Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
31 березня, 2011   ▪   Дмитро Калинчук   ▪   Версія для друку

Хто ваші батьки, отамани?

Як зародилась українська отаманщина часів Визвольних змагань
Хто ваші батьки, отамани?

Шапка зі шликом, кубанська черкеска, маузер у дерев’яному футлярі, шабля, тачанка, кулемет «Максим» – усі ці символи стали практично «нашою відповіддю» ковбойським капелюхам, кольтам і томагавкам з американських вестернів. Українська отаманщина часів громадянської війни стала частиною масової культури. Її діячі – Махно, Ангел та Зелений – показані у фільмах, оспівані у книжках та піснях численних рок- і поп-гуртів.

У громадянську на наших землях жодна з регулярних армій (окрім української) не була спокійна за свої тили. Білі, червоні та інтервенти могли контролювати міста й залізниці. Але в селі владою повсякчас лишалися повстанці котрогось батька-отамана, які з’являлися практично скрізь. Таке становище склалося не відразу. Поява численних ватажків мала свою історію.

Під Чорним стягом ми їдьмо в рай!

Дивовижно, але першим українським отаманом була жінка. Найраніше загони повстанців у громадянську війну почали формувати люди, абсолютно чужі ідеї національної незалежності, – анархісти, які восени 1917 року опанували свідомість мас на Півдні України. Їхня популярність серед тамтешніх жителів мала просте пояснення. Вони вдало зіграли на схожості ідеї суспільства за Кропоткіним і Бакуніним та укладу життя за доби запорозьких козаків, а Південь України – якраз козацькі терени.

Беззаперечним лідером тамтешніх анархістів була отаманша Маруся Нікіфорова. В Олександрівську (Запоріжжі), Катеринославі (Дніпропетровську), Херсоні, Одесі, Миколаєві та Юзівці (Донецьку) вона створила бойові загони «Чорної гвардії». І, спершись на них, іще у вересні 1917-го захопила до своїх рук усю владу в Олександрівську та Катеринославі.

Не більшовики, а саме вона, ця представниця чарівної статі, встановлювала на Півдні України «владу робітників і селян». «Чорна гвардія» підтримала більшовицькі війська Муравйова й ліквідувала українські залоги в містах. А ще вона роззброювала козаків-білогвардійців, які рвалися з фронту на Дон до загону Калєдіна. «Чорна гвардія» Марусі встановлювала червону владу в Криму – жителі півострова вжахнулися від масових розстрілів і самочинних реквізицій. За кілька місяців вони зустрічали як визволителів бійців української дивізії підполковника Болбочана.

У лютому 1918 року масові експропріації і терор анархістів викликали опір з боку робітників у містах, і цим скористалися більшовики. Партії Лєніна – Троцького конкуренти у владі були не потрібні – їх слід було позбутися. Того ж таки місяця між анархістами й більшовиками спалахнули бої. Аж несподівано їх помирив перехід у наступ українських, австрійських та німецьких військ. У березні 1918 року бійці галицького Легіону Січових Стрільців викинули анархістів з Умані та Єлисаветграда. У квітні полки Запорізького корпусу армії УНР очистили від анархістів Олександрівськ, Катеринослав та Крим. Залишки анархістських загонів розсіялися по селах, де по них катком пройшлася білогвардійська бригада генерала Дроздовского, яка проривалася від Ясс на Дон – до війська генерала Корнілова. Білогвардійці теж оминали міста, і тому зіткнулися з анархістами чоло в чоло. Наприкінці квітня останні були викинуті з України й відступили до Таганрога. Там їх роззброїли червоні. Маруся Нікіфорова опинилася за ґратами у своїх-таки вчорашніх союзників.

Рука червоних

У селян, абсолютної більшості тодішнього населення України, комуністи практично не мали підтримки. Олександр Греков, генерал УНР, згадував: «Я підкреслив, що основна маса населення України не тільки не більшовистична, але й взагалі не революційна, окрім питання про землю». Його слова підтверджує главком червоних військ Лев Троцький: «Здавалося, що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та комуністичної партії». А водночас незалежна Українська Держава під владою гетьмана Скоропадського була живою альтернативою Росії більшовиків, тож останні прагнули будь-що дестабілізувати в ній ситуацію.

18 квітня 1918 року в Таганрозі було створено «Повстанський народний секретаріат», якому поставили за мету максимально збільшити на території України кількість комуністичних організацій.

В умовах жахливого голоду та боїв із чехами й козаками-донцями всередині Росії на більшовицьку агітацію в Україні «Секретаріат» отримав 34 млн крб. І справа зрушила з місця. На липень 1918-го в Україні існувало 140 підпільних комуністичних організацій, а вже восени їх було понад 200. Для координації роботи більшовицького підпілля сюди було послано досвідчених агітаторів: у Київ – Станіслава Косіора, у Полтаву – Юрія Коцюбинського, у Харків – Яна Гамарника, на Донбас – Романа Тєрєхова, у Крим – Дмітрія Ульянова (рідного брата Лєніна).

Результати діяльності більшовиків не забарилися. 6 червня 1918 року в Києві у районі Звіринця червоні підпільники підірвали пороховий склад. У червні–серпні відбулися 11 страйків робітників-металістів та загальний страйк залізничників. Більшовикам треба було роздмухати ще й село. А там паном ситуації був господар-середняк, або «куркуль», за комуністичною термінологією. Лев Троцький писав: «…селянська маса ховалася за спину куркулів, сприймаючи їх як посередників між собою та класами, що панували раніше… Звичайно куркуль не хотів повернення поміщика, оскільки кращі частки поміщицької землі потрапляли спершу до куркулів». Цим більшовики і скористалися.

За гетьмана Скоропадського землю вже поділену між селянами, довелося повертати старим власникам. Це розлютило як бідних-безземельних, так і заможних жителів села. Антипанську пропаганду більшовики доповнювали агітацією проти німців – фактично повторювали гасла царської преси. Обурення мас перекинулося й на гетьмана – як німецьку маріонетку й захисника інтересів панів.

Однак до повстань не доходило, тож підбурювати селян доручили старим союзникам більшовиків – анархістам. Одні з них (як-то Федір Щусь і Григорій Котовський) почали діяти прямо на місці. Інші (як Нестор Махно) – були, за фальшивими документами, прислані з Росії.

Свічка від Січових Стрільців

Улітку 1918 року найбільшою ареною повстанської війни стали Катеринославська та Херсонська губернії. Саме там розгорнулися загони Юхима Божка, Миколи Григор’єва та Нестора Махна. І там-таки був розквартирований галицький Легіон Січових Стрільців на чолі із членом австрійської імператорської родини, полковником Василем Вишиваним – ерцгерцогом Вільгельмом Габсбурґом.

Такий збіг не був випадковим.

І в Берліні, й у Відні ідеальною формою державної організації для України вважали монархію. Німці реалізували цей намір у вигляді відновлення гетьманату. Австрійський імператор натомість жадав об’єднати в єдину державу Велику Україну з Галичиною під владою члена своєї династії – ерцгерцога Вільгельма. Інструментом для втілення цього плану мали стати вояки Легіону Січових Стрільців – галичани і громадяни Австро-Угорщини. Самі «усуси», для яких полковник Вишиваний був командиром і бойовим побратимом, таку ідею сприймали цілком схвально.

Колишні Січові Стрільці з гордістю згадували, що вони не проводили пацифікації сіл (себто бойових операцій проти повстанців) і не забирали хліба в селян. Із їхніх мемуарів випливає, що ерцгерцог Австро-Угорщини порушував накази командування армії своєї ж таки держави, зривав продовольчу програму й відверто сприяв появі загонів повстанців-анархістів.

Січові Стрільці всіляко вихвалялися широкою просвітницькою роботою в Україні, проте не деталізували, за що саме вели там агітацію. Дещо дивним бачиться агітувати за незалежну Україну на теренах тієї ж таки незалежної України, особливо коли в ролі пропагандистів виступають старшини й підстаршини австрійської армії, ще донедавна ворожої для наддніпрянців. Факти очевидні. На теренах, зайнятих підрозділами полковника Вишиваного, з одного боку, майже до нуля впав авторитет гетьманської влади, а з другого – мов на дріжджах виросли загони анархіста-каторжанина Нестора Махна та офіцера-дезертира Миколи Григор’єва.

До речі, батько Махно у своїх мемуарах про це не згадав ані словом. Те що легіон Січових Стрільців проводить антигетьманську агітацію і підігрує повстанським отаманам (явно з метою підняти «народне» повстання й посадовити ерцгерцога Вільгельма на український престол), нарешті набридло й німцям, і гетьманові Скоропадському. У жовтні 1918 року Легіон Січових Стрільців було виведено з України. Проте свою справу він уже зробив: загони Махна, Григор’єва, Божка та багатьох інших отаманів уже існували, мали зброю і легко відбивали атаки штатних частин австрійської армії. Самі того не бажаючи, Січові Стрільці потримали свічку над зачаттям майбутньої отаманщини.

Невдовзі батько Махно спільно з більшовиками напав на українську залогу в Катеринославі.

Хатні вороги

Усупереч поширеній нині думці, більшовики, які посунули на Україну після повалення гетьмана, були погано забезпечені, голодні й обшарпані. Числом вони аж ніяк не переважали штатних частин Лівобережної групи армії УНР, на яку покладався Петлюра. Але фронт посипався. В українських підрозділах почалося масове дезертирство. Мобілізоване поповнення доводилося роззброювати просто на передовій – воно відмовлялося воювати проти червоних.

Під час оборони Харкова застрайкувало геть усе місто: не було електрики, не працювали трамваї, залізниця, телефон і телеграф. Робітники псували військове майно, завалювали шляхи, учиняли диверсії на залізниці. Обороняти місто в таких умовах було просто нереально.

І на додачу до всього цього – отамани Зелений, Ангел та Шинкар, які нещодавно скидали гетьмана, тепер розгорнули партизанську війну проти військ самої Директорії.

Винниченко з Петлюрою мали б лікті гризти спересердя. Бо ж саме вони створили таке становище.

Соціал-демократи Володимир Винниченко й Симон Петлюра та українські есери Всеволод Голубович і Микита Шаповал категорично не сприйняли встановлення гетьманату. Майже від перших його днів почали агітацію проти «маріонеток німецьких окупантів», які проводять «грабіжницькі реквізиції харчів у селах». Той факт, що «німецьких окупантів» запросила до України саме створена обома партіями Центральна Рада і що саме вона уклала угоду про постачання в Німеччину харчів, українських соціалістів не обходив.

У своїй агітації українські соціалісти користувалися тими самими гаслами, що й близькі до них ідеологічно більшовики (повернення панів, німецька окупація). До того ж гетьмана ще й звинувачували в потуранні інтересам «ляхів та москалів» (серед крупних землевласників України було чимало поляків та росіян) та в повернені чиновників царської адміністрації. Заклики падали на родючий ґрунт – по селах жило чимало солдатів-ветеранів Першої світової, які мали бойовий досвід та зброю і були обурені тим, що «в Україні будують царську Росію».

У липні 1918 року в Звенигородському й Таращанському повітах спалахнуло потужне селянське постання, очолене соціалістом Миколою Шинкарем. Та вже в серпні загони німецької армії і гетьманської державної варти завдали поразки повстанцям. Шинкар зміг уникнути полону і з групою повстанських командирів заховався у… штабі Легіону Січових Стрільців. Спіймавши облизня, соціалісти кинулися по допомогу до ідеологічно близької сили – більшовиків. У серпні 1918-го відбулися переговори між Володимиром Винниченком та представником червоного уряду в Україні Дмитром Мануїльським. Більшовики погодилися валити гетьмана спільно із соціалістами. Самі вони завітали трохи пізніше.

Спільними зусиллями червоних комісарів та соціалістичних гуртків на Київщині, Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині невдовзі постали численні загони – отаманів Зеленого, Ангела, Коцура, Шинкаря та інших. У них аж кишіло більшовиками, в Зеленого й Ангела вони навіть очолювали ревкоми. «Під прапори Петлюри ми послали всі свої революційні комітети», – писав командувач Українського фронту Володимир Антонов-Овсієнко. Стараннями більшовиків та місцевих соціалістів (зокрема й коштом червоних) восени проти гетьмана виступили навіть заслужені українські командири – полковники Болбочан і Тютюнник, генерал Греков та інші. Революція в Німеччині та намір німців вивести свої війська з України штовхнули соціалістів на повстання. А потім до них завітала Червона армія.

І повстанці, збурені агітацією водночас і своїх соціалістів, і російських більшовиків, радо сприйняли заклик: «…продовжити революцію до повного знищення панів та реакційних генералів». «Болбочан і Директорія – то ще не знати, що за люди, а от московські большевики – ото справжні приятелі трудового народу», – казав селянам соціаліст Шинкар. А ті й не сперечалися. У лютому 1919 року українські війська залишили Київ. Більше на Правобережжя вони не повернулися. Отут з’явилися нові типи повстанців: сільська самооборона й загони, складені із залишків розбитих частин Української армії.

«Ну,а батька не может иначе – он умеет не плакать, а мстить» (із вірша Нестора Махна)

Протверезіння настало аж зашвидко. Розсмакувавши владу більшовиків, уже на початку 1919 року зброю проти них розвернули отамани Зелений і Ангел. Услід за ними розпочав повстання Григор’єв. «Не Дєнікін змусив нас залишити межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство», – визнавав Лев Троцький. Пізніше партизанський рейд загону Нестора Махна (якого кіньми й набоями забезпечив штаб армії УНР) став причиною поразки генерала Дєнікіна. Десантовані частини Антанти з України вибили теж не більшовики, а повстанці вже згаданого отамана Миколи Григор’єва. Але час та ініціативу українці втратили назавжди.

Не поліпшила життя перемога над білими й більшовикам. На окупованих ними теренах України діяли близько 200 повстанських загонів чисельністю від 150 до 7 тис. осіб. Імена найвідоміших отаманів стали легендами: Гулий-Гуленко, Блакитний, Скляр, Гальчевський, Чорний, Бурлака… Повстанські отамани чинили запеклий опір більшовицькій владі до 1925 року, а окремі загони – до 1928-го й 1930-го. Аби збити цю хвилю, більшовики були змушені оголосити НЕП, українізацію, автокефалію церкви й затвердити статус України як республіки в складі Союзу (чого за царської Росії не було й близько). Голодомор і 1937 рік сталися набагато пізніше.

Зараз можна звинуватити отаманів у недостатній свідомості та низькій політичній грамотності, через яку вони допомогли більшовикам повалити владу гетьмана Скоропадського. А, з іншого боку, яких чудес далекоглядності можна вимагати від колишніх повітових писарів, штабс-капітанів та сільських учителів? Достукатися до них, об’єднати їх спільною ідеєю і підняти на розбудову власної держави мусила українська політична еліта. А вона тоді…

Гетьман Скоропадський постійно хитався між «самостійниками» та «єдінонєдєлімщиками». Соціалісти Володимир Винниченко з Симоном Петлюрою так жадали влади, що навіть після Крут і київської різанини пішли на угоду з більшовиками. Програли в підсумку всі. В еміграції Винниченко написав: «Українську історію без заспокійливого (брому) читати неможливо». Про свій власний внесок у це явище він, зрозуміло, повідомити не схотів. Отамани Данило Зелений, Пилип Хмара, Євген Ангел, Кость Блакитний, брати Чучупаки та багато інших про історію та заспокійливе не писали. Вони загинули в бою. Як личить воїнам.

Фото: Історична правда


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Чи й справді найдорожчий у світі шолом для реактивного винищувача такий крутий?
    25 вересня, The Economist
  • 8 вересня, у День звільнення Донбасу, в Макіївці сталася чергова подія, яка ще на енну кількість днів (років?) відсунула від нас перемогу в цій війні. Під перемогою я не маю на увазі українські танки на площі Лєніна в Донецьку з рознесеним вщент пам’ятником, як часто це уявляє собі наша патріотична більшість.
    25 вересня, Станіслав Васін
  • Політичні еліти цього регіону майже не змінюються протягом останніх 20 років і не сформували власного клану
    25 вересня, Богдан Буткевич
  • Як імперські палаци прийшли на зміну маєткам козацької старшини
    24 вересня, Ольга Ковалевська
  • Якщо ви хочете дізнатися середню ціну на новий гаджет, то знайдете сайт, який робить вибірку з усіх пропозицій. Якщо цікавитеся відгуками на нову стрічку, котра тільки-но вийшла в кінотеатрах, — шукатимете їх там-таки, у мережі. Але якщо вам потрібно дістати середнє арифметичне від мови й політики в Україні, ви зобов’язані поїхати на Полтавщину.
    24 вересня, Олекса Коба
  • Думаю, найдосвідченішими розвідниками могли б стати таксисти. Ба навіть уже стали, з єдиною поправкою: всю зібрану інформацію вони перетравлюють самі та згодовують колегам. Від їхньої інфи, що здобута на шляхах війни, жодної користі — лише змарнований настрій та трохи гумору, якщо сам «розвідник» має таке почуття.
    24 вересня, Вікторія Малишева
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено