Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 березня, 2017   ▪   Ярина Цимбал   ▪   Версія для друку

Леся Українка, Булґаков і Кубань

Українські письменники в гостях у Сталіна
Матеріал друкованого видання
№ 11 (487)
від 16 березня
Леся Українка, Булґаков і Кубань

Лютий 1929 року видався по-справжньому лютим. Стовпчики термометрів упали до позначки –30 °С, від немилосердного морозу тріщало повітря. А втім, на пероні харківського вокзалу було велелюдно, жваво й галасливо. Біля третього вагона потяга Харків — Москва узагалі не протовпитися: шуби, пальта, портфелі й чемодани збилися в одну купу. Ось до вагона пробирається Остап Вишня в розстебнутому шкіряному пальті, тримаючи перед собою красиву закордонну валізу: йому пощастило вже двічі побувати в Німеччині, щоправда, для лікування шлунка.
Адміністрація залізниці проґавила, й у вагоні отаборилися «всякі інші», з якими довелося боротися, пересаджувати їх. Натовп вирує, рухається, нарешті група людей, майже всі знайомі між собою, займає всі 40 місць твердого пасажирського вагона.
Так 8 лютого 1929 року з української столиці виряджали письменницьку делегацію до Москви. Делегація була чимала: 40 письменників із Харкова, 12 представників Києва, а ще кінорежисер Олександр Довженко, театральні режисери Лесь Курбас, Василь Василько, Гнат Юра, Борис Романицький, оперні зірки Марія Литвиненко-Вольгемут, Марія Сокіл, Оксана Колодуб, Михайло Голинський, Іван Паторжинський, композитор Віктор Косенко і
директор столичної опери Воробйов.

Як жартував потім Леонід Чернов, то нічого, що в когось витягли гроші московські злодюги, зате їхали наші письменники до Москви у справжньому пасажирському вагоні, на якому не було традиційного напису «Для устриц» або «Скоропортящийся груз» — нічого такого! На вагоні красувався «цілком відповідний урочистий напис: «Харьков — Москва».

А от настрій українців навряд чи назвеш урочистим, радше настороженим і впевненим водночас. Московська преса пишно називала це Тижнем української культури, українські газети скромніше писали про «зустріч братніх літератур». Був у цьому братанні один делікатний момент: «Як це не дивно, — писав у звіті про поїздку поет Андрій Панів, — а дві найбільші братні літератури СРСР зустрілися одна з одною лише на 12-му році революції. Взаємини їхні до цього часу часто характеризувались анекдотами та непорозуміннями».

Від наших шароварів вашій фофудьї

Скандал із тим, як керманич радянської літератури Максім Ґорькій назвав українську мову «наречием» і здивувався, що її не витіснив «всемирный язык», що вона досі існує, а потім під час його візиту в Харків тутешні письменники влаштували йому обструкцію, м’яко називали непорозумінням. Так само старалися затерти казус з іще одним світочем пролетарської літератури — Фьодором Ґладковим, котрий, побувавши в комуні «Авангард» на Запоріжжі, допитувався, навіщо гальванізувати вкриту порохом українську мову, та глузував з українських письменників, які нібито мавпують росіян і нічого свого дати не можуть.

Читайте також: «Мені сором, що ми такі невільні...»

Поза цими гучними скандалами було ще безліч анекдотів із великодержавними шовіністами. У серпні 1927 року Всеукраїнська спілка пролетарських письменників отримала лист від російських колег із журналу «На литературном посту». «С товарищеским приветом» напостівці просили про дві речі: «Для отдела «Писатели о себе» нашего журнала очень бы хотелось иметь сведения о работе некоторых выявившихся наших писателей. Редакция обращается к вам с большой просьбой сообщить нашу просьбу тов. Тычине, Франко и другим по вашему усмотрению. При беседе просьба прилагать фотографическую карточку.

Вторая просьба: попросите сделать как можно быстрее. План приблизительно такой: 1) Над чем в настоящее время работает, 2) Тема, 3) Почему автор работает именно над этой темой, 4) Что закончил, 5) Где печатается и что, наконец, вообще его литературный багаж. Редакция надеется, что вы поможете ей в этом деле».

Вусппівці передали листа в редакцію журналу «Червоний перець», який спеціалізувався на великодержавному шовінізмі й умістив відповідь на прохання росіян у рубриці «Стрюччя»: «Охоче допомагаємо редакції «На литературном посту» в «этом деле», — єхидствував «Черпер». — Небіжчик Іван Франко працює зараз над великим романом під назвою «Живії-бо з «На литературном посту» сраму не імуть». Користуючись нагодою, Іван Франко запитує через «Червоний перець», над чим працюють зараз Лев Толстой і Микола Гоголь».

У будинку, де народився Алєксандр Ґєрцен, містилися «офіси» тогочасних російських літорганізацій. Українці розчаровані: «Оглядаємо будинок — він справляє гірше враження за наш будинок ім. Блакитного»

Невдовзі після напостівського листа московський Головліт тиражем 50 тис. штук випустив лубочний плакат із картиною Олександра Моравова «Базар на Україні» і віршем невідомого автора. Моравов народився в селі Велика Мотовилівка на Фастівщині, закінчив школу Мурашка в Києві, а потім представляв Асоціацію художників революційної Росії. На його картині пишно вбрані рум’яні українки кокетують із солдатом у будьонівці й матросом у безкозирці, довкола на базарі чоловіки в шароварах і смушевих шапках, дівчата у вінках, жінки в намітках і разках намиста, гори кавунів та в’язки бубликів: «Возле скрипки, средь народа хлебороб пустился в пляс, он зерно коопу продал и отпраздновал тотчас».

«Червоний перець» у відповідь теж презентував картину: «Бажаючи АХРР’івським художникам і надалі з таким самим успіхом виображати побут народів СРСР, даруємо їм оцю картину, спеціально замовлену редакцією». Борис Фрідкін намалював двох тілистих дівиць у кокошниках і фофудьях, до яких залицяється якийсь цар Дадон у вбранні російського боярина, а поруч серед самоварів і чайників виграють на гармонії і танцюють бородаті мужики в косоворотках. Бракує тільки ведмедя з балалайкою.

Цілком таємно

На кінець 1928 року скандалів та анекдотів накопичилося стільки, що вже було не до сміху. У Москві зрозуміли, що треба щось робити, і прислали в Україну двох емісарів: заступника завідувача Агітпропу ЦК ВКП(б) Платона Кєрженцева та одного з керівників Російської асоціації пролетарських письменників Владіміра Сутиріна. Ці два аж ніяк не першорядні діячі гаряче закликали в Харкові створити живий обмін між національними культурами народів СРСР, рішуче боротися з великодержавністю та національною замкнутістю і насамкінець запросили українських письменників до Москви.

У товаристві культурного зв’язку із закордоном. Зліва другий Василь Десняк, далі спереду Володимир Коряк, позаду Сергій Пилипенко,  Павло Тичина, Максим Лебідь, справа скраю Павло Усенко й Іван Момот. У центрі Ольґа Камєнєва

Готували поїздку в режимі надзвичайної секретності. Письменники мусили вдовольнятися чутками: коли їхати, кого візьмуть. Преса взагалі про це мовчала. Група «Авангард» на чолі з Валер’яном Поліщуком не витримала й написала листа голові Раднаркому Власові Чубарю, секретареві ЦК КП(б)У Панасу Любченку, наркому освіти Миколі Скрипнику з копією всім причетникам. Авангардівці вважали, що «письменницьку делегацію не можна везти у формі серійності, як співочу капелу, ні як голубів на виставку, а треба взяти кожного окремого письменника як мистецьку індивідуальність, що представляє певний напрямок і стиль».

Друге, що їх тривожило, — підготовка в пресі: «Ми вважаємо, що краще зовсім не їхати, ніж має утворитись враження, що до Москви їдуть на поклон якісь бідні культурою родичі, як до багатого дядюшки». Авангардівці обурювалися, що приїзд будь-якого другорядного чи третьорядного закордонного письменника в СРСР піарять задовго до візиту, а про приїзд цвіту українського письменства в союзну столицю преса — мовчок.

Читайте також: Українська Кассандра

Третя ж вимога авангардівців була найнахабнішою: «...це необхідність, щоб ті літературні організації, в лавах яких перебувають російські письменники, котрі виявили своє нелояльне ставлення до української радянської культури, як-от Федір Гладков, щоб ці організації перед приїздом української письменницької делегації широко у всесоюзній пресі виявили своє ставлення до подібних фактів, аби не було неприємного присмаку при зустрічі. А то виступи Гладкова і Горького були прилюдні, а московські товариші, як Керженцев і Сутирін, що приїздили до нас недавно, «вибачаються» за ці виступи тихенечко десь у підвальчику — та й начебто по всьому».

Авангардівці не відмовляли Ґладкову у власній думці, але наполягали, щоб федерація письменників, до якої він належав, прилюдно засудила думки свого члена і зробила організаційні висновки.
Ініціативу створення делегації до Москви авангардівці пропонували передати самим письменницьким організаціям та Будинку літератури ім. В. Блакитного. Проте партійні керівники вирішили по-своєму. Зі списками визначилися в останні дні. Від «Авангарду» в делегацію взяли тільки Валер’яна Поліщука, у якого до росіян було ще чимало запитань.

«Лєся Украінка нє прієхала»

Їхали українські письменники до Москви весело. Максима Лебедя, директора Будинку літератури ім. В. Блакитного, нарекли «обозним». Лебідь був типовим «господарником»: хто про що думав у цій поїздці, а він подбав про матеріальне забезпечення. Слідом за ним у вагон внесли пакунки з консервами, діжечку квашеної капусти й огірків, ящики зі смаженими гусьми й курми, великий ящик знаменитої «Мирради», як тоді називалася «Миргородська», та ще багато всякої-всячини.

Уранці на вікнах намело на палець снігу. Директор опери зі страдницьким виглядом скаржився, що вночі примерз до вікна. У Серпухові пацани на пероні гукали: «Газеты! Газеты! Приезд украинских писателей в Москву!».

Усім вагоном накупили газет. «Правда» й «Известия» сповіщали про Тиждень української культури, давали списки гостей. Одних представляли докладно, як-от Павла Тичину, Миколу Хвильового, Миколу Куліша, Петра Панча, про інших — два слова. Несподівано багато місця відвели Дмитру Загулу, Івану Дніпровському (який не приїхав) або, скажімо, футуристу Гео Шкурупію: «...поэт и прозаик, автор переведенных на русский язык стихов «Барабан печали» из группы украинских футуристов, объединенных журналом «Новая генерация».

Тролінг 1920-х. Олександр Моравов. «Базар на Україні»

Потяг спізнився на три години, проте на Курському вокзалі його зустрічав тисячний натовп, організований зі слухачів вищих літературних курсів, письменників та роти червоноармійців Московської пролетарської дивізії. Щойно потяг підійшов до перону, два оркестри грянули «Інтернаціонал». Тут-таки в приміщенні вокзалу влаштували летючий мітинг: привітання від Червоної армії, робітників заводу АМО, українського земляцтва в Москві. У відповідь виступив Григорій Епік.

Читайте також: Честь у «подлі» часи

Українців в оточенні журналістів, фотографів та кінооператорів повели розсаджувати по таксі. У цей час крізь натовп протискується юнак, підходить до Якова Качури й Івана Кириленка і, скоса позираючи на Наталю Забілу, ввічливо звертається: «Скажите, пожалуйста, а Леся Украинка приехала?». Качура ніяковіє, поглядає на Кириленка і врешті сумно відповідає: «Не приїхала, бо вона ще 1913 року померла». Юнак швидко й непомітно зникає. Пізніше Миколу Куліша переплутали з Паньком Кулішем. Дотепник Леонід Чернов кепкував: «Ви вже, мабуть, чули, як зворушливо дякували Миколі Кулішу видатні робітники московського друку:

— Ви стільки насолоди дали нам своїм незрівнянним твором «Чорна рада». І, до речі, що поробляють ваші друзі: Іван Франко, Шевченко і Леся Українка?

Кажуть, що Куліш з горя пішов дивитись «Дни Турбиных» і остаточно переконався, що п’єса ця шкідлива: в театрі в нього витягли гроші й документи».

Тролінг 1920-х. Борис Фрідкін. «Базар в РСФРР»

«Ми вас не знаємо» — «Ви нас не знаєте»

Із готелю українські письменники найперше побігли в ГУМ і зовсім не по дефіцитний товар, а по... шапки! Коли ввечері делегація рушила в Будинок Ґєрцена, українців легко було впізнати по однаковісіньких шапках.

У будинку, де народився Алєксандр Ґєрцен, містилися «офіси» тогочасних російських літорганізацій, місцевком письменників, літературний музей на дві кімнатки. Українці розчаровані: «Оглядаємо будинок — він справляє гірше враження за наш будинок ім. Блакитного».
Далі товариська вечеря. Із відомих російських письменників були Владімір Маяковскій, Боріс Пільняк, Ілья Сєльвінскій, Ніколай Асєєв, Едуард Баґріцкій, Юрій Олєша та ін. Бенкет почався з безкінечних промов. Зміст виступів російських письменників зводився до одного: «Ми вас не знаємо». Росіянам відповідали Сергій Пилипенко, Майк Йогансен, Гео Шкурупій, Валер’ян Поліщук, які констатували те саме: «Ви нас не знаєте».

Один тільки Маяковскій заявив, що знає Україну і вона його знає. А замість каятись і бити себе в груди пообіцяв за рік перекласти російською мовою десять аркушів сучасних українських поетів. Шкурупій накинувся на Маяковского за те, що він розвалив «ЛЕФ» і купив автомобіль. Слідом слово узяв Остап Вишня: «Я говоритиму і від лівих, і від правих, і від середини», — і висловився на захист не так Маяковського, як його автомобіля. За чаєм нарешті читали вірші.

Читайте також: Лесина колиска

Програму перебування делегації в Москві було щільно розписано: театри, музеї, відкриття виставки української графіки в Державній академії художніх наук, де було представлено головно бойчукістів.

11 лютого в Колонному залі Будинку спілок відбувся головний офіційний захід — «Вечер встречи писателей УССР и РСФСР». У президію обрали аж 70 осіб, вечір відкрив нарком освіти Анатолій Луначарський доповіддю «Українська і російська літератури». Далі Володимир Коряк виголосив доповідь про сучасну українську літературу.

Після перерви читали свої твори Тичина, Сосюра, Бажан, Іван Кулик, Валер’ян Поліщук, Микола Терещенко, Остап Вишня. Найбільше оплесків здобув Вишня та його «Дещо з українознавства» — лекції про Україну для русотяпів і «щирих українців». Публіка в антракті ділилася враженнями: «Читает же обыкновенные вещи: «Киев — столица Украины», а смешно...» Далі був іще концерт із двох частин: української та російської.

До приїзду української делегації «Правда» дала серію карикатур «Украина с точки зрения украинского обывателя». Торгівлю і промисловість представляв «дядько Тарас з Полтавщини» з медом і пряниками, музику — «Реве та стогне...», літературу — «Чорна пантера» Володимира Вин­ниченка, театр — козак з оселедцем, який шкварить гопака.

Як писав потім один з учасників делегації, «...з кожним днем, з кожною годиною нашого перебування відходила далеко в туманну даль Україна галушок і ковбаси, зникав у безвісті «край, гдє всьо обільєм дишіт», безслідно гинуло уявлення про Малоросію і Юго-Западний край. Натомість московські товариші дізнавалися про Україну радянську, Україну Дніпрельстану і великих металургійних заводів...»

Хвіст великодержавного шовінізму

Наступного дня москвичі почали переводити розмови в ділове русло: замість декларацій та обіцянок переклади, угоди, аркуші, тиражі. Українська делегація зустрілася з директором «ГИЗа», який розповів про нову серію «Творчество народов СССР» та переклади українських класиків. Ухвалили видати кілька антологій і альманахів, популярні брошури з історії української літератури й критики. На 1929 рік постановили призначити на переклад українських авторів 325 аркушів.

На зустріч у ЦК ВКП(б) українці пішли групами, розбившись за літературними організаціями. Їх старанною українською мовою привітав Лазар Каганович, який говорив про питання культурного й національного будівництва. Слідом виступив завідувач Агітпропу ЦК КП(б)У Андрій Хвиля. Письменники за довгим зеленим столом вели жваву розмову, пригощалися бутербродами з червоною ікрою та чаєм.

Під час дискусій до зали тихо й непомітно ввійшов Сталін і сів край столу. Його завважили не відразу, а коли впізнали, то почали аплодувати.

Читайте також: Артистка, пуристка і «радянська жінка»

Сталін був у своєму традиційному френчі, м’яких чоботях, із люлькою. Він уважно вислухав Кагановича, запитання до нього, а потім виголосив півгодинну промову про лєнінську національну політику. Говорив він тихо, тож письменникам довелося зсунути стільці, щоб усі могли добре чути.
Сталін пояснив, що національні культури через їх зміцнення треба об’єднати на базі соціалістичної культури, і запевнив українців, що спільна інтернаціональна мова виникне нескоро і це буде не російська. Андрій Панів у звіті про поїздку писав, що розмова в ЦК партії багатьом буде пам’ятна, а стенограму її прочитає кожен, хто цікавиться національним питанням. Стенограма збереглася, але от імен українських письменників у ній немає: усі вони фігурують як «Голос» або «С места».
Українці вже встигли подивитися в Москві «Дни Турбиных» Булґакова, і Сталін сам заговорив про цю п’єсу. Тому посипалися обурення й вимоги: «Стало почти традицией в русском театре выводить украинцев какими-то дураками или бандитами». Сталін захищав Булґакова як міг і зрештою не витримав:

— Вы чего хотите, собственно?
— Мы хотим, чтобы наше проникновение к Москву имело бы своим результатом снятие этой пьесы.

Письменники пояснюють: «У нас такое впечатление и убеждение, что формула о том, что основная опасность — это великодержавный шовинизм и что с этой опасностью нужно бороться, — эта формула прекрасно усвоена у нас на Украине. Но эта формула плохо усвоена в руководящих органах, даже в Москве». Після того як з місця заявили: «Трудно поймать великодержавного шовиниста за хвост», — Сталін вирішив припинити дискусію. У нього не було потаємної кнопки під столом, він просто сказав: от, власне, і всі питання.

Проте ні, це були не всі неприємні питання. Безіменний «Голос з місця», наприклад, запитував: «Тов. Сталин, как вопрос с Курской, Воронежской губерниями и Кубанью в той части, где есть украинцы? Они хотят присоединиться к Украине». Сталін почав допитуватися, чи справді населення цих регіонів хоче приєднатися до України. Його переконували, що так, а він відповідав, що є різна інформація.

Читайте також: Літературна дискусія в шаржах і пародіях

Через шість років, 11 березня 1935-го, обвинуваченого Валер’яна Поліщука запитали на допиті: «В феврале 1929 года вы с делегацией украинских писателей ездили в Москву и вместе с этой же делегацией были на приеме у т. Сталина. Припомните, какой вопрос задали вы т. Сталину?» — «Мой вопрос т. Сталину был приблизительно сформулирован так: «Почему до сих пор не присоединены к УССР Воронежская и часть Курской губернии, заселенные украинцами?» — «С какой целью вы этот вопрос задали и как вы сейчас расцениваете свое выступление?» — «Я хотел, чтобы те формы украинизации, которые были в УССР, распространились и на эти смежные с Украиной уезды, тем более, что тогда скрыпниковская концепция Соборной Украины сильно звучала в прессе и я ей сочувствовал. Сейчас я действительно считаю, что мой вопрос т. Сталину был неуместен и явился следствием моих тогдашних националистических настроений, но никакой демонстрации я этим сделать не хотел, я хотел лишь расширить границы украинизации».

Протягом тижня українські письменники виступали на московських підприємствах, на вечорі для українського земляцтва, в усіх московських кінотеатрах демонструвалися українські фільми виробництва ВУФКУ, в українському повпредстві (посольстві) літератори зустрілися з представниками уряду, серед яких були Дмитро Лебідь — автор шовіністської концепції «боротьби двох культур», та Ізраіль Лєплєвскій — майбутній очільник українського НКВД.

З Москви менша делегація вирушила до Ленінграда, а більшість — уже без «продуктової бази», як жартували самі делегати, — повернулася до Харкова. У найближчі три роки частину планів з нових видань, перекладів і співпраці було реалізовано. Російською мовою вийшли твори Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Петра Панча, Олександра Копиленка, Гео Шкурупія та ін.

Іще через п’ять років Сталін особисто підписував розстрільні списки зі смертними вироками присутнім тоді на зустрічі українським письменникам.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Сильна кураторська команда готує в Америці нову виставку сучасного мистецтва, яку вже готові «авансом» порівнювати з німецькою Документою. Втім, із останньою цьогоріч не все так райдужно, як прогнозували на початку літа.
    21 липня, Олена Кухар
  • Молоду людину араби називають словом «шаб» або «шаба». Множина «шабаб» (молодь) вживається дуже часто і в літературній, і в розмовній мові, а також у різних діалектах: «шабаб хоче того», «шабаб протестує», «шабаб мігрує».
    21 липня, Михайло Якубович
  • Ще з часів Середньовіччя університети вважалися особливим середовищем, а ті, хто там навчався, нерідко конфліктували з містом. В Університеті Болоньї перший студентський рух виник ще в XIII столітті, більше ніж за 500 років до того, як схожа солідарність з’явилася в будь-якому іншому університеті. Звісно, у студентів тієї епохи вимоги були значно меркантильнішими, ніж у їхніх наступників у XX столітті, й стосувалися передусім власної безпеки. Тоді вони ще не прагнули впливати на викладачів чи міняти світ.
    21 липня, Ольга Ворожбит
  • Як голосування за недоторканність викрило неформальні зв’язки в Раді, які можуть виявитися міцнішими за будь-яку партійну дисципліну
    21 липня, Денис Казанський
  • Як у німецькій економічній моделі переплелися добре й погане
    20 липня, The Economist
  • Як діалог між ученими та суспільством може порятувати від сучасного невігластва
    20 липня, Олег Фея
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено