Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
29 липня, 2017   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

«Військовий ієсаул Яків Дибайло»

Сторінки життя Шевченкового друга з Линовиці
Матеріал друкованого видання
№ 29 (505)
від 20 липня
«Військовий ієсаул Яків Дибайло»

Один із Шевченкових маршрутів літа-осені 1843 року привів поета до Линовиці, села між Прилуками й Пирятином, що належало родині де Бальменів. Часи були гоголівські, тому розповідь про цю місцину, її мешканців та гостей кортить розпочати риторичними запитаннями в стилі «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Чи знаєте ви Линовицю? Чи траплялося вам бувати в цьому селі, де в першій половині ХІХ століття ще зберігався шматочок Шотландії, «привезений» сюди співвітчизниками Вальтера Скотта? Чи гуляли ви парком, стежками якого колись ходили поети й художники, чиї імена залишилися в історії літератури й мистецтва? Чи відомо вам, що в линовицькому маєтку графів де Бальменів гостям показували стіл і речі самого імператора Наполеона?

Линовиця сьогодні

Зізнайтеся: якщо дороги ніколи не приводили вас у цей чарівний куточок колишньої Полтавської губернії, якщо траплялися вам лише принагідні згадки про нього, то ви зовсім не знаєте Линовицю!

«Ramsay of Balmain» під Прилуками

Рід Бальменів справді мав шотландське коріння. Кажуть, що в Шотландії і нині можна побачити руїни замку Рамзай, який колись належав старовинному родові Ramsay of Balmain... На початку ХVІІІ століття, за смутних для Британії часів політичної кризи один із тодішніх Бальменів емігрував до Франції, а через якийсь час опинився в Росії. Його син Антон де Бальмен (1741–1790 роки) за Єкатєріни ІІ служив ад’ютантом фельдмаршала Кирила Розумовського. У 1774-му він дістав чин генерал-майора, а навесні наступного року брав участь у ліквідації Запорізької Січі...

Читайте також: Історія княжни Варвари

Антон де Бальмен мав трьох синів і всі вони також стали військовими. Найбільше відомостей дійшло до нас про Олександра, який у 1815–1820 роках служив комісаром на острові Святої Єлени, коли Наполеон І відбував там заслання (тепер ви розумієте, як потрапили до Линовиці речі французького імператора?). У 1837-му Олександр де Бальмен у чині генерал-майора пішов у відставку: підвело здоров’я. Шевченко, отож, ще міг застати в Линовиці колишнього комісара…

З усіх представників знатного роду мене найбільше цікавитиме Яків Петрович де Бальмен (1813–1845 роки), добрий приятель Тараса Шевченка. Познайомилися вони 29 червня 1843 року на балу в Мойсівці. Яків запросив художника до себе в гості й зрештою настав день, коли Шевченко таки приїхав у Линовицю...

Де Бальмени мешкали в «кам’яному білому домі з колонами й мезоніном, оточеному пірамідальними тополями й білими акаціями», писав у спогадах художник Лев Жемчужников, який у 1850-тих роках часто гостював у Линовиці. Дому давно немає, тепер на цьому місці сільський стадіон, оточений залишками старого панського парку. Немає й родинної «білої кам’яної церкви» — є її копія, відтворена будівельниками вже за наших часів…

Шкода. Утішатися доводиться хіба тим, що маєток, у якому минало дитинство Якова, можна побачити на старих фотографіях. Або ж просто помилуватися аквареллю іншого художника, Георгія Нарбута: улітку 1914 року, через шість десятиліть після Жемчужникова, він поселився в Линовиці на правах «дачника» (власники маєтку, брати де Бальмени, які вже доживали віку, охоче здавали кімнати для відпочинку). Тоді Нарбут і змалював освітлений сліпучим сонцем «білий дім». Линовиця так запала в душу художника, що через кілька років, працюючи над літерою «л» для своєї «Української абетки», він використав деякі линовицькі мотиви…

Сам Яків також не раз малював свій родинний дім: і ззовні, і зсередини. Блукаючи анфіладами кімнат, він міг роздивлятися лики своїх славних предків на портретах, що прикрашали стіни. Дім у Линовиці нагадував родинний музей, де були свої реліквії, де шанувалися сімейні перекази...

Таким побачив маєток Нарбут

Батько Якова, Петро Антонович де Бальмен, також був людиною військовою. Одружився він із Софією Башиловою, донькою таємного радника й сенатора. Яків був їхнім старшим сином (після нього народилися Сергій, Олександр і Наталя). Родинна атмосфера сприяла його духовним, інтелектуальним запитам, адже визначали її, окрім батьків, і коло їхніх друзів, які часто гостювали в Линовиці, і гарна бібліотека, і вчителі, серед яких був навіть Карл Іванович Рабус, відомий петербурзький художник…

За однією з версій, Яків (або Жак, як його часом називали) здобував освіту також у Прилуцькому пансіоні Павла Білецького-Носенка, проте це не більше, ніж гіпотеза. Достеменно ж відомо, що в 1830–1832 роках він був вільним слухачем Ніжинської гімназії вищих наук, у стінах якої саме тоді розігралася драма, спричинена «Делом о вольнодумстве»: завершилася вона тим, що кількох професорів, запідозрених у «вільнодумстві», звільнили, а саму гімназію перетворили у фізико-математичний ліцей.

Тлом цих подій було повстання в Царстві Польському, яке Росія потопила в крові…

Читайте також: Тарас Шевченко в Яготині

Повісті

Навчаючись у гімназії, Яків де Бальмен вів щоденник. Згодом, у 1836 році, на його основі напишеться повість «Отрывки из заброшенного дневника», у якій ітиметься про переживання екзальтованого юнака, закоханого в Софію Вишневську, красуню із села Фарбоване, з якою він познайомився на балу у своєї хрещеної мами графині Тетяни Густавівни Волховської. Усе в цій повісті справдешнє, включно з «географією». Село Фарбоване, де жила родина Вишневських, легко відшукати на карт>Восени 1832 року Яків де Бальмен пішов на військову службу в Білгородський уланський полк, що дислокувався на Харківщині. Через багато років у полтавському обласному архіві дослідник Андрій Кузьменко відшукав 12 його повістей, написаних протягом 1830-тих років, під час служби. Сім із них у 1988-му були видані окремим томиком у Харкові й звідтоді зацікавлений читач може скласти уявлення про літературний хист улана де Бальмена.

Хронологічно першою була повість «Изгнанник» (1832 рік). Основне місце дії в ній — Сибір, герої — засланці, звинувачені у зв’язках із змовниками-декабристами. Щоправда, більшу частину повісті Якова де Бальмена займають  кумедні або ж драматичні сцени, у яких двоє закоханих молодиків конкурують, намагаючись завоювати серце юної красуні… Карколомна (хоч і слабко забезпечена із психологічного боку) інтрига, інтерес до сибірської екзотики, кипіння бурхливих пристрастей — усе це ознаки того, що 19-річний Яків де Бальмен охоче наслідував популярні романтичні взірці...

В інших його повістях також оповідаються драматичні любовні історії. Час од часу в них відлунюють автобіографічні мотиви: історія нещасливого кохання до Софії Вишневської таки залишила на серці Якова рубці. Свідченням цього є, зокрема, повість «Самоубийца» (1833 рік). У сповненому прекрасних душевних поривань юнкерові, а потім офіцерові Бронському впізнається той самий Яків де Бальмен, якого ми знаємо за його «Отрывками из заброшенного дневника». Упізнається тут і Мойсівка з її господарями й гостями; упізнається голубоока блондинка, тиха й скромна Софія Ленська (варіант іншої Софії, Вишневської)... Порівняно з «Изгнанником» стилістичний малюнок автора дещо змінився: додалася іронія, часом пекуча й болісна. Адже йдеться про чисте молоде кохання, зневажене старшими за віком і статусом «режисерами», які вибудовують «партії» на цілком меркантильний лад, «жонглюючи» чужими серцями з азартом досвідчених, цинічних гравців. Тим і цікава ця повість Якова де Бальмена: у ній звучав протест проти «комерціалізації» любовно-шлюбної сфери, відчувалася жага емансипації почуттів... Чудовою ілюстрацією до цього твору могла би бути картина Павла Федотова «Сватання майора»: Софію Ленську, як і героїню Федотова, усупереч її волі, віддають заміж за надто вже пристаркуватого жениха...

Одна з найцікавіших повістей де Бальмена — «Мыза» (1834-й). Love story тут розгортається на тлі подій 1831 року в Польщі: російське військо воює з повстанцями. Зокрема, центральним епізодом є сутичка між «своїми» — піхотинцями, які прийшли до польської мизи (дачі), щоб грабувати й ґвалтувати, і благородними уланами, які захищають мешканців мизи (серед них є й дівчина з Росії, давня любов офіцера Ернеста, головного героя повісті)… Якби в часи Якова де Бальмена існувало телебачення, усе це можна було би відзняти — вийшов би захопливий фільм! У виданні 1988 року вміщено також повісті «Не достанься никому — ни мне, ни ему, злодею моему» (1833-й), «Солдат» (1834-й), «Сон» (1836-й)… Але то не весь прозовий доробок де Бальмена. Андрій Кузьменко, автор біографічної книги «Друже незабутий...» (К., 1989 рік), багатої на архівні документи, проте не вільної від надмірної «белетризації» історії, згадує й деякі інші його повісті. Дарма тільки він стверджує, що Яків начебто кілька разів друкував свої повісті під псевдонімом... Софія Закревська! Насправді це не так: письменниця Софія Закревська таки існувала, що підтверджує й енциклопедичний біографічний словник «Русские писатели. 1800–1917», у другому томі якого вміщено окрему статтю про неї. Повісті Закревської «Институтка», «Ярмарка» і «Креницы» друкувалися в 1840-ті роки на сторінках російських часописів. Яків де Бальмен був знайомий із Софією Олексівною (яка мешкала неподалік від Линовиці), а в одному з листів до її брата Віктора навіть згадав героїню повісті «Институтка» Клеопатру Лепетаєнкову з Малютинців, справжнє ім’я якої їм обом було добре відоме.

«Я часто заглядывался на множество курганов…»

1837 року поручика де Бальмена перевели в Охтирський гусарський полк, штаб якого розташовувався у Вознесенську (нині — Миколаївська область). Минуло небагато часу — і він уже в Польщі, у містечку Красностав. Андрій Кузьменко ще раз здивував: виявляється, Якова «манило (! — В.П.) у табір нескорених поляків». Хтозна, може, й «манило». Тільки з чого випливає такий висновок біографа? А ні з чого. Просто в нього було велике бажання максимально «революціонізувати» свого героя. Хоча в реального Якова де Бальмена вистачало чеснот і без штучних прикрас. «За відгуками всіх, хто знав його, він був надзвичайно симпатичним, талановитим і вродливим — свідчив Лев Жемчужников. — Його портрет, який зберігається в Линовиці, доводить його красу, а альбом із малюнками, що міститься там-таки, є підтвердженням його безперечного хисту».

Що ж до духовних запитів, моральних ідеалів, політичних симпатій-антипатій Якова де Бальмена, то й про них ми дещо знаємо. Цікавився він, зокрема, українською старовиною. У листі до «любезного друга Виктора» (Закревського) від 5 вересня 1842 року Яків писав: «Бродя по степи (неподалік від нинішнього Первомайська, що на Миколаївщині. — В.П.), среди этой необозримой равнины, которая оканчивает Подольскую губернию со стороны Буга, я часто заглядывался на множество курганов — памятников старой славы нашей Украины. Эти степи — древние рубежи трех земель: Польши, Турции и земли казачьей. Курганы усыпают их, как будто клейма, наложенные на почву удальством украинцев. Носясь мыслью в этом блистательном прошедшем, я невольно залетел на родину, вспомнил всех своих…».

У цих словах відчувається та сама ностальгія за «блистательным прошедшим», яка била через край у народних історичних піснях, в українській романтичній поезії, у Шевченковому «Кобзарі»… Якщо, за словами Якового приятеля Олександра Афанасьєва-Чужбинського, «Кобзарем» на початку 1840-х захоплювалися полтавські панночки, то чому не міг прочитати його (ще до особистого знайомства з поетом) і молодий де Бальмен із Линовиці? Згадує ж він у листі до Закревського «грибоєдовські» рядки про дворянську нудьгу: «К пиру от карт и к картам от пира, /И положенный час приливом и отливом»…«Горе от ума» на Лівобережжі розбирали на цитати; так само, напевно ж, було й із «Кобзарем»…

Читайте також: Тарас Шевченко і Варвара Рєпніна

Під час військової служби Яків де Бальмен не розлучався з альбомом для малювання, який був для нього своєрідним щоденником: малюнки пером з’являлися на його аркушах із зазначенням дат і місця дії. Особливо багато малював Яків у Красноставі («В Польше чудесно», — писав він Віктору Закревському, зітхаючи: «Одно только, что вообще вся военная служба мне страх как обрыдла»). Згодом красноставський альбом 1838–1839 років, який довго зберігався в Линовиці, потрапив до рук мистецтвознавця Євгенія Опочініна, і той, ознайомившись із двома сотнями малюнків, був уражений: «Це ціла галерея сцен сімейного поміщицького, військового й суспільного життя 30-х років, яскрава й жива панорама побуту, що відійшов, побуту гоголівської епохи. /…/ Цей побут, ця цікава епоха в малюнках де Бальмена воскрешають перед нами в усіх подробицях і до того ж не в сухому, педантичному відтворенні, а просякнуті й забарвлені тим легким гумором, який так приваблює нас у картинах Федотова...».

Опочінін показав альбом відомому художнику Валєнтіну Сєрову, який вибрав 89 малюнків і, зрештою, 1909 року в Москві побачила світ книга «Гоголевское время. Оригинальные рисунки графа Я.П. де-Бальмен (1838—1839 гг.)» — перший і єдиний досі альбом забутого художника, який був Шевченковим другом (у 2011 році це видання «продублювали» ентузіасти з «Харківського приватного музею міської садиби», виготовивши 100 примірників його копії).

Малюнки Якова де Бальмена цікаві не лише з погляду історії побуту: у них відчувається особистість художника, його іронічний погляд на великосвітське життя, бали в маєтках, розкішні інтер’єри поміщицьких сільських палаців, повсякдення офіцерства... Шаржовий елемент тут украй важливий, недарма ж Євгенію Опочініну згадалися як певна паралель картини Павла Федотова…

Варто звернути увагу також на те, що на багатьох малюнках Якова де Бальмена серед офіцерів можна побачити й самого автора…

А в 1844 році Яків разом зі своїм двоюрідним братом Михайлом Башиловим (1821–1870 роки) виготовив прецікаву збірку «Кобзар», у якій латиницею (власне — польськими літерами) переписано твори, вміщені у виданні «Кобзаря» 1840 року, а також поеми «Гайдамаки» й «Гамалія». І все це — в супроводі численних ілюстрацій, заставок, кінцівок, заголовних літер. Михайло ілюстрував «Кобзаря», Яків — поеми, і то були взагалі перші ілюстрації до творів поета.

Ілюстрація Бальмена до Шевченкових "Гайдамаків"

20 липня 1844 року Яків де Бальмен переслав з Одеси ошатну рукописну збірку Вікторові Закревському, щоб той передав Шевченкові. Через багато років академік Сергій Єфремов пояснював: «Це прегарно переписаний і оздоблений рукопис, що належить тепер мені, узятий був під час трусу в Костомарова і фігурував на допитах у процесі Кирило-Мефодіївського товариства». Як рукопис потрапив до Єфремова? А безпосередньо із жандармського архіву! Річ у тім, що коли імперія розпадалася, Сергій Олександрович якийсь час займався «трофеями» із царської охранки. Згодом збірка потрапила до відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, де нині й зберігається (2008 року з ініціативи Сергія Гальченка побачило світ її чудове факсимільне видання).

Цікаво, яким був намір Якова де Бальмена й Михайла Башилова? Очевидно, вони хотіли популяризувати творчість Шевченка серед знайомих поляків, яких у тодішній Одесі вистачало...

Живий інтерес до поезії Шевченка свідчив про «душу живу» офіцера де Бальмена. А надто, що йшлося про близьку людину, приятеля, із яким вони, зійшовшись улітку 1843 року, коли Яків перебував у відпустці, чимало спілкувалися, зокрема у гуртку «мочемордів». Обоє, і Яків, і Тарас, між іншим, добре володіли тим специфічним епістолярним стилем, який був своєрідним кодом спілкування «мочеморд». «Яков Дибайло» в цьому колі мав «титул» «військового ієсаула»…

14 липня (ст. ст.) 1845 року штаб-ротмістр Яків де Бальмен загинув у бою за «столицю» Шаміля аул Дарго. За яких обставин і коли саме Тарас Шевченко дізнався про загибель друга, невідомо, та, зрештою, не так і суттєво. Важливо інше: з Шевченкових переживань і роздумів про завойовницьку війну через кілька місяців постане поема «Кавказ», один із найблискучіших творів поета...

 Читайте також: Спокуси Березової Рудки

Загадки

У 1847 році ім’я Якова де Бальмена несподівано виринуло в матеріалах справи про Кирило-Мефодіївське товариство. Під час допиту Миколи Костомарова 15 квітня 1847 року слідчий ІІІ відділення запитував свого підслідного про «рукопис під назвою «Закон Божий»: для чого Костомаров переклав його з польської мови й кому давав переписувати, хто приєднав до цього рукопису статут Слов’янського товариства… Костомаров відповів: «Давно слышал  о таком сочинении на малороссийском языке, весьма предосудительном, и любопытствовал его достать, приписывали его какому-то с иностранной фамилией, если не изменяет мне память, де Бальменю». Це своє свідчення Микола Іванович повторив і на допиті 17 квітня: «Рукописное сочинение в духе самой противозаконной украиномании, сочиненное, как я подозреваю по названию в других списках «Закон Божий», де Бальменом…».

Серед шевченкознавців поширеною є думка, що Микола Іванович на допитах лукавив: мовляв, ім’я Якова де Бальмена він назвав, аби заховати кінці у воду, оскільки знав, що того вже два роки немає в живих… А якщо не лукавив, а чесно казав те, що знав? Могло ж і справді бути так, що Костомаров чув про якийсь список «Закону Божого», що належав Якову де Бальмену…

Факт залишається фактом: знаємо про цю неординарну людину менше, ніж могли б. Шевченкознавець Микола Мацапура в одній зі статей розповів цікаву історію 46-ти малюнків Якова де Бальмена, які від Віктора Закревського потрапили до Марії Гнатівни Закревської-Будберг, від неї — до Максима Горького, а вже від Горького — до Пушкінського дому в Петербурзі. «Відтіля /збірка/ надійшла до Державної галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові, а потім до Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві», — писав Мацапура.

Згадує він і дев’ять інших малюнків де Бальмена, виявлених у Пушкінському домі, де вони, вочевидь, зберігаються досі (йдеться про шаржовані портрети П. Катеринича, І. Лукашевича, П. Селецького та інших).

А художник Васілій Верещагін понад 100 років тому надрукував статтю «Старый дневник» («Русский библиофил», 1912 рік, кн. 5), у якій представив кримський щоденник Якова де Бальмена, на 313 сторінках якого зафіксовані враження автора від подорожі півостровом у 1842 році. Записи супроводжуються трьома сотнями (!) малюнків… Де той щоденник?

А ще ж є свідчення про те, що в сумці вбитого Якова де Бальмена знайшли альбом із його «кавказькими» малюнками… Не кажу вже про повісті Якова, відшукані свого часу Андрієм Кузьменком, — кілька з них усе ще не оприлюднені. Як  і записники, що чекають на допитливих дослідників у архівах. Чимало таємниць ховав родинний архів де Бальменів, який після буремних подій 1917–1919 років «відплив» із Линовиці за кордон. Тільки чи зберігся він?

Загадок, отож, удосталь…




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.