубанського військ, священнослужителі Ростовської єпархії та єпископ Женевський і Західноєвропейський закордонної РПЦ Міхаіл Донсков. За тиждень підприємця ув’язнили, звинувативши в несплаті податків. Випустили аж за рік. Водночас на ім’я генпрокурора Росії Віктора Чайки надійшла скарга депутата Державної думи від КПРФ Ніколая Коломєнцева щодо законності встановлення пам’ятника поплічникові фашистів. Генпрокуратура ухвалила рішення про знесення, але на захист скульптури піднялися місцеві громади. 25 червня 2009 року було відкрито другу частину меморіалу. Щоб не допустити зібрання великого числа козаків, влада оточила станицю міліцейськими кордонами і влаштувала перевірку документів.

У серпні 2010 року Владімір Мєліхов на території своїх володінь у підмосковному місті Подольську відкрив «Музей антибільшовицького опору». «Коли на бік ворога переходить одна людина, можна казати про зраду. А коли це роблять кілька тисяч? Тут треба пошукати причини», – наголошує ініціатор експозиції. З ним згоден заступник голови Ради Федерації РФ Алєксандр Торшин: «Музей Мєліхова представляє історію об’єктивніше, а часи, коли був правильним один погляд, на щастя, минули».

Позиція

Ігор Родін, штабс-капітан, начальник ІІ відділу «Російського
загальновоїнського союзу» (РОВС):

Багато керівників білого руху вже за кордоном чудово розуміли загарбницьку суть просування Гітлера на схід. Але, переживши весь жах громадянської війни й падіння Російської імперії, вони бачили найбільше зло – червону наволоч, яку слід було знищити за будь-яку ціну. Один із колишніх гвардійських офіцерів так і казав, що біологічна сила росіян міцніша за німців, і нехай вони викинуть більшовиків із Росії, а потім ми викинемо й самих німців. Зрозуміти це питання багатьом, особ­ливо молодим людям, дуже складно, бо ж для цього слід пройти довгий шлях самоосвіти й пропустити падіння Росії та громадянську війну крізь душу й серце. Тільки тоді прийде усвідомлення всього. Тож РОВС та інші організації стали безповоротно на бік Німеччини, вбачаючи в ній другорядного ворога. Для членів РОВС Друга світова була не чим іншим, як Другою громадянською війною. Для усвідомлення цього та інших питань раджу, насамперед молодим людям, прочитати бодай один твір генерала Пєтра Краснова «Від двоголового орла до червоного прапора». Можу сказати абсолютно відповідально, що ця книжка здатна зробити з будь-якого скептика переконаного антикомуніста. При­наймні стане цілком очевидно, що точка відліку наших бід– 1917 рік.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • В Україні можна відшукати чимало цікавих туристичних місць, які зазвичай оминають традиційні довідники для мандрівників
    30 липня, Роман Малко
  • Що впливає на формування зовнішньої політики Грузії та її сприйняття вдома
    30 липня, Анна Корбут
  • Включення органів місцевого самоврядування у змагання з тарифного популізму дорого коштуватиме і жителям окремих міст, і країні загалом
    30 липня, Олександр Крамар
  • Нова британська прем’єрка активніше береться за бізнес
    30 липня, The Economist
  • Не знаю, наскільки це правильно з погляду психології, але вже деякий час прагну сприймати своє життя в Луганську як життя десь на екзотичних островах. Оскільки чимало читаю про Шрі-Ланку, прикладів у багатій уяві не бракує. Але хоч як притягуй за вуха реальність, вона ну аж ніяк не схожа на мій вибір та життя на диковинних островах.
    30 липня, Яна Вікторова
  • Дивовижна історія сина українських куркулів і грузинських «ворогів народу»
    29 липня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено