Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 квітня, 2017   ▪   Станіслав Кульчицький   ▪   Версія для друку

Прихована природа радянського комуносоціалізму

У що виродилось учення Маркса в руках російських виконавців
Матеріал друкованого видання
№ 13 (489)
від 30 березня
Прихована природа радянського комуносоціалізму
Кожному по квартирі. Обіцянки розподілу благ за потребами закінчились у 1960-х. У 1980-х радянських громадян мотивували окремим житлом у 2000 році. Для багатьох межею бажань так і залишились «хрущовки»

Переглядаючи очима читачів свою статтю «Російська революція 1917 року як цивілізаційна катастрофа» (Тиждень, № 10/2017), я відчув невдоволення. У кількох ключових випадках у ній сформульовані тези на рівні аксіом і читачі мусять брати їх на віру. Ось найважливіша з них: Карл Маркс і Фрідріх Енґельс залишались утопістами, коли твердили, що приватна власність у ході пролетарських революцій перетворюється на загальнонародну. Звинувачуючи в утопізмі основоположників марксизму, я покладався на життєвий досвід колишніх радянських людей, які на собі переконувалися, що націоналізація призводить до появи державної, а не загальнонародної форми власності. Дякувати Богу, ми вже навчилися відрізняти від народу лєнінсько-сталінську державу. Утверджуючи себе, вона занапастила життя десятків мільйонів людей і знівечила свідомість тих, хто вижив.

Проте опертя на життєвий досвід читачів — не найкращий спосіб довести, що народжений у Російській революції комуносоціалізм був цивілізаційною катастрофою. Є потреба розгорнути деякі тези в самостійні сюжетні лінії. Сюжетом цієї статті є доля приватної власності після здійснених більшовиками соціально-економічних перетворень.

У спотвореному світі

Маю за плечима три десятки років перебування в лавах КПРС. Регулярно читаючи тоді найбільш авторитетний на Заході журнал Problems of Communism, який зберігався у спецсховищах наукових бібліотек, я розглядав комунізм як суспіль­но-політичний лад, у якому живу, а не як «світле майбутнє» з розподілом матеріальних благ за потребами. Будучи аспірантом, я з певною, хоч і не усвідомлюваною до кінця іронією поставився до затвердженої в жовтні 1961-го третьої програми КПРС, яка обіцяла розподіл благ за потребами вже через 20 років. А тепер, через п’ять з половиною десятиліть після XXII з’їзду КПРС, який під тиском Микити Хрущова затвердив цю програму, я з деякою розгубленістю запитую самого себе: чи можу назвати країну, в якій прожив більшу частину життя, комуністичною в тому розумінні комунізму, якого дотримувався американський журнал, що тепер називається більш оптимістично — Problems of Post-Communism?

Читайте також: Як українці комунізм будували

Наведу кілька рядків із попередньої статті. Торкаючись змісту «Маніфесту комуністичної партії», я писав, що основоположники марксизму були категоричні, коли формулювали суть комунізму такими словами: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». А чи знищенна приватна власність, яка характеризує суспільні відносини під кутом зору володіння, користування й розпоряджання природними ресурсами, засобами виробництва та іншим майном? Зрозуміло, що можна змінити власника революційним шляхом або декретом легітимного органу влади. Проте історія цивілізації переконує, що приватна власність є категорією, яка народилася внаслідок об’єктивних обставин і може відмерти тільки тоді, коли складуться інші обставини. Мабуть, Карл Маркс це зрозумів, коли в зрілу пору життя занотував: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами». Якщо приватна власність незнищенна, то партія більшовиків даремно назвалася Комуністичною…

У попередній статті була сформульована така теза: націоналізація засобів виробництва не означала їх передачі в руки нації. Нація, так само як суспільство або клас, є безструктурною спільнотою. Вона не має внутрішньої структури з ієрархічною підпорядкованістю ланок, тобто «рук», на відміну від структурованих спільнот (держави, партії, церкви тощо). Експропрійовані в суспільства лєнінською державою-комуною засоби виробництва забезпечили їй економічну диктатуру. Поєднання з політичною диктатурою ставило суспільство в цілковиту залежність від держави-комуни. Опанована більшовиками країна на три покоління опинилась у спотвореному світі. Такий вигляд мали відносини між державою та суспільством після поразки Російської демократичної революції 1917 року.

Власність — суспільство — комунізм

Починаючи з 2007 року я впритул зайнявся проблемою цих відносин. Інститут історії України зробив її плановою темою, а потім ми здобули грант Президії НАН України і знову досліджували її в дещо зміненому складі виконавців. У 2013 році з’явився кінцевий продукт: підготовлена зусиллями дев’яти докторів наук двотомна монографія обсягом 130 друкованих аркушів «Відносини держави, суспільства і особи під час створення радянського ладу в Україні» (голова редколегії Валерій Смолій, керівник авторського колективу Станіслав Кульчицький). Книга була опублікована невеликим накладом інститутським редакційно-видавничим відділом, але її текст доступний для охочих на сайті Інституту історії України. Є рецензія Ігоря Сюндюкова «Як влада «розчавила» суспільство» («День», 2014, 25–26 квітня).

Працюючи впродовж багатьох років над цією проблемою, я особливо цікавився теорією процесу, який в СРСР називали соціалістичним будівництвом. Якраз тоді й виникло запитання: чи можна назвати країну комуністичною? Адже основоположники марксизму обумовлювали входження в комунізм ліквідацією приватної власності. А я переконувався, що приватна власність не зникла, а зосередилась у держави-комуни, яка зробила все суспільство — від великої буржуазії до селян і торгівців — пролетарями.

Держава пролетаризувала суспільство, тобто одночасно з перетворенням підданих царя-самодержця на громадян поставила цих громадян у рабську залежність від себе

Форм власності так багато, що годі їх перелічити. Адже категорія власності має в собі, згідно з канонами римського права, три правомочності: володіння, користування і розпоряджання. Власник на свій розсуд може передавати іншим другу і третю правомочності. Нерідко вони виступають у різних комбінаціях, зумовлених історичними обставинами. Сучасне законодавство має справу з двома типами власності: приватною і державною. Приватний тип поширюється на фізичних і юридичних осіб, а державний має різні форми: загальнодержавну, регіональну, муніципальну, комунальну.

Під кутом зору правової науки і практики структура власності є саме такою. Проте історична наука мусить аналізувати категорію власності в її динамічному розвиткові. Тому в історика на перший план виходять два типи володіння, користування й розпорядження природними ресурсами та засобами виробництва: колективний і приватний. За цих умов державна власність зникає як самостійна категорія, перетворюючись на власність організації з ієрархічною підпорядкованістю ланок, якою є кожна держава. А власність будь-якої організації є власністю тих, хто має реальний доступ до неї.

Привид колективної власності

Тезу про два протилежні за змістом типи власності я вперше сформулював у газетній статті «Приватна та колективна форми власності в історичному вимірі» («День», 2009, 2 квітня). Тоді зустрівся з нерозумінням деякими читачами ідеї колективної власності. У дискусії на сторінках газети ніхто не назвав різновидом колективної власності акціонерне товариство. Поняття конт­рольного пакета акцій руйнує уявлення про колектив. Ніхто не назвав колективною власністю й колгоспи, у яких яскраво проявлялося відчуження трудівників від колгоспного майна. Але опоненти згадали ізраїльські кібуци, до яких держава не має будь-якого стосунку: їхнє майно не розпайоване і становить колективну власність працівників — усіх разом і кожного зокрема.

Ось на прикладі кібуцу й можна показати, що колективна власність у сучасному світі є привидом. Члени кібуцу володіють, користуються й розпоряджаються майном на засадах приватної власності, будь-хто інший не має до цього майна жодного дотику. Так само як вони не мають стосунку до майна сусіднього кібуцу. А колективною в абстрактному розумінні цього терміна слід вважати таку власність, до якої мають доступ усі громадяни — всі разом і кожний зокрема.

Читайте також: Ціна утопії. Про природу радянської влади

У доцивілізаційну епоху така приватна власність була цілком реальною. Тоді право власності ще не розчепилося на окремі правомочності, які могли належати різним людям. Майном, якщо воно існувало, люди володіли колективно. Так само колективно вони користувалися природними ресурсами, від яких залежало їхнє виживання. Економіка первісних громад зосереджувалася на невеликій території, люди не мали контактів з іншими громадами, крім сусідніх, із якими ворогували, вважаючи їх конкурентами. Людина тоді тільки відокремлювалася від тваринного світу, в якому всі істоти відстоюють право на певну територію, що рівнозначне праву на життя.

Відносини між людьми почали ускладнюватися, коли з’явилися відтворюючі галузі виробництва: поряд зі збиральництвом — землеробство, поряд із полюванням — тваринництво. Первісна громада поступилася місцем родоплемінним колективам, які знаменували собою появу суспільства. Людство розвивалося в кількох паралельних вимірах: соціально-економічному, технічному, суспільно-політичному. Хоч вони взаємопов’язані, у кожного своя динаміка. Появу приватної власності в соціально-економічному вимірі історичного процесу можна порівняти з винайденням колеса або використанням вогню в іншому, технічному вимірі.

Будучи монополією на володіння, користування й розпоряджання майном та природними ресурсами, приватна власність формувала соціальні відмінності між людьми. У людських спільнотах із більш-менш розвиненою структурою починалися процеси державотворення, внаслідок чого вони діставали перевагу перед іншими в боротьбі за територію. Коли за допомогою досконаліших засобів виробництва людина набула здатності виробляти матеріальні блага в більшій кількості, ніж вимагалося для її фізичного існування, вона сама стала ресурсом, придатним для володіння, користування й розпоряджання. Боротьба за територію стала перетворюватися на боротьбу за можливість привласнення рабської праці.

Соціально-економічний вимір розвитку харак­теризувався тривалим пануванням аграрного су­спільства. На цій стадії держава могла набирати різних форм, але в основі її завжди (за винятком кочових суспільств) корінилася власність на землю. Як правило, державна власність на землю персоналізувалася в особі монарха. Правилом було й те, що монарх реалізував право власності на землю шляхом передачі окремих правомочностей людям, які виконували державні функції: військові, адміністративні, судові. Частина правомочностей передавалась і безпосереднім виробникам-селянам: їм дозволялося за умови виконання повинностей користуватися землею, яка в додержавні часи була їхньою колективною власністю.

Розвиваючи цю тему, варто торкнутись іншого важливого сюжету. Необхідність примушування селян до виконання повинностей розвинулась у кріпосницьку залежність від монарха або його васалів. Так у Західній та Центральній Європі виникли багатоступінчасті феодальні відносини землевласників і землекористувачів. Завдяки правовій нормі «васал мого васала — не мій васал» влада верховного сюзерена була обмеженою. Тільки після того як монархи змогли спертися на буржуазні прошарки, що виникли завдяки розвиткові ринкових відносин, сформувався державний лад, який сучасники назвали абсолютизмом. Французький король Людовік XIV міг із повним правом сказати про себе: «Держава — це я». Натомість у Росії замість феодальних відносин виникла холопська залежність представників панівного стану, не виключаючи й церковників (аж до Патріарха), від царя-самодержця, а кріпосницька залежність селян із часом виродилася мало не в рабство.

Читайте також: Звідки взялися «недоросіяни»?

На стадії переростання аграрного суспільства в індустріальне (соціально-економічний вимір історичного процесу) і традиційного — у громадянське (суспільно-політичний вимір) державна власність на засоби виробництва та інше майно перестала уособлюватися монархом. Навіть у дореволюційній Росії, яка до кінця зберігала самодержавну форму правління, вона відділилася від власності царської сім’ї. Щоб наздогнати Європу, царський уряд із часів Пєтра I практикував будівництво мануфактур казенним коштом, а потім віддавав їх у власність приватних підприємців. Майже вся первинна залізнична мережа в Російській імперії була побудована приватними концесіонерами на західноєвропейський облігаційний капітал, дохідність якого гарантувалася казною. Пізніше царський уряд викупив залізниці й перетворив державні шляхи сполучення на ефективний важіль свого впливу на економіку. Однак у всіх випадках державна власність на засоби виробництва лишалася за своєю внутрішньою суттю різновидом приватної, тому що функціонувала в ринковому середовищі. Згадаймо ізраїльський кібуц, нерозпайоване майно якого становило колективну власність людей, що в ньому працювали: він існував на засадах приватної власності, тому що сусідні кібуци не мали до його майна жодного дотику. Власність кожної держави так само лишалася різновидом приватної, бо інші держави до неї не мали стосунку.

Плюс пролетаризація суспільства

Світова цивілізація нерозривно пов’язана з правом приватної власності. Чи можна стверджувати, що вона завжди спиратиметься на це право? Чи має шанс відродитися колективний, тобто комуністичний, тип власності, який панував у доцивілізаційну епоху? Мені здається, що такий шанс є, але тут не можна мислити категоріями двох десятиліть чи століть. Комунізм, який ґрунтуватиметься на праві кожної людини володіти, користуватись і розпоряджатись усіма ресурсами планети, стане можливим тоді, коли будуть подолані бар’єри між людьми включно з державними кордонами. А це настільки віддалена перспектива, що годі говорити про неї.

У первісному суспільстві, яке ґрунтувалося на колективній власності, кожний його член мав в особистій власності деякі предмети, на які інші не претендували. У цивілізованому суспільстві приватними власниками стали всі люди, не виключаючи робітничого класу, який з’явився з розвитком капіталістичних відносин. Адже за винятком рабів, які й людьми не вважалися, кожний пролетарій володів своєю робочою силою й прагнув продати її власнику капіталу якнайдорожче. Що сталось у Радянському Союзі після всіх націоналізацій, колективізацій та усуспільнень? Держава пролетаризувала суспільство, тобто одночасно з перетворенням підданих царя-самодержця на громадян поставила цих громадян у рабську залежність від себе. У новій ситуації робітник не міг спертися на професійні спілки, щоб подорожче продати свою робочу силу: вони, як і всі інші легальні організації, були одержавлені. Тепер робітники мали таку зарплату, яку визначала держава. Селяни повинні були користуватися тільки однією коровою з телицею і в жодному разі — конем. Представники інтелектуальних професій мусили пристосовуватися до вимог «соціалістичного реалізму» або ставати кочегарами. Держава надавала кожному охочому шість соток землі для позаміської «фазенди», але ретельно стежила, щоб будиночок у її центрі не перевищував установленої квадратури. Сам брав участь у комісії, що перевіряла квадратуру будинків на палях у затоплюваній частині Русанівських садів у Києві. Коли умільці споруджували між палями стіни, щоб утворити додатковий поверх, і таким чином перевищували квадратуру, комісія вимагала знести їх. Пам’ятаю, купував квіти для нареченої в переході у бабусь, які полохливо озиралися на міліціонера: приватне квітникарство заборонялося.

Такий вигляд мав реальний комунізм із розподілом матеріальних благ за працею, який Карл Маркс назвав соціалізмом. Пропагандистський комунізм із розподілом матеріальних благ за потребами десятиліттями перебував за обрієм. Державній партії довелося зробити творчий внесок у революційний марксизм у вигляді третьої фази комунізму. Так у часи Лєоніда Брєжнєва з’явився «розвинутий соціалізм».

Експропрійована в суспільства власність перейшла у володіння, користування й розпорядження держави. Користувалося нею «розчавлене» державою суспільство, як висловився Ігор Сюндюков.

Реінкарнація азійської деспотії

Пам’ятаю шок від книги Міхаіла Вослєнского «Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза», виданої в Москві в 1991 році. Пам’ятаю, з якою енергією я всотував колосальний фактичний матеріал із життя номенклатури, який містився в цій 600-сторінковій книзі.
Вослєнскій народився в Бердянську, але сім’я незабаром переїхала в Москву. Спочатку як перекладач (зокрема, на Нюрнберзькому процесі), а потім як експерт у державних і громадських організаціях він пропрацював довгі роки в Берліні, Празі та Відні. 1972 року поїхав у Бонн на запрошення президента ФРН Ґустава Гайнеманна й не повернувся до СРСР. До 1997-го, коли помер, очолював дослідницький центр із вивчення радянської дійсності в Бонні. Його головна книга «Номенклатура» з’явилась у 1970 році в самвидаві без позначення автора російською мовою, у 1980-му — німецькою, у 1984-му — англійською, а загалом була перекладена на півтора десятка мов.

Читайте також: Від Мюнхена до Ялти

На відміну від учених Заходу, відділених від досліджуваного об’єкта залізною завісою, Вослєнскій перебував усередині радянської реальності. Складається, однак, враження, що радянські навчальні заклади й на нього наклали світоглядні шори, які залишилися не до кінця подоланими. Компартійно-радянську бюрократію він розглядав як паразитичний клас, що здійснював диктатуру. Радянський лад Вослєнскій характеризував як державно-монополістичний феодалізм, генетичні корені якого походили від азійського способу виробництва, тобто від соціально-економічної формації, яку описав Карл Маркс, але яка не була визнана в СРСР.

У спробах надати управлінській бюрократії рис панівного класу Міхаіл Вослєнскій ішов за Милованом Джиласом — югославським політичним діячем, членом політбюро ЦК КПЮ і теоретиком цієї партії. У 1957 році з’явилася його книга «Новий клас», побудована на югославському матеріалі. Книга Вослєнского мала ширший відгук у світовій пресі, тому що будувалася на радянському матеріалі. Однак обидва теоретики помилялися. У розкішних резиденціях номенклатури на меблях стояли інвентарні номери. Партійно-радянський апарат був елементом небаченого в попередній історії людства суспільно-економічного ладу, обриси якого народилися в голові Владіміра Лєніна, хоча Міхаіл Вослєнскій мав рацію, коли визнавав його генетичну спорідненість із середньовічною ордою. Каналами управлінської системи, що існувала в СРСР, текла влада високої напруги, але номенклатурники були її провідниками, а не носіями. Партійно-радянський апарат був інструментом влади, а сама влада зосереджувалася в руках обмеженого кола вищих функціонерів і вождів.

За статутом вища влада в КПРС зосереджувалась у центральному комітеті. У 1919 році Лєнін утворив орган, який наділив усіма повноваженнями центрального комітету політбюро ЦК. Після цього ЦК у повному складі проявив себе як самостійний, тобто поза впливом політбюро ЦК, орган тільки двічі: під час утвердження при владі Микити Хрущова у 1957 році та під час усунення його від влади в 1964‑му. У літературі вищий орган радянської влади називають Політичним бюро (з великої літери), відриваючи цю назву від центрального комітету КПРС. Насправді політбюро (у часи Хрущова — президія) ЦК було неформальним органом, який не мав пов­новажень, відмінних від повноважень ЦК. Інакше кажучи, цей орган ніби не існував, хоча саме в ньому зосереджувалася політична й економічна диктатура, що панувала в
Радянському Союзі.

У ті часи, коли члени політбюро ЦК КПРС потрапляли в залежність від голови секретаріату (таке сталося після тривалої боротьби за персональну владу генерального секретаря ЦК Іосіфа Сталіна й першого секретаря ЦК Микити Хрущова), політична та економічна диктатура концентрувалася в руках однієї особи. З набагато більшими підставами, ніж Людовік XIV, Сталін або Хрущов міг би заявити: «Держава — це я!».

Члени політбюро ЦК не були схожі на монархів. Поки не з’явилися пострадянські олігархи, які тепер у всіх на слуху, їх можна було б назвати саме цим терміном. Вони практично не мали особистої власності (скільки було розмов про стоптані черевики Сталіна!), але володіли, користувались і розпоряджались усім і всіма. Вони задовольнялися тим, що всі ми на першотравневих і листопадових демонстраціях тягали їхні портрети.

Такий вигляд мав радянський комуносоціалізм, породжений генієм Лєніна, а також усі комуністичні режими, які виникли під його впливом в інших країнах. Користуючись ключовою фразою з роману Максіма Ґорького «Життя Клима Самгіна», можна запитати самих себе: «А был ли мальчик-то? Может, мальчика-то и не было?». Використана вождем більшовиків західноєвропейська утопічна ідея комунізації виявилася насправді перелицьованою формою азійського «розчавлювання» су­спільства державою.




Матеріали за темою:

Теги
Реклама
Останні публікації згорнути
  • З появою на Кіпрі нової партії для російських вигнанців та експатів дехто побоюється небажаного впливу Кремля на острові
    24 листопада, The Economist
  • Вечір на Сході України восени стрімко стає ніччю. Пітьма женеться повз шахтарське містечко розбитими дорогами за жовтим бусиком, на якому веселий надпис зі смайлом «Тихесенько, я свій:)». А він хоча й усміхається наліпкою, але насправді тільки нещодавно повстав із попелу. У прямому сенсі перший волонтерський автомобіль Володимира Єльця, активіста з Торецька, спалили просто під його будинком. Цей, жовтий, — подарунок волонтерів з усієї країни...
    24 листопада, Єлизавета Гончарова
  • Тиждень обговорив із начальником Генерального штабу Збройних сил України, генералом армії Віктором Муженком напрями реформування війська, перспективи поставок летального озброєння, а також загрози, які несуть із собою судові справи проти військових.
    24 листопада, Юрій Лапаєв
  • Чи є шанс знайти рецепт налагодження українсько-польських відносин?
    24 листопада, Ольга Ворожбит
  • Обвинувачені у вербуванні українців для торгівлі наркотиками на території РФ можуть вийти на волю вже у перший день зими.
    23 листопада, Андрій Голуб
  • Навіщо білоруським спецслужбам скандал з «українськими шпигунами» й хто може бути в ньому зацікавлений
    23 листопада, Сяргєй Пульша
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.