Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 червня, 2017   ▪   Станіслав Кульчицький   ▪   Версія для друку

Як вожді більшовиків проривалися до влади

Які маніпуляції допомогли Лєніну і К° захопити владу в Петрограді й на місцях
Матеріал друкованого видання
№ 21 (497)
від 25 травня
Як вожді більшовиків проривалися до влади

У моїх статтях про Російську революцію на першому плані опинилися теоретичні питання. Нагромаджені за 100 років факти вимагалося розставити в іншій системі координат. Послідовність і розміреність подій, причинно-наслідкові зв’язки між ними, які були встановлені неперевершеними в мистецтві пропаганди більшовицькими політиками, перестали мати переконливий вигляд.
Суто до теоретичних питань читачі не виявляють підвищеної уваги, однак конкретика без теорії часом незрозуміла. Тому і в цій, і в наступних статтях я пропонуватиму мікст теорії з фактами.
Цю статтю хотів би розпочати згадкою про моє інтерв’ю Тижню (№ 4/2017), який дав йому дещо парадоксальний заголовок: «У жовтні 1917 року перемогла більшовицька контрреволюція в оманливому вигляді радянської революції». Переворот, який усунув легітимний Тимчасовий уряд, одночасно характеризувався як революція і контрреволюція.

Популізм 100 років тому

Не варто повторювати, якими талановитими популістами вожді більшовиків виявилися, обіцяючи суспільству все й одразу. Натомість слід підкреслити, що дорадянське суспільство, на відміну від пострадянського, не було довірливим до популістів. Підготовлені Тимчасовим урядом демократичні вибори в Установчі збори на підставі рівного, прямого, пропорційного, загального й таємного голосування («п’ятихвістки», як з гордістю казали) були проведені через два з половиною тижні після більшовицького перевороту в Петрограді. Цей строк був недостатній для появи «адміністративного ресурсу». Вибори вдалося провести не в усіх округах, але вони залишилися вільними й переконливо показали, який вплив мали більшовики. За даними 54 виборчих округів (із 79 наявних), за них проголосувало менш ніж 25% (в Україні — 10%). Депутатами Установчих зборів стали 370 правих есерів, 175 більшовиків, 40 лівих есерів (союзників більшовиків), 86 представників національних партій (у тому числі українських), 17 кадетів, 15 соціал-демократів-меншовиків. Отже, Раднаркому за такої розстановки партійних сил треба було б здавати владу есерівському уряду. Владімір Лєнін, однак, скористався набутою під час перевороту владою, щоб розігнати Установчі збори.

Читайте також: Прокляття Макіавеллі

Маємо революцію, у трьох етапах якої (ліквідація самодержавства, придушення корніловського заколоту й повалення Тимчасового уряду) вирішальну роль відіграли ради солдатських і робітничих депутатів. Маємо також контрреволюцію, оскільки більшовики припинили Російську революцію розгоном Установчих зборів. Отже, маємо два в одному: революцію і контрреволюцію. Залишається встановити, як більшовики пролізли спочатку в ради, а потім у владу. У квітні 1917 року, коли Лєнін повернувся з еміграції, вирішальну роль у радах відігравали есери та меншовики.

У європейських революціях здобували перевагу політичні сили, які поважали право приватної власності й особисту свободу людини. У Російській революції ці здобутки світової цивілізації ОПИНИЛИСЯ на другому плані

Лєнін приїхав у Росію з розробленою ще в 1905 році тактикою здобуття влади: зсередини оволодіти радами як формою самоорганізації повсталих народних низів, перетворити їх на клон власної партії, але зберегти за ними організаційну самостійність. Взяття влади радами при винищенні більшовиками, тобто цими самими радами, інших політичних сил встановлювало однопартійну диктатуру під виглядом «диктатури пролетаріату».

Є доречним лінгвістичний аналіз понять, пов’язаних з утвердженням однопартійної диктатури. У Росії та в країнах, поглинутих більшовицькою Росією, встановлювалася нібито не однопартійна диктатура, а влада рад солдатських і робітничих депутатів. Присутність партії більшовиків не позначалася ні в першій Конституції РСФРР (липень 1918 року), ні в Конституції УСРР (березень 1919 року). Будована на засадах «демократичного централізму» партія ховалася за спину рад. Утворена Лєніним влада мала в собі дві невіддільні одна від одної вертикалі: партійну, яка уособлювала диктатуру вождів, і радянську, яка займалася поточною управлінською діяльністю. Радянськими стали не тільки влада, а й країна, народ, конституція, епоха, культура тощо. Показово, однак, що той епізод, який радянська історіографія називала «Великою Жовтневою революцією», залишився вільним від цього настирливо-докучливого епітета. Жовтневу революцію називали і більшовицькою, і пролетарською, і соціалістичною, але ніхто й ніколи не називав її істинним іменем — радянською.

Рейдерство гасел

У радянські часи Російську революцію поділяли на Лютневу буржуазно-демократичну й Жовтневу пролетарську. Зростання впливу більшовиків під час переростання першої в другу пояснювалося тим, що лєнінська партія перебувала в опозиції до буржуазного Тимчасового уряду, а есери та меншовики втрачали популярність, оскільки увійшли в уряд. Зерно істини в цьому є, ішла світова війна. Перебуваючи в уряді, важко було здобути популярність. Тим більше що міністри від соціалістичних партій не поспішали з виборами в Установчі збори, яким треба було передавати владу. Однак зростання впливу більшовиків зумов­лювалося певними причинами.

У більшовиків були власні гасла, але вони зрозуміли, що треба привласнити гасла найбільш впливової політичної сили — солдатських і робітничих рад. На І Всеросійському з’їзді рад у червні 1917 року Лєнін заявляв: «Ніякого сепаратного миру з німецькими капіталістами ми не визнаємо і ні в які переговори не вступимо». Від початку світової війни він висував гасло «Перетворимо війну імперіалістичну на війну громадянську!». Однак наприкінці серпня вождь більшовиків узяв на озброєння народну вимогу негайного припинення війни.

Читайте також: Фотошоп по-більшовицькому: Ленін + Сталін = партія

Коли в червні 1917 року партія есерів включила у свою програму вимогу селянських низів про зрівняльний поділ орних земель, вона наразилася на гостру критику з боку більшовиків. Останні бажали зберегти на селі велике виробництво у вигляді радянських господарств (радгоспів) на базі конфіскованих поміщицьких маєтків. Однак у серпні більшовики привласнили есерівське, а насправді селянське гасло «Землю — селянам!».

Популярне серед рад робітничих депутатів гасло «Фабрики — робітникам!» партія більшовиків нібито підтримувала від початку. Але в це гасло ради й більшовики вкладали різний зміст. Ради вимагали експропріації заводів і фабрик з метою їх приватизування робітничими колективами. Більшовики не заперечували, але після жовтневого перевороту Лєнін заявив: «Величезним перекрученням основних засад радянської влади і цілковитим відмовленням від соціалізму є всяке, пряме чи посереднє, узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їх відокремлене виробництво». Раднарком мав намір перетворити підприємства на власність контрольованої ним держави.
Радянські гасла були екстремістськими. Це розумів Лєнін, який навіть на ранньому етапі революції, коли ради перебували під контролем конкурентів, висунув гасло «Вся влада — Радам!». Вождь не без підстав розраховував, що стихійний екстремізм стомлених війною народних мас збігатиметься в кінцевому підсумку з доктринальним екстремізмом революційного марксизму. На відміну від соціалістів європейського типу — есерів і меншовиків, більшовики були комуністами.

Доречно зауважити, що Російська революція радикально відрізнялася від одночасних із нею революцій у Німеччині й Австро-Угорщині. У європейських революціях здобували перевагу політичні сили, які поважали право приватної власності й особисту свободу людини. У Російській революції ці здобутки світової цивілізації опинилися на другому плані, що засвідчує трагічна доля конституційних демократів та меншовиків. На першому плані запанував, висловлюючись словами Алєксандра Пушкіна, «русский бунт, бессмысленный и беспощадный». Ця закономірність не сформувалася під час революції, вона була успадкована від попередніх, іще допушкінських часів. Також невипадково західноєвропейські комуністи в другій половині ХІХ століття перетворювалися на соціал-демократів, а російські соціал-демократи на початку ХХ — на комуністів. Про Українську революцію слід говорити окремо. Перебування України у складі Російської імперії від часів Переяслава позначилося на перебігу революційних подій, але вірус комунізму переміг тільки після трикратного збройного вторгнення в УНР із російської півночі.

На кайзерові гранти

Зміна революційних гасел була важливим, але не єдиним елементом більшовицької тактики завоювання влади. На відміну від інших, лєнінська партія уже з квітня 1917 року зайнялася формуванням загонів червоногвардійських бойовиків. Напередодні жовтневого перевороту вона мала 56 тис. бойовиків у Центральному промисловому регіоні, 44 тис. у Петроградській губернії, майже 46 тис. в Україні. Готуючись до захоплення влади, більшовики надавали величезного значення пропаганді в тих колективах, які надсилали своїх представників у ради солдатських і робітничих депутатів. Напередодні перевороту щодня у 12-мільйонну армію направлялося до 100 тис. примірників більшовицьких газет.

Ці факти запозичені з радянських публікацій. Ось тільки історики не задумувалися, звідки на все це бралися гроші. Один із лідерів німецьких соціал-демократів Едуард Бернштайн повідомляв іще в 1921 році, що для захоплення і утримання влади кайзер Вільгельм ІІ передав Лєніну фантастичні кошти, еквівалентні 9 т золота. У збірнику документів «Німеччина і революція в Росії. 1915–1918», виданому в Лондоні 1958 року, є доповідна записка статс-секретаря Міністерства закордонних справ Ріхарда фон Кюльмана, у якій той писав у вересні 1917 року: «Воєнні операції на Східному фронті, підготовлені у великому масштабі й виконані з великим успіхом, були підтримані значною підривною діяльністю всередині Росії, яку проводило Міністерство закордонних справ. Нашою головною метою в цій діяльності було подальше посилення націоналістичних та сепаратистських настроїв і забезпечення підтримки революційних елементів… Без нашої постійної підтримки більшовицький рух ніколи не зміг би досягнути такого розмаху і впливу, який він зараз має».

Політики не керуються правилами моралі. Зрозуміло, що Лєнін не керувався національними інтересами, коли брав сотні мільйонів золотих марок із німецького воєнного фонду, але він діяв в інтере­сах своєї партії. Вільгельм ІІ радів його успіхам, коли більшовики розкладали Східній фронт, але в 1918 році він змушений був тікати з ураженої революційним вірусом Німеччини.

Кінець «тимчасових»

Нарешті, ще одна важлива обставина. У книгах, присвячених історії «Великої Жовтневої соціалістичної революції», нема відповіді на таке, здавалося б, просте запитання: хто скликав ІІ Всеросійський з’їзд рад, на якому більшовики в союзі з лівими есерами сформували свій уряд — Раднарком? Відповів гарвардський професор Річард Пайпс своєю книгою «Російська революція», яка вперше з’явилася англійською мовою в 1990 році. Для пошуку відповіді можна було обійтися без великих зусиль. Вистачало проглянути газету «Известия ВЦИК» за жовтень 1917 року, яка виходить в РФ і досі.  Щоб розігнати Тимчасовий уряд, виявилися потрібні червоногвардійці та збільшовичені частини царської армії. Вони були в розпорядженні більшовицького Військово-революційного комітету. Щоб утворити радянський уряд із більшовиків та лівих есерів, виявилися потрібними збільшовичені ради солдатських і робітничих депутатів. Певна частина таких рад була в розпорядженні більшовицьких вождів, але явно недостатня, щоб утворити більшість на Всеросійському з’їзді рад.

Читайте також: Так звана незалежність так званих республік

Лєніна це не засмутило. Не засмутила його й відмова есеро-меншовицького ВЦВК скликати новий всеросійський з’їзд рад у строки, які майже збігалися з виборами в Установчі збори. Утворений з’їздом рад Північної області обком, до якого ввійшли тільки більшовики та ліві есери, всупереч статуту взяв на себе скликання всеросійського з’їзду. Організатори обмежили представництво на з’їзді тих рад, у яких переважали есери та меншовики, і натомість збільшили представництво рад із переважанням депутатів їхньої партійності. Дивлячись на цей «бєспрєдєл», голова Тимчасового уряду Алєксандр Кєрєнскій безуспішно вимагав у Тимчасової ради Російської Республіки надання йому надзвичайних повноважень для боротьби із загрозою більшовицького путчу. Однак лідери соціалістичних партій боялися повторення корніловського путчу набагато більше, ніж більшовиків. Хоч яким дивним це може видаватися сьогодні, але більшовиків вони вважали такими самими соціалістами, якими були самі. Отже, у 1917 році вожді більшовиків не спромоглися перетворити ради солдатських і робітничих депутатів на клон своєї партії, але все-таки захопили владу.
Проаналізуємо тепер під кутом зору розгляданої теми ситуацію перших місяців діяльності Раднаркому. У грудні 1917 року Лєнін утворив допоміжну вертикаль влади — органи державної безпеки, які за тривалу історію поміняли немало назв: від ВЧК до КГБ, але завжди залишалися матеріалізованим втіленням диктатури вождів. У січні 1918 року були розігнані Установчі збори. Ці дві події відбулись у межах процесу, який у радянській історіографії фігурував під назвою «Тріумфальна хода Радянської влади». Йшлося про поширення влади більшовицьких вождів із Петрограда на периферію. Щоб реалізувати нарешті формулу влади, з якою Лєнін починав свою діяльність у революційній Росії, тобто щоб перетворити ради на клон партії більшовиків, були обрані тактики пряника й батога. Зупинимося спочатку на першій.

У тогочасному суспільстві набула розголосу промова, з якою голова радянського уряду виступив у лютому 1918 року перед агітаторами, яких посилали в провінцію. Лєнін заявив, що війна зов­нішня закінчується (йшли переговори про сепаратний мир із Центральними державами), але на черзі війна внутрішня: експропріація експропріаторів. Аби агітатори та їхня аудиторія зрозуміли значення іншомовного словосполучення, вождь використав приклад із повсякденного життя: «Правий був старик-більшовик, який пояснив козаку зі станиці Каменської на Північному Кавказі, у чому суть більшовизму. На запитання козака: а чи правда, що ви, більшовики, грабуєте? — старик відповів: так, ми грабуємо награбоване».

Читайте також: Умиваючи руки: як більшовики зробили з українців найбільших погромників євреїв

Цей нібито незначний епізод переконливо доводить підпорядкованість ідей революційного марксизму власному винаходу Лєніна: його формулі влади, яка гарантувала політичну й економічну диктатуру керівництву партії більшовиків над російським суспільством. Гасло «експропріація експропріаторів», тобто центральний пункт «Маніфесту комуністичної партії», використовували для реалізації поставленої Лєніним мети: нацькувати пролетарів-невласників на власників (зокрема, заможних селян-власників) і руками невласників експропріювати тих, хто мав приватну власність, яка забезпечувала економічну свободу. Власники ставали пролетарями-невласниками, але проголошувані гегемонами комуністичної революції пролетарі залишились у попередньому стані. Іншими словами, запевнення партійного гімну («кто был ничем, тот станет всем») у лєнінській формулі влади не спрацьовувало. Приватна власність виводилася за межі суспільства, внаслідок чого воно ставилося в економічну залежність від держави. Одночасно держава своїми вертикалями влади заглиблювалася в суспільство, тобто позбавляла його здатності робити самостійні політичні рухи.
Це стає зрозумілим тільки через 100 років, а тоді все бачилося просто: грабуй награбоване! Больові точки попередньої історії російського суспільства зосередились у цих двох словах. Одні жахнулися, інші зраділи. Одним із тих, хто жахнувся, був багаторічний спонсор більшовиків Максім Ґорькій. Він гірко розчарувався в політиці партії, яку завжди вважав відданою ідеї «світлого майбутнього». На репліку старика-більшовика, яку навів Лєнін у промові перед агітаторами, пролетарський письменник схвильовано відгукнувся в газеті «Новая жизнь» у березні 1918 року таким пасажем: «Мы совершаем опыт социальной революции — занятие, весьма утешающее маньяков этой прекрасной идеи и очень полезное для жуликов. Как известно, одним из наиболее громких и горячо принятых к сердцу лозунгов нашей самобытной революции явился лозунг «Грабь награбленное!». Грабят — изумительно, артистически; нет сомнения, что об этом процессе самоограбления Руси история будет рассказывать с величайшим пафосом… Продаётся всё, что можно продать, в Феодосии солдаты даже людьми торгуют: привезли с Кавказа турчанок, армянок, курдок и продают их по 25 руб. за штуку».

Дуванна політика

Найбільш жаданою здобиччю були орні землі, віддані для перерозподілу селянським общинам Декретом про землю від 8 листопада 1917 року. Поділом земель між дворами відповідно до норм, які кожна община сама для себе встановлювала, селянство було поглинуте аж до весни 1918 року. Управління промисловими підприємствами Раднарком передав фабрично-заводським комітетам. Фабзавкоми відсунули від управління власників та менеджерів і почали розподіляти наявні доходи між робітниками. Перед тим як вирушити додому, солдати-фронтовики ламали замки в арсеналах, забираючи собі все, що могли потягти, і продаючи решту місцевим жителям. Річард Пайпс назвав цю політику, яка тривала до весни 1918 року, «дуванною». Козацьке слово «дуван» проникло в російську та українську мови з турецької і означало розподіл здобичі, яким займалися козаки після набігів на турецькі й перські поселення. Щоб здобути довіру народних низів і утвердитися в радах, партія більшовиків повинна була шукати популярності у формі безмежного популізму — «дувану».

Розбудувавши партійну та радянську вертикалі влади й додавши до них допоміжну вертикаль державної безпеки, вожді більшовиків перейшли від політики пряника до політики батога. Тепер партійний орган створював ревком, що через деякий час перетворювався на раду. Персональний склад ради та її виконавчого комітету формувався з потрібних владі осіб. Як здійснювалося «радянське будівництво» в опанованій Червоною армією у 1919 році Україні, можна проілюструвати спогадом робітника Городищенського цукрозаводу (Київська губернія). Після відступу армії УНР до Городища прибув загін прифронтової ЧК на чолі із Сичовим. Загін зі 150 червоноармійців при шести кулеметах мав боротися з «контрреволюцією» в тилу, а паралельно займатися «радянським будівництвом». Розповідь очевидця така: «Були призначені вибори, причому Сичов запропонував нам декілька списків, за які ми повинні були голосувати. У всіх списках стояли якісь незнайомі прізвища, тільки в одному списку були прізвища місцевих комуністів, голов­ним чином жидів. Жидів нам не хотілося вибирати, але решта осіб були нам геть не знайомі. На запитання, хто вони, Сичов відповів: «Це все партійці, голосуйте за них, вони люди ділові і державного розуму». Ми все ж вирішили голосувати за своїх іудеїв, чим за якихось незнайомих осіб. Краще хай свої будуть, чим ті ж свої та плюс чужих ще чоловік 50 приїде. Коли один з робітників мав необережність спитати, чи не можна запропонувати своїх кандидатів із робітників у виконком, то Сичов сказав: «Ви, товаришу, йдете, значить, проти радянської влади, якщо не довіряєте нам. Ви, значить, білогвардієць»… Робітник кинувся виправдовуватися, але був заарештований і відправлений в ешелон, а потім його кудись повезли. Більше я його не бачив. Це так подіяло на всіх, що зразу ж всі віддали голос іудейському списку».

Читайте також: Перервана нитка традиції

Практика «радянського будівництва» почала жахати навіть ортодоксальних марксистів Заходу. Один із керівників німецької соціал-демократії Карл Каутський у 1919 році опублікував книгу про комуністичну революцію в Росії під назвою «Тероризм і комунізм». Більшовицькі методи, писав він, «ведуть лише до такої форми соціалізму, яку ми звикли називати азійською, але це несправедливо, бо Азія породила Конфуція і Будду. Тому краще цей соціалізм називати татарським». Йшлося, зрозуміло, про монголо-татар ХІІІ століття, які зруйнували високорозвинуті цивілізації Сходу й Заходу, але не створили нічого оригінального, крім могутньої армії.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • За яких обставин у Порошенка може з’явитися шанс переобратися на другий термін
    17 жовтня, Олесь Олексієнко
  • У червні у наш відділ прийшов охайно вдягнений чоловік влаштовуватися на роботу. Немолодий, приємний у спілкуванні. Освіта, досвід – все підходило. Він пройшов декілька співбесід із керівництвом, підписав заяву у почав чекати офіційного схвалення його посади, а точніше дозволу працювати у нас від «МГБ».
    17 жовтня, Вікторія Малишева
  • Хто може опинитися у новому австрійському уряді
    16 жовтня, Ольга Ворожбит
  • Тиждень.ua спробував розібратись у деталях підозри Сергію Поготову, Анатолію Серединському та Ігорю Бабичу. Незалежно від того, чим завершиться справа двох нинішніх поліцейських та їхнього колишнього начальника, матеріали дозволяють відтворити хронологію подій, які призвели до так званої АТО в центрі Києва, більш відомої як силовий розгін Майдану 18-19 лютого.
    16 жовтня, Андрій Голуб
  • Що може не дозволити Петрові Порошенкові знову стати президентом України
    16 жовтня, Роман Малко
  • Час креативних індустрій потребує популярних наукових знань, зокрема в соціогуманітарній сфері та філософії
    15 жовтня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено